Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! час минув – і з творів Іоанна
Виразно виступав знов твір Арістофана.
Кохана! Це душа моя – той палімпсест.
Три роки вже тому твій образ чарівний,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест –
В душі я записав, зворушений, щасливий…
І хоч виводив час на нім своє писання,
Твій образ знов повстав і з ним моє кохання!!
Одеса – Київ, у потязі, 1903 р.
Ні, не забув…
Ні, не забув я, люба зірко,
З свого чуття і з пам'яті не збув…
Хоч як було на серці гірко‑гірко,
Ні, не забув тебе я, люба зірко,
Ні не забув.
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Що враз з тобою все я потеряв, –
Все те розкішне і принадно гарне,
Хоч добре знав, що все пішло намарне,
Хоч добре знав…
Проте кохав, кохав до божевілля!…
Ківшами сліз я жаль свій заливав,
А жаль той ріс, буяв, як чад похмілля…
Проте кохав, кохав до божевілля.
Проте кохав!…
|
|
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Він серце бив на часті, мов рискаль,
А в іскрах сяв там образ твій коштовний…
Ох, жаль, той жаль пекучий, невимовний,
Ох, жаль, той жаль…
Так рік минув, та не минули муки.
Бодай би вже востаннє спалахнув
І згас огонь кохання та розпуки…
Так рік минув, та не минули муки…
Так рік минув…
Чернігів, 1905 року
Вороний М. Поезії. Перекази. Критика. Публіцистика. – К., 1996. ‑ С. 125–126.