Створення митних союзів держав у світовій практиці

 

Одним з провідних факторів розвитку сучасного світу та міжнародних відносин на початку ХХІ ст. стала глобалізація. Окрім позитивних моментів вона принесла і ряд проблем вирішити які були покликані інтеграційні процеси, що охопили всі сфери людського життя.

Особливого розвитку набула економічна інтеграція яка є об’єктивним процесом розвитку глибоких, стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, створення міжнародних господарських комплексів у межах держави. Вона зумовлена зростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва та науково-технічною революцією.

Економічна інтеграція виявляється у державних формах об’єднання країн. Наприклад, Європейський Союз, Всесвітня торгова організація, Всесвітня митна організація, Європейська асоціація вільної торгівлі тощо. Однак при цьому економіка інтегрованих країн втрачає своє національне обличчя, самобутність.

 

Сам термін „інтеграція” був введений в громадський і науковий обіг порівняно недавно, проте об’єднавчі, інтеграційні тенденції виникли в світі не сьогодні.

Протягом всієї історії державного розвитку країни знаходили спільні економічні, політичні та військові інтереси, однак це не означало їх об’єднання.

 

Об’єднання матеріальних і фінансових ресурсів для вирішення загальних завдань, створення наддержавних органів управління і передача їм частини повноважень, - все це характерно для політичного розвитку другої половини ХХ століття.

 

Взаємовідносини народів, що населяли колишній СРСР, зазнали докорінні зміни, зіткнулися два суперечливих явища:

- з одного боку - чітко позначилося прагнення відокремитися, самостійно проводити внутрішню і зовнішню політику;

- з іншого боку - розуміння необхідності налагоджувати нові зв’язки, засновані на нормах міжнародного права, ринкових економічних відносинах і обліку взаємних інтересів.

 

Однією з форм економічної інтеграції є Митний Союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу.

Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу

 

Тому митний союз є однією з найбільш поширених форм міжнародної інтеграції, якими є, в зокрема, зони вільної торгівлі, „спільні ринки”, економічні та політичні союзи.

Участь держав у тому чи іншому інтеграційному утворенні припускає різну ступінь зближення.

 

Митні союзи виникли в Західній Європі на початку і середині XVIII століття не на порожньому місці. До цього мали місце недержавні утворення.

 

Так, у середньовічній Європі були нерідкі випадки, коли феодали укладали один з одним спілки, щоб полегшити стягнення зборів з в’їжджаючи на їх території торговців. Такі об’єднання були спрямовані виключно на посилення існуючих тоді режимів.

 

Збори за право торгівлі в місті (або на ринку) і за право проїзду по дорогах, річках і мостам стягувалися скрізь, де завгодно, на думку дослідників, вони не мали прикордонного характеру. Природно, що такі умови стримували торгівлю та виробництво.

 

Для народжування капіталістичної промисловості і розвитку торгівлі був необхідний більш сприятливий фіскальний режим з ліквідацією, хоча б часткової, внутрішніх митних бар’єрів і створенням в майбутньому більш обширних митних територій.

 

Протягом довгого часу кількість внутрішніх митниць поступово зменшувалося, території об’єднувалися, однак і тоді ще продовжували співіснувати прикордонні і внутрішні збори.

 

Одним із шляхів, за допомогою яких загальнодержавна митна політика витісняє місцеву, стало укладення договорів між містами в рамках свобод і вольностей, дарованих або визнаних монархами.

Велике поширення вони мали в Англії, де вже в XIII столітті з’являються інтермуніціпальні торгові договори, відповідно до якими громадяни одного міста, приїжджаючи з торговельними цілями в інше місто, звільнялися від сплати митних зборів.

Договори між французькими містами для полегшення ввезення товарів набули поширення в XV столітті.

 

Особливий інтерес представляють союзи міст, розташованих на територіях різних держав, що мали на меті охорону своєї торгівлі - Ганзи (з німецької - „союз”).

Відомі Лондонська ганза, вперше згадувана в 1240 році і об’єднала 17 міст Франції та Англії, Кельнська ганза, відомості про яку є з 1157 року, створена німецькими містами.

Остання у другій половині XIII століття втратила своє значення і складали її міста приєдналися до більш потужному союзу, званому Тевтонська (Лівонська) або Велика німецька ганза з центром в Любеку (1267 р.).

Початком Великої німецької Ганзи послужив договір про співробітництво між гільдіями Любека та Гамбурга.

Одним з основних принципів співпраці з’явилася безмитна торгівля. Джерелом надходжень до міську казну були податки з членів місцевої ганзи, що дозволяло відмовитися від справляння митних зборів.

 

До 1367 році, коли відбувся перший з’їзд всіх представників ганзи, в її склад входило 77 міст. В склад Любекской ганзи входили і російські міста Новгород, Псков і Смоленськ.

Торговельні відносини між Новгородом і Ганзою спочатку регулювалися договорами, що мали міжнародний характер.

При всіх особливостях ганзейських відносин з митними союзами їх зближує те, що вони встановлюють особливий торгово-митний режим, який не застосування зменшувалося, території об’єднувалися, однак і тоді ще продовжували співіснувати прикордонні і внутрішні збори.

 

На сьогодні в світі існують наступні митні союзи:

1. Європейський Союз.

23 березня 1957 року шість держав - Бельгія, Франція, Германія, Італія, Люксембург та Нідерланди - підписали в Римі угоду про створення Європейського економічного співтовариства. Спільною частиною Європейського економічного співтовариства став митний союз, який створено 1 липня 1968 року. Сьогодні його членами є 28 держав - членів Європейського економічного співтовариства, а також Андора, Монако, Сан-Марино і Терція.

 

2. Рада співробітництва арабських держав Персидського заливу.

Рада була створена в 1981 році для координації економічної політики Саудовской Аравии, Об’єднанних арабських еміратів, Оман, Катар, Кувейт і Бахрейн. Митний союз створено с 1 січня 2003 року.

 

3. Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану.

Договір про створення митного союзу між Росією, Білоруссю і Казахстаном було підписано 6 жовтня 2008 року.

 

4. Загальний ринок держав Південної Америки.

Договір про створення загального ринку держав Південної Америки було підписано в 1991 році. Митний союз працює з 1994 року: Аргентина, Парагвай, Уругвай, Бразилія, а також асоційовані члени - Венесуєла, Болівія, Чилі, Єквадор, Перу та Колумбія.

 

5. Андське співтовариство.

Договір про створення Андського співтовариства було підписано в 1969 році. 1 лютого 1995 року для членів співтовариства введено загальний зовнішній митний тариф. До складу союзу входять Болівія, Колумбія, Еквадор і Перу, А також асоційовані члени - Чилі, Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай.

 

6. Південно-Африканський митний союз.

Рахується старішим у світі митним союзом. Перший договір було підписано у 1910 році. Членами митного союзу є - Південно-Африканська Республіка, Ботсвана, Лесото, Намібія і Свазіленд. Крім загального зовнішнього тарифу та вільного переміщення товарів у середині союзу діє єдина ставка розрахунку доходів від збору митного та акцизного мита.

 

7. Економічне співтовариство держав Центральної Африки.

Договір про створення Економічного співтовариства держав Центральної Африки було підписано у 1994 році. До об’єднання входять - Камерун, Центрально-Африканська Республіка, Конго, Екваторіальна Гвінея і Чад.

 

8. Загальний ринок держав Центральної Америки.

У 1993 році було створено зону вільної торгівлі у Центральної Америці. До складу входять - Сальвадор, Гватемала, Гондурас та Нікарагуа.

 

9. Карибське співтовариство.

Митний союз у рамках Карибського співтовариства об’єднує 15 держав.

 

10. Східно-Африканське співтовариство.

У 2000 році було підписано договір про створення Східно-Африканського співтовариства. До нього входять - Танзанія, Уганда, Кенія, Руанда і Бурунді.

 

Створення Європейського Союзу

 

Ідеї створення домінуючого міждержавного утворення, які лунали протягом історії Європи, з особливою силою почали набирати обертів після Другої світової війни. У післявоєнний період на континенті з’явився цілий ряд організацій – Рада Європи, Західноєвропейський Союз, НАТО.

 

Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.

 

9 травня 1950 року вважається початком процесу європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”).

Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись „вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).

 

18 квітня 1951 року „план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі До складу Європейського співтовариства вугілля і сталі увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція („європейська шістка”, яка в подальшому стала „локомотивом” європейської інтеграції). Договір про Європейське співтовариство вугілля і сталі набув чинності 23 липня 1952 року.

 

27 травня 1952 року країни „європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства.

 

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів Європейського співтовариства вугілля і сталі доручають Спільним зборам Європейського співтовариства вугілля і сталі (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства. 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.

 

Однак, ані Європейське оборонне співтовариство ані Європейське політичне співтовариство так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про Європейське оборонне співтовариство. А це зробило недоречним і підписання Договору про Європейське політичне співтовариство.

 

Таким чином, на початку 50-х років країнам „європейської шістки” не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

 

Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни „європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).

 

На початку 1957 року керівники урядів „європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство.

 

23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики.

 

Метою Європейського економічного співтовариства визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

 

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою „Римські договори”.

 

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів Європейського співтовариства вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергетики та Європейського економічного співтовариства. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності.

У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

 

У своєму інтеграційному розвитку Європейське співтовариство пройшло ряд еволюційних етапів, основою яких була лібералізація торгівлі.

Розвиток співробітництва у межах Європейського співтовариства вугілля і сталі та Європейського співтовариства з атомної енергетики підштовхнув країни до зняття цілої низки бар’єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної діяльності.

У період 1958-1969 роки формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом.

Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з 1 липня 1968р. з одночасним усуненням мита у Європейському союзі.

 

Так у 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства.

 

Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) Європейського економічного співтовариства. Первісні цілі Європейського економічного співтовариства, визначені Римським договором 1957 року були досягнуті. З’явилася необхідність визначення подальших завдань для розвитку європейської інтеграції.

 

На початку 70-х років розпочався процес розширення Європейського економічного співтовариства.

 

1 січня 1973 року членами Європейського економічного співтовариства стали Велика Британія, Данія, Ірландія.

 

1 січня 1981 року членом Європейського економічного співтовариства стала Греція.

 

1 січня 1986 року членами Європейського економічного співтовариства стали Іспанія та Португалія.

 

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції.

Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища.

Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

 

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття „Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні „три колони” Європейського Союзу:

 

„перша колона” – Європейські Співтовариства: Європейське співтовариство вугілля і сталі, Європейського співтовариства з атомної енергетики та Європейське Співтовариство (замість старої назви „Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить „наднаціональний феномен”;

 

„друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика;

 

„третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

 

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору визначило курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).

 

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

 

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року).

Зазначений договір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Європейського співтовариства з атомної енергетики, Договору про заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі.

Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей, визначених Маастрихтським договором.

 

Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.

 

До Шенгенського простору входять 22 з 28 держав-членів Європейського Співтовариства (усі „старі” держави-члени Європейського Співтовариства, окрім Великої Британії та Ірландії, і всі „нові”, крім Кіпру, Румунії, Болгарії та Хорватії), 3 країни Європейської економічної зони (Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія), та Швейцарія.

 

Станом на 2011 рік угода діяла в 26 країнах: Австрії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ісландії, Італії, Греції, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Нідерландах, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії, Швейцарії.

 

Автоматично входять в шенгенську зону (хоча угоду не підписували):

- Андорра (разом з Іспанією);

- Монако (разом з Францією);

- Сан-Марино (разом з Італією).

 

Усі Шенгенські країни, окрім Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії та Швейцарії, є членами Європейського Співтовариства.

 

Підписали шенгенську угоду, але залишили паспортний контроль – і тому знаходяться поза шенгенської зони – Великобританія і Ірландія. У ці країни потрібно відкривати окремі візи.

 

Готуються увійти в зону шенгену Болгарія, Кіпр, Румунія.

 

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку Європейського Співтовариства з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях Європейського Співтовариства були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів.

 

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця Європейського Співтовариства – євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу Європейського Співтовариства – найвищого етапу інтеграції.

Початково Єврозона нараховувала 11 країн, в яких євро було введено 1 січня 1999 року (готівка 1 січня 2002 року): Австрія, Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція.

Пізніше євро ввели в 6 країнах: Греція, Словенія, Кіпр, Мальта, Словаччина, Естонія. Велика Британія та Данії вирішили поки що відмовитись від введення євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних критеріїв введення євро, встановлених Маастрихтським договором.

 

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія.

 

17-18 червня 2004 року на Самміті Європейського Співтовариства у Брюсселі було схвалено текст Конституції Європейського Союзу.

 

29 жовтня 2004 року Угоду про Конституцію Європейського Союзу було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів Європейського Співтовариства у Римі.

 

Конституція Європейського Співтовариства складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції Європейського Співтовариства, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов’язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації.

 

29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу для розмірковувань про майбутнє Євросоюзу.

В жовтні 2005 року Європейське Співтовариство починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією.

 

1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію.

 

У грудні 2007 року глави держав і урядів Європейського Співтовариства підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009).

Він ставить Європейське Співтовариство на нову договірну основу і має зробити його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим.

 

Договір передбачає далекосяжні реформи.

Так, наприклад, у майбутньому діючий Президент Європейської ради має зміцнити безперервність дій Європейського Співтовариства. Прийняття рішень Європейського Співтовариства буде полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпаде потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер.

Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради Європейського Співтовариства принципово необхідна буде „подвійна більшість”. Відповідно до цього рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна буде більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року).

Перехідне головування у Радах міністрів залишатиметься у формі 18-місячного колегіального головування трьох держав-членів. Кількість комісарів на 2014 рік буде скорочено до двох третин від кількості членів.

Крім того, з’явиться посада „Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики”, який відповідатиме за зовнішні відносини євроспільноти.

Реформаторський договір зміцнить також демократію та захист основних прав шляхом розширення ролі Європейського парламенту, залучення національних парламентів до процесу європейської законотворчості, а також завдяки Хартії основних прав, яка набуде сили закону (для Великої Британії й Польщі існуватимуть винятки).

 

Після входження у 2013 році Хорватії Європейське Співтовариство нараховує 28 країн-учасників.

 

Метою Європейського Співтовариства є:

1) - створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав:

- спільна зовнішня економічна політика;

- спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці;

- спільна валюта;

2) - створення політичного (спільної зовнішньої політики) союзу;

3) - впровадження спільного громадянства.

 

Головними цілями зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу є:

- захист спільних цінностей, фундаментальних інтересів та незалежності Союзу;

- всебічне зміцнення безпеки Європейського Союзу та країн-членів Союзу;

- збереження миру і зміцнення міжнародної безпеки;

- сприяння міжнародній співпраці;

- розвиток і зміцнення демократії, верховенства права, поваги до прав людини та фундаментальних свобод.

 

Основні ознаки інтеграції держав-учасниць Європейського Союзу:

- спеціалізація та кооперація;

- глибокі структурні зміни в економіці країн-учасниць внаслідок спеціалізації та кооперації;

- створення наддержавних структур.

 

Існує п’ять інституцій Європейського Союзу. Кожна з них відіграє свою конкретну роль:

- Європейський Парламент (обирається громадянами країн Європейського Союзу кожні п’ять років);

- Рада Європейського Союзу (представляє уряди країн Європейського Союзу);

- Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган Європейського Союзу);

- Суд Європейського Союзу (забезпечує дотримання законодавства Європейського Союзу);

- Рахункова палата або Суд аудиторів Європейського Союзу (контролює ефективне та законне використання коштів з бюджету Європейського Союзу).

 

Таким чином:

1. З моменту створення Європейського економічного Співтовариства митний союз став однією з основ загального ринку, тому що метою утворення Співтовариства із самого початку було створення такого політико-юридичного простору, у якому товари, послуги й капітал могли б спокійно пересуватися й продаватися. Досягнення за допомогою митного союзу економічної інтеграції між державами-членами дало імпульс до інтеграції політичної.

2. Слово „економічне” невипадково випало з колишньої назви об’єднання Європейське Економічне Співтовариство, оскільки тепер це широкомасштабна політична міжнародна організація з деякими рисами над державності.

3. Природа Європейського Союзу поки ще не цілком ясна - буде це конфедерація або федерація, або ж залишиться особливого роду міжнародним об’єднанням держав у рамках міжурядової організації.

4. Столиця об’єднаної Європи - Брюссель (Бельгія).

 

Створення митного союзу

Білорусії, Казахстану і Росії

 

Прагнення Білорусії, Казахстану і Росії до створення регіонального митного союзу в рамках Євразійського економічного співтовариства - ні що інше, як усвідомлений вибір на користь глобалізації.

В наш час, коли держави Євразійського економічного співтовариства прагнуть до переходу на інноваційний шлях розвитку, позбутися тягаря виключних донорів сировинних ресурсів, пoвеpнутиcя в світ розвинених країн з висoкoтехнологiчними виробництвами і диверсифікованою економікою, відновлення єдиного економічного простору і усунення прикордонних перешкод на шляху розвитку спеціалізації та кооперації виробництва виявляється об’єктивною необхідністю.

 

Митний союз у форматі трьох країн: Білорусії, Казахстану і Росії набрав своєї чинності у 2010 році, але ідеї, щодо його започаткування, з’явились ще у 2007 році.

Від початку Митний союз створювався виключно як економічне наддержавне утворення, але неможливо лишити непоміченим той факт, що на справді, йдеться про економічну платформу для створення в майбутньому Євразійського економічного співтовариства.

Для переконання в цьому, візьмемо до уваги наступне: Митний союз передбачає вільне пересування як громадян, так і товарів по території країн-учасниць Союзу, митний контроль винесений на зовнішні кордони, а національне законодавство країн піддається уніфікації, відповідно до інтересів відразу всіх учасників організації.

 

Договір про створення економічного союзу, датою підписання якого вважається 24 вересня 1993 року, розроблений в рамках Співдружності Незалежних Держав, як один з етапів інтеграції передбачав побудову Митного союзу.

Потім, в 1995 році, укладанню підлягала Угода про Митний союз між Російською Федерацією і Республікою Білорусь, до якої пізніше приєдналися Казахстан і Киргизія.

Країни-учасниці Договору про Митний союз і Єдиний економічний простір, підписаного 26 лютого 1999 року, стали: Білорусія, Казахстан, Росія, Киргизія, Таджикистан, а з 2006 року - Узбекистан.

 

На неформальному саміті 16 серпня 2006 року главами держав Євразійського економічного співтовариства було ухвалено рішення про формування митного союзу в рамках Євразійського економічного співтовариства, відповідно до якого Казахстану, Білорусі та Росії було доручено підготовку договірно-правової бази.

Через рік, 6 жовтня 2007 року, на саміті Євразійського економічного співтовариства було ухвалено і підписано пакет документів, що поклали початок створенню правової бази Митного союзу.

 

6 жовтня 2007 року глави трьох країн вперше реалізували ідею митного союзу на території Співдружність Незалежність Держав, створивши необхідну нормативну основу його функціонування, і тим самим перейшли до практичного втілення його в життя. 2010 рік вважається черговим етапом становлення митного союзу:

- з 1 січня державами, що об’єдналися став застосовуватися у зовнішній торгівлі з третіми країнами єдиний митний тариф (на основі Єдиної товарної номенклатури) і єдині заходи нетарифного регулювання, і впорядкували тарифні пільги та преференції для товарів з третіх країн;

- з 1 липня скасовано митне оформлення та митний контроль на територіях Росії та Казахстану, а з 6 липня - і на території Білорусі. І нарешті, останньою віхою у формуванні Митного союзу стала дата 1 липня 2011 року. Саме тоді на внутрішніх кордонах країн Митного союзу був фактично скасований митний контроль. Формування Єдиного економічного простору мало бути завершено до кінця 2012 року. Євразійського економічного співтовариства не ставить собі кінцевою метою створення митного союзу, він являє собою лише одну з форм інтеграції на шляху до моделі єдиного економічного простору. Пеpедбaчається також, що в майбyтньомy в нього увійдуть й інші держави-члени Євразійського економічного співтовариства.

 

Завдання, якi ставить митний союз наступні:

- створення єдиної митної теpитoрії в межах країн, що об’єдналися;

- повне скaсyвання митного контролю на внутрішніх кордонах країн-учaсниць;

- використання однотипних механізмів регyлювaння економіки і торгівлі, що бaзуютьcя на yніверcальних pинкoвих принципах господарювання та гaрмонізoваному екoномічнoму зaконoдавстві.

 

У межах зовнішнього кордону в торгових відносинах з країнами, які не входять до митного союзу, передбачається:

- застосування спільного митного тарифу;

- використання єдиних заходів нетарифного регулювання;

- проведення єдиної митної політики та застосування єдиних митних режимів.

 

Однак, поряд з перевагами, єдиний економічний простір має ряд недоліків для кожної з трьох країн учасниць.

До недоліків в діяльності Митного союзу можна віднести наступні показники:

- неможливість захистити внутрішній ринок від експорту товарів країн-учасниць;

- посилення впливу інших країн на економіку країн-учасниць;

- різні підходи до управління енергоємними підприємствами, які потребують додаткових угод;

- збільшення безробіття серед деяких верств населення.

 

Для економіки Білорусії участь у Митному Союзі відкриває доступ до російського ринку і дешевим енергоресурсам. Однак неконкурентноспроможність внутрішнього ринку і значне переважання державних підприємств робить економіку Білорусі залежною від Росії.

У свою чергу для Росії співробітництво з Білорусією, яка є сполучним містком між Західною і Східною Європою, а також і інших учасників Євразійського економічного співтовариства.

Економічне співробітництво з Казахстаном особливо важливо для сибірських, уральських і поволзьких регіонів Росії. Казахстан представляє особливий інтерес для Росії акумулюючи багато транспортних та товарних потоків. В результаті активізації взаємодії країн Казахстану і Білорусі зміцниться торгово-економічне співробітництво, внаслідок збільшення експортно-імпортних операцій.

 

На сьогодні сформована договірно-правова база Митного Союзу. Прийнято 67 міжнародних договорів (більшість з них вже набули чинності або тимчасово застосовуються), понад 100 рішень Комісії митного союзу, необхідних для функціонування Єдиної митної території, вступив в дію Митний кодекс Митного союзу.

В результаті створена єдина для трьох держав система митного регулювання, регулювання зовнішньої торгівлі, а також санітарного, ветеринарного та фіто-санітарного контролю. Тим самим забезпечені необхідні умови формування спільного ринку товарів.

 

Слід зазначити, що активізація дій, спрямованих на досягнення реальної інтеграції, спричинена необхідністю вирішення ряду однотипних проблем, властивих економікам держав-членів союзу.

Зокрема, для Казахстану і Росії - це подолання сировинної спрямованості економік, можливе за рахунок спільного розвитку сфери високих технологій, до цього додається недостатній рівень розвитку обробних виробництв, коли експорт, що складається головним чином з продукції галузей які виробляють ресурси - паливно-енергетичних і мінерально-сировинних, знаходиться під впливом світового ринку.

Зрозуміло, що за такої структури економіки, коли основні господарські зв’язки обмежені внутрішніми ринками, важко без додаткових зусиль проникнути у світовий торговий простір, реалізовувати великомасштабні індустріальні проекти, не маючи попиту на її продукцію.

Конкретним рішенням цих та комплексу інших проблем соціально-економічного плану став Митний союз, який створює базові умови для спільного господарювання на єдиному економічному просторі.

Нині діє Вищий виконавчий наднаціональний орган - Комісія Митного союзу, що забезпечує:

- узгоджену економічну політику на союзній території трьох держав;

- сформована правова база об’єднання;

- прийнятий новий торговельно-економічний режим в рамках Митного союзу, який максимально враховує національні інтереси кожної держави.

 

Незважаючи на вже досягнуті позитивні результати, Росія, Білорусія і Казахстан насправді знаходяться на самому початку інтеграційного шляху розвитку.

Їм ще тільки належить створити єдиний економічний механізм, в рамках якого подолано всі або більшість перешкод для розвитку нормально вектора спільного розвитку.

Зараз не уявляється можливим в усіх деталях виміряти потенціал митної інтеграції, весь спектр плюсів і мінусів від створення Митного союзу. Так само важко сказати, якими будуть наслідки для кожної країни від входження до його складу.

Зважаючи усе вищезазначене, при практичній реалізації потенціалу об'єднання, найбільшу вигоду отримає та країна, яка швидше адаптується до нових вимог, правильно оцінить появу нових можливостей, розробить нові стратегії по виходу на відкриті ринки, з нарощуванням конкурентних переваг.

На даний час, кожен член інтеграційного союзу володіє для цього всім необхідним: природним, економічним та інтелектуальним потенціалом.

 

Таким чином - економічні потрясіння, що у останні роки то однієї, то іншій країні на пострадянському просторі в, відсутність скільки-небудь суттєвих успіхів у подоланні кризових явищ змушують політиків дедалі більше звертатися до досвіду спільного ведення господарства за умов керованої інтеграції.

Навіть благополучні стосовно економіки країни які вже обрали собі шлях багатоступінчастої інтеграції, яка веде до остаточному підсумку, за задумом її ініціаторів, до політичного зближенню.

Саме міждержавним, економічним, торговим, валютно-фінансовим об’єднанням західних країн в значною мірою зобов’язані своїм стабільною і поступальним розвитком.

Найпершим кроком до об’єднання національних господарств на вирішення найважливіших завдань економіки стала вироблення єдиного митного політики.

 

Висновки

 

По-перше - міжнародним митним правом визначено, що митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Таким чином, митний союз передбачає заміну декількох митних територій однією при повній ліквідації митних податків в межах митного союзу і створенні єдиного зовнішнього митного тарифу.

 

По-друге - У процесі лекційного занятті ми розглянули:

- загальна характеристика митних союзів в міжнародному митному праві;

- створення митних союзів держав у світовій практиці.

 

По-третє - У процесі вивчення даного навчального матеріалу за темою „ Митні союзи в міжнародному праві та практиці держав світу ” у часи самостійної роботи студент зобов’язаний:

- знати поняття та предмет діяльності митних союзів; види митних союзів; загальну характеристику митних союзів в міжнародному митному праві;

- вміти визначати та аналізувати принципи побудови митних союзів в міжнародному митному праві;

- засвоїти навики визначення та аналізу форм діяльності митних союзів в міжнародному митному праві.