2015-09-07
433
В широкому розумінні, забруднення – зміна властивостей середовища, яка відбувається як наслідок природних чи антропогенних процесів, що спричиняють погіршення функцій природи стосовно певного об’єкта (людини, біологічного організму, об’єктів життєдіяльності людини).
Такий підхід обґрунтовуються прихильниками теорії перешкод, які розглядають у якості забруднення будь-які перешкоди, які заважають нормальному функціонуванню біосфери і завдають шкоди біоценозам та біотопам. Якщо будь-який елемент навколишнього середовища має альтернативні функції, при визначенні його забруднення доцільно застосовувати принцип диз’юнкції: зміну середовища необхідно вважати забрудненням, якщо погіршилася хоча б одна із його функцій. Саме тому, до розділу забруднювальних речовин варто відносити мінеральні добрива, що, підтримуючи родючість ґрунту, одночасно забруднюють водойм.
Система принципів і підходів до формування мережі природно-заповідних територій
Мережа природно-заповідних територій України бере свої витоки з первісної охорони лісів. Як відомо, з самого початку вона виникла з приватно-утилітарної та культової необхідності захисту лісів, і представляла просту сукупність лісових заказних об'єктів у формі "священних місць", мисливських угідь, "корабельних лісів" тощо. За ознаками заказного режиму створювалися об'єкти ще при князівському ладі і проіснували практично до початку XIX сторіччя. Так на суспільних потребах почала формуватися в Україні мережа природно-заповідних територій.
Із середини XIX століття розпочалося формування мережі вже за категоріальним принципом (мережа заповідників, мережа заказників тощо), що свідчить про застосування елементів наукового підходу. Сьогодні вже не викликає сумніву, що створення мережі природно-заповідних територій, безперечно, має здійснюватися на суворій науковій основі. В історії природно-заповідної справи започаткувалося багато різних наукових підходів до формування мережі природно-заповідних територій. З нашої точки зору, головним недоліком більшості теоретичних узагальнень була спроба універсалізації понять "особливо охоронний об'єкт", у якій не визначалася принципова різниця між типологічно різними об'єктами охорони (лісовими, степовими, лучними, болотними, гідрофітними тощо). С.М. Стойко, не повторюючи аналогічного підходу, знайшов вихід у створенні системи (мережі) природно-заповідних територій на біогеоценотичній основі.
Крім цього, мережі можна формувати, наприклад, на основі вищих одиниць районування (біогеографічного, фізико-географічного тощо). Нам здається, що з різних причин цей шлях також не знайшов достатнього визнання, позаяк він не дає можливості реально організувати природно-заповідні території на більш низьких рівнях районування. Мабуть, оптимальним є комплексний підхід до формування мережі природно-заповідних територій (ландшафтний, типологічний, синтак-сономічний, географічний, популяційний тощо), що дозволяє забезпечити високу репрезентативність екосистем. У такому разі мережа природно-заповідних територій функціонально може бути пов'язана із системою територіальних одиниць районування, з одного боку, а з іншого боку - з системою одиниць типології і класифікації природних об'єктів.
Мережа природно-заповідних територій в Україні на науковій основі формувалася переважно геоботаніками, які виділяли природні об'єкти за головним типом рослинності (наприклад, степознавці виділяли степові ділянки, болотознавці - болотні, лісознавці - лісові тощо). Тому процес формування мережі в основному закладався геоботаніками на типологічній основі, що частково продовжується й досі, хоча треба відмітити, що за останнє десятиріччя з'явилася тенденція комплексного підходу до виділення природно-заповідних територій. Особливо яскраво простежується типологічний підхід на формуванні мережі лісових природно-заповідних територій, що пояснюється, з одного боку, великими площами лісового типу рослинності і його геосо-зологічною цінністю, що повсякчас привертала увагу лісознавців-геоботаніків, з іншого боку, у створенні лісових природно-заповідних територій наявний пріоритет на землю, безперечно, належав лісогосподарському відомству, оскільки новостворен., особливо природні заповідники та національні природні парки в більшості випадків залишалися у його підпорядкуванні. В цілому від початку мережа природно-заповідних територій формувалася з перевагою елементів стихійності і без наукової основи.
У першу чергу в Україні розвивалася мережа природних заповідників, бо саме системність їх створення на теренах колишнього СРСР мала пріоритетне значення. Вона досягалася єдністю витікаючих із докучаєвської традиції задумок в організації системи територіального розподілу, єдністю спільного напряму і методичних принципів роботи, координацією ряду дослідницьких проблем. Тому єдиною своєрідною вищою комплексною формою охорони природи в XX сторіччі були саме природні заповідники. Лише декілька десятиріч перед цим назріла необхідність створення комплексних мереж природно-заповідних територій нового якісного характеру, тобто полікатегоріального змісту, ніж окремі мережі біосферних і природних заповідників, національних природних парків тощо. Згодом виникло питання про єдину географічну мережу природно-заповідних територій, яке донині є пріоритетним у заповідній геосозології. В свою чергу, елементи географічної мережі у взаємозв'язку представляють основний предмет досліджень, позаяк вони можуть категоризуватися, об'єднуватися або розділятися на типи за певними ознаками чи принципами.
На сьогодні актуальнішим є необхідність формування репрезентативної та комплексної мережі природно-заповідних територій. Явище репрезентативності дозволяє досліднику уявити у мікроваріанті всю природну структуру окремих географічних регіонів, наприклад, біотичної та ландшафтної різноманітності у зональному масштабі як комплексної проблеми. Дуже вдало прослідкувала еволюцію формування мережі природно-заповідних територій в Україні Т.Л. Андрієнко. Вона в 1990 році виділила три періоди, а саме:
1) мережі розрізнених окремих об'єктів;
2) репрезентативної мережі;
3) комплексної і перспективної мережі.
Зі змісту категоріальних завдань природно-заповідних територій часто вчені виводять загальні принципи та критерії формування їх системи. В цьому аспекті вони намагалися подати багато оригінальних ідей, підходів, прийомів, класифікували за ознаками цільового застосування та подібністю за змістом. У багатьох роботах принципи підміняються підходами і навпаки. Можливо, це і не дозволило досі розробити універсальної класифікації.
На основі багаторічних напрацювань геосозологів ми пропонуємо власну узагальнену систематизацію, за якою виділяємо дві групи принципів і одну групу підходів (табл.1).
Таблиця 1
Система підходів і принципів до формування мережі природно-заповідних територій
В обсязі кожної групи можуть виділятися при необхідності відповідно нові принципи чи підходи або замінюватися у зв'язку із втратою їх актуальності. 1. Група наукових підходів. Система природно-заповідних територій забезпечується необхідною кількістю її елементів, які створюють умови для охорони біорізноманіття та стабілізації екологічної рівноваги. Раритетний. Для наукових цілей зберігаються рідкісні екосистеми, фітоценози та види флори, фауни та мікобіоти, насамперед, реліктові, ендемічні чи зникаючі. Завдяки цьому підходу найбільш цінні компоненти біому резервуються і заповідаються в першу чергу. Категоріальний і функціональний. Формується єдина структура взаємодоповнюючих категорій і функцій природно-заповідних територій, а при необхідності розробляються нові. Передбачається система паліативів та шляхів запровадження зарезервованих природних територій. Категоріальна структура має бути динамічною залежно від пріоритетних цілей охорони та зміни функцій деяких її елементів. Режимності збереження. Запроваджуються всі науково обґрунтовані види режимів збереження екосистем, а при необхідності опрацьовуються нові, особливо у тих випадках, коли декілька функцій природно-заповідних територій входять у протиріччя. Система режимів збереження має поєднуватися із системою природокористування і територіального впорядкування. Вона формується разом з єдиною системою природно-заповідних територій. Моніторинговий. Система природно-заповідних територій формується для виконання глобальних, регіональних і локальних екологічних завдань, вона буде повноцінною лише тоді, коли матиме розгалужену мережу об'єктів, необхідних для стеження і контролю за антропогенними процесами, що відбуваються на різних екологічних рівнях організації біому. 1. Група наукових принципів. Формується система природно- Екологічний. Під час формування системи природно-заповідних територій репрезентативно забезпечується охоронним статусом вся біорізноманітність, тобто генофонд, ценофонд та екофонд певної території (мережі), в першу чергу такі, які знаходяться в екстремальних екологічних умовах. Цей принцип є основним для стабілізації екологічної рівноваги та виявлення флористичної й ценотичної репрезентативності. Географічний. Система природно-заповідних територій відображає ландшафтно-географічні, широтно-меридіанальні, а у гірських регіонах - висотно-поясні закономірності поширення природних екосистем. У географічному просторі системи природно-заповідних територій репрезентативно забезпечується охороною весь спектр природно-територіальної (ландшафтної) різноманітності. Еволюційний. Система природно-заповідних територій забезпечує збереження в природному стані всіх ланок еволюційних процесів утворення видів та філценогенезу. При цьому особлива увага приділяється популяціям еволюційно прогресуючих та древніх видів і їх форм, а також ценосистемам динамічного типу, що мають важливе еколого-стабілізуюче значення. 2. Група природно-соціальних принципів. Формування системи природно-заповідних територій підкріплюється додатковими принципами, які не є головними у вирішенні проблеми збереження біорізноманітності, а лише доповнюють концепцію збалансованого Культурно-освітній. Система природно-заповідних територій включає всі природні об'єкти, які володіють загальноосвітнім, науково-інформаційним, пізнавальним, культурним потенціалом, передусім, що сприяють формуванню у населення уявлень про загальні закони розвитку і функціонування природи, її значення для суспільства, виховують бережне відношення до навколишнього природного середовища. Естетичний. Система природно-заповідних територій включає найбільш мальовничі ділянки природи, які сприяють розвитку емоційної сфери людини й естетичних її уявлень. Естетичний принцип дозволяє розкрити найліпші вподобання суспільства до природи, насолоджуватися її красою. Рекреаційний. Система природно-заповідних територій включає багаті рекреаційними ресурсами природні території загальнооздоровчого, бальнеологічного, санітарно-гігієнічного і спортивно-туристичного значення. Площа цих об'єктів має забезпечити круглорічно масовий відпочинок людей без шкоди природному середовищу. Ресурсно-господарський. Система природно-заповідних територій забезпечує збереження об'єктів, які мають прикладне народногосподарське значення і використовуються людиною у виробничій сфері, насамперед, це відноситься до лісових ресурсів, а також ресурсів рослинного і тваринного світу, які потребують відновлення. |
