Трудове право розвивалося

На відміну від римського права, яке розглядало працю як самостійну майнову цінність, для феодального суспільства характерне поглинання здатності до праці особою працівника, тобто об’єктом договору ставала не здатність людини до праці, а сама людина, яка передавала себе під владу господаря. В епоху феодалізму застосування праці складало предмет зовнішнього, переважно імперативного правового регулювання. Початкове застосування праці опосередковувалось засобами патріархального

сімейного права, а згодом, з падінням авторитету сімейної влади, ця функція була сприйнята майже повністю публічним поліцейським (адміністративним) правом. Отже, і середньовіччя, яке застосовувало працю на основі особистої залежності суб’єкта права, не могло виробити особливої галузі трудового права.

З розвитком капіталістичного способу виробництва виникає не лише товарний ринок, а й залежний від нього вторинний ринок факторів виробництва, у тому числі і ринок робочої сили. Тому, як і в часи Стародавнього Риму здатність до праці знову стає самостійною майновою цінністю, яка є предметом особливого договору – договору трудового найму. Відповідно правове регулювання праці з публічно-правової сфери знову перейшло у сферу приватного права.

Вітчизняне дореволюційне цивільне законодавство було побудоване на римській класифікації договорів, і договір locatio conductio operarum було закріплено в цивільному уложенні як договір про особистий найм, згідно з яким одна особа набуває за винагороду право тимчасового користування послугами іншої особи. Але із зміною соціально-правової і економічної обстановки передові представники науки цивільного права звернули увагу на виникнення специфічних відносин у сфері застосування праці. Чинне в той період переважне регулювання відносин у трудовому процесі методами цивільного права дозволяло роботодавцям експлуатувати працівників у такій мірі, яка мало чим відрізнялась від феодальних умов праці холопа.

Тому вже на кінець ХІХ – початок ХХ ст. вітчизняне законодавство про особистий

найм розпадається на загальне і спеціальне. Перше повністю відповідало вимогам римської класифікації і принципам цивільного права, а друге, яке переважно регламентувало працю робітників на великих виробництвах, почало базуватись на нових принципах.

Аналогічні тенденції почали простежуватись у законодавстві практично всіх промислових країн Європи. У процесі розвитку капіталістичного господарства цивілістична думка відійшла від тієї постановки питання про найм праці, яка містилась у римському праві. Інститут найму праці зазнав істотної переробки. Поступово створювалась система законодавчої охорони інтересів економічно слабкої сторони – працівника, яка полягала перш за все в істотному обмеженні принципу свободи договору.

Значним відступом від цивільно-правових методів регулювання стала відмова від принципу рівності сторін в договорі, оскільки при реалізації договору особистого найму діяльність однієї особи підпорядковується господарському плану або цілям іншої.

Все вищезазначене дозволило дореволюційним цивілістам зробити висновок про формування нового виду договору – трудового (робочого), який опосередковував трудові правовідносини, виникаючі у великих капіталістичних господарствах, оскільки їх регулювання вже не могло бути видом цивілістичного «найму послуг». Отже, ще на початку ХХ ст. було очевидно, що для регулювання робітничо-службових відносин необхідно переглянути цілий ряд цивільно-правових визначень і принципів.

У літературі того часу почали з’являтись праці, які містили новий підхід до дослідження правової природи трудового договору. Зокрема, автори «Народної енциклопедії наукових і прикладних знань» відвели йому розділ «Юридичні принципи робочого договору». Вони виділяли два основних типии трудового договору: робочий договір («договір, за яким одна особа за винагороду обіцяє застосувати свою фізичну або розумову силу до чужого господарства, підпорядковуючи всю свою діяльність або основну частину її вказівкам чи потребам певного роботодавця») і підприємницький договір («договір, за яким особа, яка віддає свою працю, обіцяє виконання тих чи інших певних послуг, не віддаючи своєї робочої сили в розпорядження іншої»).

Таким чином, початок формування трудового права як самостійної галузі права можна віднести не раніше як до середини ХІХ ст. До цього ні економічні умови, ні громадська думка не давали підстав для такого виділення. Лише на рубежі століть і в перші десятиліття ХХ ст. під впливом конкретних життєвих реалій почали розроблятись основи теорії того, що згодом сформувалось як галузь і наука трудового права].

Аналіз дореволюційного законодавства країн континентальної Європи, а також праць вчених_цивілістів показав, що саме процес становлення капіталістичного ринкового виробництва змусив ці держави піти по шляху формування трудового (робочого) законодавства.

Як відомо, фабричне законодавство зародилось на початку ХІХ ст. в Англії і одержало там найбільший розвиток. Це законодавство стало модельним, і багато його положень були сприйняті іншими країнами.

Так, з розвитком відносин найманої праці, яка мала місце в рамках розвитку капіталістичних форм господарства, фабричне (промислове, робоче) законодавство все більшої ваги набуває в Росії. Це законодавство, що поміщалось у ХІ томі Зводу законів, з часом виросло в Статут про промисловість, а після 1913 р. трансформувалось у Статут про промислову працю. Вказані Статути містили майже всі основні інститути і

правові поняття, на основі яких згодом сформувалась галузь радянського трудового права.

Завдяки науковим розробкам насамперед Л. С. Таля в Росії до 1917 р. по суті складалось загальнотеоретичне розуміння промислового права. Останнє трактувалось як сукупність спеціальних норм, які встановлюють внутрішній порядок промислового підприємства і взаємовідносини між особами, які входять до його складу. Промислове право включало в себе норми, регламентуючі внутрішній порядок промислового підприємства, якому підпорядковувались особи, виконуючі роботу за договором.

Цей порядок складався з двох різнорідних елементів. Частково він встановлювався господарем підприємства як його главою і власником. Крім того, він регулювався державою, і в цій частині, на думку Л. С. Таля, він складав предмет юридичної дисципліни, яка називалась то робочим, то фабричним законодавством, то промисловим, то соціальним правом. Під цими назвами, вважав вчений, викладались публічно-правові положення закону, які стосувались умов праці фабричних або взагалі промислових

робітників, їх охорони і забезпечення, нагляду за промисловістю, а також відступ від цивільних законів про особистий найм, які містились у спеціальних узаконеннях про промислову працю.

Промислове право, вважав Л. С. Таль, складаючи нероздільну суміш публічного і приватного права, через розростання приватнопра-вових основ внутрішнього порядку промислового підприємства мало велике майбутнє в якості самостійного відділу нової наукової дисципліни – соціального, або трудового, права.

Виявлення в якості предмета регулювання трудових відносин робітників і службовців з підприємствами зіграло значну роль як у теорії, так і в розвитку законодавства про працю. На цій основі радянське трудове право виділилось

в якості самостійної галузі]. Трудове право як самостійна галузь у свій час виділилось з цивільного права, оскільки певний рівень розвитку виробництва вимагав відповідної охорони праці, соціального захисту працівників, дисципліни, оплати не лише результату, а й самої діяльності як реалізації людської здатності працювати, нормування робочого часу та інших правових норм, які, звичайно, не відомі цивільному законодавству [

Радянське трудове право розглядалось не тільки як повністю самостійна, автономна від цивільного права галузь, а й як одна з основних галузей права, яка складала свого роду першооснову соціалістичного суспільства. Радянське трудове право було вкрай ідеологізоване.

В Україні становлення і розвиток трудового права як самостійної галузі відбувалось в радянський період її історії. Хоча до жовтня 1917 р. вже почало складатись державне регулювання найманої праці, особливої галузі трудового права ще не виникло. Договір найму залишався в рамках галузі приватного цивільного права, державне ж регулювання взаємовідносин «між працею і капіталом» лежало у

сфері адміністративного (поліцейського) права і було неповним. Отже, в той період ще не склався єдиний упорядкований механізм правового регулювання праці, який міг би бути опосередкований особливою правовою галуззю.

Запізніле визнання трудового права характерне не тільки для вітчизняної науки.

У країнах Заходу воно відбувалось у дуже різний час. Так, у Великобританії, яка першою стала на шлях прийняття законодавства, обмежуючого експлуатацію (закони початку ХІХ ст. про охорону праці дітей і жінок), боротьба за визнання трудового права мала місце в 70_х роках ХХ ст. Та й сьогодні у цій країні не багато знайдеться університетських викладачів, які мали б вчене звання професора саме трудового права

У той же час у Франції, де перший Закон про охорону праці було прийнято пізніше, ніж у Великобританії (Закон 1841 року про працю дітей на промислових підприємствах), визнання трудового права відбулося набагато раніше. У цій країні вперше була здійснена кодифікація трудового законодавства. З 1910 р. вдосконалюється найбільший за обсягом у світі Трудовий кодекс Франції.

У Франції з’явилось саме поняття трудового права в ході революції 1848 р. в якості узагальненої соціальної програми, тобто програми, спрямованої на захист інтересів і потреб людей праці. Як свідчать французькі вчені – «підвпливом теоретиків соціалізму»

Сучасне трудове право Німеччини виникло внаслідок двох соціально-економічних передумов: лібералізації економіки і індустріалізації в ХІХ ст. У попередніх епохах також існувало регулювання праці. Але якщо раніше принцип розподілу праці реалізовувався шляхом застосування насильства окремими особами на свою користь, то поступово під впливом концепції природних прав людини одержував розвиток принцип свободи договору і стан юридичної залежності однієї особи від іншої переставав існувати або змінювався [

Отже, формування трудового права як самостійної правової галузі було пов’язане з розвитком капіталістичного способу виробництва, заснованого на найманій праці, утворенням ринку праці і виділенням трудового договору із сфери цивільно_правового регулювання. Однією з перших спроб обґрунтування положення про трудове право як про самостійну галузь права стала стаття Д. М. Генкіна «Предмет і система радянського трудового права»

Перехід України до ринкових відносин, інтеграція її у світову економічну систему, зміни у політичній спрямованості і пере­орієнтація з юридичного позитивізму до природно-правової доктрини вимагають і нових підходів до поняття права в цілому та трудового права зокрема.

Перші спроби наблизити трудове право України до його кла­сичного зразка намітилися досить виразно за останні декілька років. У практиці регулювання трудових відносин почали широ­ко застосовуватися договірні засади як на державному, так і міс­цевому рівнях. Змінюється ставлення до судової практики в пла­ні її «регулятивних властивостей», міжнародно-правові норми набувають значення на національному правовому полі та ін.

На даний час самостійність трудового права як галузі права не є предметом дискусії в юридичній науці. Впродовж багатьох років свого існування воно утвердилося на чільних позиціях те­пер вже і системи права України, а тому спроби розглядати його як «непрофілюючу» чи «як комплексну — другорядну» галузь права не мають суттєвого значення. Зміни характеру праці, спо­собів залучення до праці, привнесення у трудові відносини еле­ментів найму і купівлі-продажу робочої сили не змінюють орієн­тації щодо юридичної природи норм, котрі забезпечують ці від­носини. Побоювання, які з'являються останнім часом серед юристів-практиків, що при переході до ринкової економіки тру­дове право як таке зникне і що нібито поява контрактів у трудо­вих відносинах — перша ознака краху трудового права, не ма­ють під собою реального ґрунту і дещо схожі на дилетантство.

А. Р. Мацюк, В. Г. Ротань, Л. І. Лазор, В. С. Вене­диктов, Н. Б. Болотіна, І. В. Зуб, Н. М. Хуторян, О. Т. Барабаш, В. О. Процевський, Я. І. Безугла, С. Б. Стичинський, П. І. Жи-галкін, Г. С. Гончарова, В. В. Жернаков, Г. І. Чанишева та бага­то інших.