Критерії оцінювання під час поточного контролю

1 2 3 4

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Одеська юридична академія»

Кафедра господарського права і процесу

ЗАТВЕРДЖЕНО

Навчально-методичною радою Національного університету «Одеська юридична академія»

(протокол № __ від __.__.2016 р.)

Голова ______ Ю.Є. Полянський

КОМПЛЕКС НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (МОДУЛЯ)

Комерційний арбітраж

(додатки до навчальної (робочої навчальної) програми)

Освітньо-наукова програма доктора філософії

галузь знань – право

спеціальність – право

спеціалізація – цивільна юстиція, господарська юстиція

Одеса – 2016

ЗМІСТ КОМПЛЕКСУ

Навчальна (робоча навчальна) програма

навчальної дисципліна

ПЛАНИ ПРАКТИЧНИХ (СЕМІНАРСЬКИХ) ЗАНЯТЬ

ЗАВДАННЯ ДЛЯ ЛАБОРАТОРНИХ РОБІТ

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

ПИТАННЯ, ЗАДАЧІ, ЗАВДАННЯ АБО КЕЙСИ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ І ВМІНЬ СТУДЕНТІВ

ПИТАННЯ, ЗАДАЧІ, ЗАВДАННЯ АБО КЕЙСИ ДЛЯ ПІСЛЯАТЕСТАЦІЙНОГО МОНІТОРИНГУ НАБУТИХ ЗНАНЬ І ВМІНЬ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Додаток до навчальної (робочої навчальної) програми 1

НАВЧАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

Лекція № 1

Тема: Поняття та історія розвитку третейського (арбітражного) порядку вирішення спорів

Мета вивчення

Вивчення поняття третейського розгляду спорів, його існування та розвитку як альтернативної процедури вирішення господарських спорів, у тому числі зовнішньоекономічних, яка зумовлена, перш за все, об'єктивними чинниками – потребами розв’язання спорів у міжнародній торгівлі та потребами саморегулювання ринкових відносин є безперечно необхідним та актуальним, що дозволить вивести на новий якісний рівень систему вирішення господарських спорів, підвищити рівень доступу до правосуддя та рівня захисту прав суб’єктів господарювання.

Результати навчання

Після лекції здобувач вищої освіти буде (спроможний):

1. аргументувати пропозиції щодо вирішення дискусійних питань у сфері господарського процесуального права;

2. визначати та аналізувати новітні тенденції розвитку правової науки та практики у сфері господарського процесуального права;

3. порівнювати сучасні тенденції розвитку приватного права України та країн ЄС та формувати пропозиції щодо врахування міжнародного досвіду та гармонізації законодавства України та законодавства ЄС.

Література

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // ВВР. – 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // ВВР. - 2003. - № 18-22. – Ст. 144.

Закон України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 41, 41 – 42, 43, 44 - 45. – ст.529.

3. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 25. – ст. 198.

4. Закон України «Про третейські суди» від 11.05.2004р.// Відомості Верховної Ради України. – 2004. - № 35. – ст. 412.

5. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду». – Справа № 1 – 3/2008, 10 січня 2008р.

6. Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України «Про третейські суди»: Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005р. № 04 – 5/639.

7. Ануров В.Н. Юридическая природа международного коммерческого арбитража. Вопросы теории и практики. – М.: «Проспект», 2000.

8. Виноградова Е.А. Разрешение экономических споров третейським судом / Арбитражный процесс, М., 2001.

9. Закон України «Про третейські суди»: Науково – практичний коментар / [П.В. Куфтирєв, В.І. Нагнибіда, Р.О. Стефанчук та ін.]; за заг. ред. Ю.В.Білоусова та П.В.Куфтирєва. – К.: Правова Єдність, 2008.

10. Карабельников Б.Р. Арбитражный процессуальный кодекс РФ и законодательство о международном коммерческом арбитраже // закон. 2003. 3 11.

11. Карабельников Б.Р. Исполнение решений международных коммерческих арбитражей: Комментарий к Нью – Йоркской конвенции 1958г. и главам 30 и 31 АПК РФ 2002 г. М.: ИД – ФБК – ПРЕСС, 2003.

12. Козирєва В. П., Гаврилішин А. П. Медіація як альтернативний спосіб вирішення господарських спорів. (Електронний ресурс: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/).

13. Комаров А.С. Международный коммерческий арбитраж и государственный суд // Закон. 2003. № 2.

14. Кисильова Т.С. До питання про визначення статусу арбітражу (третейського суду) / Т.С. // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – 2001. – вип..13. – С. 343 – 346.

15. Мішина Ж. В. Медіація як альтернативна форма вирішення спорів. (Електронний ресурс: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського http://www.nbuv.gov.ua/).

16. Муранов А.И. Последствия вступления в силу АПК РФ 2002 г. для международного коммерческого арбитража в России // Московский журнал международного права. 2003. № 4.

17. Петросян Р.А. Обращение в международный коммерческий арбитраж в силу международного договора // Международный коммерческий арбитраж: современные проблемы и решения: Сборник статей к 75-летию Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово – промышленной палате Российской Федерации / Под ред. А.С.Комарова; МКАС при ТПП РФ. – М.: Статут, 2007.- С.318 – 336.

18. Присяжнюк І. Запровадження медіації як форми відновного правосуддя. / Вісник національної академії прокуратури України № 2, 2012.

19. Ронкалья Р. Некоторые размышления относительно будущего международного коммерческого арбитража // Международный коммерческий арбитраж: современные проблемы и решения: Сборник статей к 75-летию Международного коммерческого арбитражного суда при Торгово – промышленной палате Российской Федерации / Под ред. А.С.Комарова; МКАС при ТПП РФ. – М.: Статут, 2007. –С. 353-371.

20. Скворцов О.Ю. Третейское разбирательство предпринимательских споров в России: проблемы, тенденции, перспективы / О.Ю. Скворцов - М.: Волтерс Клувер, 2005.

21. Спектор О. До питання запозичення досвіду зарубіжних країн щодо комбінованих альтернативних способів вирішення спорів. / Український часопис міжнародного права № 1, 2012. С. 121-125.

22. Юлдашев С.О. Правове регулювання третейського розгляду господарських спорів: автореф. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / С.О. Юлдашев. – 2006.

23. Ясеновець І. А. Засоби досудового вирішення цивільних спорів: досвід США. / Держава і право № 6, 1998. С. 74-76.

План

Загальне поняття та правова природа третейського порядку вирішення спорів.
Допустимість третейських судів (арбітражу). Третейський суд (арбітраж) і конституційне право на судовий захист. Держава і третейські суди (арбітраж). Державні і третейські суди (арбітраж).
Види альтернативних способів вирішення спорів.
Історія та тенденції розвитку третейського (арбітражного) порядку вирішення спорів.

Основний зміст

Питання 1. Загальне поняття та правова природа третейського порядку вирішення спорів.

У результаті проведення в Україні економічних реформ, суб'єкти підприємництва одержали можливість самостійно брати участь у міжнародних торговельних відносинах, що призвело до збільшення кількості зовнішньоторговельних спорів. Перед вітчизняними підприємцями та їх іноземними контрагентами виникли проблеми ефективного вирішення цих спорів. У зв'язку з цим постали питання правового врегулювання всіх правовідносин, які виникають у цій сфері, перш за все, тому, що такі правовідносини не були належним чином законодавчо врегульовані в Україні в попередні роки.

За роки незалежності бул прийнятий ряд нормативно-правових актів, зокрема Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», Закон України «Про третейські суди», якими врегульовані правовідносини з вирішення спорів у третейському порядку.

Треба зазначити, що третейські суди як різновид юрисдикційних органів не отримали поширення ані в колишньому СРСР, ані в Україні, за винятком ЗТАК та МАК при ТПП СРСР — двох постійних міжнародних комерційних третейських судів, які існували в СРСР. Нині в незалежній Україні триває процес становлення третейських судів як форми позасудового розгляду спорів, застосування їх у повсякденній комерційній практиці. Та все ж треба визнати, що міжнародний комерційний арбітраж в Україні розвивається не на пустому місці. По-перше, Україна як одна із республік СРСР підписала й у 1960 р. ратифікувала Нью-Йоркську конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, в 1963 р. ратифікувала Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року, а у 1988 р. отримала внутрішній нормативний акт — Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів», яким було врегульовано інститут визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і який застосовувався в Україні до кінця 2001 р.

В ст. 2 Закону України «Про третейські суди» встановлено, що третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Суть третейського розгляду спорів зводиться до вирішення спору третьою особою, що обирається самими сторонами спору, які за своєю добровільною угодою довіряють даної особі розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та завчасно зобов’язуються підкоритися такому рішенню.

Ознаки третейського розгляду спорів полягають у тому, що: а) регулювання третейського розгляду здійснюється законодавством про третейські суди (арбітраж), умовами третейської (арбітражної) угоди; б) законодавчо закріплюється майже необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); в) існує специфіка принципів третейського розгляду; г) йому притаманна спрощеність процедури розгляду спорів; д) існуванні особливостей правового статусу учасників третейського розгляду.

Терміном "міжнародний комерційний арбітраж" позначають три взаємопов'язаних поняття, які відображують різні аспекти цього явища: по-перше, під міжнародним комерційним арбітражем розуміють орган, завданням якого є вирішення міжнародних комерційних спорів; по-друге, цей термін означає процедуру (механізм, порядок) вирішення спорів; по-третє, міжнародним комерційним арбітражем називають конкретний склад арбітражу, що вирішує певний спір.

Як ми бачимо, поняття "міжнародний комерційний арбітраж" охоплює себе такі категорії, як "арбітраж", "міжнародний арбітраж" та "комерційний арбітраж". Насамперед, звернемось до поняття "арбітраж". Арбітраж (arbitrage) у перекладі з французької мови означає "третейський суд" (див. Дмитриева Г. К. Международный коммерческий арбитраж. Учебно-практическое пособие. - М.: Проспект, 1997. - С. 23). Саме в такому значенні термін "арбітраж" вживається у більшості мов світу.

Зазвичай від інших третейських судів міжнародний арбітраж відрізняється наявністю у спорі, що вирішується, іноземних сторін або принаймні сторін "з іноземним елементом" - наприклад, іноземної інвестиції у спільному підприємстві або іншого іноземного (міжнародного) елементу. Питання про те, що саме слід розуміти під таким "іноземним елементом", у різних країнах вирішується по-різному. В Україні термін "міжнародний" щодо арбітражу означає те саме, що і в приватному праві взагалі - розгляд спорів міжнародного характеру, тобто таких, що ускладнені іноземним елементом. Так, п. 2 ст. 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачає, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Щодо категорії "комерційний" слід зазначити, що міжнародні акти (зокрема Типовий або Модельний закон ЮНСІТРАЛ) та законодавство більшості країн світу вживають цей термін щодо арбітражу в широкому розумінні. "Широкий" підхід закріплено і в Законі України "Про міжнародний комерційний арбітраж", який передбачає, що термін "комерційний" тлумачиться широко й охоплює питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, - як договірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру охоплюють будь-які торгові угоди про постачання товарів або надання послуг чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об'єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами. Однак цим торгові відносини не обмежуються.

Міжнародні комерційні арбітражі як юрисдикційні органи характеризуються такими ознаками: вони не є державними органами і держава не бере участі у їх формуванні та фінансуванні; держава регулює лише загальні засади діяльності третейських судів; компетенція третейського суду заснована на угоді сторін в межах, що встановлені державою; зокрема сторони можуть визначати персональний склад суддів та процедуру, згідно з якою здійснюватиметься розгляд; третейські суди не пов'язані процесуальними нормами, що існують в державі, проте вони повинні дотримуватися загальних принципів відправлення правосудця, що розглядаються як елементи публічного порядку певної країни (рівність та змагальність сторін тощо); рішення третейських судів є остаточними і не можуть переглядатися по суті.

Щодо процедури вирішення спору арбітраж (арбітражний розгляд) можна розуміти як процес, що здійснюється арбітражним органом відповідно до правил, встановлених самим арбітражем, чи погоджених сторонами, або ж передбачених законом. Цей процес характеризується такими ознаками: спір вирішується третьою неупередженою особою (особами) - арбітром, яка не є представниками судової влади відповідної держави; повноваження арбітрів грунтуються на угоді сторін; арбітражна угода має своїм наслідком виключення компетенції державних судів щодо цієї справи; спори, що передаються на розгляд арбітражу, можуть мати фактичну, правову або змішану природу; розгляд справи відбувається на основі права і закінчується винесенням арбітражного рішення, що є остаточним та обов'язковим для сторін. Однак незважаючи на їх попередню згоду добровільно виконати рішення, воно може бути примусово виконане через суд і в цьому розумінні має ознаки рішення судового; за ходом розгляду здійснюється контроль з боку судів, як через можливість звернення однієї зі сторін за скасуванням ежового рішення, так і через процедуру визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень.

В розумінні арбітражу як третейського складу, арбітраж - це особи (особа), обрані або призначені у встановленому сторонами або законом порядку, що розглядають і вирішують переданий на їх розгляд конкретний спір і які повноважені ухвалити рішення, що має для сторін, як правило, обов'язковий характер.

Узагальнюючи різні характерні риси міжнародного комерційного арбітражу, його можна визначити як спосіб розгляду спорів з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних комерційних зв'язків (між фізичними та юридичними особами різної національної приналежності) і який здійснюється недержавним арбітражним органом, що формується з осіб, які обираються чи призначаються згідно з порядком, встановленим сторонами чи законом.

У доктрині питання про правову природу міжнародного комерційного арбітражу в цілому вирішувалося по-різному. В юридичній літературі сформувалося чотири основні теорії з цього питання: "договірна" ("консенсуальна", "цивільно-правова", "матеріальна"), "процесуальна", "змішана" та "автономна".

"Договірна" ("консенсуальна") теорія визначає арбітражний розгляд як звичайні цивільно-правові відносини, в рамках яких існують цивільно-правові зобов'язання. Природа арбітражної угоди зводиться або до договору доручення, або до мирової угоди.

"Процесуальна" теорія розглядає арбітраж (третейський суд) як особливу форму державного правосуддя, а всі елементи і стадії арбітражного розгляду, включно з арбітражною угодою - предметом процесуального права. Винесення арбітражного рішення повністю ототожнюється з рішенням державного суду. Представники цієї теорії посилаються на закріплення положень про арбітраж у процесуальному законодавстві, використання процесуальної термінології, то на те, що функції обох судів збігаються.

Теорія " sui generis " ("змішана" теорія), виходить з того, що арбітраж розглядається як змішане явище, що поєднує матеріально-правові та процесуально-правові елементи. Згідно з цією теорією, на різних етапах функціонування арбітражу більше проявляється або договірна, або процесуальна сторона явища. Так, на першому етапі - укладення арбітражної угоди - виникають питання дійсності арбітражної угоди, її форми, дієздатності і правоздатності сторін, можливості арбітражу, тобто допустимості арбітражної угоди. Ці питання беззастережно належать до договірної сфери і можуть бути вирішені лише за допомогою загальних положень про договір. У разі виникнення спору і передачі його на вирішення відповідного арбітражу яскраво прослідковується його процесуальний характер, про що свідчать такі елементи цивільно-процесуальної сфери: заявлення позовних вимог, питання доказування, процедура розгляду спору, винесення рішення, його оскарження тощо. Схожість цієї стадії з судовим розглядом дає підстави стверджувати про "судовий елемент" арбітражу. Однак це не вказує на тотожність арбітражного розгляду зі здійсненням правосуддя державними судами.

Своєрідною є так звана "автономна" теорія, яка виникла порівняно недавно і заперечує як договірний, так і процесуальний характер арбітражного розгляду. Арбітраж розглядається як автономне явище. Прибічники цієї теорії вважають, що юридична природа арбітражу може бути визначена тільки з врахуванням його мети та реальної користі, тобто тих гарантій, які необхідні сторонам, щоб не звертатися до державного суду. Арбітраж розглядається як інститут per se. На думку прибічників автономної теорії, справжня юридична природа арбітражу полягає в тому, що він є оригінальною системою, вільною від договірних та процесуальних елементів, яка дає змогу забезпечити необхідну швидкість розгляду справ і встановлює гарантії, на які претендують сторони.

Питання 2. Допустимість третейських судів (арбітражу). Третейський суд (арбітраж) і конституційне право на судовий захист. Державні і третейські суди (арбітраж).

У ході здійснення комерційної діяльності суб'єкти підприємництва вступають у правовідносини шляхом укладання між собою комерційних угод (контрактів). При укладанні, виконанні та розірванні таких угод між сторонами часто виникають суперечки, які стосуються змісту та обсягу прав і обов'язків кожної із сторін угоди, питань щодо виконання кожною стороною своїх обов'язків тощо.

Якщо такі суперечки та розбіжності своєчасно не вирішуються сторонами шляхом переговорів, то вони неминуче переходять у спори, розв'язати які значно складніше, тому що на той час хоча б одна із сторін угоди зазнає певних матеріальних збитків і вимагає їх відшкодування від іншої сторони. Спори, які виникають з комерційних угод, як відомо, можуть вирішуватися у ході переговорів між сторонами шляхом взаємних поступок та із врахуванням реальних обставин, у яких виник спір, та становища кожної зі сторін спору. Звичайно, це не завжди вдається зробити, і коли спір уже виник, а вирішити його мирним шляхом, на думку однієї або обох сторін, неможливо, то лишається останній спосіб — звернення до відповідного державного чи третейського суду (арбітражу).

Якщо спір виник із комерційної угоди, яка була укладена, наприклад, між двома суб'єктами підприємницької діяльності України, то для вирішення цього спору кожна сторона має право звернутися до відповідного господарського суду України. Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України чітко та однозначно визначає, що всі спори, які виникають між українськими суб'єктами господарської діяльності, підлягають розгляду в господарських судах України згідно з правилами підсудності, порядком та процедурою, що визначена ГПК України.

Загальні принципи предметної, територіальної та виключної підсудності справ господарським судам України визначаються розділом III ГПК України. Разом з визначенням принципів підсудності справ господарським судам України ст. 12 ГПК вказує, що підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами спору на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів ненормативного характеру, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Таким чином, держава шляхом закріплення цієї норми дозволяє сторонам спору, підсудного господарським судам України, вилучати цей спір з-під юрисдикції господарських судів України й передавати його на вирішення третейського суду.

Що стосується приватно-правових спорів, які підвідомчі судам загальної юрисдикції України, то слід зазначити, що ст. 25 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України вказує, що у визначених законом випадках цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому чинним законодавством України.

Третейські суди є різновидом юрисдикційних органів, які вправі вирішувати спори та мають наступні характерні риси:

• третейські суди, будучи за своєю природою юрисдикційними органами, не є державними судами, тобто вони не формуються державою і не фінансуються нею, держава не призначає арбітрів, не надає їм спеціального статусу та гарантій;

• стосовно третейських судів держава визначає лише загальні правові принципи створення, діяльності, а також загальний порядок (процедуру) вирішення третейськими судами спорів та загальні принципи виконання рішень третейських судів;

• право третейського суду розглядати певний спір між суб'єктами підприємницької діяльності визначається договором між сторонами, що сперечаються, в межах дозволу, що надає держава. Таким чином, юрисдикція третейського суду розглядати певний спір має договірну природу, тоді як юрисдикція державного суду щодо конкретного спору визначається законом, має, як правило, імперативний характер і не може бути змінена угодою сторін спору;

• судді третейських судів (третейські судді), по-перше, виконують свої обов'язки не на постійній основі, як це роблять судді державних судів; по-друге, не отримують платні від держави (заробітної платні) за виконання своїх судових функцій; по-третє, призначаються сторонами спору;

• третейські суди, як правило, не зобов'язані при вирішенні спору застосовувати чинні у певній країні процесуальні норми, які є обов'язковими для застосування державними судами, але не можуть відступати від загальних принципів відправлення правосуддя, закріплених у законодавстві, і розглядаються як елементи публічного порядку певної країни (наприклад, рівне ставлення до сторін спору, надання можливості сторонам представити свою позицію тощо);

• рішення третейських судів є остаточними і не підлягають за суттю спору апеляційному чи касаційному оскарженню в будь-яких державних чи судових органах або перегляду за нововиявленими обставинами. Рішення ж відповідного державного суду може бути предметом апеляції та касаційного оскарження у вищестоящих судах, наслідком чого може бути, наприклад, скасування винесеного рішення повністю або частково і прийняття нового рішення, повернення справи на новий розгляд тощо.

Поряд з вказаними особливостями є й спільні риси між третейськими та державними судами як правовими явищами. Основною такою рисою є те, що і третейські, і державні суди — юрисдикційні органи, які вправі розглядати спори, віднесені до їх компетенції, а їх рішення, що вступили в законну силу, є обов'язковими і підлягають виконанню на всій території певної країни без будь-яких обмежень.

Державні й третейські суди віднесені законодавством до юрисдикційних органів, на які покладено обов'язок вирішувати в межах своєї компетенції спори, що виникають з тих чи інших правовідносин. Наприклад, ст. З Закону України «Про виконавче провадження»1 вказує, що відповідно до цього Закону підлягають виконанню рішення третейських судів. Отже, Закон надає рішенням третейських судів тієї ж самої виконавчої сили, що і рішенням інших юрисдикційних органів, зокрема, рішенням державних судів.

Стаття 124 Конституції України визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, до яких віднесено лише суди загальної юрисдикції і Конституційний Суд України. Іншими словами, законодавець надав право здійснювати правосуддя лише державним судам, виключивши тим самим з поняття «суди» третейські суди. Навіть, якщо у галузевому законодавстві поняття «суд» розуміється у вузькому значенні, власне як державний суд, це абсолютно не виключає можливості звернення за захистом свого порушеного, оспорюваного або невизнаного права, законного інтересу до третейського суду, за винятком певних категорій справ у спорах, які непідвідомчі третейським судам.

Відповідно до ст. 12 ГПК України підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому цим Кодексом. В ст. 1 Закону України «Про третейські суди» закріплено, що до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Тому є всі підстави стверджувати, що третейський розгляд є одним із способів захисту порушених прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб у межах такої неюрисдикційної форми захисту.

Поряд з цим в ст. 6 Закону України «Про третейські суди» зазначено, що третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: 1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; 2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб; 3) справ, пов'язаних з державною таємницею; 4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); 5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; 6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство; 7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; 8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення; 9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин; 10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств; 11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; 12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України; 13) прав, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень; 14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Крім того, частиною 3 ст.1 Закону України «Про третейські суди» визначено, що дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж. Таким чином, спори, в яких одна із сторін є нерезидентом України, чи підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду виключно міжнародним комерційним арбітражем.

Саме тому, слід відмітити, що сьогодні в Україні досить успішно функціонують, відповідно до діючого законодавства, дві самостійні підсистеми третейського розгляду спорів: міжнародний комерційний арбітраж, що розглядає лише зовнішньоекономічні спори, і третейські суди для розв’язання внутрішніх спорів. Хоча їхня правова природа схожа, ці дві підсистеми третейського розгляду регламентуються двома окремими законами: міжнародний арбітраж - Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», третейські суди - Законом України «Про третейські суди», стаття 1 якого прямо вказує, що його дія не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж. Кожна з цих підсистем, з урахуванням компетенції судів, спеціалізується на певних категоріях справ, має відповідні кваліфікації арбітрів, напрацьований певний досвід. М. Ф.Селівон вказує, що на нинішньому етапі суспільного розвитку України, рівня правової культури і т. п. функціонування таких двох підсистем виправдане, і міняти законо давство і практику недоцільно.

Таким чином, третейський розгляд спорів сторін у сфері господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту прав та інтересів є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у господарських правовідносинах у межах права, визначеного Конституцією та Законами України.

Питання 3. Види альтернативних способів вирішення спорів.

Останні роки в Україні і в усьому світі характеризуються тяжким економічним становищем, погіршенням положення підприємств та організації навіть у найрозвиненіших країнах. Чи не кожен суб’єкт підприємницької діяльності змушений час від часу звертатися до суду аби вирішити спірну ситуацію у зв’язку зі здійснюваною діяльністю. Суб’єкти підприємництва в Україні витрачають шалену кількість часу, коштів та нервових клітин на захист своїх прав в суді.

Головною метою при виникненні спору між сторонами у всі часи завжди було бажання розв’язати його якомога швидше і з найменшими втратами для себе. На жаль, судова система на сьогодні не передбачає граничних строків остаточного вирішення справи по суті (встановлюються лише строки судового розгляду справи), а система оскаржень призводить до того, що рішення щодо предмету спору може вступити в законну силу лише через кілька років після виникнення конфлікту і увесь цей час стосунки між сторонами будуть надмірно напруженими.

Тим часом, існує інший підхід вирішення юридичних конфліктів – з позиції інтересів. Цей спосіб ґрунтується на з’ясуванні та врахуванні взаємних інтересів сторін і спрямований на досягнення взаємовигідної угоди, в наслідок якої жоден учасник конфлікту не програє. В межах цього підходу в світі сформувалася практика застосування альтернативних способів вирішення спорів. Вони виступають альтернативою відносно офіційного правосуддя в судовій системі держави. У західній правовій доктрині вони отримали назву – ADR (alternative dispute resolution).

Альтернативними визнаються лише такі методи, які носять консенсуальний характер і обов’язково передбачають участь нейтральних, незалежних осіб.

Наступна оцінка терміну “альтернативні” полягає в тому, що це поняття включає такі механізми врегулювання спору, які можуть застосовуватися окремо або в різноманітних комбінаціях між собою (наприклад, методи переговорів і посередництво можуть застосовуватись окремо, або разом, утворюючи новий метод переговори-посередництво).

Наука та практика відрізняють наступні альтернатівні способи вирішення спорів:

Медіація

Інститут медіації добре відомий за кордоном, де він здобув гарну репутацію завдяки перевагам, які отримують сторони в результаті такого розгляду спору. В сучасну Україну медіація прийшла вже як напрацьована технологія в середині 90-х років. Центри медіації почали працювати з 1997 року в Одесі. Вперше в СНД медіацію було застосовано в рамках цивільного судочинства. Громадськими Групами медіації Донецька, Луганська, Одеси, Києва, Криму, Харкова вона випробувалася в різних галузях.

Медіація – це процес переговорів щодо вирішення спірного питання, до якого залучається нейтральна третя сторона – медіатор, яка проводить цей переговорний процес, вислуховує аргументацію сторін з приводу суті спору й активно допомагає їм зрозуміти власні інтереси, оцінити можливість компромісів і самостійно прийняти рішення, що задовольнило б їх. Таким чином, медіатор не приймає рішення за сторін, він «наштовхує» їх на компромісне рішення.

Доречно використовувати медіацію, коли метою сторін є не лише вирішити спір, а і зберегти партнерські відносини в перспективі; коли мова йде про довготривалі бізнес-відносини; коли у спорі мають місце особисті інтереси та емоції (наприклад, в товариствах з двома та більше учасниками).

На відміну від судової процедури, медіація є суто добровільною, медіатор обирається сторонами, процедура є конфіденційною, а у медіатора абсолютно відсутні владні повноваження.

Для того, щоб вирішити спір за сприяння медіатора, необхідно пройти декілька послідовних етапів та здійснити низку дій:

- укласти угоду між сторонами та медіатором;

- з’ясувати позиції та точки зору сторін щодо спору;

- медіатор виявляє інтереси, які лежать в основі позицій сторін;

- знайти рішення сторонами за допомогою медіатора;

- укласти угоду про остаточне вирішення спору.

Оскільки сама процедура розгляду є добровільною, то і виконати рішення сторони повинні самостійно та добросовісно.

Мирова угода, досягнута в процесі медіації, підписується медіатором, сторонами і їхніми юристами і виконується в судовому порядку як рішення суду. При недосягненні мирової угоди сторонам видається документ, що дозволяє передачу позову в суд.
Медіатором як правило обирають досвідчену людину, яка на належному рівні може проводити такі засідання. Це повинна бути комунікабельна та досвідчена людина, яка володіє певними навичками психолога, для створення приємної атмосфери спілкування.
Окрім цього, медіатор повинен на високому рівні виконувати наступні функції: а) оцінювача конфлікту – у цій ролі посередник повинен дослідити суть спору з точок зору кожної зі сторін; б) активного слухача – у цій ролі посередник повинен засвоїти як зміст поданої йому інформації, так і емоційну завантаженість; в) безстороннього організатора процесу, коли встановлюються основні правила, які ляжуть в основу процедурних угод, надається допомога сторонам у досягненні процедурних угод та психологічна стабільність сторін; г) генератора альтернативних пропозицій – у цій ролі посередник може допомогти знайти інше рішення, що в решті решт може виявитись порятунком репутації сторони; д) розширювача ресурсів – під час здійснення якої посередник надає учасникам спору інформацію чи допомагає їм знайти необхідну інформацію для вирішення спору, але при цьому він сам порад не дає; е) оцінювача реальності, коли під час переговорів медіатор своїми питаннями допомагає сторонам оцінити реальність обговорюваних пропозицій і прийнятих рішень; є) помічника у пошуку між сторонами остаточної домовленості – у цій ролі посередник повинен переконатися, що сторони, точно і ясно розуміють всі умови угоди про врегулювання спору; ж) навчання процесу партнерських переговорів – у цій ролі посереднику треба навчити сторони думати, діяти і вести переговори з установкою на співробітництво. Медіаторами найчастіше бувають юристи та психологи. Однак професор К. Грефін фон Шліффен скептично оцінює професійних юристів в якості медіаторів. Юрист, як він вважає, наділений здатністю, звичкою і навіть амбіціями до оперативного аналізу і вирішення заплутаних проблем, а тому він схильний обмежувати автономність сторін з формування рішення конфлікту і вплутуватися в переговори з власними пропозиціями. Це, в свою чергу, суперечить основному принципу медіації, який полягає в тому, що самостійний консенсус сторін в процесі є найважливішим.

В Україні медіаторів готують Український Центр Медіації при Києво-Могилянській Бізнес Школі та Школа медіації в Академії адвокатури України.

Слід зазначити, що процес медіації не складається із певної універсальної структури, яка може застосовуватись для усіх ситуацій при розв’язанні різного роду спорів. Вона залежить від конкретного конфлікту і визначається самими сторонами і посередником, якщо посередник уже призначений. Проте, можна виділити ряд стадій, що найбільше часто вживаються в процесі медіації.

Може застосовуватися і інша стратегія, коли сторони відстоюють не свої позиції, а звертаються до тих принципових, більш глибоких інтересів, засобом задоволення яких і повинні служити ці позиції. При такому підході можна знайти велику кількість інших способів задоволення тих самих інтересів, окрім відстоювання власних позицій. Серед цих способів нерідко виявляються ті, які влаштовують обидві сторони. Це можна назвати стратегією “виграш – виграш”.

Правового поля медіаторська діяльність не має, хоча проект Закону України «Про медіацію» вже довгий час зареєстрований у парламенті. У ньому містяться вимоги до медіаторів, правових статус їх об’єднань та правова регламентація самого процесу.

Модерація

Специфічним способом вирішення спорів є модерація. Її головна відмінність від медіації полягає у тому, що на модератора покладено функцію з організації самої процедури: він контролює процес, ставить запитання, допомагає дотримуватись певного темпу роботи. Модератор лише керує процесом, а сторони вирішують конфлікт самостійно.

Консіліація

Одним із перших міжнародно-правових документів, у якому міститься положення про врегулювання спорів через досягнення компромісу є Вашингтонська конвенція 1965 року. Зазначена конвенція передбачає дві процедури, у яких приймає участь третя сторона. Однією з них є медіація, іншою - «conciliation» (консіліація), сутність якої полягає в тому, що особливим чином формується комісія примирення, яка визначає предмет спору між сторонами та прагне досягнути угоди між ними на взаємовигідних умовах.

В України консіліація є процедурою мало відомою, більшість відомостей про дану процедуру міститься в іноземних джерелах. Головною відмінною рисою між медіацію та консіліацією є те, що посередник в консіліації приймає рішення, хоч воно і має рекомендаційний характер для сторін.

Міні-процес

Міні-процес (або міні-суд) належить до одного з широко застосовуваних передових способів вирішення спорів. Ця процедура отримала свою назву від зовнішньої подібності до судової процедури і являє собою врегулювання спору за участю керівників корпорації, юристів і третьої незалежної особи, яка очолює розгляд справи. Міні-процес не є скороченою процедурою судового розгляду. Він передбачає використання процедур симуляції. Основна ідея міні-суду полягає у передачі спору в руки представників сторін після обміну документами та зауваженнями, що є частиною судового розгляду. Міні-суд частіше й успішніше використовують для вирішення спорів зі складним фактичним та правовим складом. Суть міні-процесу полягає в тому, що юристи, котрі є представниками сторін, представляють свої позиції щодо спору перед колегією, яка складається з керівників кожної компанії й незалежної особи – консультанта, що був обраний для врегулювання конфлікту.

До початку суду, який відбувається у формі заслуховування справи та переговорів, сторони обов’язково обмінюються інформацією, що дає змогу уточнити інтереси сторін. Особливістю міні-суду є те, що справу заслуховує не суддя. Після викладу обставин справи представники сторін переходять до стадії переговорів за участю нейтрального юрисконсульта або без нього.

Отже, міні-суд включає в себе медіацію. Елемент посередництва полягає в тому, що у справі може приймати участь нейтральний юрисконсульт, і його роль може бути різною: він може виступати або як посередник, або як консультант, який надає свій висновок або рекомендації стосовно вирішення спору. Цей висновок сторони можуть враховувати у процесі досягнення компромісу.

Мирова угода

Мирові угоди традиційно поділяються на позасудові і судові. Судова мирова угода укладається вже після того, як спір передано на розгляд суду чи третейського суду, і повинна бути затверджена судом.

Позасудова мирова угода вважається одним з альтернативних методів вирішення спору, оскільки вона укладається до передачі спору на розгляд суду і служить передумовою добровільного виконання своїх обов'язків учасниками правовідносини. Позасудова мирова угода – це договір про вирішення матеріально-правового спору на визначених умовах. Її наслідком є зміна чи припинення матеріальних правовідносин. Як і укладена в суді, вона може підтверджувати існуючі матеріальні правовідносини між учасниками і створювати тим самим реальну можливість її виконання на визначених умовах. Укладаючи позасудову мирову угоду, сторони самі вирішують спір. У цьому і полягає її відмінність від угоди, укладеної в суді, яка тільки після її затвердження судом ліквідує спір і створює можливість вимагати примусового виконання зобов’язань по цій угоді. Позасудова мирова угода є лише передумовою добровільного виконання учасниками своїх обов’язків, оскільки вона, на відміну від укладеної в суді, не забезпечена державним примусом. Сторони можуть звернутися за посвідченням мирової угоди (яка являє собою нове зобов’язання) до нотаріуса. Але посвідчення її нотаріусом є лише актом підтвердження волевиявлення сторін.

Отже, в Україні фактично відсутнє правове поле для використання альтернативних способів вирішення спорів, що, можливо і відлякує людей від їх широкого використання в силу недовіри до чогось нового та неврегульованого нормами права. Проте, відсутність законодавчого закріплення не перешкоджає користуватися альтернативними способами вирішення спорів, аби уникнути судової тяганини, затягування часу та значних витрат коштів.

Питання 4. Історія та тенденції розвитку третейського (арбітражного) порядку вирішення спорів.

Третейський розгляд як спосіб врегулювання суперечок був відомий та широко застосовувався у стародавньому світі, причому вже тоді існувало правило – третейський суд повинен бути максимально стороннім для обох сторін, між якими виник спір. Так, Гуго Гроций, з посиланням на Ксенофонта (афінянин, 430-355 рр. до н.е.), писав, що «Кир обрав собі і царю Ассірії третейським посередником індійського принца». Роль третейських судів у стародавні часи виконували амфіктіонії (релігійні союзи, що виникали навколо святилища певного божества), дружні міста, держави. У середні віки третейський розгляд спорів здійснювали Папа Римський, вище духовенство, юридичні факультети університетів, парламенти, імператори, консули та приватні особи. У цей же період така форма вирішення спорів широко застосовувалася і в Київській Русі.

Про створення третейський судів у сучасному розумінні вказаного слова як окремого інституту можна говорити в період входження українських земель до складу Великого князівства Литовського (XIV–XVI ст.). Значну увагу третейським судам приділяли у нормах Статутів Великого князівства Литовського (1529; 1566; 1588р.).

З 1734 по 1831 рр. у Росії було прийнято понад 20 законодавчих актів, які регламентували створення та функціонування третейських судів, порядок розгляду та вирішення спорів у третейських судах по справедливості та усталених звичаєвих нормах. Соборне Уложення 1649 року містить лише одну статтю про третейський суд, яка надалі стала основою складеного в 1831 році Положення про третейський суд, який згодом увійшов до Зводу законів Російської імперії 1833, 1842 та 1857 року видання. Під час проведення судової реформи 1864 р. у Росії була збережена форма третейського суду в Уставі цивільного судочинства, проте були скасовані узаконені третейські суди і залишились лише добровільні третейські суди.

Важливим кроком на шляху розвитку процесуального права загалом і впровадження інституту третейського судочинства зокрема можна вважати судову реформу 1922 р. Нові форми відносин, які утворилися в процесі революції 1917 р. і втілення в життя нової економічної політики як у РРСФР, так і в УРСР та інших радянських республіках, потребували подальшого зміцнення революційної законності. Потрібно було встановити тверді правові норми і гарантії захисту особистих та майнових прав громадян.

У радянський період інститут третейського судочинства також не залишився без уваги і був визнаний новою владою як засіб захисту порушених або спірних прав. Так, положення про можливість звернення до третейського суду по цивільних спорах було закріплено у ст. 5 Декрету про суд від 24 листопада 1917 року і в Декреті про суд від 16 лютого 1918 року. Допускався третейський розгляд навіть одним третейським суддею, а скарги на рішення третейського суду розглядалися з’їздами мирових суддів.

Наприкінці 20-х років у період НЕПу в радянській державі інститут третейського суду успішно використовувався приватними підприємцями, які були зацікавлені в тому, щоб їх спори не стали надбанням гласності. 16 жовтня 1924 року постановою ВЦВК було затверджено Положення про третейський суд і включено як додаток до Глави 22 Цивільного процесуального кодексу РРФСР 1923 року15. Відповідні положення про третейський суд були відтворені в межах ЦПК УРСР 1924 та 1929 років. Постановою ЦВК та РНК від 17 червня 1932 року при Всесоюзній торговій палаті була створена Зовнішньоторговельна арбітражна комісія, яка функціонувала на засадах третейського судочинства. Стосовно спорів, що виникали між радянськими організаціями, державна монополія відносно власності, основана на жорстокій договірній і плановій дисципліні, а також панування ідеологічної концепції повного державного підкорення цивільної юрисдикції, не дозволяло використовувати переваги третейського розгляду, оскільки за будь-якого результату справи відбувалося лише «переливання» власності в замкнутій системі державних підприємств, установ і організацій. Таким чином, потреби в альтернативних формах вирішення спорів просто не виникало.

Формальна можливість використання третейської форми вирішення спорів між підприємствами, установами та організаціями у сфері здійснення господарської діяльності виникла з прийняттям Радою Міністрів СРСР Постанови від 23 липня 1959 року «Про поліпшення роботи державного арбітражу», в якій вказувалося на доцільність розгляду третейськими судами спорів по найбільш важливих справах. Надалі організація і порядок діяльності третейських судів визначалась Додатком Положення про третейський суд Додатку № 2 до Цивільного процесуального кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року та Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затвердженим постановою Державного арбітражу СРСР від 30 грудня 1975 року. Однак в умовах адміністративно-командної системи третейський суд не отримав широкого поширення та законодавчого розвитку у радянський період. Так, зокрема і в статті юридичного словника, присвяченої третейському суду, було зазначено, що «В СССР граждане не пользуются третейским судом, так как относятся с полным доверием к народным судам».

Із здобуттям незалежності України та поступовим розвитком ринкових відносин назріла реальна потреба в існуванні та ефективній діяльності третейських судів. Важливою закономірністю розвитку законодавства України про третейські суди є те, що в державі діють два види третейських судів. Верховною Радою України 24.02.1994 року був прийнятий Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» із двома додатками до нього: Положення про міжнародний комерційний арбітражний суд і Положення про морську арбітражну комісію при Торгово-промислові палаті України, які уповноважені розв’язувати розбіжності, що виникають із зовнішньоекономічних спорів, а 11.05.2004 року – Закон України «Про третейські суди», які розглядають спори у цивільних і господарських справах у межах кордонів держави.

Контрольні запитання для перевірки досягнення результатів навчання

1. Визначити поняття третейського порядку вирішення спорів.

2. Надати характеристику видів органів, що здійснюють третейський розгляд спорів.

3. Розкрити співвідношення діяльності третейських судів (арбітражу) і конституційного права на судовий захист.

4. Надати характеристику допустимості третейських судів (арбітражу). Розкрити підстави допустимості третейського розгляду спорів. Які спори не можуть бути передани на третейський розгляд?

5. Розкрити співвідношення діяльності третейських судів (арбітражу) і державних судів. Розкрити поняття «правосуддя». Розкрити поняття «судочинство».

6. Надати характеристику альтернативних способів вирішення спорів.

7. Розкрити історію та тенденції розвитку третейського (арбітражного) порядку вирішення спорів.

Критерії оцінювання під час поточного контролю

Знання визначень понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство».

Знання засад третейського порядку вирішення спорів.

Вміння вказувати на складнощі правового регулювання третейського розгляду спорів.

Розуміння необхідності та специфіки правового регулювання третейського розгляду спорів.

Можливість сформулювати пропозиції вдосконалення законодавства з питань третейського розгляду спорів.

Вміння надати розгорнуту відповідь з вище окреслених складових на основі отриманої інформації з лекції, рекомендованих джерел та сформулювати власну думку.

Таблиця 1. Шкала оцінювання навчальної діяльності здобувача вищої освіти [1]

Оцінка за шкалою силабусу	Кількість набраних балів	Критерії оцінювання
Здобувач вищої освіти …
A	90-100	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство». Знає засади правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє вказувати на складнощі правового регулювання третейського розгляду спорів. Розуміє необхідність та специфіку правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Може сформулювати пропозиції вдосконалення законодавства щодо третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє надати розгорнуту відповідь з вище окреслених складових на основі отриманої інформації з лекції, рекомендованих джерел та сформулювати власну думку. Може надати розгорнуту відповідь на додаткові питання по темі, задані викладачем.
B	82-89	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство». Знає засади правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє вказувати на складнощі правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Розуміє необхідність та специфіку правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Може сформулювати пропозиції вдосконалення законодавства щодо третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє надати відповідь з вище окреслених складових на основі отриманої інформації з лекції, рекомендованих джерел та сформулювати власну думку. Може надати відповідь на додаткові питання по темі, задані викладачем.
C	74-81	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство». Знає засади правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє вказувати на складнощі правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Розуміє необхідність та специфіку правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Може сформулювати основні пропозиції вдосконалення законодавства стосовно третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє надати відповідь з вище окреслених складових на основі отриманої інформації з лекції, рекомендованих джерел.
D	64-73	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство». Знає засади правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин. Вміє вказувати на складнощі правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин.
E	60-63	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство». Знає засади правового регулювання третейського розгляду спорів та відповідних відносин.
Fx	35-59	Знає визначення понять «третейський розгляд спорів», «третейський суд», «міжнародний комерційний арбітраж», «правосуддя», «судочинство».
F	0-34	Не може надати відповідь на поставлені питання.

Додатки

1. Презентація

Слайд № 1 Третейський розгляд спорів – це вирішення спору третьою особою, що обирається самими сторонами спору, які за своєю добровільною угодою довіряють даної особі розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та завчасно зобов’язуються підкоритися такому рішенню.

Слайд № 2 Ознаки третейського розгляду спорів: - регулювання здійснюється законодавством та умовами третейської (арбітражної) угоди; - законодавчо закріплене необмежене право сторін щодо встановлення процедури вирішення спору (диспозитивність третейського розгляду); - специфіка принципів третейського розгляду; - спрощеність процедури розгляду спорів; - особливості правового статусу учасників третейського розгляду.

Слайд № 3 Співвідношення державних та третейських судів: • третейські суди не є державними судами, вони не формуються державою і не фінансуються нею, держава не призначає арбітрів, не надає їм спеціального статусу та гарантій; • держава визначає лише загальні правові принципи створення, діяльності, а також загальний порядок (процедуру) вирішення третейськими судами спорів та загальні принципи виконання рішень третейських судів; • юрисдикція третейського суду має договірну природу, тоді як юрисдикція державного суду визначається законом і не може бути змінена угодою сторін спору; • арбітри виконують свої обов'язки не на постійній основі, як це роблять судді державних судів; не отримують платні від держави за виконання своїх судових функцій; призначаються сторонами спору; • третейські суди не здійснюють правосуддя, не здійснюють судочинство. • рішення третейських судів є остаточними і не підлягають за суттю спору апеляційному чи касаційному оскарженню.

Слайд № 4 Спори, що не підлягають третейському розгляду: - спори про визнання недійсними нормативно-правових актів; - спори, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб; - спори, пов'язані з державною таємницею; - спори, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); - справи про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; - справи, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство; - спори щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; - справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення; - спори, що виникають з трудових відносин; - корпоративні спори; - інши справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; - спори, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень; - спори щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Слайд № 5 Альтернативни способи вирішення спорів: - Медіація; - Модерація; - Консіліація; - Міні-процесс; - Мирова угода.

Слайд № 6 Історія розвитку третейського розгляду: - Амфіктіонії; - Папа Рімський; - Торгові суди; - Арбітраж.

2. Тести для самоконтролю

Поясніть, що послужило поштовхом для виділення торгового (комерційного) права і процеса: А. Поява торгових звичаїв в середньовічній Італії. Б. Прийняття Французького комерційного кодексу періоду Наполеону. В. Закріплення поняття комерсанта в законодавстві США в ХІХ столітті.

Визначте групу країн, в яких є самостійний торговий (комерційний, господарський) кодекс: А. США, Японія, Італія, Російська Федерація, Німеччина, Франція. Б. США, Німеччина, Японія, Чехія, Австрія, Південна Корея. В. Швейцарія, Великобританія, Франція, Японія, Бельгія.

Третейський суд (арбітраж): А. Входить в судову систему держави та здійснює судочинство по цивільним та господарським спорам. Б. Не входить в судову систему держави, але здійснює правосуддя по цивільним і господарським спорам. В. Призначений державою для вирішення цивільних та господарських спорів за згодою сторін спору.

Назвіть періоди в розвитку торгового права і процеса: А. Давньоримський, англосаксонський, загальноєвропейський; Б. Рабовласницький, Феодальний, Капіталістичний, Сучасний; В. Італійський, Французький, Німецький, Сучасний.

Спори, що можуть розглядатися третейським судом (арбітражем): А. Спори про визнання недійсними нормативно-правових актів; Б. Спори з нерезідентом України; В. Корпоративні спори.

До переваг третейського розгляду спорів відносяться: А. Ефективность виконання рішення третейського суду (арбітражу); Б. Неможливість оскарження рішення третейського суду (арбітражу) по суті спору; В. Мінімальні фінансові витрати учасників третейського розгляду.

До альтернатівних способів вирішення спорів не відносяться: А. Медіація; Б. Мирова угода; В. Судова мирова угода.

В ході медіації спір вирішується: А. Рішенням медіатора; Б. Рішенням медіатора, затвердженим державним судом; В. Досягненням компромісу між сторонами спору шляхом укладання угоди.

Підготовлено	Картузов Михайло Юрійович, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри господарського права і процесу; mkartuzov@mail.ru +38 067 485 46 13
Переглянуто

Лекція № 2

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями: