Загальна характеристика персоналізму

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого -атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Основні представники персоналізму: П.П. Боун, З.Ш. Брайтмен, М.У. Калкінс у США; Х.У. Керр - в Англії; В. Штерн - у Німеччині;

Основні положення персоналізму такі:

а) центральне поняття - особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як першоелемент буття, духовна сутність, якій властиві активність, воля, самосвідомість; витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;

б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог; все матеріальне є наслідком творчої активності особи: все - загальне - творчість Бога, конкретні речі - творчість людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;

в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);

г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.

Однією з найбільш яскравих течій сучасної філософії, що ставить у центр свого пізнання людину як найвищу цінність, є персоналізм. Це філософське вчення виникає наприкінці ХІХ – початку ХХ століття і самостійно розвивається у різних країнах світу як своєрідна відповідь на запит людського духу про сенс життя і пустотність людини, про свободу і творчість та рабство й механізацію в її житті, і зрештою: бути особистості чи ні? Як зазначав основоположник французького персоналізму Е. Муньє, основною проблемою суспільства стало те, що у більшості людей пригнічено можливість або навіть намір бути особистістю. Людина забула про смисл власного існування, вона постала не творцем, а уярмленим панівною ідеологією, інерцією та автоматизмами життя користувачем. «Зрозуміти світ з кожним днем стає все важче й важче, зате значно полегшується користування ним,» – писав Е. Муньє [23, 37]. У житті суспільства переважали економічні та політичні мегапроцеси і мегаструктури, віддалені від конкретної особи [38, 7]; економічна криза капіталізму, політична криза й революції породили у колективній свідомості відчуття нестабільності, екзистенційної невизначеності і водночас на противагу відродили прагнення пошуку основ людини.

Панівні ідеології ХХ століття, колективізм та індивідуалізм, потребували альтернативи [9, 357-360]. В першому людина розчинялась, а в другому відокремлювалась від усього – і в обох – втрачала себе. Індивідуалізм та колективізм постають протилежностями, двома полярностями історичного розвитку: один передбачає пріоритетність особи, заперечуючи цінність загально-колективного, інший навпаки. Альтернативу пропонує персоналізм: замість егоїстичного індивідуалізму і безособового колективізму він передбачає і розвиток особистості – вільної духовної сутності, що поєднує унікально індивідуальне та загальнолюдське універсальне, – і розвиток спільноти, бо «Я» можливе лише через «Ми». Як зазначає філософ К. Вальверде, і колективізм, і індивідуалізм були «відповідями на ситуацію розчарованості і невпевненості, якої зазнала людина», але так і не змогли утвердити «істинно людське життя» [9, 360] і перебороти екзистенційний вакуум. І у цьому вакуумі персоналізм закликає до пробудження та реалізації особистості – «живої активності самотворчості, комунікації і єднання з іншими особистостями» [22, 462], 60 Наукові записки стверджує ні з чим не зрівняну її цінність, необхідність дієвого духовного відродження.

Поняття «персоналізм» вживається і до ХХ століття, але саме в минулому столітті персоналістичний рух набирає сил та оформляється у «розвинуту філософську течією і стає однією із парадигм філософії людини» [27, 223]. Хоча самі персоналісти дають інше визначення цьому напряму. Вперше термін «персоналізм» вживає Ф. Шлейєрмахер у

1799 р. у «Промові про релігію до освічених людей, які її зневажають» [24, 414], використовуючи його у релігійному контексті як описо вий термін теїзму для відмежування останнього від пантеїзму, але так і не розвиваючи його самостійного філософського значення. Виходячи з християнських богословських традицій персоналізм позначає «ідею про особистісного Бога» [21, 49]. Згодом цей термін застосовують й інші філософи, але рідко. У США вперше – А. Олкотт у своєму есе 1863 р., визначаючи «персоналізм» як «доктрину, за якою вищою реальністю світу є Божественна Особа, що підтримує Всесвіт триваючим актом творчої волі» [39, 270]. У 1903 р. цей термін входить у філософську лексику Франції завдяки твору Ш. Ренув’є «Персоналізм», що запропонував кантіанський неокритичний підхід до етики з наголошенням на індивідуальну волю кожної людської сутності. Широкий вжиток поняття «персоналізм» у російській філософії запроваджує Н. А. Бердяєв, зокрема у працях «Персоналізм і марксизм», 1935 р., «Про рабство і свободу людини. Досвід персоналістичної філософії», 1939 р., розвиваючи ідею морально перетворювальної творчості, як шляху становлення вільної особистості. У 1922 році в журналі «Персоналіст» американський мислитель Е. Брайтмен публікує статтю «Вжиток слова «Персоналізм», у якій зазначає, що цей термін в англомовній філософській традиції, на відміну від німецької, де вживається як теїстичне поняття, досить молодий і тільки здійснює своє становлення. На таких основах персоналізм розпочинає свій розвиток у ХХ ст., у якому можна виділити його три основні історичні напря ми: американський, французький та російський, – хоча на сьогодні персоналізм поширений і в інших країнах світу. Кожен з них має свої ознаки, та спільним, що їх безумовно об’єднує, вис тупає «особистість», – вільна, творча, духовна сутність та аб со лютна цінність. Серія “Філософія”. Випуск 6. 61

Е. Муньє, Ж. Лакруа - у Франції. Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб”єктивність людини. З точки зору персоналістів, у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзистенціалізм та марксизм. Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розробляються американцями та французькими філософами і складають дві провідні тенденції в персоналізмі.

Перша тенденція - американська персоналістська філософія характеризується як найбільш абстрактне академічне вчення. “Особистість” в американському персоналізмі трактується як неповторна, унікальна суб'єктивність, спрямована на творення суспільного світу. Американські персоналісти твердять, що існують лише особистості і те, що вони створюють, тому будь-яка реальність є, врешті-решт, особистісною. Специфічною рисою цього напрямку є прагнення об’єднати протилежні типи філософського мислення - сцієнтистського та екзистенціально-антропологічного [11; 147].

В цілому, розглядаючи американський персоналізм, слід виокремити такі його особливості: 1) в центрі філософських інтересів лежить релігійно-етична проблематика; 2) основна увага приділяється питанням свободи та морального виховання.

Моральне самовдосконалення громадянина веде до суспільства гармонії особистостей - це основна ідея американського персоналізму.

Друга тенденція - французький персоналізм - характеризується як соціально-активна філософська доктрина, що використовує феноменологічно-екзистенціальні традиції в дослідженні специфіки людського буття. Прихильники цієї концепції намагалися переосмислити проблему людини через призму новітніх досягнень сучасної науки та соціальної практики.

Акцентуючи увагу на виховній функції особистісної філософії, великого значення надають проблемі особистісного спілкування. Суспільству як сукупності форм спільної діяльності, що склалися історично, філософи-персоналісти протиставляють суспільство особистостей, у якому відбувається об”єднання людей “по той бік слів та систем” [11; 149].

Для французького персоналізму, завдяки значному впливу марксистської теорії, характерна тенденція до розуміння соціальної обумовленості особистісного існування. Соціальна філософія французького персоналізму розробляє проект нової цивілізації, де долаються недоліки та закріплюються досягнення реально існуючих суспільних систем. Особливістю соціальноговчення персоналізму є також: надання переваги у визначенні основ суспільної організації життя особистості та її духовним орієнтаціям.

Між американським та французьким персоналізмом є певні відмінності і в розумінні соціальних проблем. Перший напрямок наголошує на констатації кризи західного суспільства та людини, підмінюючи соціальну проблематику завданням самовдосконалення особистості. А другий акцентує основну увагу саме на соціальній доктрині.

Окрім Франції, персоналістичний рух розповсюджується по всій Європі. Серед його представників: Ж. Ксіро, Іспанія; А. Роз міні, Л. Парейсон, Італія; Я. Паточка, Чехія; Т. Мажовєцкі, К. Войтила, Р. Інґарден, Б. Ґака, Польща; Дж. Макмюрей, Дж. Б. Ко утс, У. Кар, Великобританія; Р. Г. Лотце, В. Штерн, П. Тілліх, Ні меччина; Дж. Сайферт, Р. Бутіґліоне, Ліхтенштейн.

Традиції європейського персоналізму досліджували Р. Гі, Ж. Лакруа, Ж. Люроль, Я. Бенґтсон, Ж. Леставель, І. Вдовіна, Н. Хамітов, С. Крилова, А. Стродс, Є. Дворєцкая, О. Кузнєцова.

В українській філософії персоналістичні ідеї також розвивалися. Частково вони наявні у працях Сковороди, П. Юркевича, серед філософів сучасної доби – О. Ю. Кульчицького, С. Б. Кримського, та розробляються в екзистенційний антропології.

У наш час, незважаючи на соціальну доктрину, персоналістські вчення втратили свій вплив. Проблематика персоналізму розробляється екзистенціалізмом, філософською антропологією, феноменологією, герменевтикою.