Художні особливості думи

Додатковий матеріал

З курсу «Українська мова та література»

Для 7- В класу

Думи — великі пісенно-розповідні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури чи ліри.

Думи з'явилися приблизно у XV ст. - у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники.

Тематика народних дум:

- страждання невільників у турецькій неволі

- втеча невільників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);

- прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю

- порушення проблем моралі, людських взаємин.

Структура думи:

• заспів (зачин);

• основна розповідь;

• закінчення.

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Андрій Шут, Іван Стрічка та ін.

«Дума про Марусю Богуславку»

Перлиною українського народного епосу є «Дума про Марусю Богуславку». У думі розповідається, як у турецькій неволі уже тридцять літ перебуває сімсот козаків. Одного разу до ув'язнених прийшла «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і запитала, чи не знають вони, який сьогодні день «в землі християнській». Невольники, які тридцять літ «Божого світу, сонця праведного» не бачили, звісно, знати не могли. Тоді Маруся повідомила, що «завтра святий празник, роковий день великдень». Вона просила козаків не лаяти, не проклинати її за те, що нагадала про празник. Маруся сказала, що «як буде пан турецький до мечеті від'їжджати», то віддасть їй ключі, от тоді вона й визволить невільників. У святу неділю Маруся Богуславка визволяла невольників, але з ними не тікала, а просила передати її батькам, щоб вони не збирали великих скарбів на викуп доньки, бо вона «вже потурчилась, побусурменилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!»

Маруся Богуславка - це не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка, потрапивши в турецьку неволю і ставши дружиною турецького султана, не забуває рідної землі і намагається хоч щось корисне зробити для неї.

Тема: розповідь про те, як українська дівчина, яка стала дружиною турецького султана, допомагає своїм полоненим землякам повернутися до рідної землі.

Ідея: засудження поневолення, страждань, яких зазнали українці під час нападу турків, віра у щасливе вільне життя.

Художні особливості думи

Епітети: «білий камень», «бідні невільники», «святий день», «тяжка неволя», «розкіш турецька», «лакомство нещасне», «тихі води»

Метафора: «сльозами проливали»

Повтори: «...стояла темниця кам'яная»; «...козаки, ви, бідні невольники»; «Словами промовляли, Сльозами проливали»; «...дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка».

 

«Дума про Марусю Богуславку»

Що на Чорному морі,

На камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вони тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Приходжає,

Словами промовляє:

«Гей, козаки,

Ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день

тепера?»

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

По річах познавали,

Словами промовляли:

«Гей, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера».

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській великодная

субота,

А завтра святий празник, роковий день великдень».

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Та бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя й долі собі не мала,

Як ти нам святий празник, роковий день великдень

сказала!»

То тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Теє зачувала.

Словами промовляла:

«0й, козаки,

Ви, біднії невольникиі

Та не лайте мене, не проклинайте,

Бо як буде наш пан турецький до мечеті від'їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати;

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».

То на святий празник, роковий день великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати,

Став дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

Добре дбає,—

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой, козаки,

Ви, біднії невольники!

Кажу я вам, добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава

не минайте,

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає,

Та нехай мене, дівки-бранки,

Марусі, попівни Богуславки,

3 неволі не викупає,

Бо вже я потурчилась, побусурменилась

Для роскоші турецької,

Для лакомства нещасного!»

Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників

3 тяжкої неволі,

3 віри бусурменської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Вислухай, боже, у просьбах щирих,

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!

 

Дума “Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі”

 

Ой то не пили, то пилили.

Не тумани вставали, —

Як із землі турецької,

Із віри бусурманської,

З города Азова, з тяжкої неволі

Три братики втікали.

Ой два кінними, третій піший-пішаниця,

Як би той чужий-чужениця.

За кінними братами біжить він, підбігає,

Об сирі коріння, об білі каміння

Білі ніжки свої козацькі посікає,

Кров'ю сліди заливає.

Ой до кінних братів добігає,

Слізьми поливає,

Словами промовляє:

«Братики мої рідненькії,

Як голубоньки сивенькії,

Станьте, коней попасіте,

Мене обіждіте,

Із собою візьміте,

До городів християнських,

Хоч мало, підвезіте».

Тії брати теє зачували,

Словами промовляли:

«Братику ти наш рідний,

Як голубонько сивий!

Гей, ми і самі не втечемо.

І тебе не візьмемо.

Буде з города Азова погоня вставати,

Тебе, братику, минати,

А нас будуть, кінних, доганяти,

Стріляти, рубати

Або живцем в гіршу неволю завертати».

Теє промовляли, Отділь побігали.

Найменший братець піший-пішаниця

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена бере, хапає,

Дрібними сльозами обливає,

Словами промовляє:

«Братики мої рідненькі,

Голубоньки сивенькі,

Не хочете ви мене з собою брати, —

Назад коней завертайте,

Із піхов гострі шабельки виймайте,

Мені з пліч голівоньку здіймайте.

Тіло моє порубайте,

У чистім полі поховайте,

Звіру да птиці, туркам на поталу не подайте».

Тії брати теє зачували,

Назад коней завертали,

Словами промовляли:

«Братику ти наш милий,

Голубонько сивий,

Що це ти кажеш,

Наше серце ножем мов пробиваєш,

Руки наші на тебе не здіймуться,

І шабельки на дванадцять частей розсиплються,

І душа наша гріхів до віку вічного

Не відкупиться:

Зроду, братику, сього не чували,

Щоб рідною кров'ю шаблі промивали

Або гострим списом опрощеніє брали».

«Прошу же вас, браття,

Хотя ж ви до мене одно милосердіє майте —

Будете в терни да в байраки в'їжджати,

В запілля тернове верховіття стинайте,

На дорогу покидайте:

А нехай же я буду знати,

Куди за вами, кінними братами, тікати».

Уже два кінні козаки

В терни да в байраки в'їжджали;

Середульший братець милосердіє має:

В запілля тернове верховіття стинає,

На дорогу покидає,

Найменшому брату признаків зоставляє:

«А нехай же і він буде знати,

Куди за нами до отця, до матері, До роду втікати».

З тернів да байраків виїжджають,

На полівку взбігають,

На степи високії,

На шляхи широкії,

На дороги розхильні.

Тоді середульший братець велике милосердіє має,

До старшого словами промовляє:

«Що ти, брате, знаєш, давай ми з себе сині

жупани скидати,

Червону да жовту китайку видирати,

На дорозі покидати,

Найменшому брату признаків зоставляти:

А нехай же і він буде знати,

Куди за нами, кінними братами, тікати».

Старший братець ізгорда словами промовляє:

«Що мені за вдобство своє турецьке добро

на шматки рвати

Та по шляху розкидати,

Найменшому брату признаків зоставляти?

Він і жив, і здоров буде,

Так без всяких признаків додому прибуде».

Середульший братець велике милосердіє має,

У себе червону та жовту китайку видирає,

На дорогу стеле-постилає,

Найменшому брату признаків зоставляє:

«Нехай же він буде знати,

Куди за нами до отця, до матері,

До роду втікати!»

Тоді ж то середульший братець милосердіє мав,

До старшого брата словами промовляв:

«Тут, брате, води погожі, трави хороші,

Очерети здобні,

Станьмо, коней попасімо,

Мало-немного обіждімо,

Чи не прийде до нас піший-пішаниця?»

Старший братець ізгорда словами промовляє:

«Чи ще тобі турецька каторга не увірилася,

Сира сириця в руки не в'їдалася?

Ото як будеш найменшого брата піджидати,

Буде з города Азова велика погоня вставати,

Його буде пішого на спочинках минати,

А нас буде, кінних, доганяти,

На три штуки рубати

Або живцем у гіршу неволю завертати».

Найменший братець, піший-пішаниця

У терни да в байраки убігає,

Тернове верховіття ізнаходжає,

Бере в руки, хапає, дрібними сльозами обливає,

До серця козацького молодецького прикладає:

«Ой тут же мої братики проїжджали,

Велике на мене милосердіє мали,

Мені на дорогу признаків покидали».

Біжить він, підбігає,

Із тернів та байраків, із мелюсів вибігає,

На полівку вбігає:

Нема ні тернів, ні байраків

Да ніяких признаків,

Тільки поле леліє,

На йому трава зеленіє,

Біжить він, підбігає на степи високі,

На шляхи широкі,

На дороги розхильні,

Червону та жовту китайку знаходжає,

Бере в руки,хапає,

Дрібними сльозами обливає,

До серця козацького молодецького прикладає,

Словами промовляє:

«Недурно сяя китайка по шляху валяє,

А видно, моїх братів живих на світі немає,

Видно, з Азова велика погоня вставала,

Мене в тернах да байраках на спочинках минала,

А моїх братів доганяла,

На три штуки рубала

Чи живих у гіршу неволю завертала!

Ой якби міг я знати,

Чи моїх братів постріляно, чи порубано,

Чи живих у руки забрато, —

Гей! Да пішов би я по степах блукати,

Тіла козацького молодецького шукати,

Тіло козацьке молодецьке ізнаходжати,

В чистім полі поховати.

Звіру да птиці на поталу не подати».

Біжить він, підбігає,

Аж тільки своїх братів слідочка забачає,

Побило козака в полі

Разом три недолі:

Первая недоля — безводцє,

Друга неволя — безхліб'є,

А третя — буйний вітер із ніжок валяє,

До Савур-могили доходжає,

На Савур-могилі безпечно оддихать лягає,

Із неба води й погоди дев'ятого дня дожидає.

Що туда до його вовки-сіроманці доходжали,

Орли-чорнокрильці налітали,

У головах сідали,

Хотіли заздегодя живота

Темні похорони одправляти.

Він на їх соглядає,

Словами промовляє:

«Вовки-сіроманці,

Орли-сизокрильці,

Гості мої милі,

Мало-немного обождіте,

Поки душа з тілом розлучиться,

Тоді будете до мене находжати,

Тіло моє жвакувати,

Жовту кість по балках розношати,

Попід зеленими яворками ховати,

Комишами укривати».

От ногами не піде і руками не візьме,

Ясно очима на небо не взгляне.

Він на небо соглядає,

Словами промовляє:

«Голова моя козацька,

Голова моя молодецька!

Ти пробувала в землях турецьких,

В вірах бусурманських!

Дев'ять день у устах хліба-солі не маю,

На безводді погибаю».

Тож не хмари наступали,

Не дрібні дощі накрапали,

Як душа козацька молодецька

Із тілом розлучалась.

Що тоді до його вовки-сіроманці доходжали,

Біле тіло жвакували,

Орли-чорнокрильці налітали,

У головах сідали,

На чорні кудрі наступали,

З-під лоба карі очі висмикали;

А ще зозулі налітали,

У головах сідали,

Як рідні сестри, кукували:

А ще дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала;

Вовки-сіроманці находжали,

Жовту кість по балках розношали,

Попід зеленими яворами ховали,

Комишами укривали,

Жалібненько квилили-проквиляли:

То ж вони темний похорон одправляли.

Уже два кінні козаки

До річки Самарки стали вибігати,

Стала їх темна нічка обіймати,

Тоді ж то старший братець словами промовляє:

«Отут води погожі і трави хороші,

Очерети удобні й могили високі.

Станьмо, коні попасімо,

Покіль сонце обігріє,

Чи не прибуде до нас піший-пішаниця,

Тепер я на його велике милосердіє маю:

Усю добич із себе скидаю,

Його міждо коней хватаю».

«Було, братець, тоді хватать, як я казав,

А тепер уже дев'ять день, як хліб-сіль їв, —

Досі на світі немає».

Коней пустопаш попускали,

Кульбаки під себе слали

Ружжа по комишах ховали,

Безпечно оддихать полягали,

Святої зорі дожидали.

Як став божий світ освітати,

Стали козаки на коней сідати,

Через річку Самарку у землі християнські проїжджати.

Старший братець промовляє словами:

«Як будемо, брате, додому, до отця,

до матері доходжати,

Як будем їм правду казати?

Будем ми їм правду казати,

Дак будуть нас отець-мати

До віку вічного проклинати.

А будемо ми перед їми лгати,

Та буде нас Бог відомо і невідомо карати.

А так, брате, скажемо:

Не у одного пана пробували,

Не один хліб-сіль їли;

Ночної доби з тяжкої неволі втікали,

Дак ми до його заїжджали:

«Уставай, братець, з нами, — казали, —

З тяжкої неволі тікати».

Дак він нам будто так і сказав:

«Утікайте ви, братця,

А я буду тут оставаться,

Чи не буду луччого щастя і долі собі мати».

Старий отець-мати помруть,

Дак будем наполу грунти-худобу паювати,

Не буде третій між нами мішати».

Теє промовляли,

Відтіль походжали.

То і не орли-чорнокрильці заклекотали,

Як їх турки-яничари з-за могили напали,

Постріляли, порубали,

Коней, здобичу назад завертали.

Полягла двох козаків голова

Вище річки Самарки,

А третя — у Савур-могилі.

А слава сяє — не умре, не поляже

Од нині і до віка;

Даруй, Боже, вам, Господи,

Всім слушащим на многая літа.