Теорії виникнення права

Виникнення права - це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів - вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божественним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

Представники теорії природного права (Конфуцій, Арістотель, Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. - Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від можливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його природою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право виключає всі фактори випадкового, повільного походження. Законодавча діяльність - заключна стадія утворення права, законодавці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники історичної школи права правильно стверджували, що право - об’єктивне історичне явище, обумовлене етнокультурними факторами, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідомості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під "народним духом", який проявляється у звичаях.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них - потреба у покоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін.Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма - результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право - абсолютне, а позитивне - відносне. Законодавство є тільки "проекцією" правових переживань, "фантазмом" психіки. Віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об’єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов’язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно економічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але вони не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільстві.

Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала походження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв’язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про примирення спочатку в усній, символічній формі укладалися за допомогою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори через повторення ситуацій однорідного характеру поступово переросли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

Висновок

Розглядаючи основні закономірності виникнення держави і права можна зробити висновок у тому, що будь-яка держава, разом з рішенням класових завдань у суспільстві, виконує і загальнолюдську місію без якої не може існувати жодне суспільство. З точки зору сучасних уявлень процес історичного розвитку держави і права полягає в поступовому перетворенні держави на один із складових елементів громадянського суспільства, що матиме на меті упорядкування та регулювання суспільних відносин, перетворення людини на найвищу соціальну цінність. Загальнолюдське призначення держави полягає в тому, щоб допомогти суспільству подолати протиріччя, знайти сторони згоди і співпраці різних верств населення, громадських сил. Держава виступає і як організація політичної влади суспільства. Держава офіційно встановлює право, забезпечує його виконання. Право ж, висловлюючи державну волю, регулює суспільні відносини, воно провадить в життя політику держави, регулює поведінку людей в державі, має загальнообов'язковий характер. Не держава створює і надає особистості права, а людина сама їх має від народження і обов'язок держави - визнавати і здійснювати ці права. Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави. Досягненню цієї мети мають сприяти реформи політичної і правової системи: У політичній сфері необхідно: поглиблення форм участі громадян в управлінні справами держави й суспільства; вдосконалення державного апарату з точки зору чіткого визначення та розмежування повноважень; підвищення активності громадських організацій; розширення гласності. Здійснення вищезгаданих завдань сприятиме побудові держави, де права і свободи людини будуть не лише проголошені, а й гарантовані; де верховенство матиме справедливе право, а держава та особа стануть рівноправними учасниками суспільних відносин. Демократичні держави спираються на право, вище призначення якого це визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина. Право є системою загальнообов'язкових юридичних норм, які виражають інтереси суспільства. Така держава відповідає високому рівню розвитку демократії, характеризується гласністю, багатопартійністю, вільними виборами, поділом влади, верховенством закону, охороною прав і свобод особистості, наявністю незалежного суду. Сьогодні українська громадськість потребує демократичної держави, в якій забезпечувалися б права і свободи, вона прагне брати участь у здійсненні влади, можливості відстоювати і пропагувати свої погляди й переконання, вимагає свободу слова й преси і т.п. На нинішньому етапі політичного й соціально-економічного розвитку України необхідно підвищувати рівень державно-правової свідомості, як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого неможливо розбудовувати молоду державу. Правова держава, до побудови якої ми прагнемо, виступає найдосконалішою формою організації і функціонування державної влади. Розвиток правової держави невіддільний від становлення прав людини, які власне і виступили тією ключовою категорією, навколо якої розвивались головні її характеристики. Лише правова держава може виступати як об’єктивний виразник інтересів внутрішньо неоднорідного і суперечливого громадянського суспільства.