Сучасна історіографічна ситуація в Україні

Українська історична думка доби націо­нального відродження, як відомо, засвої­ла понятійний апарат сучасної культури, науки, політичної думки та практики. З другої половини XIX ст. українська істо­рична наука постає як розвинута соціальна структура з власними інституціями та самобутньою схемою українського історичного процесу, що протистояла офіційній доктрині російської історіографії.

„Золотою добою” української історичної науки стали 1920-ті роки, коли, незважаючи на поразку в національних змаганнях, українська історична думка досягла світового рівня як в Україні, так і в еміграції. Запропонована М. Грушевським нова ідеологія української історичної науки проголошувала принципи вивчен­ня історії України у контексті загальної історії культури та со­ціального розвитку. Саме Михайло Грушевський та очолена ним київська школа істориків були, на думку сучасників, у центрі українського історіографічного ренесансу 1920-х років¹.

Втім, на зламі 20-30-х років українська історична наука пе­режила один з найдраматичніших етапів своєї історії. Повний організаційний та ідейний розгром школи Грушевського в Ра­дянській Україні супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інте­грального націоналізму. Наслідків цих перетрусів українська історична наука не позбулася дотепер. Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історич­ну науку. Обом їм властиві ідейна нетерпимість, агресивність, репресивний стиль мислення, ознаками якого був етичний ідеал боротьби, конфронтації, звинувачення один одного у комунізмі чи націоналізмі. Якщо радянська система знеособлювала на­уку, нехтувала національними відмінностями та специфікою регіональних історіографічних процесів, то діаспорний варіант української історичної науки здебільшого культивував дух та схему Грушевського, не піддаючи їх радикальному оновленню та переусвідомленню.

Ситуація різко змінюється у зв’язку із розпадом тоталітар­ної політичної системи та крахом ідеології „інтелектуального імперіалізму”. У спадщину від колишнього СРСР Україна одер­жала не тільки ракети та Чорнобиль, але й досить розвинену структуру історичної науки. Організаційні засади історичної науки в Україні зберігають певну тяглість щодо радянської організації науки, хоча і набувають ознаки нового. З радянсь­ких часів зберігається розподіл науки на академічну та вузі­вську, центр та регіони, інтелектуальну еліту та звичайних істо­риків. І досі Академія наук виступає своєрідним „міністерством науки”.

¹ Див.: Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) І/ Силуети епох. -Дрогобич, 1992. - С. 128.

Типовою рисою сучасної української історичної науки стала її „університеталізація”. Колишні педінститути скрізь стали одержувати університетський статус, що зрештою вело до упо-слідження самої ідеї університету. Виникають нові навчальні заклади гуманітарного профілю, такі як Київо-Могилянська академія. Прикметою часу стала поява навчальних закладів комерційного характеру, наприклад, Харківського гуманітар­ного інституту „Народна українська академія”.

Німецький дослідник науки А. Дімер нараховує три „хвороби” сучасної науки - політизація, педагогізація та адміністрування. Останнє, до речі, він порівнює з хворобою на туберкульоз¹. На жаль, цих вад не уникла і українська історична наука.

Ще одна особливість нинішнього стану історичної науки в Ук­раїні - це її „регіоналізація”. Відтепер Київ не виконує роль імперського центру, який за радянських часів відтягував на себе кращі сили, зосередивши в своїх руках монополію у сфері методо­логічних та концептуальних проблем української історії. У пост-перебудовну добу відбувається інтенсивний процес створення ре­гіональних навчально-дослідницьких центрів, певною мірою за­безпечених організаційно та кадрами, відмінних за профілем та рівнем підготовки. Виникнення таких центрів в умовах послаб­лення традиційних зв’язків із такими науковими центрами, як Москва, Петербург, лишається чи не єдиним засобом виживання національних історичних етносів, їх існування на якісно новому ідейно-організаційному рівні. До низки відомих регіональних осе­редків в Україні належать Харків, Ужгород, Одеса, Дніпропетовськ, Львів, в останні часи Херсон та Острог.

Нерозв’язаною залишається проблема фінансування наукових досліджень. Університетська наука, як відомо, фінансуєть­ся за над залишковим принципом. З огляду на фінансові скру­ти, академічна наука зіткнулася з проблемою реорганізації існу­ючих та нових академічних структур, утворення крупніших формувань, зменшення адміністративного апарату.

Загалом сучасне становище в Україні спеціалісти кваліфікують як „культурний шок” посткомуністичного суспільства. „Культурний шок” супроводжується швидким падінням рівня життя, масовим прихованим безробіттям, розпадом системи соціального захисту населення, що примушує людей шукати маргінальні засоби заро­стку, які виникають під час становлення ринкових відносин².

Ис-торико-научньіе исследования й социология науки в ФРГ'/'/'Современньїе І. /порико-научньїе исследования (ФРГ): Реф. сб. - М., 1986. - С. 148. І Іо.'Іунєєв Ю., Загоруйко Ю. Культурний шок у посткомуністичних су­чі п.ствах у період ринкової трансформації (перспектива України)// Си- ь ,,п-ть.-1994.- М 11.-С.148. 12

Найгострішою в сучасній історичній науці є проблема кадрів. В українській історичній науці склалася парадоксальна ситуа­ція, коли численними тиражами видаються праці дореволю­ційних та діаспорних істориків, літераторів, публіцистів, які саме і задають тон у вивченні вітчизняної історії¹.

Кадрове питання ускладнюється тими обставинами, що за часів існування тоталітарного режиму виник штучний розподіл історії на історію партії та громадянську історію. У постперебу-довну добу, коли позбавилися цього „розподілу праці”, історики партії перекваліфікувалися на істориків України та української культури. Частина цього загону істориків достатньо кваліфіко­вана, інша - налаштована внутрішньо дещо опозиційно щодо політики реорганізації історичної науки. На жаль, у даний мо­мент немає відповідних критеріїв та механізмів справжньої пе­реатестації кадрів. Крім того, в умовах „культурного шоку”, соці­альної нестабільності, духовного протистояння системи націо­нальних та комуністичних цінностей радикальна „десовєтизація” означає насправді процес декультуралізації, деінтелектуалізації суспільства. Процес „десовєтизації” має відбуватися при­родним шляхом зміни поколінь та стилів наукового мислення.

З точки зору ідейного навантаження, сучасна українська істо­рична наука являє досить складний і суперечливий феномен. Більша частина українських істориків віддає перевагу занят­тям вітчизняною історією. Подібно до того, як у французькій історіографії чільне місце посідає історія Великої французької революції XVIII ст., у радянській - Велика Жовтнева соціалі­стична революція, в українській - події доби Хмельниччини, пов’язані з державотворчими процесами в українській історії. Цікаво, що дніпропетровська школа джерелознавців на чолі з професором М. Ковальським тематично оформилася довкола центральної проблеми української історії - визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Дана проблема студіювалася школою М. Ковальського у різних ракурсах джерелознавчому, історіографічному, археографіч­ному, з точки зору конкретної історії, історії релігійних рухів, соціальної історії тощо.

Новітні тенденції розвитку української історичної думки пов’язані із подальшою регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії, що цілком відповідає настановам неоромантизму та місцевого патріотизму, які кристалізуються в історичній свідомості сучасного суспільства, а також авторитету серед сучасних істориків студій з регіональ­ної історії та мікроісторії.

Показником сучасного стану української історичної науки є розбудова її джерельної бази. Активна діяльність на ниві ви­дання численних матеріалів, документів, джерел з української історії, праць дореволюційних та зарубіжних істориків - все це цілком природно вписується у сучасну культурну ситуацію „помернення спадщини”, без засвоєння якої неможливий рух упе­ред. Суперечливість поточного моменту полягає в тому, що за­початкований щойно процес „розкріпачення” державних та га­лузевих архівів гальмується технічною відсталістю вітчизня­них архівосховищ та бібліотек різних рангів, відсутністю нових інформаційних технологій, досконалої системи бібліотечної евристики, браком довідково-бібліографічних видань.

Стиль мислення сучасного українського історика можна охарак­теризувати як перехідний, який поєднує риси колишнього радянсь­кого стилю мислення та нового, що репрезентує новітнє розуміння змісту діяльності історика. Українського радянського історика відрізняло від його російського колеги почуття підвищеної внутрі­шньої „само цензури”, надмірної „ідеологічної рефлексії”. Загроза звинувачення у прихильності до „українського буржуазного націоналізму” змушувала українського радянського історика демонструвати необхідну лояльність щодо марксистської ідеології.

Інша особливість стилю мислення українського історика, спільна, до речі, для всіх радянських істориків - це „репресивна орієнтація” думки, що знайшло відображення в абсолютизації класового підходу, критиці „буржуазних фальсифікацій” історії, викриванні проявів „буржуазного націоналізму” дореволюцій­них та сучасних західних українських істориків. Сьогодні у свідо­мості більшої частини українських істориків місце етичного ідеалу боротьби та конфронтації заступає ідеал ідейного компромісу, соціальної толерантності, інтелектуальної співпраці. Ради­кальне оновлення стилю мислення сучасного українського історика пов’язане з удосконаленням мови науки, понятійного апа­рату історії. Мова української історичної науки тривалий час займала вторинний, маргінальний характер, залишаючись недостатньо розвинутою у термінологічному та семантичному плані. За нинішніх умов ідейного плюралізму, подолання інтенктуальної ізольованості відбувається складний процес витво­ру мови української науки. Найбільшої популярності набуває міждисциплінарна методологія, цінності антропологічне орієнтованої історії, культурологічні розвідки тощо.

Актуальними для української історичної науки стають про­блеми історичного синтезу. У межах радянської історичної на­уки український історичний процес, власне кажучи, не до­сліджувався під тиском офіційної імперської доктрини про спільне походження братських східнослов’янських народів. За радянських часів українські історики вивчали переважно ок­ремі сюжети з історії України.

Сучасний стан історичної науки в Україні зумовлює по­дальші шляхи її розвитку. Формування нового стилю мислен­ня, усвідомлення проблем історичного синтезу, створення підручників нового типу - все це завдання одного ряду, спря­мовані на сприйняття української історичної науки у загаль­ному контексті сучасного історичного пізнання. Одним із засобів розв’язання згаданої низки проблем сучасної історичної науки в Україні є історіографія.