Моральні почуття дошкільника

1. Почуття правди: дитина зацікавлена в тому, щоб а уявлення про навколишній світ були правильними. Тому вона прагне оволодіти істиною. Розбіжність між фактом і його словесним описом сприймається нею з недовірою, неприхована фальш — важко. Проте одного прагнення до істинності життєвих моделей, які відображають світ, недостатньо для того, щоб дитина зростала правдивою. Вродженим є прагнення до опанування істиною, а почуття правдивості треба виховати. Воно сприяє душевному комфорту особистості. Щирість та правдивість — важливі прояви особистісного зростання. Виховання почуття правди — річ дуже тонка, особливо в дошкільному віці, коли дитина прагне до вигадування і фантазування. Цей процес вимагає від дорослого виявлення здорового глузду, педагогічного такту, почуття взаємної довіри.
2. Почуття довіри виявляється дошкільником стосовно тих людей, які викликають у нього позитивні оцінки за шкалою сумлінності, щирості, доброзичливості, взаєморозуміння, безпеки для іншого, готовності захистити слабшого. Це почуття проявляється у відкритості дитини контактам, у переживанні нею душевного комфорту від спілкування з іншими, в її готовності розповісти про своє заповітне, довірити секрет, поділитись інтимними переживаннями або думками. Підґрунтям для вияву дитиною почуття довіри є прихильне ставлення до людського оточення, позитивний досвід спілкування з близькими дорослими (насамперед, батьками), звичка розраховувати на їхні підтримку та захист.
3. Почуття справедливості — це переживання дошкільником свого прагнення втілити в життя правду, осягнути істину, неупереджено ставитись до однолітків або дорослих. Воно ґрунтується на усвідомленні дитиною норм «добре» та «погано».
Ними оперують під час розподілу іграшок, ролей, а також ділянок спільної діяльності тощо. В дошкільному дитинстві особистість лише починає оволодівати вмінням керуватись у своїй поведінці доцільністю, а не власними егоїстичними інтересами.
Формуванню почуття справедливості сприяє вміння об'єктивно оцінити вчинки інших, а також здатність виробити адекватну самооцінку.
4. Почуття емпатії — це здатність дошкільника розуміти переживання інших людей і відповідним чином відгукуватись на них, виявляючи співчуття, чуйність, готовність допомогти в разі необхідності. Така здатність є елементарною і разом з тим фундаментальною властивістю людини як суспільної істоти. Це соціальне почуття певним чином обмежує людський егоїзм, дає змогу уявити себе на місці іншого. Воно передбачає розвинену емоційність, чутливість дитини, її здатність активно сприймати навколишнє. Почуття емпатії потребує виховання в дошкільника готовності зробити іншому послугу безкорисливо, не розраховуючи на схвалення або заохочення. Воно допомагає зростаючій особистості усвідомити цінність людини, визнати право іншого на блага, сприяє формуванню гуманних почуттів — щирості, людяності, доброти, ніжності тощо. Співпереживання складають три важливі компоненти — здатність визначити і назвати по чуття, які переживає інша людина; уміння прийняти чужу точку зору; здатність до душевного відгуку. Форми співпереживання змінюються залежно від ситуації, досвіду дитини, а також ото чуючих людей.
5. Почуття прихильності — це здатність дитини віддавати перевагу одним людям порівняно з іншими, орієнтуючись на свої потяг, схильність, вибір. Переживання дитиною прихильності до когось будується на визнанні його привабливості для неї. Воно виявляється в потязі до об'єкта прихильності, у прагненні бути поруч з ним: сидіти за одним столом, разом гратися, працювати, товаришувати. Часто — в симпатії до однолітка. Почуття симпатії і форми його вияву є засвоєними формами ставлень до дорослих та однолітків. Проявам цього почуття дитину треба навчати. Дошкільник у своїх прихильностях може керуватись не лише «силою тяжіння», симпатією або дитячою закоханістю, а й досить «діловими» мотивами — визнанням авторитету певної людини, потребою у захисті сильнішим за нього, усвідомленням доцільності поєднання спільних зусиль з метою досягнення бажаного тощо.
6. Почуття гідності виникає в дошкільника під час оцінювання іншими (а надто авторитетними) людьми його дій, вчинків з точки зору їх відповідності моральним нормам. Це почуття виявляється тоді, коли дитина намагається відстояти свою честь як особистості або виконавця певної роботи. Це почуття є складником ряду моральних емоцій — задоволення, поваги, приниження, образи, гніву, радості. Почуття честі тісно пов'язане з чесністю як рисою характеру, з прагненням дошкільника до правди і справедливості. Воно також пов'язане з двома такими близькими почуттями, як самолюбство та самоповага. Перше з них є поєднанням почуття власної гідності з ревнивим ставленням дитини до думки про неї оточуючих людей.
Друге є переживанням дитиною шанобливого, поштивого ставлення до себе, побудоване на визнанні нею своїх чеснот, успішності діяльності. Зазначений комплекс моральних почуттів характеризує не байдужу до оцінок соціального оточення дитину, яка вболіває за успіх (невдачу) своєї діяльності, орієнтується у власних чеснотах і вадах. Виховання почуттів честі, гідності, самоповаги передбачає сформованість у дитини вміння адекватно оцінювати себе й оточуючих людей.
З самооцінкою дитини пов'язані й інші форми переживань, які мотивують соціальну поведінку і є важливими показниками певних етапів розвитку індивідуальної соціальної поведінки. Йдеться про почуття страху, сорому, провини й совісті.
7. Почуття страху і потреба в безпеці запрограмовані генетично. Страх виникає тоді, коли дитина боїться когось (чогось), насторожено ставиться до реально або удавано небезпечних зовнішніх об'єктів. Перелякана дитина думає: «Що зі мною зроблять інші?» Страх може як мобілізувати енергію, так і паралізувати її. Супроводжується невпевненістю в діях, скутістю рухів. Це переживання відображає потребу дитини уникнути небезпеки, відреагувати на неї. Формами страху є боязнь, тривожне очікування, переляк, паніка. Часто страх є інстинктивною реакцією самозахисту, самозбереження. Це почуття є первинним, базовим переживанням у спільному ряді «страх — сором – провина», де кожна наступна ланка виникає на ґрунті попередньої і означає подальшу диференціацію механізмів соціального контролю і мотивів індивідуальної поведінки.
8. Почуття сорому є наступною ланкою в ряді означених вище переживань. «Культура сорому» вже виходить за рамки інстинктів, проте орієнтує свідомість дитини виключно на близьку їй соціальну групу. Сором — специфічно людський, сформований культурою психологічний механізм, який гарантує додержання певних вимог, норм стосовно «своїх». Почуття сорому в дошкільника — це тривога за свою репутацію. Воно виникає, коли дитина відчуває, що не відповідає очікуванням оточуючих, що вона в чомусь поступається іншим. Стурбованість дитини своєю компетентністю виражає її бажання уникнути невдачі, залежності. Вона відчуває сором тоді, коли, аналізуючи свої якості за зразком «сильна — слабка», визначає себе як «слабку». Соромлячись, дитина хвилюється: «Що про мене подумають інші?», «Що вони про мене скажуть?»
9. Почуття провини означає стурбованість дитини з приводу своїх особистісних якостей, за які вона почуває себе відповідальною. Відчуваючи провину, дитина звертається до понять «хороша — погана» і при цьому оцінює себе як «погану». Почуття провини виникає тоді, коли дошкільник починає орієнтуватись не стільки на оцінку інших людей, скільки на самооцінку. Невиконання ним тієї чи іншої моральної норми може викликати самозвинувачення, муки сумління, дискомфортний стан. Дитина стурбована: «Що я сама про себе думаю?» Переживання виникає в ситуації, коли дошкільник відчуває особисту відповідальність за когось або щось. Здатність відчувати провину свідчить про високий ступінь особистісного розвитку дошкільника, виникнення механізму, який регулює соціальну поведінку зсередини, засвідчує появу внутрішніх етичних інстанцій.
10. Почуття совісті виникає як внутрішнє усвідомлення дитиною добра і зла, її душевний відгук на це, здатність розпізнавати якість вчинків і відповідно реагувати на них. Совість — важлива форма прояву моральної свідомості. Внутрішній голос совісті є вищим регулятором людських взаємин, етичною інстанцією вищого ґатунку, внутрішнім регулятором моральної поведінки. Совістю вимірюється гідність людини. В совісті виявляється свідома моральна відповідальність особистості за себе і за інших. Совість — усвідомлення і переживання дошкільником відповідальності, побудованої на самооцінках виконання ним обов'язків. У дошкільному віці совість лише починає формуватись, виконуючи функцію самоконтролю. Почуття совісті свідчить про те, що поняття обов'язку як чогось зовнішнього, примусового переростає у внутрішній імператив (наказ, вимогу). Можна сказати, що дитина має совість, коли вона засвоїла моральні принципи і виконує їх без зовнішніх спонукань. Совість — сильний афект у вигляді почуття провини з приводу невиконання ь певної норми. Дитина з розвиненою совістю спроможна встояти перед спокусою порушити заборону або вимогу навіть тоді, коли впевнена, що про це ніхто не дізнається. Вона часто сама визнає те, що зробила, прагнучи виправити становище, загладити провину.
11. Почуття альтруїзму — переживання, яке виявляється у готовності дитини діяти безкорисливо, незважаючи на свої інтереси. Проявляється у прагненні надати допомогу, підтримку, пожертвувати своїм часом, спокоєм, відмовитись від егоїстичних намірів, приємних занять на користь іншої людини.
Початковим проявом альтруїстичної поведінки є безкорислива турбота дитини про рідних і близьких людей: «Не буду галасу вати, бо бабуся відпочиває», «Гратимусь тихо, бо тато працює...»
Особливо яскраво почуття альтруїзму виявляється в екстремаль них умовах, коли висуваються високі вимоги до людської самовідданості, навіть жертовності. В дошкільному віці це почуття лише починає формуватись. Важливо, щоб дитина пережила високий підйом, глибоку насолоду, задоволення від власного альтруїзму, побачила реальні результати своєї стриманості або активності, спрямовані на користь оточуючих людей.
12. Почуття відповідальності — це переживання дитиною покладеного на неї кимось або нею самою обов'язку, потреба звітуватись у своїх діях і покладати на себе провину за можливі наслідки. Це почуття виявляється тоді, коли дитина дала обіцянку або з нею про щось домовились, і це вимагає від неї безумовного виконання угоди. Відповідальність визначає масштаб, обсяг особистих завдань, обов'язків, їхні межі. Дитина може відчувати обов'язок перед кимось або перед власною совістю. По суті відповідальність — це відповідність між моральною діяльністю особистості та її обов'язком, розглянута з точки зору можливостей цієї особистості. Моральну відповідальність можна характеризувати як об'єктивну і суб'єктивну єдність. Вона, з одного боку, є сукупністю об'єктивних суспільних вимог до особистості, з іншого — своєрідним суб'єктивним станом свідомості, почуттям. Почуття відповідальності виховується з дитинства залученням дошкільника до виконання вимог, за якість та своєчасність чого треба звітуватись перед іншими і самим собою.
13. Почуття успіху (невдачі). Недоступність бажаного, приємного, довгоочікуваного робить діяльність безглуздою.
Коли дитина досягає бажаної мети, вона відчуває радість; коли її успіхи перевершують очікування,— задоволення, захоплення; коли на її шляху до кінцевої мети виникають перешкоди, вона тривожиться, засмучується, розгублюється, дратується. Емоція успіху (невдачі) є своєрідним «допоміжним» механізмом, який в разі необхідності підключається до процесу регуляції діяльності та, враховуючи фактичні досягнення, коригує її. Переживання успіху посилює й підтримує прагнення дошкільника досягти мети, а в разі невдачі — стримує його. Позитивне переживання, яке завершує вдалу дію, мовби «санкціонує», закріплює її, негативне — призводить до негайного пошуку нових засобів досягнення мети, відкидаючи ті, що не виправдали себе. Переживання успіху (невдачі) зумовлюють зміни у поведінці, є своєрідним «пеленгом», який або припиняє пошуки нових шляхів вирішення проблеми, або щоразу наново організовує їх. Досвід переживання численних радостей або невдач відображається у так званих передбачуваних емоціях. Узагальнене переживання успіху активізує діяльність, підвищує її ефективність, невдачі — позбавляє спонукальної сили. Успіх (невдача) діяльності пов'язаний, з одного боку, з об'єктивними якісно-кількісними показниками результату, з іншого — з оцінками досягнень авторитетними людьми (насамперед, дорослими).
3. Характеристика естетичних почуттів у дошкільника

У процесі спілкування дитини з дорослими й однолітками, її участі у колективних формах діяльності у неї формується емоційна складова спрямованості на інших людей (Котирло В. К.), такі соціально цінні якості особистості, як чуйність, уважність, запопадливість. При цьому важливе значення має емоційний зміст спілкування дошкільника з оточуючими. Виникають не просто окремі вміння розуміти іншого, виявляти йому симпатію, співчуття, бути товариським, але й цілісне емоційне утворення – спрямованість переживань дитини на емоційні прояви дорослого й ровесника, яка слугує цілям проникнення у його внутрішній світ, що виступає як засіб інтимного зв’язку із ними.
Особливо важливу роль для розвитку етичних переживань відіграють ситуації, коли дитина взаємодіє із ровесниками, між якими виникають рівноправні партнерські стосунки. Тут вона сама будує лінію своєї поведінки. Отже виникає потреба в етичних орієнтирах: як вчинити, як почуватиметься товариш, як зберегти відносини з ним. Етичні оцінки вчинків із зовнішніх вимог стають власними оцінками дитини і включаються в переживання нею ставлення до певних вчинків або дій.
Позитивна емоційна спрямованість щодо ровесника формується у спільній з ним діяльності за такої її організації, коли об’єктом переживань дитини стає не тільки власний успіх, але й успіх товариша, успіх спільної справи.
У п’ять років спостерігаються низькі показники позитивного емоційного ставлення до партнерів. Причинами виступає недостатнє володіння дошкільниками навичками співпраці, труднощі у переносі їх з ігрової діяльності на інші види діяльності; обмежений досвід взаємодії з ровесником.
Емоційна спрямованість на інших охоплює собою систему гуманних почуттів. Справжньої школою таких почуттів для дошкільників виступає сюжетно-рольова гра, де виникає потреба зрозуміти іншого, врахувати його позицію, інтереси, настрій, бажання. Виконання ролі кожною дитиною та їх співвідношення будується на певних моральних уявленнях про належні способи поведінки. Розвивається відповідальність за свою ділянку роботи: якщо «лікар» буде постійно вибігати з «кабінету», то хворі залишаться без допомоги; якщо «продавець» буде їсти цукерки, то покупцям не вистачить. Таким чином, завдяки грі діти не тільки переживають відповідні етичні колізії, але й краще усвідомлюють моральні норми, в них формується установка на їх глибше пізнання.
У трудовій діяльності діти виконують соціально-цінні завдання, переживаючи при цьому радість, гордість, відповідальність. Дорослі пояснюють дітям, що коли вони ретельно поллють квіти, то рослини будуть гарно виглядати; якщо приберуть в ігровій кімнаті, то в мами буде більше часу і вона спече смачний пиріг тощо. Діти надають допомогу своїм товаришам, спочатку за ініціативою дорослого, а до кінця дошкільного віку – самостійно. Ось хлопчик розсипав мілкі деталі мозаїки – доведеться довго збирати. Ровесники приходять на допомогу, а згодом всі троє захоплено складають мозаїку. Можлива й інша реакція на скруту товариша, коли в ровесника виникає незадоволення, роздратування, враження, що невдала дія ровесника слугує перешкодою для власного успіху: «Що тут все порозсипав. Як ми будемо тут гратись у поїзд!». Дорослий повинен створювати умови для попередження таких явищ, що несуть нетерпимість, байдужість один до одного.
Етичні переживання дитини відображають вибірковість її спілкування з ровесниками: співчуття діти виявляють, насамперед, своїм найближчим товаришам, яким симпатизують. В межах стійких дитячих об’єднань поступово виникають більш тісні контакти між окремими дітьми, що стає основою для появи дружби. До 5-ти років дружба дітей носить переважно ситуативний характер: дружать діти, які поряд сплять у дитячому садку, чиї сім’ї є сусідами та часто відвідують одна одну. Друзі більше граються разом, частіше домовляються і виконують спільні справи, діляться іграшками. Дитина часто змінює своїх друзів залежно від обставин.
Старший дошкільник більше орієнтується у виборі друга на його ділові та особистісні якості, звички, уподобання: він добре будиночки з піску будує, він цікавиться морськими подорожами, збирає листівки тощо. У 5–7 р. частіше зустрічається парна дружба, водночас виникають стійкі ігрові об’єднання з 3–5 учасниками. Дружба невеликими підгрупами частіше за все народжується в грі на основі ігрових інтересів і схильностей, у тому числі і на основі інтелектуальних інтересів. Парна дружба характеризується глибокою симпатією, поєднується з широким товаришуванням, зростає її вибірковість.