Двітисячідесятники

Позадесятники та літературні самітники. Поет Олег Лишега. Через радянську цензуру низка старших авторів почали друкувати свої твори тільки в 1990-х роках. Таких авторів Олександр Гордон запропонував називати «позадесятниками». Зокрема, з-поміж авторів старшого покоління Юрій Покальчук (1941–2008) позиціонував себе як сучасний письменник. В 1990-ті роки свої важливі твори написали письменники, яких не прийнято приписувати до якогось з названих поколінь: Олег Лишега та Галина Пагутяк. В. Даниленко згадує літературних самітників, творчість яких відрізняється від їхніх сучасників: Віктор Міняйло (*1919), Феодосій Роговий (*1925), Лесь Подерв'янський (*1952), Григорій Гусейнов (*1950). Згідно з С. Павличко, наступні автори не належали до жодних літературних шкіл або ідеологій: Н. Білоцерківець, Л. Таран, О. Забужко, О. Гриценко та А. Могильний. Мала українська енциклопедія актуальної літератури в антологійному додатку перелічує наступних авторів як одинаків та самітників: Юрій Покальчук, Володимир Назаренко, Андрій Охрімович, Тарас Мурашко.

Юрій Андрухович, патріарх угрупування Бу-Ба-Бу, представник Станіславського феномену. Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Якщо для класичної та радянської літератур були характерні політична заангажованість та визнання за літературою певної виховної суспільної ролі, то завдяки здобуттю Україною незалежності й зникненню цензури, необхідність у цих функціях суспільного опору значно впала. Література вступила в постколоніальну стадію саморефлексії, ставши тільки видом мистецтва. Багато сучасних творів відзначені іронією, переоцінкою цінностей та зверненням до тем, що були забороненими за радянських часів. Також завдяки доступу до творів іноземних авторів та до українських творів 1920-1930-х років та до діаспорної літератури в українській літературі значно розширилося стильове та тематичне різноманіття. При цьому багато науковців констатують відсутність тяглості між поколіннями та різкий розрив з традицією сучасних авторів.

В зв'язку з відсутністю доступу до творів західних авторів у час їх публікації, особливістю українського постмодернізму є його запізнення у часі. Західні твори в стилі постмодернізму з'явилися вже в 1950-1960-х роках, а українські — в 1990-х. Культурна ізоляція та обрив модерністичної традиції радянською владою призвели також до того, що частина сучасних авторів пишуть у модерністичному стилі, інша частина — у соцреалістично-народницькому, а третя частина намагається орієнтуватися на міжнародні взірці і надолужувати історичну прогалину. Після скасування заборон на публікування творів письменників доби Розстріляного відродження та емігрантів, їх заново відкриті твори стали впливовими орієнтирами для сучасних письменників. Для покоління вісімдесятників важливим автором був Микола Зеров, у той час як дев'ятдесятники цікавилися творами Майка Йогансена, Аркадія Любченка і всього періоду 1920-х років, а також українським бароко, модернізмом та авангардизмом. Наприклад, Сергій Жадан відзначає своє особливе ставлення до поезії Михайля Семенка. Для Юрія Андруховича роль попередника відіграв Богдан-Ігор Антонич. Сергій Жадан та Юрій Адрухович також захистили дисертації, присвячені творчості відповідно Михайля Семенка та Богдана-Ігора Антонича. Оксана Забужко непрямо називає своїм вчителем Юрія Шевельова.

Для сучасної літератури характерне зосередження на темних сторонах людського життя, насильстві, різноманітних проблемних та кризових моментах. Це стало реакцією на загальнооб'овязковий фальшивий оптимізм радянської соцреалістичної літератури. В сучасній українській літературі в порівнянні з класичною та радянською значно більше авторів-жінок, а також жінок-критиків та літературознавців. В літературних проектах Щоденник та Щоденник. Re: make було зроблено спробу писати літературні тексти колективно за участю багатьох авторів. В Україні проводяться численні літературні фестивалі, важливими серед них стали Львівський міжнародний літературний фестиваль в рамках Форуму видавців у Львові, Київські лаври та Meridian Czernowitz. Крім української літературної мови, деякі сучасні українські письменники (Б. Жолдак, Л. Подерев'янський, В. Діброва, М. Бриних) пишуть суржиком.

Урбанізація та ґендерні проблеми. При тому, що українська класика головним чином описує життя українського села, події творів сучасних авторів відбуваються у просторі міста, нерідко також за межами України (скажімо, «Перверзія» Ю. Андруховича). Традиція сільської прози була перервана романом «Міські мотиви» (1983) Валентина Тарнавського. Одним з винятків є твори В. Медведя, у яких події розгортаються в селі. У сучасній українській літературі широко висвітлюються еротичні сюжети, які були дуже обмежено виражені в українській класиці та літературі радянського періоду. У деяких творах сама сексуальність є центром уваги (наприклад, «Те, що на споді» Ю. Покальчука, «Діви ночі» Ю. Винничука), в інших вона має концептуальне значення («Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «6х0» Ю. Тарнавського). Ґендерна тематика з виділенням чоловічого (твори груп «Бу-Ба-Бу», «Пси святого Юра», Юрій Тарнавський) та жіночого (Оксана Забужко, Євгенія Кононенко, Софія Майданська, Галина Пагутяк, Надія Тубальцева, Світлана Йовенко) письма також набула значення у сучасних творах.

2. Образ матері та матері-Вітчизни у поетичних творах В .Симоненка, Д.Павличка, Б.Олійника.