Тема 4. Інновації у сучасній освіті

 

Освітньо-політичні інновації в галузі освіти

В умовах глобалізації світової економіки, постіндустріального, інформаційного етапу розвитку цивілізації, впровадження інформаційних технологій в усіх країнах Європи проводяться різні за змістом реформи національних систем освіти. Освіта і наука сьогодні стають пріоритетними факторами розвитку соціально-економічного, духовного та політичного життя будь-якої країни. На сучасному етапі визначальними факторами багатства кожної країни є знання. В цих умовах особливого значення набуває проблема інновацій у сфері знань.

Інновацію в освіті варто розглядати як реалізоване нововведення – у змісті, методах, прийомах і формах навчальної діяльності та виховання особистості (методиках, технологіях), у змісті та формах організації управління освітньою системою, а також в організаційній структурі закладів освіти, у засобах навчання і виховання та у підходах до соціальних послуг в освіті, що суттєво підвищує якість, ефективність та результативність навчально-виховного процесу.

Інновації у системі освіти пов’язані із внесенням змін: а)у мету, зміст, методи та технології, форми організації і систему керівництва; б) у стилі педагогічної діяльності та організацію навчально-пізнавального процесу; в) у систему контролю та оцінки рівня освіти; г) у систему фінансування; д) у навчально-методичне забезпечення; ґ) у систему виховної роботи; д) у навчальний план і навчальні програми; е) у діяльність вчителя та учня.

В «Енциклопедії освіти» визначається, що інновації – це процес творення, запровадження та поширення в освітній практиці нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських технологій, у результаті яких підвищуються показники досягнень структурних компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно інноваційного стану.

На нашу думку, з врахуванням сучасного реформування всіх ланок освіти, нововведення у навчальних закладах повинні охоплювати всю його діяльність. Їх можна поділити на:

1) організаційні – ті, що відбуваються в організації навчального та виховного процесу;

2) змістові нововведення – це зміни в змісті підготовки (нові освіті й освітньо-професійні програми: введення нових дисциплін, курсів, інтеграція навчальних предметів; розробка методичного забезпечення тощо);

3) технологічні нововведення – запровадження нових форм і методів навчання, систем оцінювання (тестування, рейтинги); використання сучасних інформаційних технологій (мультимедійне навчання, комп’ютерне моделювання, Інтернет тощо).

Освіта епохи формування суспільства знань розвивається у неперервному інноваційному режимі. Це означає, що освітні системи більшості країн зазнають неперервних більш або менш масштабних змін, модернізацій, реформаційних перетворень. Порівняльна педагогіка зосереджує свою увагу на провідних аспектах цих процесів, серед яких найважливішими є освітньо-політичний, структурний, змістовий, технологічний, управлінський, соціально-виховний, професійно-освітній.

Визначальними чинниками, що зумовлюють інноваційний характер сучасної освітньої політики абсолютної більшості країн, вважаємо

ü глобалізацію, що поширюється на всі сфери економічного та соціального життя людства та зумовлює перенесення ідеології вільного ринку на освіту;

ü інтернаціоналізацію, що трансформує просторові виміри та змістові характеристики культурно-освітнього розвитку сучасної цивілізації;

ü багатосторонню інтеграцію у рамках геополітичних регіонів, у якій освіта виступає важливим інструментом розв’язання ряду актуальних соціально-економічних проблем;

ü швидкий розвиток інформаційних технологій, що призвів до ущільнення часового виміру роз’язання освітньо-політичних рішень;

ü розвиток нано- та інших високих технологій, що перетворюють освіту на продуктивну силу, якість якої визначає конкурентоспроможність нації на глобальному ринку робочої сили та послуг.

Найсуттєвішими проявами впливу названих вище чинників на освітню політику національних держав, що визначають її інноваційний характер, на думку А. Сбруєвої, є такі:

· Глобалізація освіти, що означає домінування в сучасній освітній політиці будь-якої орієнтації (демократичної, консервативної, ліберальної, національно-демократичної, соціалістичної тощо) неоліберальних ідеологічних орієнтирів, побудованих на таких принципах, як ерозія суверенітету національної держави та повноти її повноважень у сфері освіти; поширення на освіту ринкових механізмів конкуренції; трансформація форм контролю в освіті, тобто перехід від контролю політичного, адміністративного до контролю ринкового, заохочення державно-приватного партнерства в освіті та ін.

Глобалізація як чинник розвитку освіти являє собою складний і суперечливий процес, провідними сутнісними аспектами якого є:

1) перенесення у сферу шкільництва економічних стосунків вільного ринку (торгівля освітніми послугами, приватизація освітньої сфери);

2) активізація взаємодії та взаємовпливу національних освітніх систем; утворення та розвиток наднаціональних освітніх структур, що ініціюють інтеграційні процеси у сфері освіти; подолання негативних тенденцій у національних, регіональних та глобальних масштабах спільними зусиллями світового освітнього товариства;

3) прогресуючий вплив на освітній процес новітніх комунікаційних технологій.

Розвиток глобалізації як на планетарному, так і на субпланетарному рівнях означає не автоматичну уніфікацію освітніх систем, а їх взаємодію, взаємовплив, тобто інтеракцію.

Виділяють два провідних типи взаємодії систем у процесі освітньої глобалізації:

ü асиміляційна, що полягає в пріоритетному домінуючому освітньому розвитку однієї локальної системи й поглинанні нею інших;

ü інтеркультурна, що передбачає взаємодію як взаєморозвиток, взаємозбагачення різних освітніх традицій і систем цінностей.

· Інтернаціоналізація освітньої політики, причиною якої стала, зокрема активізація впливу міжнародних організацій у прийнятті освітньо-політичних рішень. До організацій, що є найбільш активними творцями наднаціональної освітньої політики, належать, передусім ЮНЕСКО, МВФ, СОТ, ЄС, ОЕСР. Освітні програми названих вище організацій зумовлюють уніфікацію змістової спрямованості реформаційних програм значної кількості країн, їх зосередження протягом останніх 20 – 25 років на питаннях підвищення якості освіти шляхом запровадження змістових стандартів світового рівня та зовнішнього оцінювання навчальних досягнень учнів та студентів. Інтернаціоналізація освітньої політики передбачає добровільну передачу значного обсягу владних повноважень в освітній сфері на наднаціональний рівень, де до прийняття стратегічних рішень залучається широке коло зацікавлених сторін.

· Регіоналізація освітньої політики, найбільш яскравим проявом якої є розвиток Болонського процесу, що передбачає утворення єдиного простору вищої освіти у європейському регіоні. Підкреслимо, що аналогічні процеси відбуваються фактично у всіх геополітичних регіонах світу.

Змістовими компонентами регіональної освітньої політики у сфері вищої освіти різних регіонів сучасного світу є такі:

ü створення стабільної організаційної структури регіонального співробітництва, розробка стратегічних напрямів його розвитку, визначення джерел фінансування широкої сукупності регіональних програмних ініціатив у сфері освіти;

ü створення та розвиток програм мобільності студентів, викладачів, дослідників, експертів, менеджерів;

ü розвиток регіональних механізмів забезпечення якості освітніх програм, що надаються іноземним студентам, та процедур взаємовизнання навчальних курсів і програм, засвоєних в університетах інших країн;

ü розробка фінансових механізмів, які сприяли б розвитку співпраці у сфері регіональних наукових досліджень;

ü створення інфраструктури для розвитку співробітництва між університетами та бізнесовими громадами регіону;

ü сприяння вивченню регіональних мов усіма студентами ВНЗ;

ü сприяння здійсненню досліджень з проблем, що стосуються взаємовідношень між країнами регіону;

ü розвиток електронної інформаційної бази регіонального співробітництва у сфері вищої освіти.

· Утворення наднаціональних освітньо-політичних мереж, що є якісно новою формою взаємодії освітніх політиків у пошуку шляхів ефективного вирішення спільних проблем. Прикладом мережування у сфері освітньої політики може слугувати Європейська мережа політики у галузі педагогічної освіти, утворена у 2000 р. представниками міністрів освіти 14 країн – членів ЄС. Головними цілями цієї організації є: обмін прогресивним досвідом, розвиток європейського виміру та підвищення якості педагогічної освіти, покращення іміджу професії вчителя, розвиток взаємної довіри до кваліфікації вчителя, наданої у країнах-членах мережі, розвиток учительської мобільності у єврорегіоні. В сучасних умовах членами організації є 27 європейських країн;

· Розвиток результато-центрованої парадигми освітньої політики, в рамках якої успіх будь-якої діяльності вимірюється не кількістю та якістю вкладених у освіту ресурсів, а її результатами що визначаються системою чітких кількісних індикаторів. Головним інструментами контрою за якістю виконання службових обов’язків освітян стають в таких умовах результато-центровані службові контракти та результато-залежна заробітна платня персоналу на всіх рівнях функціонування системи.

Схарактеризовані інноваційні перетворення у сфері освітньої політики не вичерпують усього різноманіття стратегій та підходів, що існують у національних контекстах, і продовжують здійснювати суттєвий вплив на розвиток освітніх процесів.