Напрями і тенденції розвитку соціальної історії у 20 ст. (Кокка, Зідер, Мозер)

Методологічна дискусія кін ХІХ — поч ХХ ст. стала визначальною віхою в роз-ку світової історї н, оскільки започ переосмислення завдань науки і стимулювала роз-к нових напрямів. Не існ уніфікованого поняття науки, альтернативного узвичаєному в історіографічній практиці. Натомість малося переконання, що предмет історії мав бути розширеним і в центр історичного дослідження необхідно поставити суспільство і культуру. Історичне дослідження повинно працювати з науковими поняттями, пропонувати строгі методичні критерії не тільки для дослідження фактів, але і для пізнання, тлумачення історичних зв’язків тощо. Історія зв’язувалась з концепцією емпіричної соціальної науки. Наступає століття міжгалузевої аналітичної соціальної історичної науки, яка ставить під сумнів описову, подійну, особово-орієнтовану історіографію. Е. Дж. Хобсбоум у 1971 р. висловив думку, що соціальна історія не розвивалася серйозно до 1950 р. Загалом не заперечуючи проти цього твердження, є сенс познайомитися з міркуваннями Г. Іггерса, який запропонував власну предметно-хронологічну характеристику розвитку соціальної історії. Він виділив чотири напрями: перший — застосовування узвичаєних методів джерелознавчої критики власне до соціальної історії, другий — спроба перетворення історії в історичну соціологію, третій — намагання із абстрактних моделей економіки виводити взірець для квантитативної теоретично-орієнтованої історіографії (він став впливовим після Другої світової війни) і четвертий — французька школа “Аналів”, яка радикально змінила поняття “Час”.Політичний і соціально-економічний контекст визначив вектор розвитку соціальної історії. Спроби К. Лампрехта в Німеччині створити “новий напрям” в історичній науці шляхом переорієнтації інтересу з проблем держави і політики на соціальні групи викликали опір фахової корпорації, для якої історична наука була такою як вона виникла в німецьких університетах ХІХ ст., де сприйняття історії тісно зв’язувалося з особливим шляхом Німеччини до державності з відповідним інтересом до проблем влади. З часів Л. фон Ранке і його школи в центрі історії стояла держава, а наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в ній уособлювалась імперія Бісмарка з сильною владою, ієрархієзованою соціальною структурою і світовими зовнішньополітичними цілями. Тому, будь-яка спроба переглянути теоретичні основи історичної науки, яка об?рунтовувала і обслуговувала політичну систему, викликала шалений опір. Наслідком критики поглядів Лампрехта стала не лише компрометація та ізоляція його як історика, але й те, що соціальна історія в Німеччині опинилася на периферії історичної науки. Школа Г. Шмоллера в політекономіці, яка розширювала предмет історії на суспільство і економіку, але використовувала при цьому методологічний арсенал традиційної німецької історіографії, теоретичні концепції О. Хінтце і М. Вебера з його теорією раціоналізації, “ідеальними типами” і закликами до “розуміючої соціології” не знаходили послідовників серед істориків і інтерес до них зріс лише у повоєнні роки, коли німецька історична наука почала переосмислювати свою тоталітарну спадщину.Праці Ю. Кокка про формування управлінських структур у приватному бізнесі та велике порівняльне дослідження про держ службовців в Нім. й Ам. з 1890 по 1940 р., де була прослідкована схильність німецьких службовців до націонал-соціалізму, внесли новий акцент в німецьку історіографію, оскільки була зроблена спроба зв’язати соц структури і процеси з життєвими досвідами і діями конкретних людей. Ю.Кокка 1941 г. участник «билефельдской школы» видит свою сверхзадачу в формулировании задач истор науки. В связи с этим он выступает против замкнутых истор школ, более всего оза­боченных чистотой собственного метода. «Новые» истор школы будь то «история структур», «история менталитетов» или «исто­рия повседневности», появляясь, действительно заметно расширяют возможности познания, ибо позволяют посмотреть на объект иссле­дования под иным углом, зрения. Но в процессе развития любого научно­го направления наступает момент когда необходимо перевести  взгляд и увидеть все многообразие «мира истории» структуры и связи, события и действия, бытие народов и повседневную жизнь героев и «маленького человека», обыденное сознание и глобальные мировоззре­ния. Синтез различных направлений в исторической науке требует не только смены установок и преодо­ления психологических барьеров, но и, что более существенно, ставит сложные научные проблемы, осмыслить которые предстоит прежде всего теоретически. Кокка сомневается и в возможности понять явление, если ограничиваться только свидетельствами очевидцев. Кокка предупреждает, что «история повседневности» порой погружает читателя в море мелочей, возникает опасность «сужения истории до картинок из быта маленьких людей» и Кокка, и другие критики справедливо полагают, что историкам нового направления не хватает теоретической ориентированности и вкуса к обобщениям, чему придается особое значение в «социально-исторической науке». Они отмечают, что «историкам повседневности» есть чему поучиться у «социальных историков». Однако сам Кокка понимает, что «социально-исторической науке» «история повседневности» нужна нисколько не меньше. «История снизу» должна внести в описание исторического процесса, понимаемого как единство и взаимодействие объективных моментов. Р. Зідер вивчав проблематику родинно-шлюбних відносин, займався поясненням проблематики соц.мобільності. Мозер вивчав проблематику вивчення предмету соціальної історії, соц. історію робітників. Кожен з них зробив внесок у розвиток соціальної історії.