Фіскальна (фінансова) політика держави

В суспільстві із ринковою економікою державне регулювання можливе лише за допомогою фіскальної[2] (фінансової) політики.

Фіскальна (фінансова) політика – це особливий вид стабілізаційної політики держави, яка заключається у свідомому маніпулюванні державним бюджетом в цілому, державними витратами і податками в цілях змінення реального обсягу виробництва, зайнятості, контролю над інфляцією, стимулювання економічного росту. Фіскальна політика формується парламентом країни, який затверджує державний бюджет, а реалізується урядом і, в першу чергу, міністерством фінансів.

До інструментів фіскальної політики відносяться доходи та видатки державного бюджету, дефіцит державного бюджету, державний борг (як джерело покриття дефіциту державного бюджету). За видами джерел запозичення коштів для фінансування дефіциту державного бюджету розрізняють внутрішній та зовнішній державний борг.

Отже, для накопичення та виконання державного бюджету, проведення економічної політики застосовують податки. Податки необхідно розглядати не тільки з позицій суспільних та державних (фіскальних) інтересів, але і як функцію впливу на ринок, оскільки податки є інструментом регулювання ринкових відносин.

Розглянувши структуру оподаткування (розділ 7.1.), ми можемо зазначити, що важливою ланкою податкової політики держави є  критерії оподаткування. В якості першого критерію економісти називають справедливість (рівність), в якості другого – ефективність. Але основним в системі справедливості є критерій платоспроможності. У відповідності з ним податки повинні зростати по мірі зростання доходів, в результаті чого нерівність у матеріальному положенні скорочується. Така податкова система має назву прогресивної. А якщо після виплати податків нерівність у суспільстві зростає, система оподаткування є регресивною. Для визначення міри нерівності у суспільстві використовується крива Лоренцо (яка дещо нагадує лук, у якого корпусом є пряма лінія, а тятивою – графік розподілу доходів) і коефіцієнт Джіні (рис. 7.3.).

Ступінь відхилення кривої Лоренца від лінії абсолютної рівності вказує на ступінь нерівномірності розподілення доходів у суспільстві. Прогресивні податки роблять розподіл післяподаткових доходів більш рівним, ніж розподіл передподаткових доходів, тому крива Лоренца після сплати податків зміщується в бік лінії повної рівності.

Для виміру ступеня нерівномірності доходів, площу між кривою Лоренца та бісектрисою (ОА) відносять до площини трикутника ОАВ. Отриманий результат і є коефіцієнтом Джіні. Якщо коефіцієнт Джіні наближається до нуля, тобто, лінії абсолютної рівності та реального розподілу доходів співпадають, то в розподілі домінує принцип урівноваженості доходів серед населення, а при наближенні до одиниці більшість населення знаходиться біля межі бідності.

Коефіцієнт Джіні розраховується на основі статистичних даних у більшості розвинутих країнах світу. Але і його не відносять до надійного показника, який би у повній мірі визначав реальний розподіл доходів.

Отже, чим більший розрив між лінією абсолютної рівності доходів і кривою Лоренца, тим більший ступінь нерівності доходів.

Криву Лоренца використовують для порівняння розподілення доходів внаслідок зміни податкової та соціальної політики держави в різні періоди часу, або в різних країнах, або між різними групами населення. Однак і крива Лоренца має певні недоліки, а саме, при розподілу та перерозподілу доходів вона не враховує доходи, отримані від підсобного господарства, безкоштовної освіти, медичного обслуговування, зміні в загальній чисельності працездатних членів окремих сімей.

Тепер розглянемо критерій оподаткування – ефективність. Це стосується втрат, які несе суспільство в особі покупців та продавців, в результаті податкових виплат (рис. 7.4.).

Критерій оподаткування – ефективність розглянемо на прикладі ринку компакт-дисків, початковий стан якого характеризує точка рівноваги Р₀, якій відповідає ринкова ціна одного компакт-диска Ц₀ та рівноважний обсяг О₀. Припустимо, держава вводить двогривневий податок на один компакт-диск. Покупці у цьому випадку будуть сплачувати на дві гривні більше, ніж одержують продавці: припускаємо, покупці сплачують 5 гривень, продавці одержують 3 гривні, 2 гривні одержує держава. Податок не змінює кількості, яку покупці бажають отримати при різних рівнях цін, тому крива попиту П залишається в попередньому положенні, а крива пропозиції П_Р зміщується вгору, в положення П_Р1, тому що продавці бажають продати попередню кількість за кожного рівня ціни, яку вони отримують. Однак, тепер вони отримують менше, ніж сплачують, а різниця і представляє собою податок, саме на величину податку зміщується вгору крива пропозиції (АР₁ - податок).

Точкою ринкової рівноваги за цих умов є точка Р₁, в якій покупці сплачують ціну Ц₁ (більшу, ніж раніше – Ц₀), продавці одержують ціну Ц₂ (меншу, ніж раніше), різницю забирає держава, а обсяги реалізації зменшуються до О₁.

Таким чином, створюючи різницю між ціною, сплаченою покупцем, і ціною, одержаною продавцем, податок скорочує і виробництво, і споживання, тобто, податок на товари погіршує економічне становище і покупців, які сплачують більше, і продавців, які одержують менше.

До економічних втрат призводить і введення відприбуткового податку, наприклад, на заробітну плату. В цьому випадку підприємці повинні будуть сплачувати за працю більшу ціну, ніж раніше, а робітники будуть отримувати менше, ніж раніше. Крім того, відприбутковий податок діє як негативний стимул – він зменшує бажання працювати, в результаті чого при високій ставці податку держава збирає менше податкових платежів. Залежність ставок оподаткування і надходжень до державного бюджету відображає крива Лаффера (рис. 7.5.). Графік показує, що найбільші податкові надходження до бюджету (точка М) будуть при середніх максимальних ставках прямого оподаткування (30-40%), а надто високі чи надто низькі податкові ставки зменшують ці надходження (в точці А і В надходження однакові, хоча податкові ставки протилежні – 10 і 75%). Проте високі ставки прямих податків слугують і для обмеження розвитку монополій і окремих галузей, а пільгові – для його стимулювання.

Крива Лаффера на практиці не дає чіткої відповіді на запитання, при якій податковій ставці надходження до бюджету максимальні, тому що податкові ставки неоднакові для різних країн і залежать від багатьох факторів: податкової політики, розмірів і структури державного сектора економіки і ін.

Сучасна економічна наука в залежності від характеру використання прямих і побічних фінансових методів розглядає два види фіскальної політики – дискреційну і недискреційну (автоматичну). Дискреція – це вирішення посадовою особою чи державним органом якогось питання за власним розсудом. Це свідчить, що дискреційна фіскальна політика засновується на жорсткому втручанні держави в економіку, недискреційна – на дії “вмонтованих” в економіку стабілізаторів, які не вимагають щоденних політичних заходів.

Отже, розглянемо дискреційну фіскальну політику.

Дискреційна фіскальна політика держави може бути такою, що стимулює або стримує зростання обсягів виробництва.

Стимулююча фіскальна політика полягає у зростанні державних видатків на підтримку економіки (державних закупок і інвестицій) та зменшення податкового тиску шляхом зниження податкових ставок або відміни деяких податків. Така політика неминуче призводить до дефіциту державного бюджету, що породжує зростання державного боргу, емісію грошей і, відповідно, інфляцію.

Для подолання економічної кризи (падіння сукупного попиту з   до ), держава мусить збільшувати сукупні видатки, що показані на рис. 7.6. пунктирною лінією.

Наприклад, якщо гранична схильність до заощадження становить 0,25, то простий мультиплікатор видатків дорівнює 4, тобто, крива сукупного попиту знову переміститься вправо, що призведе до зростання реального обсягу виробництва та зниження рівня безробіття.

Подолання економічної кризи за рахунок зменшення податкового тиску шляхом зниження податкових ставок або відміни деяких податків, спричинить до того, що розмір мультиплікатора податків буде меншим, ніж мультиплікатора видатків. Мультиплікатор податків, як нам відомо, дорівнює мультиплікаторові видатків, помноженому на граничну схильність до споживання. Для збільшення сукупних видатків на споживання на величину DСВ уряд має зменшити податки на величину DСВ/ГСС, де ГСС<1. Якщо в країні вища гранична схильність до заощадження, то більше зниження податків потрібне для підвищення особистого споживання на певну величину і для переміщення кривої сукупного попиту вправо. Можливе і поєднання: збільшення видатків і зниження податків для подолання кризи в державі.

Стримувальна фіскальна політика, направлена на обмеження, зменшення обсягів виробництва, передбачає зменшення державних витрат і зростання податкових ставок, введення нових податків. Результат стримуючої фіскальної політики – ліквідація надлишку держбюджету та зниження обсягів виробництва. Проведення стримувальної фіскальної політики в умовах спаду виробництва призводить до ще більшої економічної кризи, але знижує інфляцію і державний борг. Звернемося до графіка (рис. 7.7.), щоб з’ясувати дії при проведенні стримувальної фіскальної політики. Отже, для уповільнення темпів інфляції необхідно зменшити урядові видатки на величину, позначену пунктирною лінією. Внаслідок того, що мультиплікатор видатків діє в обох напрямках, обсяг національного виробництва зменшиться, сукупний попит повертається до рівня , отже, інфляцію попиту приборкано.

Для проведення стримувальної фіскальної політики уряд може підвищити податки, наприклад, особистий прибутковий податок. Крім того, уряд може поєднувати зменшення державних видатків із підвищенням податків.

Існує можливість впливати на обсяги виробництва без зміни суми податків і державних витрат. Така політика не породжує дефіциту (або надлишку) державного бюджету, в чому і визначається її позитивна якість. Бездефіцитна фіскальна політика заключається у перерозподілі податкових ставок, пільг, субсидій і т. п. Очевидно, що у менш заможних прошарків населення схильність до споживання більша, ніж у багатих людей. Тому зміна податків на користь малозабезпечених прошарків населення стимулює підвищення попиту та зростання обсягів виробництва.

Тепер розглянемо недискреційну (автоматичну) фіскальну політику, де певна стабілізація економіки може бути досягнута і без значного впливу держави, за рахунок внутрішніх можливостей економіки, властивій її автоматичної, або “вмонтованої”, стабільності. В якості “вмонтованого” стабілізатора виступає податкова система. Податки представляють собою втрату потенціальної купівельної спроможності, так званий витік з економіки. У період зростання обсягів виробництва податкові надходження збільшуються за рахунок підвищення ділової активності, доходів населення та, будучи витоком, стримують подальше зростання. При падінні виробництва податкові надходження знижуються, купівельна спроможність зростає, збільшується обсяг виробництва.

Зв’язок між бюджетом і обсягом ВВП прослідкуємо за допомогою рис. 7.8. Припустимо, що державні видатки складають 300 грошових одиниць, а податкова ставка = 0,2. Отже, при ВВП=0 податкові надходження також дорівнюють 0. Коли доходи зростають до 1500 од., то податкові надходження дорівнюють державним витратам (300 од.)

Таким чином, при низькому рівні доходів виникає дефіцит державного бюджету, при високому рівні доходів виникає надлишок бюджету.

Вмонтована стабільність не повністю компенсує перепади ділової активності, а знижує їх негативні наслідки приблизно на 30%.

Вмонтована стабільність можлива за розвинутої податкової системи та системи соціального захисту, за інших умов вона руйнується і посилюються негативні економічні наслідки.

Однією з найскладніших проблем у проведенні автоматичної політики є ефект витіснення. У період спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику, збільшуючи свої видатки, а зі збільшенням видатків зростає дефіцит державного бюджету, для покриття якого уряд виходить на грошовий ринок, підвищуючи попит на гроші. Це, в свою чергу, підвищує відсоткові ставки, бо зростання попиту на гроші збільшує ціну на них. Внаслідок зростання відсоткових ставок витісняється частина приватних інвестицій, а також ті споживчі видатки, що найбільш чутливі до зміни відсоткової ставки.

Таким чином, податки виступають як дискреційний стабілізатор при зміні податкових ставок і як автоматичний – при незмінному положенні податкової системи.