Розвиток форм спілкування у дошкільному закладі

Розвиток спілкування у дошкільному закладі М. Лісіна розглядає як зміну якісно своєрідних цілісних утво­рень, що являють собою генетичний рівень комунікативності, які є формами спілкування.

Упродовж перших 6-ти-7-ми років життя дитина опа­новує ситуативно-особистісне, ситуативно-ділове, позаситуативно-пізнавальне і позаситуативно-особистісне спіл­кування.

У перші 6 місяців життя спілкування дитини відбува­ється у ситуативно-особистісній (безпосередньо-емоцій­ній) формі, яка стимулює становлення перцептивних дій різних систем і аналізаторів, реакції хапання. Із другого півріччя до 3-річного віку домінує ситуативно-ділова форма спілкування, яка забезпечує перехід від окремих дій до предметної діяльності і розвитку мовлення.

Позаситуативно-пізнавальна форма спілкування ха­рактерна для дітей 3-х-5-ти років. Її основою є пізнаваль­ний мотив дитини, а ознаками - запитання про предмети та їх взаємозв'язки (вік «чомучок»), своєрідне «теоретич­не» співробітництво з дорослими, під час якого вона нама­гається зрозуміти будову світу, взаємозв'язки у природі, таємниці суті речей тощо. Дорослий є джерелом інформа­ції про світ, компетентним і зацікавленим співрозмовни­ком, що спонукає дошкільників шукати контакти з ним. У спілкуванні з дорослими діти отримують необхідну інформацію, розвіюють свої сумніви. Під час «теоретичного співробітництва» обговорюються проблеми, далекі від конкретної ситуації, в якій перебуває дитина, тому таке спілкування вперше після народження дитини набуває позаситуативного характеру. Для багатьох дошкільників позаситуативно-пізнавальне спілкування є вищим кому­нікативним досягненням на цьому етапі життя. Діти, у яких домінує ця форма спілкування, виявляють неабия­кий інтерес до змісту завдань, процесу встановлення зв'яз­ків між предметами і явищами дійсності тощо. Чим цікаві­ші завдання, тим легше вони справляються з ними; нато­мість малопривабливі - виконують гірше. Негативно впливають на їхній емоційний стан труднощі і помилки, які спричинюють зауваження, докори дорослого. їм притаман­на гостра потреба у повазі до себе, у похвалі. У молодшому і середньому дошкільному віці дітей досить легко образити негативними оцінками поведінки, вчинків, дій. Найменше нарікання викликає у них злість, плач, небажання продов­жувати спілкуватися. Часто навіть на доброзичливі заува­ження вони реагують сльозами, суперечками, відмовою від подальшої діяльності, що заважає їм у досягненні успіхів.

Позитивна оцінка, похвала додають енергії, бажання діяти, оптимізму, упевненості в собі, є джерелом гіперактивності дітей, оскільки понад усе діти потребують поваги дорослих. Отже, провідною комунікативною потребою ді­тей, яким притаманна позаситуативно-пізнавальна форма спілкування, є їх прагнення отримати позитивну оцінку дорослих.

Позаситуативно-пізнавальне спілкування з дорослими допомагає дітям розширити світогляд, побачити природу і логіку розвитку багатьох явищ, причинно-наслідкові зв'язки між ними. Підтримка, допомога дорослого є важ­ливою умовою розвитку мислення дітей. З часом їх почи­нають цікавити події у соціальній сфері, що змінює харак­тер спілкування з дорослими.

Вищою формою комунікативної діяльності дошкільни­ків називають позаситуативно-особистісне спілкування. Нею повноцінно здатні послуговуватися 6-7-річні діти, яких уже цікавить соціальний, а не предметний світ (світ людей, а не речей). Провідним для цієї форми комуніка­тивної діяльності є особистісний мотив спілкування. Це зближує позаситуативно-особистісне спілкування з особистісним (ситуативним) спілкуванням у першому півріч­чі життя дитини.

Позаситуативно-особистісне спілкування формується на основі особистісних мотивів, що спонукають дітей до комунікації і загалом до ігрової, трудової, навчальної ді­яльності. Відбувається воно епізодами, які мають самос­тійне значення для дитини. За домінування особистісних мотивів спілкування центром будь-якої ситуації дошкіль­ника є дорослий, якого дитина сприймає як джерело знань про соціальне життя, а також як об'єкт пізнання.

Старших дошкільників цікавлять різноманітні деталі життя дорослого: де він живе; чи є у нього діти; чи водить він машину тощо. Відповіді дорослого на ці питання допо­магають дитині створити його повноцінний образ. Водно­час вона залюбки розповідає дорослому про себе, свою сім'ю, друзів. Тобто у позаситуативно-особистісному спіл­куванні чітко виявляється зосередженість дитини на соці­альному оточенні, на житті і переживаннях інших людей, на своєму житті і своїх переживаннях. Старші дошкільни­ки не лише прагнуть заслужити похвалу і доброзичливе ставлення до себе дорослого, а й намагаються знайти з ним взаєморозуміння, співпереживання. Вони охоче вносять необхідні корективи у свою діяльність, оскільки їм важли­во знати, що і як повинно відбуватися (що погано, а що доб­ре). Тому багато скарг старших дошкільників на своїх това­ришів спричинені бажанням перевірити себе, правильність засвоєння певних соціальних норм. Скаржачись, діти часто не бажають покарання товариша, а чекають, як розсудить їх дорослий. Це означає, що позаситуативно-особистісне спілкування підвищує сприйнятливість дітей до виховних впливів, сприяє засвоєнню норм поведінки.

У позаситуативно-особистісному спілкуванні діти з підвищеною увагою ставляться до слів і дій дорослого, а свої помилки бачать ніби його очима, а тому реагують на його зауваження без образ, відповідно коригуючи свою ді­яльність. Спрямованість на дорослого допомагає їм без особливих труднощів зрозуміти, що у навчанні дорослий є вчителем, а їм належить поводити себе, як учням. Усві­домлюючи це, діти стежать за діями дорослого, намага­ються ретельно виконувати його вказівки. Сформованість

V дошкільників позаситуативно-особистісного спілкуван­ня є свідченням їхньої комунікативної готовності до шкільного навчання.

Позитивно впливає позаситуативно-особистісне спіл­кування і на розвиток дитячої гри, особливо рольової. За таких умов дитину більше цікавлять стосунки між людь­ми у різних сферах життя, ніж відтворення предметних дій, якими займаються дорослі. У спілкуванні з ними ди­тина черпає матеріал для своїх ігор: стежачи за їхньою по­ведінкою, намагається відтворити її у процесі виконання різних ролей.

Отже, позаситуативно-особистісне спілкування вво­дить дитину у складний світ людських стосунків, допо­магає їй зайняти у ньому адекватне місце. Дитина вчить­ся орієнтуватися у соціальній сфері, встановлювати сто­сунки з людьми, засвоює правила спілкування, знання про свої права та обов'язки, залучається до моральних цінностей суспільства. Здобутий досвід і знання вона мо­делює у сюжетно-рольових іграх і застосовує у своїй практиці під опікою і керівництвом дорослого. Завдяки досягненням у позаситуативно-особистісному спілкуван­ні діти набувають готовності до шкільного навчання, важливим свідченням якої є їхні вміння сприймати до­рослого у ролі вчителя і зайняти відносно нього позицію учня.