І М П Р О В І З А Ц І Я 9 страница

і т.д. Але це не неспокій. Це полум’я генія. Творячи, Мікеланджело був спокійним і врів-

новаженим. Його розум знаходився в спокої. Те ж саме можна сказати й про Леонардо да

Вінчі, Рафаеля та інших великих майстрів. Дійсно, чи можна принести в жертву творчості

все своє єство і в той же час бути неспокійним творячи? Ні, неможливо. І в нашій професії

до справжньої творчої свободи веде спокій духу. Спокій – через віддачу свого тепла, через

випромінювання своїх почуттів, через розвиток, що поєднується з непохитним бажанням

не залишати нічого в собі й для себе. Чим більше ми віддаємо, тим більше одержуємо. Це відомо. Ми ніколи не втомлюємось давати. Наша сьогоднішня втома – всілякі нервові роз-

лади, істерія й т.п. – все це відбувається лише через те, що ми не віддаємо, що ми зберігає-

мо в собі. Ми можемо стати закінченими неврастеніками, людьми істеричними в нашій професії, якщо не розвиватимемо це вміння віддавати, зростати, кохати.

Можливо, ви сприймете всі мої поради, як щось схоже на погану проповідь, але, можли-во, відчуєте, що в них закладено глибокий практичний зміст. Це цілковито залежить від вас. Якщо ви сприймете мої слова, як практичні поради, ви побачите, що ваша акторська сутність мало-помалу зміниться і все, про що я говорю, поступово стане вашою другою натурою. Тоді ви впевнитесь, наскільки практичні й корисні мої поради. Завжди існує два шляхи слухати й чути. Один – з допомогою критичного розуму, розважливої, неупередже-ної свідомості. Інший – чути нібито емоційно, намагаючись щось сприйняти й здійснити,

тобто чути безпосередньо серцем. Намагайтесь розвинути саме це вміння, намагайтесь

сприйняти почуте серцем і попросіть свій розум помовчати, хоча б ненадовго. Потім у вас

завжди буде час покритикувати зроблене, прийняти чи відкинути його. Це вже ваша спра-ва. Але починайте з серця, а не з свідомості. Я не буду, звичайно, перераховувати тут всі вигоди, які одержить актор, якщо він спробує піти за моїми порадами. Та в цьому й нема необхідності: той, хто зуміє сприйняти мої слова, як практичну пораду, сам виявить безліч

важливих моментів, які він зможе використати й розвивати самостійно. Я лише наведу де-кілька прикладів, щоб дати зрозуміти, в чому тут справа. Якщо хтось із вас спитає мене, чи існують конкретні практичні засоби для розвитку тієї внутрішньої особливості, яку ми назвали коханням, я відповім – так, такі засоби існують. Різні засоби, багато засобів. На-магаючись відповісти на ваше запитання, я залишатимусь в межах нашого повсякденного життя – звичайного людського життя, – так, щоб ці засоби, дуже прості засоби, ви могли б використовувати кожного дня, в будь-який час, не приділяючи цьому заняттю особливої уваги, не витрачаючи на нього спеціального часу.

А тепер ось вони, мої нечисленні поради, як розвинути наше почуття любові чи, вірніше, як все більше й більше усвідомлювати факт його існування. Нагадую, друзі, ми підійшли сьогодні до нашої проблеми не з точки зору переживання, а швидше, з точки зору волі, дії. Ми розглядаємо цю любов, як справу, вчинок, дію, а не почуття. От і продовжимо в тому ж дусі. Почуття й переживання, які, звичайно, теж є складовою частиною любові, з’явля-ться самі по собі в потрібний момент: нам не слід займатися їхнім розгляданням. Виконан-ня певних завдань, внутрішніх і зовнішніх, стане для вас засобом збуджувати, викликати, виманювати нашу любов з глибин нашої людської душі.

Перша моя практична порада полягає ось у чому.

Намагайтесь не пропускати можливостей допомогти іншим у нашому повсякденному житті. Існує багато випадків, коли ми можемо надати якусь допомогу тим, хто нас оточує.

Не має значення, чи буде ця допомога дуже важливою, суттєвою, чи зовсім незначною – дати, наприклад, комусь прикурити. Справа не в тому, наскільки це вагомо. Важливий простий факт: ви робите щось для свого ближнього. Ця дія, свідома дія, є величезна сила,

якщо мова йде про збудження того, що ми називаємо нашою людською любов’ю. Ось вам

приклад. Був у мене друг, що мав безліч хороших людських якостей. Роками спостерігаю-

- 99 -

чи за ним, я бачив, як він пропускає будь-який зручний випадок допомогти іншим. Кінець-кінцем я спитав його, чому він так чинить. Чому він не надає допомоги, коли міг би це зробити? Він відповів: «Я не відчуваю в собі достатньо любові до цієї людини: якщо я зроблю щось для нього, не люблячи його, це буде не зовсім чесно». От тут він і помиляв-ся. Він роками чекав, коли до нього прийде це почуття, а воно ніколи так і не прийшло. Будь ласка, зрозумійте мене вірно. Я ні в якому разі не закликаю вас чисто механічно на-давати допомогу друзям і стороннім людям. Ні. Чим щиріше ви це робитимете, тим кра-ще. Але це зовсім не очікування почуття кохання, – це щось зовсім інше.

Друга моя порада така. Нас оточує безліч речей, які ми вважаємо бридкими, несимпатич-

ними, неприємними і не хочемо мати до них ніякого відношення. Що ж, ви маєте рацію, звичайно; навколо нас і дійсно немало бридких речей. Але з сьогоднішнього дня поста-райтеся робити наступне. Як тільки ви зустрінетесь з чимось для вас неприємним, спро-буйте відшукати в ньому хоча б крихітку чогось, що не було б бридким і огидним. У всьо-му не дуже приємному можна знайти щось приємне. Це «щось» може бути маленьким, зовсім незначним, я б сказав, майже непомітним. Але насправді варто витратити час, щоб знайти це маленьке, малопомітне, але приємне «щось». І тепер ви можете відвернутися від цієї бридкої, неприємної речі. Ви вже надіслали сигнал кудись у самі глибини своєї душі, і цей прямий сигнал теж стане могутнім засобом пробудження того, що ми звемо нашою людською любов’ю.

Ще одна порада: прислухайтеся-но до розмов і суперечок людей навколо себе і зверніть увагу на те, як вони вимовляють оці маленькі словечка: «я», «мій», «по-моєму», «я так ду-маю». Яку велику вагу, яке велике значення вони надають їм. При цьому іноді не зовсім навіть усвідомивши те, що хотів сказати співрозмовник. «О, і я так думаю!». І от я вже ствердно похитую головою і радісно виголошую: «Я теж так вважаю!». Я до того щасли-вий при цьому, що починаю сміятися. Чому? Тому лише, що я теж так думаю! Адже я під-ходжу до думок і переконань інших тільки з мірилом моєї власної згоди чи незгоди. Я не хочу сказати, що нам не слід висловлювати своїх власних думок. Ні, звичайно ж, нам слід

висловлювати їх! Інакше не була б можлива ніяка бесіда, ніяка дискусія. Я пропоную зов-сім інше: м’яко, не пережимаючи, загнуздати й приборкати своє маленьке «я». Чому м’я-ко? Тому що, коли ми примінимо надто круті заходи, воно може збунтуватися й нанести нам сильний удар у відповідь. Найкращий спосіб – поводитися з ним з гумором. Сміятися

над ним. Звичайно, наш сміх не повинен бути ні злим, ні саркастичним, ні цинічним.Прос-то смійтеся над цим «я», тому що воно й справді виглядає смішним! А навіщо ми маємо

гнуздати це маленьке, дрібне «я»? Тому що воно підриває всеохоплюючу любов, котра так

потрібна нам у нашій професії. Тоді як любов безперервно розповсюджується, зростає в

нас, це маленьке «я» звужує нас. Вони не можуть співіснувати. Або те, або інше повинне стати переможцем. Іншого шляху для нас нема. І, звичайно, ми з вами будемо на боці на- шої любові, тому що вона є, як я говорив раніше, основою й головною рушійною силою нашої творчої роботи. Незабаром ви помітите, як по-іншому ви самі вимовляєте слова: «я», «мій», «на мій погляд», «по-моєму», «і я теж» і т.п. Але не форсуйте результату. Він

прийде сам по собі. Просто одержуйте задоволення, коли почуєте, як ви промовляєте ці

слова зовсім по-іншому.

Ну, що ж, дам вам ще одну пораду. Спробуйте розвинути звичку думати про кожного

свого ближнього, як про людину, що поєднує в собі два різних «я» – вище й нижче. Я доб-ре знаю, що ніхто з нас не може уявити собі це вище, краще «я» повністю, але в цьому і

нема необхідності. Просто намагайтеся секунду-другу думати – але якомога частіше – про

те, що в людині існує два різних «я». І з часом ця звичка виросте у щось конкретніше. Ко-ли ми говоримо про нашу любов до інших, ми, звичайно, маємо на увазі, що ми любимо краще, вище «я» цього іншого. Ми не можемо любити нижчі «я» тієї чи іншої людини, як не можемо любити наше власне нижче «я». Ця звичка думати, що в кожній людині є вище «я», дасть вам можливість пробудити в собі з часом це почуття, це конкретне відчуття, що вище «я» саме й є тим, на що спрямована ваша любов. Але знову-таки це станеться саме

- 100 -

по собі. Нам слід лише одне: допускати цю думку до нашої свідомості якомога частіше, всього на одну, дві, три секунди, а потім дати їй можливість піти у підсвідомість, де пере-бувають наші таланти, наше власне вище «я». І тоді ми виявимо, яке це вище «я» у інших. Тим моїм слухачам, хто все ще схильний вважати, що всі мої думки про людське кохання є лише загальним місцем і зовсім непримінимі на практиці, мені хотілося б сказати на-ступне. Працюючи над роллю, ми проходимо через різні етапи, і на кожному з них буде присутнє це кохання, надихаючи нас, даючи нам поради, вносячи поправки, поглиблюючи наше розуміння ролі й посилюючи її сценічну виразність. Ми розбираємо з вами різні де-талі нашої роботи, і в кожній деталі, в кожному моменті, у кожній миті буде присутнє та-кож і це кохання. Воно буде свого типу режисером у нас всередині, який даватиме нам конкретні поради відносно кожної деталі, кожної найдрібнішої дії, яку ми маємо викона-ти, кожного рядка, який ми промовляємо. Це означатиме для вас навіть більше, ніж ті по-ради, які часом можуть давати нам наші режисери. Це буде постійна допомога в кожній деталі, в кожній найдрібнішій деталі. Повірте мені, друзі, я не взяв би на себе сміливість набридати вам цією темою, коли б вона була лише загальним місцем. Але ваш власний досвід скаже вам більше, ніж можу сказати вам я своїми незграбними словами.

На початку нашої сьогоднішньої бесіди я обіцяв вам торкнутися різних тем, але, пробач-те, наш час скінчився, і нам доведеться поговорити про інші предмети наступного разу.

Велике спасибі за вашу увагу і всього доброго.

Публікується за машинописним текстом англійською мовою (ЦДАЛІ, 2316, 2.62). За свід-

ченням О.К.Зіллер-Бєловецької, лекція прочитана в Голівуді у вересні 1955р.

П Р О П ’ Я Т Ь П Р И Н Ц И П І В В Н У Т Р І Ш Н Ь О Ї А К Т О Р С Ь К О Ї Т Е Х Н І К И

Пані та панове, дорогі друзі! Дозвольте мені подякувати вам за список цікавих і важли-

вих запитань. Ваші запитання зводяться в основному до наступного: який з двох способів

слід використовувати для того, щоб збудити, виманити, викликати наші сценічні почуття, емоційну пам'ять чи відчуття.

Перш ніж відповісти на це питання, давайте спробуємо визначити, в чому полягає від-мінність між двома типами психологічного процесу одержання вражень та реакції на них. В одному випадку ми одержуємо враження і тут же безпосередньо реагуємо на них, ніби-то впряму, негайно. В іншому випадку така пряма, моментальна реакція неможлива. Уя-віть собі, наприклад, що я кажу вам: «Будь ласка, сідайте». Ви розумієте, що я кажу, й од-разу ж, безпосередньо реагуєте. Іншого разу я попрошу вас, наприклад: «Будь ласка, дайте мені прочитати якусь цікаву книгу». Ви одразу ж зрозумієте, про що я прошу, але не змо-жете тут же відреагувати на моє прохання, оскільки вам незрозуміло, якого виду цікаву книгу я чекаю від вас – чи наукову, чи детектив, чи щось іще. Все це вимагає вияснення, щоб зрозуміти, що саме я мав на увазі, попросивши «цікаву книгу».Приблизно те ж саме може відбуватися і у сфері наших почуттів. В одному випадку вони виникнуть одразу, спонтанно, а в іншому це виявиться неможливим. Для того, щоб збудити наші почуття, вимагатиметься певна психологічна підготовка.

Звичайно, в повсякденному житті почуття виникають у нас в душі безпосередньо, і ми ту

ж мить, одразу їх відчуваємо. В театрі справа виглядає інакше. Ми можемо розуміти те чи інше почуття, ми можемо хотіти його відчути, тому що це вимагається для персонажа, якого ми граємо, але ми не знаходимо прямого шляху до цього почуття. Воно може вияви-тись досить вередливим і не виникнути в нашій душі так само легко й спонтанно,як це від-бувається в звичайному житті. Виходить, нам слід вдаватися до якихось способів,щоб збу-дити, викликати в себе почуття необхідні по ролі. Способи ці бувають двох видів.Один ми називаємо «емоційною пам’яттю» – він вимагає довгого часу і є дуже й дуже складним і тонким засобом збудження необхідних почуттів. Інший – назвемо його відчуттям – безпо-середній, прямий, спонтанний спосіб збудити, викликати почуття. Звернувшись до «емо-ційної пам’яті», ми згадуємо пережиті нами почуття, подібні до тих, котрі, як нам здаєть-ся, має відчувати наш герой. Слід згадати їх і пережити їх заново, слід здобути їх з нашої

- 101 -

підсвідомості і оживити їх в надії на те, що емоційна пам'ять збудить в нас сценічні почут-тя, котрі, спалахнувши в нашій душі, стануть переживаннями героя. Але з цим процесом використання особистих, реально пережитих почуттів пов’язані дві небезпеки. Одна з них полягає в тому, що можна «зав’язнути» в почуттях, викликаних з минулого й знову пере-житих нами. Зав’язнути й не зуміти позбавитися від них, і вони так і переслідуватимуть нас, як примари. Це збіднить наші сценічні почуття, зробить їх занадто особистими, егоїс-тичними, тобто такими, якими вони й були у відповідний момент в минулому. Такі почут-тя не придатні для сцени, вони надто суб’єктивні, уособлені, і спостерігати за ними дуже неприємно. Глядача вони відштовхують – він завжди відчуває, що ці почуття занадто вже особисті, і не хоче бачити, як ви дійсно, страждаєте, дійсно плачете, дійсно радієте. Сцені-чне життя має свої закони. Почуття, які переживаються на сцені, не зовсім реальні, вони просякнуті якимось художнім ароматом, що зовсім не притаманне тим почуттям, котрі ми відчуваємо в житті і котрі так само несмачні, як розігріта вчорашня страва.

Друга небезпека має не сценічний, а виключно людський характер. Сама наша природа вимагає, щоб ми забували особисті переживання, давали їм заглибитися в нашу підсвідо-мість. Якщо ж ми не в змозі забути наші переживання, або якщо ми постійно дістаємо їх з пам’яті й «підігріваємо» їх, це може призвести до небезпечних наслідків. Ми можемо ста-ти психічно неврівноваженими, неспокійними, в нашій свідомості, в нашій душі можуть виникнути всілякого виду негативні явища. Це має відношення швидше вже до сфери пси-хіатрії і не має цікавити нас в даний момент.

Тепер уявімо собі нашу підсвідомість у вигляді своєрідної лабораторії, де переробляю-ться й видозмінюються або підкріпляються наші життєві враження. Ми не усвідомлюємо всіх цих процесів. Прихована робота цієї лабораторії нашої підсвідомості призводить до дуже багатьох корисних результатів, якщо тільки ми не втручаємось у цей процес і не по-рушуємо його спробами згадати окреме конкретне переживання, звертаючись до нашої емоційної пам’яті. Ніякі зусилля мозку не замінять мудрості нашої підсвідомості. Наша підсвідомість видозмінює, сплавляє в єдине ціле, змішує, узагальнює, очищає, концентрує наші особисті, індивідуальні життєві переживання, створюючи з них архетипи, прототипи наших почуттів. Ми називаємо ці архетипи відчуттями, й безпосередньо, прямо, постійно можемо відчувати лише ці відчуття. Така вже природа людської психіки. Образно кажучи,

ми можемо порівнювати такі відчуття з великою посилкою з різноманітними щедрими по-дарунками, котрі надіслала нам наша підсвідомість. На кожній такій посилці напис; на од-ній можна прочитати: «радість», на другій – «щастя», на третій – «смуток» і т.д. Відкрив-

ши посилку, ми буваємо просто вражені, наприклад, великою кількістю всіляких видів смутку. Одні смутки ми колись відчули самі, інші поставали в сновидіннях, треті спостері-гали в когось, про четверті читали і т.д. В посилці не буде нічого, що було б не смутком, як таким, печаллю, як такою, щастям, як таким, радістю, як такою і т.д. Вам, вірніше ва-шому персонажу, залишиться лише вибрати той вид смутку чи радості, який йому знадо-биться на сцені. Та що там вибирати – всі деталі необхідні для ролі, всі потрібні відтінки смутку чи радості притягуватимуться до вашого персонажу ніби магнітом. Ваш герой зро-бить свій вибір інтуїтивно, нічого спеціально не розраховуючи, не задумуючись над тим, яку різновидність смутку йому потрібно використати. Це відбудеться само собою. Ці від-чуття наскрізь пронизять вашу психіку, все ваше тіло. Вони сповнять вас смутком чи ра-дістю, але – в тому вигляді, в якому ці почуття потрібні мистецтву.

А з чим можемо ми порівняти нашу емоційну, особисту, чуттєву пам'ять? Можна по-рівняти її з маленьким брудним конвертом, який завалявся в одній з кишень вашого старо-го, поношеного костюму. І от ми відкриваємо цей конверт і знаходимо пожовклу від часу смужку паперу, на якій написано: «Якщо ви хочете відчути смуток на сцені, згадайте, як вам було сумно, коли у 1918 році ви не одержали ролі, яку вам так хотілося зіграти. Спро-

буйте добути з пам’яті цей смуток – ясніше, ясніше, ще ясніше». Ви надзвичайним зусил-лям напружуєте свій мозок, щоб згадати цей давно забутий смуток, і справа закінчується страшенним головним болем. А після того, як ви знайшли, підігріли й проковтнули цю

- 102 -

страву 1918 року, у вас починається розлад шлунку, і вас нудить. Тут я повинен зробити дуже важливе зауваження. Станіславський, який запропонував метод «емоційної пам’я-ті», зовсім не хотів, щоб ми, його послідовники й учні, напряму використовували його. Він пропонував це лише в якості засобу, який може викликати справжнє сценічне почуття. Його метою, його завданням було те ж саме, що й у нас, але засоби для досягнення цих творчих сценічних почуттів, можливо, були помилкові. Саме засоби, але не мета, не зада-ча.

Продовжуючи відповідати на ваші запитання, мушу сказати, що ні в якому разі не про-поную вам ніяких вправ для розвитку чуттєвої чи емоційної пам’яті. Для того, щоб пере-жити почуття, не вимагається ніякої підготовчої, попередньої роботи. Все, що вам пот-

рібно, це наказати собі пережити те чи інше відчуття. Ці відчуття настільки сильні й мо-гутні, що негайно збудять в вас необхідні почуття. Ми не можемо наказати собі почувати смуток чи радість. Але ми можемо наказати собі зазнати відчуття смутку чи радості. Є

різниця між почуттями й відчуттями. Почуття, як я вже вам говорив, вередливі і, можли-во, не підкоряться вам., в той час як відчуття завжди у вашому розпорядженні. Ви завжди можете викликати їх в собі, сказавши собі: «Я хочу пережити відчуття радості, відчаю, щастя».

Наступне питання: чи можуть інші форми мистецтва, наприклад, – живопис, музика, по-

езія – виявитись корисними для того, щоб пережити відчуття?

Звичайно, всі інші види мистецтв корисні для розвитку творчих здібностей актора – в цьому не доводиться сумніватися. Але, щиро кажучи, нема необхідності використовувати

якусь іншу форму мистецтва для того, щоб переживати відчуття. Чому? Тому що наші по-чуття, емоції, прагнення і все, що ми називаємо своїм особистим життям, пройшовши в нашій таємній лабораторії випробування острахом забуття, стають складовою частиною,

елементом нашої психіки, так що немає більш прямого й безпосереднього шляху до на-ших відчуттів, ніж самі ці відчуття. Адже коли ми чуємо, наприклад, слова «червоний», «синій», «зелений», «жовтий», «білий» і т.д., ми не потребуємо ніяких обхідних шляхів, щоб зрозуміти й відчути зміст цих слів. Ми одразу ж відчуваємо цю білизну, жовтизну і т.д. Ці відчуття такі ж безпосередні й елементарні, як і відчуття, пов’язані з нашими по-чуттями.Самі почуття можуть бути надзвичайно складними, але відчуття завжди дуже прості. Ось чому я рекомендую звертатись в роботі над роллю до відчуттів, а не до почут-тів. Як я вже сказав, почуття самі відізвуться, самі з’являться на ваш поклик, якщо ми на-магатимемось викликати їх з допомогою відчуттів. Іншого шляху нема. Наш аналітичний розум, наприклад, надто грубий, надто примітивний, щоб успішно керувати нашими тон-кими й складними почуттями.

Більше того, я готовий стверджувати, що, працюючи над роллю, ми повинні забути про

свої почуття й сконцентруватися лише на відчуттях, особливо на самому початку роботи.

Що нам дійсно необхідно – це вправи на відчуття з тим, щоб ми могли остаточно позбави-

тися всіх сумнівів відносно сили наших відчуттів і повністю довіритися їм. Тоді ми прок-

ладемо найвірніший шлях до почуттів без будь-якого спеціального зусилля з нашого боку.

Слід, одначе, пам’ятати, що у відповідь на наш заклик, услід за пережитими нами відчут-тями, завжди з’являється набагато більше почуттів, ніж ми очікували. Це найрізноманітні-ші почуття з усіма їхніми відтінками й нюансами. Відчуття прості, але почуття, які ними викликані, надзвичайно складні, заплутані й різноманітні.

Наступне питання стосується зовсім іншого. Якщо актору треба грати, а він не відчуває ні підйому, ні натхнення, що, по вашому, краще за все допомагає йому налаштуватися на гру, який з запропонованих засобів: робота в класі, зосередженість, психологічний жест, уявний центр і т.д.?

Відсутність творчого настрою – свідчення того, що ви втратили інтерес до свого ак-торського перебування на сцені. Ця втрата інтересу означає, що ваша увага не зосередже-на на чомусь певному. Через це необхідно збудити інтерес до того, що ви вже не раз ро-били на сцені під час попередніх вистав. Як збудити цей інтерес? По-моєму, будь-який

- 103 -

пункт нашого методу може допомогти нам у цьому. Перш ніж розпочати репетицію чи ви-ставу, слід кожного разу вибрати в якості відправної точки, трампліну якийсь певний пункт нашого методу. Це може бути все що завгодно: випромінювання, атмосфера, задача, відчуття цілого, відчуття форми – що хочете. Ви почнете репетирувати або грати виставу, постійно маючи на увазі цей конкретний пункт, і ваша увага зосередиться на творчості, на одній з її проблем. І от уже ваш інтерес прокинувся, апатія минула. Ручаюсь вам, почуття млявої байдужості одразу щезне само по собі, і ви можете сміливо забути про цей пункт нашого методу, який ви вибрали, – він вам був потрібен лише, як опора, щоб почати репе-тирувати чи грати. І ви робитимете це з радістю й задоволенням, поки, можливо, це почут-тя апатії й відсутності натхнення не виникне знову, знову роблячи вас нещасними. В цьо-му випадку слід знову вдатися до тільки-но згаданого засобу.

Таким чином з запитаннями ми покінчили. А тепер, друзі, мені хотілося б додати ще де-що від себе. Я звертаюсь до тих моїх колег, котрі захочуть серйозно вивчати й застосову-вати на практиці наш спосіб роботи. Мені б хотілося запропонувати їм кілька керівних принципів, спрямовуючих ідей, які допоможуть краще зрозуміти наші методи, краще усві-домити собі зміст, призначення й способи виконання всіх запропонованих вправ.

Намагатимусь висловлюватись коротко. Зупинюсь на п’яти керівних принципах. Всі ми, актори, чудово розуміємо, як важливо мати добре розвинуте тіло, слухняне перед нашою

психікою й чутливо виконуюче її накази. Ми знаємо, як важливо, щоб наше тіло, наче найтонший прилад, передавало наші переживання глядачам, щоб воно знаходилося в пов-ній гармонії з нашою психікою, з нашою душею. Багато акторів, не шкодуючи зусиль, на-магаються розвинути своє тіло найрізноманітнішими способами – з допомогою гімнасти-ки, танців, фехтування, пластичних вправ і т.д. Все це гарне й корисне, але все ж це не той розвиток, який потрібен актору.

Отже, перший принцип, про який я збираюсь коротко поговорити з вами, полягає в то-му, що ми маємо розвивати наше тіло зсередини, з допомогою нашої психіки, а не лише

зовнішніми засобами, які, можливо, дуже добре розвивають нас фізично, але мало чого да-

ють нам, акторам, у творчому плані.

Що означає розвивати тіло з допомогою психіки? Це означає, що всі фізичні вправи ро-

зумітимуться й виконуватимуться, як вправи психофізичні. Під час виконання будь-якої фізичної вправи слід перш за все мати на увазі саме психологічний її аспект: хай наше тіло

сповниться психологічними цінностями, буде наскрізь пройняте ними. Всі засоби підклю-

чення психіки – розвиток нашої уяви чи, наприклад, використання психологічного жесту –

перетворюють фізичну вправу на психофізичну. От на цей психологічний бік наших вправ я й хочу звернути особливу увагу. Він завжди має бути сутністю, змістом кожної вправи. Слід уявити, що наше тіло, ніби губка, жадібно вбирає все, що дається йому у вигляді пси-хологічних цінностей. Це перший з тих провідних принципів, про які я хотів сказати.

Другий принцип також стосується нашої психіки. Ми звикли вважати, що гра, профе-сійна акторська гра, зводиться в основному до того, щоб промовляти текст, рухатись на сцені, добре володіти тілом та голосом – і все.

Але це не все. Основні виражальні засоби – це, так би мовити, неявні, несприйнятні на дотик засоби. Що це за засоби? Я скажу лише про деякі з них. Наприклад, атмосфера: я

маю на увазі обидва типи – загальну атмосферу, яка характерна для п’єси вцілому чи для

частини її, і особисту, індивідуальну атмосферу того чи іншого персонажу. Цей засіб абсо-

лютно непомітний, але ефективний і часто ефективніший, ніж текст, який ми одержуємо від автора. Або візьмемо випромінювання чи психологічний жест – всі ці засоби в неявно-му, прихованому вигляді супроводжують нас, це наші друзі й наставники, вони надихають нас весь час, коли ми репетируємо або граємо. До цих же неявних засобів можна віднести й так звану ідею п’єси. В наші дні ми часто чуємо, що вистава, театр мають бути цікавими, а ідея п’єси – те, що хоче сказати глядачу автор чи сам актор, не має значення. Ці два еле-менти – ідея п’єси й ідея, яку хоче передати своєю грою актор, будучи неявними засоба-ми, ніяким чином не суперечать тому, що можна назвати розважальною гранню вистави.

- 104 -

І те й інше чудово поєднується одне з одним.

Що означає – розважати глядача? Це означає зробити наші вистави – звичайно, з дотри-манням вимог хорошого смаку – видовищними. Елемент театральності, розважальності – на противагу пласкій натуралістичності – має бути присутнім у кожній виставі, який би неявний зміст не приховувався за цим елементом розважальності. Кращий спосіб виявити цей зміст – звернутися до того, що Станіславський називав надзавданням всієї п’єси й

кожного персонажу зокрема. Ці надзавдання суть не що інше, як те, що хоче висловити,

по-перше, автор і, по-друге, актор.

Якщо ви переберете всі пункти нашого методу, ви побачите, що кожен пункт фактично

включає або приховує в собі якийсь потаємний елемент. Наші почуття, емоції, наша уява –

все це неявне, невловиме, але виражається явними засобами. Важливо завжди мати на ува-

зі, що неявні засоби вираження завжди присутні на сцені, в будь-який момент репетиції чи

вистави. Про них не можна забувати. Більше того: їх слід вважати найважливішими. Тоді явні, відчутні засоби – наше тіло, мова, голос – стануть виразнішими, зможуть більше ска-

зати глядачеві. В наші дні ми схильні забувати про них і навіть зовсім виганяти з наших думок, з нашої професійної акторської роботи, з наших вистав.На це я й хотів звернути ва-

шу увагу. Будь ласка, не забувайте про ці приховані виражальні засоби. Плекайте їх, роз-вивайте їх, і вони спрямовуватимуть вас скрізь і всюди: у всіх вправах по нашому методу, на всіх репетиціях, на всіх виставах. Це значно збагатить нашу професію. Підвищаться ви-

моги, що ставляться перед нею. А там мало-помалу вистави, театр, актори і навіть глядачі

піднімуться на вищий рівень.

Третій провідний принцип, можливо, не настільки очевидний, як перші два: ми намагає-мось ввести в наш метод те, що можна було б назвати духовним елементом. Поки що ми вводимо його в скромних, обмежених масштабах, але для початку й цього достатньо.Що ж означає духовного цей елемент в рамках нашої професійної діяльності? Який його вплив, яку практичну цінність він має? Кожного разу,коли ми згадуємо в наших бесідах наше так зване вище «я», наше краще «я», ми маємо на увазі саме цей духовний елемент або, точніше, ці іскри від полум’я, промені, що йдуть від нашого вищого, сяючого духов-ного начала. Згадаємо, наприклад, ті дві бесіди, коли ми говорили з вами про наше став-лення до типу людей, яких ми зображуємо на сцені, і про любов, якою просякнута вся на-ша акторська професія. І в тому, й в іншому випадку мається на увазі цей елемент духов-ного, його практичний вплив на нашу роботу й на розвиток нашого таланту.

Наша душа знаходиться в найтіснішому контакті з усім, що нас оточує. З допомогою ор-

ганів відчуттів душа вбирає в себе життєві враження, накопичує їх і передає нашому ду-

ховному началу, котре об’єднує їх, робить висновки, визначає принципи – робить те, що не може зробити душа. Душа лише вбирає велику кількість життєвих вражень і далі цього

не йде. Те, що ми раніше називали нашою прихованою, підсвідомою лабораторією, є сфе-

ра діяльності нашого духу, котрий змінює, узагальнює, зводить до купи, осмислює всі вра-

ження, які змогла зібрати наша душа. Наш дух творить у цій прихованій лабораторії, ніби

мудрий вчений, тільки дякуючи його роботі, тобто обробці тих життєвих вражень, які на-копичила для нього душа, ми одержуємо уяву про життя й внутрішній досвід. Навіть таку

звичайну річ, як створення почуття ансамблю у виконавців, неможливо було б здійснити без втручання нашого духу. Бо що таке ансамбль, як не своєрідне об’єднання людей? А об’єднати їх може лише наш дух. Або, наприклад, що таке психологічний жест? Це вира-