Історія створення вільних економічних зон у міжнародній практиці

 

Вільні економічні зони як особливі господарські утворення міцно увійшли в економіки багатьох держав світу.

Протягом багатьох століть деякі держави створювали на частині своєї території пільгові умови, бажаючи залучити іноземний капітал і розвивати окремі види господарської діяльності.

Вільні економічні зони пройшли тривалий шлях розвитку: від вільних портів і гаваней до транснаціональних зон, що поєднують у собі кілька держав.

 

Давня історія створення і існування вільних економічних зон проявила як свої позитивні так і негативні сторони.

Нічим не закріплене старання деяких регіонів з досить великими територіями за любу ціну отримати статус вільної економічної зони лише дискредитує вигоди від таких зон.

 

Однак витоки всього цього різноманіття понять - в явищі, як говорили в старовину, „вільних” територій, точніше, певних частин державної території - „вільних міст”, найчастіше портових.

 

З метою ослаблення жорсткого митного режиму, спрощення митних процедур та зниження високих мит, яких дотримувалася більшість європейських держав, в середні століття в портових містах виникли перші райони „порто-франко”: Генуї, Венеції, Марселі.

Їх територія відокремлювалася від решти території спеціальної митної кордоном для безмитного ввезення та вивезення товарів. При переміщенні товарів на територію своєї держави застосовувався звичайний митний режим.

Перший з відомих в історії „порто-франко” існував у римську епоху на острові Делос в 166 р. до нашої ери. Тут приїжджі купці звільнялися від податків, мит і виконання деяких адміністративних формальностей. Таким чином „порто-франко” як організаційно-економічна форма характеризується:

1) відособленістю його території від решти території держави;

2) режим „порто-франко” вводився вже не тільки для розвитку зовнішньої торгівлі, але і для підйому економіки того чи іншого регіону.

У таких районах інтенсивніше розвивалося виробництво, активізувалися транзитні перевезення, забезпечувалося постачання населення товарами, які не вироблялися в даній державі.

 

На зміну „порто-франко” прийшли „вільні гавані” чи „вільні порти”. На відміну від своїх попередників на території „вільного порту” не дозволялося проживання осіб, які не мали відношення до експлуатації та охорони товарів, споживання ними товарів, не оплачених митом.

При вивезенні товарів з вільних портів у державу мита стягувалися у звичайному порядку.

Статус вільних портів одержали Гамбург, Ганзейські міста - Любек і Данциг, такі порти як Генуя і Марсель, а також Одеса, Владивосток, Батумі.

 

Першою вільною економічною зоною у світі вважається місто Ліворно, який в 1547 році був оголошений містом вільної торгівлі.

Також серед перших вільних економічних зон можна назвати Ганзейський союз (далі - Союз), що з XVIII ст. об’єднав 200 міст.

Ініціатором Союзу виступили німецькі купці.

Для учасників Союзу були встановлені єдині принципи вільної торгівлі, що передбачають митні пільги.

Завдяки можливості безмитного перевезення вантажів із держави в державу Союз домігся процвітання.

 

Слід відзначити, що вільні митні зони у міжнародних торгово-економічних відносинах використовуються вже кілька століть, а перші „порто-франко” виникли на узбережжі Середземного моря ще наприкінці XVI століття.

У 1595 р. в італійському місті Генуї одним з перших було проголошено статус вільного порту.

 

Неважко помітити, що для утворення вільних портів саме в даний період були характерні певні передумови чи умови їх формування - розвиток товарно-грошових відносин, становлення системи міжнародного поділу праці, початок формування великих ринків, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі.

 

У 1817 р. пільговий режим „порто-франко” був наданий місту Одеса.

Режим „порто-франко” передбачав, що в Одесу дозволялося вільне й безмитне ввезення будь-яких іноземних товарів.

Економічний механізм „порто-франко” був досить гнучким і удосконалювався в міру досягнення поставлених цілей.

 

Під порто-франко, або вільним портом, розуміється зазвичай морський (в наш час і повітряний) порт, іноді з досить великою прилеглою до нього територією; суть того поняття в тому, що територія порту і прилеглого району не входить в митну територію цієї держави, виділяється з неї - і робиться це в силу або внутрішньодержавного закону (в такому порядку в 1669 р. порто-франко було введено при Людовіку XIV в Марселі, а в 1719 р. декретом імператора Карла VI Австрійського було оформлено народження вільного порту Трієст), або міжнародно-правового акта (рішеннями Берлінського конгресу (трактат від 1 липня 1878 р.) Росії, ослабленою після поразки в Кримській війні, по суті, був нав’язаний режим порто-франко в її чорноморському порту Батумі, якому було визначено статус виключно торгового порту.

Тільки в 1886 р. це положення було змінено.

В межах такого виділеного району ввіз і вивіз всякого роду товарів та інших предметів здійснюються без сплати мита, зборів і митних процедур, якщо такі вантажі призначені для виробництва і споживання всередині зони порто-франко.

 

Установа вільних портів було, мабуть, першим кроком на шляху переходу до політиці лібералізації зовнішньої торгівлі.

В умовах обмеженості останньої жорсткими фіскальними та протекціоністського характеру правилами порто-франко сприймалися як якісь віддушини.

Правда, процеси ці проходили в різних державах по-різному і не збігалися в часі.

 

Отже, перший етап у розвитку вільних економічних зон характеризувався тим, що вони представляли собою торгово-складські і транзитні зони.

Це найдавніший тип вільних економічних зон, що дає можливість підприємствам складувати, упаковувати, маркувати, частково переробляти і перевантажувати товари в умовах звільнення від митних зборів, інших зборів і адміністративних бар’єрів.

В даний час в світі діють більше 200 невеликих вільних портів для транзиту, складування товарів і торгівлі.

 

Вже більш 200 років існує місто Одеса, яке з 1817 року в дореволюційній Росії мало пільговий режим „порто-франко”, а сьогодні активно домагається такого ж права в незалежній Україні.

Сьогодні таких міст у світі нараховується більш 400.

Тільки у Європі існує біля 130 вільних митних зон, а в США на основі спеціального закону 1934 р., прийнятого з приходом до влади президента Франкліна Рузвельта, функціонує більше 180 вільних митних зон, котрі там мають назву „зовнішньоторгових зон”.

Загальна кількість вільних економічних зон у США зараз зросла силіконова долина, де зосереджено 20% світових обсягів виробництва комп’ютедо 300.

 

І якщо Німеччина, завершивши в останньої третини XIX ст. утворення єдиної держави, перейшла від порто-франко к вільним гаваням, то в Росії крім Одеси, про що буде сказано нижче, режим порто-франко на Далекому Сході зберігався ще й на початку XX ст.

Він діяв в Приамурском-Уссурійському краї з 1857 по 1900 р., а потім, після російсько-японської війни, з 1904 по 1908 р.

Крім того, режим порто-франко було введено в Батумі переданому Росії Туреччиною по рішенням Берлінського конгресу 1878 року.

 

Термінологія „вільних економічних зон” знайшла широке розповсюдження у світовій практиці на протязі останньої чверті ХХ століття.

У сучасному вигляді вони виникли на початку 70-х років у державах південно-східного азіатського регіону. Незабаром ці країни надбали назву „азіатських тигрів”, завдяки їх економічному стрибку за рахунок досягнення найбільш високих у світі темпів розвитку їх господарств.

Ще 1 січня 1970 року, одна з перших у світі, Південна Корея прийняла закон про утворення вільної економічної зони. З ціллю залучення іноземних інвестицій, стимулювання зростання експорту, зростання зайнятості, удосконалення промислових технологій і, у кінцевому рахунку, прискорення економічного розвитку держави, цим законом була створена вільна економічна зона в прибережних районах Південної Кореї, котра стала одним з лідерів „азіатського дива”, трохи потьмянілого на ґрунті світової фінансової кризи останніх років.

 

У 90-і роки за темпами економічного зростання світовим лідером став Китай, в якому сьогодні успішно працюють 5 особливих економічних регіонів, котрі ще у 1980 р. отримали пільги вільної економічної зони.

У 1990 р. до них приєднався Пудун у Шанхаї, котрий за обсягами інвестицій 90-х років перевищив сумарні обсяги інвестицій 5 особливих економічних регіонів майже за 20 років (відповідно 25 та 22 млрд. дол.).

Окрім цього, 14 міст Китаю отримали статус відкритих приморських територій. Саме фактор приморського узбережжя східних територій Китаю дозволив цим регіонам вийти у лідери економічного розвитку держави навіть в умовах відсутності пільг, притаманних вільної економічній зоні.

Усього на території китайських вільних економічних зон на протязі останніх 20 років було введено у дію біля 5700 підприємств з участю іноземного капіталу.

 

Поняття вільної зони визначене в одній із доповідей, яка була зроблена на Конференції ООН з торгівлі і розвитку у 1975 році. В ній зазначається, що вільна зона - це анклав у національній митній території, яка зазвичай розташовується поблизу від міжнародного морського порту або аеропорту.

У цю зону без митних формальностей надходить устаткування, оснащення та інші товари іноземного походження. Ця імпортована продукція переробляється в зоні, а потім експортується поза нею без втручання митних властей держави зони.

Сьогодні ці зони здебільшого називаються спеціальними митними зонами, вільними економічними зонами, а також трапляються й інші назви.

 

У державах, які входять до Європейського Союзу, питання, пов’язані із функціонуванням вільних зон, регулюються Митним кодексом Європейських співтовариств, який був прийнятий 12 жовтня 1992 року.

З метою здійснення нагляду за правильністю застосування законодавства у цій сфері з боку держав - членів Європейського Союзу створений спеціальний орган - Комітет з питань вільних зон і вільних складів.

 

У 1991 році були створені зони вільної торгівлі державами так званої Андської групи (Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор і Венесуела).

У тому ж році була підписана Угода про зону вільної торгівлі між США та Канадою, а в 1993 р. - Центральна Європейська Угода про вільну торгівлю з участю Польщі, Угорщини і Словаччини

Україна теж уклала двосторонні Угоди про вільну торгівлю з Азербайджаном, Вірменією, Білорусією, Грузією, Казахстаном, Киргизстаном, Литвою, Латвією, Молдовою, Російською Федерацією та іншими державами - учасницями СНД.

 

Непропорційність розвитку регіонів, їх особливе геополітичне і кліматичне розташування та інші економічні і соціальні фактори іноді потребують особливого механізму регулювання інвестування і підприємництва.

Це проявляється в особливості правового положення суб’єктів підприємницької і іншої діяльності, наявності податкових пільг, особливого митного режиму і інші.

В зв’язку з цим створюються спеціальні економічні зони: вільні, торгові, офшорні, митні і інші.

 

При цьому допускаються зберігання ввезених вантажів на складах таких портів без обмеження в термінах, їх перепакування, промислова переробка, вивезення в треті держави або в глиб цієї держави, за межі порто-франко. Однак в останньому випадку мито стягується на загальних підставах.

Територія порто-франко відрізняється від решти території держави тільки зазначеними вище особливостями митного режиму, у всіх інших відносинах вона підпорядкована загальним для даного держави режиму управління, оскільки скорочення, звуження митної території жодним чином не означає втрати суверенітету над територією порто-франко.

 

За останні десятиліття вільні економічні зони набули широкого поширення у світовій економіці. Проте розширення господарських функцій зон зажадало ускладнення їх механізму, у результаті чого спеціальний митний режим доповнився податковими, фінансовими, а також стимулами нефінансового (адміністративного) характеру.

 

До вільних зон першого покоління, покликаним сприяти розвитку зовнішньої торгівлі, ставилися, крім порто-франко, ще й вільні, або, як їх ще називали вільні гавані. Вони в принципі мало чим відрізняються від порто-франко - хіба що займаної ними площею, тобто головним чином просторовим фактором.

Якщо режим порто-франко встановлювався для всього даного морського порту (найбільш відомі приклади - Лісабон, Ґетеборг, та ж Одеса) і навіть міста в цілому з прилеглої, що входить в межі порто-франко територією, то вільні гавані становили лише частина порту, одну з його гаваней, тобто були обмеженими портової територією.

 

В цілому в історії зовнішньої торгівлі простежується чотири головні стадії:

1. Вільна торгівля повсюдна - без обмеження національностями та пологами товарів: вона мала місце в древнеісторіческіе часи і в початковий період європейської історії, до введення стрункої митної системи.

2. Вільна торгівля, обмежена певними портовими містами (Порто-франко) - при наявності загальної митної системи.

3. Вільна торгівля, обмежена певною портової територією (вільні гавані).

Ця форма вільної торгівлі є останнім словом митної техніки, є корективом до митній системі. Вона не порушує єдності і стрункості останньої і введена в передових країнах, які застосовують протекціоністську систему.

Саме на цій третій стадії, щоб компенсувати недоліки, властиві порто-франко (скарбниця недоотримує покладене фиску - митні мита і збори, - гальмується розвиток торговельних відносин з іншими частинами тієї ж країни внаслідок жорсткої митного кордону, що відокремлює від неї район порто-франко), на зміну останньому і приходять вільні гавані в Гамбурзі, Бремені та інші.

4. Вільна торгівля відносна, тобто фритредерство, - остання, по класифікації названого автора, стадія. Ця форма застосовується лише в тих державах, які не побоюються іноземної конкуренції внаслідок досягнень їх фабрично-заводської промисловості і високого рівня економічного розвитку.

 

Більш поширеною в питанні про розвиток засобів зовнішньоторговельної політики є схема, при якій виділяються три основні етапи:

- Політика меркантилізму - на ранній стадії його митниця сприяла накопиченню грошової маси, забороняла ввезення і вивіз благородних металів, а на більш пізньому (у XVII ст.), З появою перших мануфактур, - сприяла розвитку національної промисловості і торгівлі;

- Політика протекціонізму - починаючи з XVIII ст., В період становлення капіталізму; найважливішим зброєю в системі захисту національної промисловості і торгівлі є високі імпортні і низькі експортні мита. Джерело багатства тепер асоціювався з працею, розвитком промисловості на домонополістичній її стадії;

- Політика вільної торгівлі (фритредерство). Починаючи з XIX ст. її стала проводити Англія, держава першої промислової революції, що досягла тут висот, дозволяли їй не побоюватися конкуренції з боку інших держав. У прагненні забезпечити ринки збуту для своєї бурхливо розвивається промисловості англійці вимагали скасування митних зборів, вільного ввезення та вивезення товарів, взагалі невтручання держави в справи підприємців.

 

В даний час держави в їх зовнішньоторговельних справах керуються як національним законодавством (так чи інакше поєднує розумний протекціонізм і розумну свободу торгівлі), так і відповідними принципами і нормами міжнародного права, в тому числі митного.

На зміну розглянутим вище вільним зонам першого покоління у вигляді порто-франко і вільних гаваней надалі в менш розвинених державах Європи проклала собі дорогу нова економічна концепція вільних зон другий покоління.

Вони стали засновуватися з єдиною метою - сприяти індустріалізації держави в певній частині її території і розвитку зовнішньої торгівлі за рахунок максимально можливого залучення іноземних інвестицій.

 

Таким чином - корінням вільні економічні зони йдуть у глибоку старовину, але в той же час збагачують свою практичну діяльність новим змістом сучасної цивілізації. Еволюція вільних економічних зон йде постійно, при цьому вона не здійснюється у жорстких одного разу заданих рамках.

Розвиток йде від простого до складного, від дешевого, швидко окупається варіанту до багатогалузеве і капіталоємкого.

Різні типи вільних економічних зон називають „острівцями” світового господарства, „вікнами” для припливу в численні регіони і країни зарубіжних інвестицій, технологій, управлінських навичок.

 

ДРУГЕ ПИТАННЯ: