Практика міжнародного кредитування свідчить, наскільки реальний розвиток міжнародного кредиту не узгоджується з такими умовами нормальної роботи кредитної системи, як стабільність та своєчасна виплата боргів.
Вагоме підтвердження цього — світова криза заборгованості.
Головною причиною періодичної повторюваності міжнародної кризи заборгованості є наявність сильної мотивації до відмови від платежів по боргу суверенними боржниками. Якщо уряди-боржники доходять висновку, що виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечує більше чистого припливу коштів у майбутньому, з'являється стимул відмовитись від частини або від усіх платежів по боргу, аби тільки уникнути відпливу ресурсів з країн. Існування такого стимулу до відмови від платежів допомагає пояснити неодноразові випадки відмови від платежів латиноамериканських країн на початку XIX ст., одночасні масові відмови платити в 30-х роках і події 1982 р., коли величина сум обслуговування боргу збільшилася до розмірів нових надходжень капіталу і багато боржників вимагали перегляду строків платежів.
|
|
Причина припинення платежів суверенними боржниками допомагає пояснити і деякі риси поведінки міжнародних кредиторів. Одна з них — наполегливість у встановленні вищої відсоткової ставки в кредитах зарубіжним урядам порівняно з кредитами приватним та державним позичальникам у своїй власній країні. Вимоги вищої відсоткової ставки є способом отримання своєрідної премії на випадок відмови від виплат по боргах: поки немає кризи, кредитори отримують цю премію, але у випадку кризи вони мають великі збитки.
Що здатне вирішити проблему відмови від платежів? Гадаємо, що це не може бути традиційне продовження, але пов'язує надходження нових кредитів боржнику з виконанням вимоги «затягування пасків», щоб відтягти момент відмови від виплат по боргах. Нові кредити повинні щонайменше покривати суми виплат відсотків та основної суми боргу. Але навіть нові кредити настільки великі, що їх надання збільшує загальну суму боргу, через те, що боржник врешті решт може відмовитись платити незалежно від того, як довго здійснюватиметься нове кредитування.
Надійним способом вирішення проблеми права власності на кредити, що надаються суверенним боржникам, є введення застави або забезпечення, тобто активів того чи іншого виду, які можуть перейти у власність кредитора у випадку зупинення виплат по боргу позичальника. В угодах по позиках у середині країни юридично оформлені застава чи забезпечення відіграють важливу роль у підтриманні виплат по боргу і разом з тим у зміцненні кредитоспроможності боржника, дозволяючи йому отримувати позики за нижчою відсотковою ставкою і за зручнішою тимчасовою схемою. У минулому країнами, що своєчасно сплачували борги, звичайно виявлялись ті, чиї кредитори мали можливість накласти арешт на активи боржників у випадку недотримання строків виплат.
|
|
Незважаючи на прийняття зазначених вище заходів, сукупний борг країн світу в 2007 р. становив 54 260 млрд дол.
Основна частина заборгованості припадає на країни, що розвиваються, а відтак проблема міжнародної заборгованості цих країн є однією з центральних як за теорією, так і за практикою міжнародної валютно-кредитної та фінансової політики.
Зростання заборгованості країн, що розвиваються, розпочалося з середини 70-х років XX ст. Розглянемо причини вибухового зростання заборгованості.
З одного боку — зростання позичкового капіталу, який шукає прибуткового застосування, що розпочалося у зв'язку з нафтовою кризою кінця 1973 р. країни, що розвиваються, виявилися залученими до інтенсивного процесу міжнародного переміщення капіталу. Необхідність реалізації програми індустріалізації, виплати відсотків за попередніми позиками, використання нових позик не на цілі розвитку, а на покриття поточного дефіциту платіжних балансів у зв'язку зі зростанням цін на паливо, нав'язування їм з різних боків політики мілітаризації, діяльність ТНК спонукала країни, що розвиваються, брати позики і кредити у зростаючих обсягах. Негативну роль відіграла і масова корупція чиновництва, яке наживалось на угодах по отриманню кредитів.
З іншого боку, в цей же період відбувся ряд взаємопов'язаних подій, які негативно вплинули на економічний і фінансовий стан країн, що розвиваються, і призвели до боргової кризи; у 1982 — 1983 рр. багато економічно відсталих країн виявилися неспроможними здійснювати виплати за своєю зовнішньою заборгованістю.
Головні з цих подій — це стрибок цін на імпортовану нафту, скорочення попиту на сировину та сільськогосподарську продукцію з боку розвинутих країн і відповідно — зменшення експортних надходжень у країни, що розвиваються, підвищення відсоткових ставок у розвинутих країнах, зростання курсу долара, скорочення приватних позик.
Дефолти урядів країн, що розвиваються, були звичайним явищем у 80—90 роках (дефолт — відмова боржника від виконання власних зобов'язань за борговими цінними паперами, несек'юритизованими позиками та кредитами). Однак, починаючи з 2000 р., ситуація кардинально змінилася. Продумана бюджетна політика, швидке зростання економіки і валютних резервів, високі ціни на сировину — усе це дало змогу країнам, що розвиваються, знизити обсяги позик.
Як відмічає Всесвітній банк, простежується тенденція зменшення зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Так, Таїланд удвічі знизив показник зовнішньої заборгованості, який у розпал азіатської кризи становив 75 % ВВП. У 2006 р. Бразилія, Мексика, Венесуела оголосили про викуп облігацій на загальну суму 15,5 млрд дол., завдяки чому на відсоткових платежах зекономляться величезні суми. За даними Асоціації учасників ринків, що розвиваються обсяг боргових зобов'язань країн, що розвиваються, у 2005 р. становив 5,485 трлн дол. (на 18 % менше, ніж у 2004 р.)
Таким чином, міжнародна заборгованість є гострою проблемою світової економіки. Економічне становище країни внаслідок глобалізації фінансових ринків дедалі більше залежить від зовнішніх джерел, необхідних для покриття дефіциту державного бюджету, внутрішнього інвестування, соціально-економічних реформ у використання боргових зобов'язань. Мобільність і масштаби потоків капіталу залежать від рівня розвитку країн. Фінансові ресурси, отримувані країною на комерційних умовах у вигляді кредитів, призводять до виникнення зовнішнього боргу, оскільки вимагають відповідної оплати.
|
|
Зовнішній борг — це сума фінансових зобов'язань країни перед іноземними кредиторами за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками.
Довгострокові боргові зобов'язання країни включають:
■ державний (офіційний) зовнішній борг, під яким розуміють суму зобов'язань центральних і місцевих державних органів перед зовнішніми кредиторами за невиплаченими позиками і відсотками по них. Зовнішніми кредиторами можуть виступати уряди іноземних держав, центральні банки, урядові структури, міжнародні і регіональні валютно-фінансові організації;
■ борг, гарантований державою, тобто борг приватних фірм, банків, компаній, гарантом оплати котрого є держава;
■ приватний негарантований борг, тобто борг приватних позичальників, оплата якого не гарантується державою. Він виникає у випадку отримання позичальником банківських та інших кредитів, шляхом залучення боргових цінних паперів на міжнародному фондовому ринку.
Платежі з обслуговування зовнішнього боргу зазвичай відбуваються в іноземній валюті.
Для аналізу зовнішнього боргу, здатності країни обслуговувати зовнішній борг Всесвітній банк використовує ряд відносних показників:
■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг;
■ відношення загальної суми зовнішнього боргу до ВНД;
■ відношення платежів з обслуговування боргу до експорту товарів і послуг;
■ відношення платежів відсотків до ВНД;
■ відношення міжнародних (офіційних) резервів до загальної суми зовнішнього боргу;
■ відношення міжнародних (офіційних) резервів до імпорту товарів і послуг;
■ частка короткострокового боргу в загальній сумі зовнішнього боргу;
■ частка боргу міжнародним організаціям у загальній сумі зовнішнього боргу;
■ частка концесійного боргу в загальній сумі зовнішнього боргу.
Сплата позик суверенними боржниками найвірогідніша за умови їх платоспроможності. Тому кредитори ідуть на реструктуризацію боргу.
|
|
Реструктуризація боргу — це переоформлення боргових зобов'язань, за якими настав або прострочено строк платежу. У це поняття входять:
1. Реструктуризація боргу по лінії Паризького і Лондонського клубів. Вона найбільш значуща для державних боргів і відбувається за загальною угодою країн-кредиторів.
2. Реструктуризація боргу комерційними банками. Найбільш популярним заходом реорганізації боргу для комерційних банків-кредиторів став прийнятий у 1989 р. План Бреді. Згідно з цим планом, банки йдуть на реорганізацію деякої частини боргу країни, що розвивається (як правило, це — зниження відсоткових виплат), лише в тому випадку, якщо її уряд здійснюватиме більш радикальну програму макроекономічних і структурних перетворень. Кожний банк-кредитор має право вибрати свої методи реструктуризації, котрі були передбачені в умовах договору. Однак, на практиці, що склалась, банки вибирають дорадчий комітет, що представляє інтереси усіх банків-кредиторів, і веде переговори з урядом-боржником.
До реструктуризації боргу також включаються:
1. Конверсія боргу в активи.
2. Зворотний викуп боргових зобов'язань.
3. Конверсія боргу в облігації.
4. Списання всього боргу або його частини.
Аналізуючи результати багатосторонніх програм подолання кризи міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, Всесвітній Банк дійшов певних висновків:
1. Основну роль в економічному розвитку країни відіграє не зовнішнє фінансування (кредити і допомога), а внутрішні ресурси і виважена економічна політика.
2. Широка опора на зовнішні капітали приводить у довгостроковому плані до посилення забезпечення соціально-економічного розвитку країни від несприятливих зовнішніх подій. Зовнішнє фінансування може відігравати корисну роль лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економічну політику.
Реструктуризація боргу вимагає від країни-боржника проведення економічної політики, схваленої МВФ. Однак практика виконання рекомендацій МВФ, без урахування специфіки країни, в багатьох випадках призводить до погіршення стану її економіки, призводить до соціальних конфліктів, що змушує відмовлятися від деяких вимог МВФ і тим самим утруднює подолання кризи заборгованості.
ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ УКРАЇНИ
У формуванні та розвитку державного зовнішнього боргу України виділяють п'ять етапів.
2-й етап: 1994—1995 рр. | Високі темпи зростання зовнішнього державного боргу, що зумовлено значною мірою початком освоєння позик міжнародних фінансових організацій (Всесвітнього банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку). Негативний фактор у політиці зовнішніх позик — нераціональне використання одержаних коштів, які спрямовувались переважно на споживання. |
3-й етап: 1997 р. — вересень 1998 р. | Початок залучення зовнішніх комерційних позик. Із цього борг складається з трьох основних елементів: — позик міжнародних фінансових організацій; — комерційних кредитів іноземних банків, фінансово-кредитних та інших установ; — позик та кредитних ліній іноземних держав. На 67 % від запланованих зменшуються надходження від міжнародних фінансових організацій. Основна причина — гальмування виконання Україною заходів щодо докорінного реформування економіки. Починаючи з 1998 р., не здійснюються грошові платежі на користь Росії в рамках обслуговування по погашенню державного боргу, що поліпшує показники відношення обсягу обслуговування боргу до експорту |
4 етап: вересень 1998 р. — початок 2000 р. | Початок після серпневої фінансової кризи 1998 р. Суттєві обмеження доступу України до іноземних ринків капіталів. Перманентна загроза настання випадку неплатоспроможності країни та проблема збереження вітчизняної фінансової системи як такої. Основне завдання системи управління державним боргом — забезпечити тимчасовий «перепочинок» у здійсненні платежів з обслуговування та погашення державних боргів (необхідно було мати час для проведення перетворень в економіці). Отримані необхідні відстрочки платежів за своїми зобов'язаннями в результаті успішної реструктуризації державного боргу. Механізм вирішення боргової проблеми був переважно короткостроковим, тактичним |
5-й етап: із початку 2000 р. по теперешній час | Україна прагне реалізувати на практиці довгострокові механізми вирішення боргової проблеми. Проблеми боргового навантаження здійснюються за напрямами: — реструктуризація боргу перед комерційними кредиторами; — створення умов для надання Україні кредиту від МВФ у рамках програми розширення фінансування, що є необхідною передумовою реструктуризації боргу перед Паризьким клубом; — залагодження проблеми боргу перед Паризьким клубом і Туркменистаном; — проведення політики щодо зниження ризиків позик шляхом збільшення строків та зниження вартості обслуговування, застосування жорсткого контролю за обсягом боргу та витрат на його обслуговування. |
Динаміку державного зовнішнього боргу України за останні 5 років характеризують дані, наведені Департаментом державного боргу: у 2001 р. він становив 10 118 млн дол., у 2002 p. — 10190,9 млн дол., у 2003 р. —- 10 692,8 млн дол., у 2004 р. — 12 147,4 млн дол., у 2005 р. — 11 674,6 млн дол. Таким чином, протягом 2005 р. сума державного зовнішнього боргу зменшилась на 3,9 %. Таке зменшення відбулося вперше за останні чотири роки, що є наслідком поміркованої політики управління державним боргом (вирішена проблема пікового навантаження платежів щодо обслуговування та погашення боргу, створено передумови для відновлення програми співробітництва з МВФ та іншими міжнародними організаціями економічного розвитку), а також зниження курсів евро та долара США по відношенню до гривні.
Зовнішній борг України складається з таких заборгованостей: за позиками, наданими міжнародними фінансовими організаціями, — 43 % від його загальної суми; за позиками, наданими іноземними державами, — 35,6 %; за комерційними позиками — 21,4%.
Поліпшення ситуації з обслуговуванням зовнішнього боргу, зростання обсягу валютних резервів НБУ спонукали до перегляду кредитного рейтингу України на міжнародних фінансових ринках. Так, рейтингове агентство «Moody's» поліпшило прогноз суверенного рейтингу України з «негативного» до «позитивного», підвищило рейтинги за банківськими депозитами в іноземній валюті та державними облігаціями в національній валюті.
Підвищення кредитного рейтингу України є позитивним моментом, оскільки наша країна знову зможе виходити на зовнішні ринки, розмістити свої зовнішні облігації і продовжити співробітництво з МВФ.
Загальне уявлення про сучасний рівень співпраці України з міжнародними та регіональними економічними організаціями можна отримати, проаналізувавши структуру державного та гарантованого державою зовнішнього боргу України. За даними Міністерства фінансів України, станом на 30.04.2010 р. державний та гарантований державою зовнішній борг України склав 25,6 млрд дол. США, з них: МВФ — 12,4 млрд дол. США, Світовому банку - 3,2 млрд дол. США; ЄБРР -0,5 млрд дол. США; урядам інших держав — 1,4 млрд дол. США.
ЛЕКЦІЯ № 6
МІЖНАРОДНИЙ РУХ РОБОЧОЇ СИЛИ
1. Причини міжнародної міграції робочої сили.
2. Соціально-економічні наслідки міграції робочої сили.
3. Основні види міграції та міжнародні центри тяжіння робочої сили.
4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили.
5. Розвиток міжнародної міграції робочої сили в Україні.
ЛІТЕРАТУРА1. Румянцев А., Климко Г., Рокоча В. Міжнародна економіка: Підручник/ К: Знання, 2006. - 479 с. (ст.149-162).
2. Одягайло Б. Міжнародна економіка: Навч. посіб. – К: Знання, 2006. – 407 с. (ст.200-238).
3. Козак Ю., Лук’яненко Д., Макогон Ю. та ін. Міжнародна економіка – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 560 с. (ст.159-181).
4. Бабенко В. Міжнародна економіка. – К.: Основа, 2010. – 184 с. (ст.87-97).5. http://www.ukrstat.gov.ua
6 http://www.un.org
1. Причини міжнародної міграції робочої сили
Міграція (лат. міgratiо) означає переміщення, переселення. Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів міграція робочої сили являє собою рух цього важливого фактора виробництва у міжнародному масштабі. М іграція робочої сили — переселення працездатного населення з одних держав до інших строком більше ніж на рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.
Залежно від географічних напрямків розрізняють зовнішню і внутрішню міграцію робочої сили. Під внутрішньою розуміється переміщення робочої сили між містами і регіонами однієї країни, а під зовнішньою — з однієї країни до іншої.
Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. Ще за кілька тисячоліть до нашої ери великі маси людей «переїжджали на роботу за кордон». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилона, Персії, Греції, Риму та ін.) було створено працею рабів, які походили з інших країн. Головна особливість стародавньої міграції робочої сили полягала в її примусовому характері.
Епоха середньовіччя, особливо раннього, характеризується різким послабленням міжнародної міграції робочої сили порівняно з античністю. Найбільш розповсюдженими в цей період були «військова» форма міграції та міжнародний ринок найманої «ратної праці». Ця форма міграції була особливо популярною в Західній Європі.
Могутнім поштовхом до масової міграції робочої сили стали Великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. Цей період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х років XIX ст. прийнято вважати періодом первісної або «старої» міграції.
Наступний період міжнародної міграції робочої сили (який часто називають періодом «нової міграції») тривав з 60-х років XIX ст. до Другої світової війни. Цей період, як і попередні, також мав свої особливості і характерні риси.
Однак лише у другій половині XX ст. переміщення трудових ресурсів набуло рис світової міграції робочої сили як фактора виробництва. До таких рис можна віднести:
1. Масовість руху трудових ресурсів у пошуках зайнятості. За даними міжнародної статистики, на початку XXI ст. щорічно у світі переїздить з країни в країну близько 25 млн працівників-мігрантів. Якщо ж до цієї цифри додати членів їхніх родин, мігрантів-сезонників та нелегальних мігрантів, то можна говорити про щорічні міжнародні переміщення понад 120 млн чол. За даними Міжнародної організації з міграції 2005 року світова кількість мігрантів становила 191 млн чол.
2. Виникнення більш-менш стабільних центрів еміграції та імміграції. Рух робочої сили здійснюється з країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою в напрямку країн з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Такі міграційні потоки, щоправда, стримуються розміщенням іноземними підприємствами, зокрема транснаціональними корпораціями, своїх виробництв за кордоном. Але робоча сила з менш розвинених регіонів продовжує активно залучатися (часто нелегально) на низькокваліфіковані види робіт у Північній Америці та Європі.
3. Зростання кількості мігрантів серед наукової інтелігенції та творчої молоді («brain-drain» — з англ. «відтік мізків»). Після перетворення науки у фактор виробництва наукові кадри є бажаними працівниками у більшості високорозвинених країн світу. Щоправда, останнім часом «відтік мізків» стримують нові телекомунікаційні технології, які дають змогу частині інтелектуальної робочої сили брати участь у виробничому процесі за кордоном із будь-якої відстані, незалежно від місця фізичного перебування.
4. Залучення державами необхідних спеціалістів на постійній чи строковій основі. Багато держав, передусім високорозвинених, посилюючи загальне адміністративно-правове регулювання міграційних потоків, стимулюють в'їзд мігрантів тих професій, в яких існує дефіцит на внутрішньому ринку праці.
В наш час міжнародна міграція робочої сили насамперед зумовлена:
1) швидким зростанням населення нашої планети;
2) нерівномірністю економічного розвитку країн світового співтовариства;
3) розвитком сучасної науково-технічної революції;
4) соціально-політичним розвитком окремих регіонів світу та держав;
5) екологічним станом національного господарства.
Тому перед тим, як перейти до розгляду сутності міжнародної міграції робочої сили, необхідно дати характеристику демографічної ситуації на планеті.
I. Демографічна ситуація на нашій планеті характеризується швидким зростанням населення. Так, за статистикою ООН:
• 1-й рік нашої ери — 200 млн;
• 1830 рік — 1 млрд (за 1830 років);
• 1930 рік — 2 млрд (за 100 років);
• 1960 рік — 3 млрд (за 30 років);
• 1976 рік— 4 млрд (за 15 років);
• 1989 рік— 5 млрд (за 13 років);
• 2000 рік — 6 млрд (за 11 років);
• 2010 рік — 12—13 млрд (за 10 років).
II. Умови життя ускладнюються та погіршуються. Так, за розрахунками французького вченого Жака-Іва Кусто у 1991 р. на Земній кулі проживало 5,6 млрд чоловік, із них:
• 500 млн жило добре;
• 900 млн жило у злиднях та голоді;
• 2,5 млрд постійно недоїдало;
• 1,7 млрд не мало нормальної питної води.
Це, в основному, змушує населення шукати кращих умов життя в інших країнах світу.
IІІ. Демографічну ситуацію контролюють і регулюють держави, міжнародні організації за допомогою проведення демографічної політики.
Демографічна політика — це сукупність заходів держав і міжнародних організацій, спрямованих на стимулювання або скорочення народжуваності населення.
При цьому важливе значення має поділ населення Землі за сферами зайнятості і місцем проживання.
1. В цілому у світі:
• у сільському господарстві зайнято 50 % населення;
• у промисловості — 20 % населення;
• у сфері послуг — 30 % населення.
2. В індустріальних країнах:
• у сільському господарстві зайнято 13 % населення;
• у промисловості — 36 % населення;
• у сфері послуг — 51 % населення.
3. У країнах, що розвиваються:
• у сільському господарстві зайнято 65 % населення;
• у промисловості — 15 % населення;
• у сфері послуг — 20 % населення.
IV. Важливою рисою сучасної демографічної ситуації є регіональна вікова структура населення світу.
1. Всього у світі:
• до 14 років — 34 % населення;
• 15—64 роки — 60 % населення;
• старші за 65 років — 6 % населення.
2. Західна Європа:
• до 14 років — 20 % населення;
• 15—64 роки — 67 % населення;
• старші за 65 років — 13 % населення.
3. Африка:
• до 14 років — 45 % населення;
• 15—64 роки — 52 % населення;
• старші за 65 років — 3 % населення.
4. Азія:
• до 14 років — 35 % населення;
• 15—64 роки — 60 % населення;
• старші за 65 років — 5 % населення.
V. Характерною рисою демографічної ситуації в наш час є співвідношення між населенням чоловічої та жіночої статі світу, у тому числі за територіальною ознакою.
1. Народжуваність:
• у світі нині — 1040 чоловіків на 1000 жінок;
• у Європі — 1060 чоловіків на 1000 жінок;
• в Африці — 1000 чоловіків на 1000 жінок.
2. У працездатному віці (15—64 роки) на 1000 жінок припадає:
• в Африці — 979 чоловіків;
• у США — 990 чоловіків;
• у країнах СНД — 937 чоловіків.
3. У віці, старшому 65 років, на 1000 жінок припадає:
• в Африці — 889 чоловіків;
• у Європі — 649 чоловіків;
• у США — 741 чоловіків;
• в Австрії — 818 чоловіків;
• у країнах СНД — 444 чоловіки.
Отже, сучасна демографічна ситуація в цілому у світі, в окремих регіонах і по країнах має різні особливості. Це суттєво впливає на розвиток міжнародної міграції робочої сили.
Перейдемо до з'ясування сутності міжнародної міграції робочої сили.
Міжнародна міграція робочої сили — це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічного характеру.
У свою чергу зовнішня міграція поділяється на міжконтинентальну і внутрішньоконтинентальну.
Зовнішня міграція, крім того, має дві сторони:
1) еміграція, тобто виїзд працездатного населення з країни перебування для довготривалого чи постійного проживання в іншу країну;
2) імміграція, тобто приїзд робочої сили в країну з-за кордону.
Існує поняття і рееміграції, яка означає процес повернення емігрантів до своєї країни.
Залежно від тривалості кожного переміщення міграція робочої сили поділяється на: постійну, або безповоротну; тимчасову, як правило, внутрішньо-континентальну; сезонну, пов'язану зі щорічними поїздками на заробітки; маятникову, яка передбачає щоденну поїздку до місця роботи за межі свого населеного пункту.
Залежно від правового статусу міграція робочої сили може бути легальною чи нелегальною.
Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах — трудовій, сімейній, рекреаційній, туристичній тощо.
Міжнародний ринок праці, який об'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, існує у формі трудової міграції.
На середину 90-х років XX ст. у світі налічувалося більше 35 млн працівників-мігрантів проти 3,2 млн у 1960 р. Якщо зважати, що на кожного працівника-мігранта доводиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення на середину 90-х років XX ст. перевищувала 100 млн осіб.
Робоча сила, переміщуючись з однієї країни до іншої, пропонує себе як товар, здійснює міжнародну трудову міграцію.
Причинами міграції робочої сили є чинники як економічного, так і неекономічного характеру. Міжнародна міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненні працездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні, країнах світового співтовариства з метою задоволення своїх життєвих потреб.
Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:
1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т. д.);
2) стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);
3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;
4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;
5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;
6) політичні причини;
7) військові причини;
8) релігійні причини;
9) національні причини;
10) культурні причини.
Основу міжнародних потоків становлять робітники і меншою мірою службовці.
Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:
1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
2) міграція в межах промислово розвинутих країн;
3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни;
5) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.
Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означає забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25 % усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40 % будівельних робітників.
Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак і для цих країн характерне таке явище як «відплив інтелекту», наприклад із Західної Європи до США.
В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця міграція визначалася, в основному, економічними причинами — більш високим рівнем життя, заробітної плати в країнах — імпортерах робочої сили.
Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північної Америки до країн, що розвиваються. Причини цієї міграції є як економічного, так і іншого характеру.
Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх континентів.
Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій краї закріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі-друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга т. д. При цьому існує залежність між міграційними хвилями і коливанням ділової активності. Під час кризи, як правило, збільшується потік емігранті а під час економічного буму за інших однакових обставин відбувається активна імміграція.