2021-09-14
29
Багато та цілеспрямовано працював К.Квітка і над музикознавчою термінологією, її уточненням та розбудовою, запроваджуючи не раз зовсім нові поняття і терміни[50]. У тому числі ним був запропонований неологізм “етно-музикологія” (причому саме в такому ж написанні через риску, як у Л.Камєнського, В.Батка та Я.Кунста), і зробив він це в статті, присвяченій аналізові історичної вартості найпершого друкованого збірника українських народних мелодій[51]. З невідомих причин дана стаття не була перевидана ні В.Гошовським, ні А.Іваницьким, а її першодрук на роки став фактично малодоступним через негласну заборону на літературу періоду т.зв. “українізації” (1920 – 1929), що видавалася на руки із бібліотечних спецсховищ в основному лише за особливого дозволу радянських владних органів. Тому, мабуть, ця праця К.Квітки пройшла повз увагу зацікавлених читачів та є понині малознаною не тільки широкому загалу, але й більшості фахівців. Шкода, серед висловлених попутно цікавих та цінних міркувань загальнометодологічного значення там знайшовся також досить докладний розгляд теоретичного питання про суть і термінування наукових дисциплін, покликаних вивчати народну музику.
Утім, треба відзначити, цим фундаментальним питанням К.Квітка зайнявся тоді не вперше. Кілька років перед тим в іншій статті суто пропедевтичного спрямування[52], він рішуче висловився проти заміни традиційного основного терміна “музична етнографія” на більш модний “порівняльне музикознавство”, що тоді впевнено крокував світом[53], подібно як нинішній термін “етномузикологія”. У своїй критиці К.Квітка акцентував на тому, що“ принципіяльно обидва терміни вказують на точку погляду, на спосіб ставити проблему, а не на обмеження предмету досліду ”, який “ до музичної етнографії чи порівняльного музикознавства залучає фактично музику низькокультурних народів або народів неєвропейської культури – в цілості, а в межах європейського культурного світу – тільки ту музику, що шириться без нот й без контролі писаного музичного тексту [54]. Але й за способом ставлення проблеми відмінності між цими обома дисциплінами є також радше позірними, бо насправді вони обидві мають за мету розв’язання головно історичних питань (варто нагадати, що в ті часи етнографія була наукою переважно історичною).
Тому з огляду на єдність і предмета, і мети досліду “ паралельне існування двох наук не оправдується, – резюмував К.Квітка. –<...> Музична етнографія по вилученні того, що мало б одійти до порівняльного музикознавства, перестала б бути наукою; коли ж вона має зоставатися наукою, то не може бути инакшою, як тільки порівняльною та еволютивною ”[55]. Ствердивши, отже, що обидва терміни за своїм реальним змістом можна вважати фактично синонімами і що деяка перевага тому або іншому з них віддається лише залежно від національних традицій, К.Квітка cтав на бік терміна “музична етнографія”[56], на практиці ж, як уже згадувалося, відповідно замінив початкову назву організованого ним “Кабінету порівняльного музикознавства” на “Кабінет музичної етнографії”[57].
Повернувшись через кілька літ ще раз до проблеми основних термінів у статті про збірник М.Максимовича, К.Квітка спробував уточнити своє їх розуміння в колі основних методологічних питань двох найважливіших суміжних дисциплін науки про усну музику.
З одного боку, уже сама “ назва «музична етнографія», що у нас утвердилася і застосовується звичайно поверхово та занадто щедро, – писав він, – повинна б, коли становити річ строго, визначати такий напрям досліду, при якому б було ясно, що це є ділянка етнографії ”, а в такому разі її“ повинна б характеризувати жива безпосередня обсервація фактів і явищ, всесторонній комплексний їх опис, генералізація на підставі власне такого роду матеріялу”. На переконання К.Квітки, якраз “ многолітня стаціонарна етно-музикографічна [виділення моє. – Б.Л.] робота на селі могла б внести в наше людознавство багато такого, що йому бракує”, а саме – ґрунтовних та всесторонніх “постережень над музичним побутом ”[58], включно з пізнанням самих процесів творення пісні, її міграції та трансформації; співвідношення індивідуального та колективного в народній творчості; відносин між народноюпрофесіональною та непрофесіональною музикою, особливо ж у зв’язку з цим народного інструментального дилетантизму; також народної музичної термінології; масового рівнямузикальності в певній місцевості;врешті того, “ що саме в мелодиці та ритміці являється справді спільним надбанням «народу» в розумінні більшости хоч би між самим селянством і що належить до віртуозності одарованіших одиниць; якими спрощуваннями чи відхилами від норми позначаються співаки, що стоять нижче середнього рівня”. Однак “ з такого погляду можна констатувати, що музичної етнографії у точному розумінні у нас іще досі немає”,– з притиском зазначив К.Квітка, виділивши це останнє речення в окремий абзац[59].
З іншого боку,за його словами, наука про народну музику може розглядатися не тільки в руслі етнографії, але й воднораз як і галузь музикології,зовсім“ аналогічно до того, що й дослід инших родів народного мистецтва є рівночасно і парость етнографії, і парость відповідного відділу мистецтвознавства. Із цього факта [проте] досі не зроблено висновку, що на означення такого рівноправного напряму досліду варто було-б поруч із терміном «музична етнографія» ввести в ужиток термін «етно-музикологія» [виділення моє. – Б.Л.]. В такому етно-музикологічному аспекті можна центр досліду вбачати і в аналізі самих мелодій” [60]. Це останнє положення К.Квітка розвивати далі не став, очевидно, маючи на думці той класичний аналіз музичних творів[61] поза їх реальним побутуванням, що виробився в ХІХ столітті й дотепер викладається в усіх навчальних закладах[62].
