Трудові відносини на підприємстві та мотивація трудової діяльності. Матеріальні і моральні стимули до праці. Система стимулювання праці

Соціально-економічною основою поведінки та активізації зусиль персоналу підприємства (організації), що спрямовані на підвищення результативності їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв’язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).

Для формування належного ставлення до праці необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність, що є джерелом самовдосконалення, основою професійного та службового зростання. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. Відповідне ставлення до праці та свідома поведінка визначаються системою цінностей працівника, умовами праці й застосовуваними стимулами.

За домінуючої ролі соціально-економічних умов у основу будь-якої моделі мотивації покладаються передовсім психологічні аспекти

Вплив керуючої підсистеми підприємства на чинники поведінки залежить від пізнання елементів не лише індивідуальної психології, що визначає вчинки кожного працівника, а й колективної психології певних груп працівників. Це зумовлює сприймання мотивації як імовірнісного процесу: те, що мотивує одного працівника в конкретній ситуації, не впливатиме на нього в іншій ситуації або не впливатиме на іншого працівника за аналогічних умов. Саме цим пояснюється необхідність конструювання багатофакторних моделей мотивації, що в них остання стає функцією потреб, очікувань і сприймання працівниками справедливості винагороди. Результативність діяльності конкретного працівника зумовлюється передовсім індивідуальними можливостями та особистою заінтересованістю, а також усвідомленням його власної ролі в колективних зусиллях. Обсяг затрат праці залежить від оцінки працівником достатності рівня винагороди і впевненості в тім, що її буде отримано.

До факторів, котрі зумовлюють поведінку працівника, і які треба враховувати в практиці мотивації його трудової діяльності, належать передовсім так: фізичний тип особистості (вік, стать тощо), рівень самосвідомості та освіченості, професійна підготовка, психологічний клімат у колективі, вплив зовнішнього середовища тощо.

Щодо колективної психології, то формування дійової системи мотивації спирається на постійний аналіз і вдосконалення відносин між: роботодавцями й найманими працівниками; керівниками та їхніми підлеглими; конкуруючими робочими групами; групами, що виконують споріднені функції.

Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних вимогах, а саме:

надання рівних можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

узгодження рівня оплати праці з її результатами і визнання особистого внеску в загальний успіх. це передбачає справедливий розподіл дозорів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці;

створення належних умов для захисту здоров’я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;

забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності. реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;

підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та робітниками.

Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації (рис. 15.4), їх можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні — винагороди, що надходять іззовні, та внутрішні — винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).

У теорії мотивації слово «винагорода» має ширше значення ніж просто гроші або задоволення, з якими це слово найчастіше асоціюється. Винагорода — це все те, що людина вважає цінним для себе. Але розуміння цінності в людей неоднакове, а тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня. Персоналізація (індивідуальна або групова) форм і методів винагородження є фундаментом дійовості будь-якої моделі мотивації, а матеріальні потреби домінуватимуть іще достатньо.

38. Політика оплати праці. Державне регулювання з/п (мін рівень, споживчий кошик, індексація доходів)

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений в грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповновадений ним орган виплачує праціфникові за виконану роботу або надані послуги. Основна з/п - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов"язків). Додаткова з/п - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість, за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо)

Державне регулювання з/п - це механізм регулювання оплати праці, що включає: 1) визначення державою мінімального рівня з/п; 2) визначення державою окладів для працівників бюджетної сфери (охорона здоров'я, освіта, культура тощо); 3) визначення державою максимального рівня з/п державних підприємств; 4) держава встановлює рівень оподаткування як підприємств, так і громадян на основі податкових ставок; 5) держава встановлює галузеві коефіцієнти співідношення в оплаті праці (тарифна сітка).

Одним із основних елементів державного регулювання заробітної плати є визначення і гарантування мінімально­го її рівня. Мінімальна заробітна плата — це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, неквалі­фіковану працю, нижче якого не може провадитися опла­та за виконану працівником місячну, годинну норму пра­ці (обсяг робіт). Розмір мінімальної заробітної плати визначається з ураху­ванням: вартісної величини мінімального споживчого кошику з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заробітної плати; продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Розмір мінімальної заробітної питати переглядається за­лежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тари­фів на послуги за угодою сторін колективних переговорів.