Тема 10. Центральні банки

 

10.1. Роль, значення та організація діяльності центральних банків

10.2. Правовий статус, функції та операції Національного банку України

10.3. Грошово-кредитна політика Національного банку України та її роль у стабілізації економіки України

10.1. Роль, значення та організація діяльності центральних банків

Процес створення центральних банків тісно пов’язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Історично і світі створення центральних банків відбувається двома шляхами:

1) еволюційний - становлення центрального банку відбувалося протягом тривалого періоду часу шляхом поступового закріплення за ним монопольної емісії банкнот (Банк Англії, Банк Голландії, Банк Франції). Центральні банки цих країн виникли на базі найбільших комерційних банків, у яких з розвитком кредитної системи відбувалася концентрація банкнотної емісії;

2) директивний - держава приймала рішення про заснування центрального банку, закріпивши за ним з моменту створення монопольне право випуску грошей у країні, наділивши його також функціями регулювання діяльності комерційних банків та грошово-кредитного регулювання економіки (Федеральна резервна система США, Резервний банк Австралії, Національний банк України).

З урахуванням вищевикладеного на першій стадії аналізу найбільш прийнятнимвидається застосування традиційного підходу до розгляду діяльності центрального банку, що передбачає виділення чотирьох базових функцій (рис.10.1.).

 

 

 

Усі зазначені функції є притаманними центральним банкам у країнах з розвинутою ринковою економікою, де діє дворівнева банківська система, що виявляє можливості її верхнього рівня ефективно організовувати діяльнісгь банківських установ і забезпечувати потреби всіх суб'єктів ринку у кредитно-розрахункових та інших послугах відповідних інститутів.

Функція „емісії готівки й організації грошового обігу” пов’язана монопольним правом центрального банку на випуск банкнот - законнимплатіжним засобом, на території даної країни.

Функція „банк банків” полягає в кредитно-розрахунковому обслуговуванні центральним банком усіх інших банківських установ країни та здійснення банківського регулювання та нагляд за ними. Ця функція передбачає діяльність центрального банку в якості міжбанківського розрахункового центру та кредитора останньої інстанції.

Центральні банки у переважній більшості країн не вступають у безпосередні взаємовідносини з підприємствами, організаціями і населенням, а впливають на економічні процеси опосередковано - через систему комерційних банків, здійснюючи відповідне обслуговування останніх.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

• через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

• через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення:

· кредити центрального банку - це один із інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок;

· центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності;

· кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

· використання монетарних інструментів з метою впливу на обсязі структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

· ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

· застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

• регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов'язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

• забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

• регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

• здійснювати інспекційні перевірки в банках;

• застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

• брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

Функція „банків уряду” полягає в організації центральним банком кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також проведення операцій, пов’язаних з касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та зберіганням золотовалютних резервів країни.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов’язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу.

Функція „реалізації грошово-кредитної політики” визначає місце і роль центрального банку в ринковій системі організації господарських процесів. Центральний банк вживає регулятивних заходів у грошово-кредитній сфері економічних відносин з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного росту, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об’єктом грошово-кредитного регулювання з боку центрального банку виступає кредитна діяльність комерційних банків, що безпосередньо позначається на сукупній грошовій масі, від величини якої у свою чергу залежить динаміка основних показників розвитку економіки.

Статус центрального банку - не лише найважливіший елемент становлення даного інституту в економіці, а й фактор, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Положення центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його економічної культури тощо.

В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило, установами, юридично незалежними від виконавчих органів влади, їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки маютькеруватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Даний закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:

1) державні - 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі {Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);

2) акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);

3) змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку {наприклад, у Японії 55% капіталу знаходиться у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% - власність приватних осіб).

Держава, тим не менше, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.

Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняються в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину взаємодії центрального банку з урядом, то в загальному плані можна виділити дві полюсні макросистемні моделі:

1) центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;

2) центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску

Проте на практиці жодна з цих схем у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації полі­тичної влади й неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при певному ступені незалежності останнього.

Під незалежністю центрального банку від уряду слід розуміти дві її форми:

1) політична незалежність - це автономія (самостійність) центрального банку при встановленні цільових орієнтирів грошової маси;

2) економічна незалежність - це самостійність центрального банку при виборі Інструментів грошово-кредитної політики.

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу при наданні кредитів.

Незалежність центрального банку в цілому визначається такими факторами:

· незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не зможе підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиме тиск з боку уряду;

· особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність органів управління центрального банку забезпечуватиметься у тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо трипалий період часу. У випадку їх повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистої незалежності;

· юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку.