Шляхи вирішення глобальної кризи освіти

Я вважаю, що розпочинати певні вдосконалення, звичайно, потрібно на ентузіазмі, проте підкріпленому матеріально. Важливим джерелом забезпечення галузі є організація економічної діяльності закладів освіти.

     В системі дошкільного дитячого виховання це здійснюється за рахунок планих послуг на основі неприбуткової діяльності дошкільних закладів. При цьому плата за утримання дітей в дошкільних закладах вираховується із сукупного доходу сім’ї і не підлягає оподаткуванню. Бюджетні асигнування виділяються у вигляді цільових субсидій окремим сім’ям на оплату перебування їх дітей у дошкільних закладах.

    Загальна середня освіта фінансується державою і одночасно використовує усі можливості недержавного сектору. Доходи батьків, спрямовані на оплату навчання у приватних школах, гімназіях, ліцеях, тощо як і спонсорські внески суб’єктів комерційної діяльності, звільняються від оподаткування. Надходження додоаткових коштів на обсяги бюдженого фінансування не впливає.

   Професійно-технічна освіта переорієнтується на виконання замовлень конкретних суб’єктів господарювання і фінансується за рахунок їх коштів.

   Вища освіта фінансується виходячи як із суспільних, так і індивідуальних потреб. Суспільні потреби забезпечуються через державне замовлення з виділенням відповідних бюджетних асигнувань, які розподіляються на конкурсних засадах. Індивідуальні потреби забезпечуються за рахунок платного навчання, у тому числі впровадження оплати за рахунок державних безвідсоткових кредитів під отримання освіти.

   Важливою передумовою конкурентноспроможності національної системи освіти є традиція грунтовної та якісної освіти. Насьогодні важливим є наблизити українську освіту до міжнародних стандартів, збагативши її практичними аспектами, насамперед, через зрозумілу та прозору систему державної аккредитації.

   Звичайно, все вище зазначене має бути правомірним, а відтак – потрібні нові розробки в законодавстві стосовно галузі освітніх послуг.

     Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування. До державних органів управління вищою освітою належать: Міністерство освіти і науки України; центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти; вища атестаційна комісія України; державна акредитаційна комісія.

      Ці установи здійснюють керівництво у сфері освіти,беруть участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки, професійної підготовки кадрів; розробляють програми розвитку освіти, державні стандарти; забезпечують зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн з питань, які входять до їх компетенції; проводять акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних закладів, видають їм ліцензії, сертифікати; організовують атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань.

Органами громадського самоврядування в освіті є: Всеукраїнський з'їзд працівників освіти; загальні збори колективу навчального закладу; районні, міські, обласнї конференції педагогічних працівників; з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти.

В Україні діють також інші неурядові організації з залученням іноземного капіталу. Серед найвідоміших міжнароднийфонд “Відродження“ (частина мережі фондів Сороса), British Counsil, Французький культурний центр. Всі вони є міжнародними благодійними організаціями, що фінансують проекти, які сприяють національному відродженню та демократизації освіти, підтримують різноманітні програми, надають гранти.

  Український ринок освітніх послуг має всі передумови для розвитку, але обов’язковою умовою є реформи у фінансуванні освіти. Насамперед, за рахунок розвитку приватної освіти, а також залучення кредитів для навчання, створення та функціонування спеціальних накопичувальних та страхових фондів.

  Наш викладацький склад є досить кваліфікованим, проте без матеріальних стимулів, нормальної матеріально-технічної бази, доступу до інформаційних ресурсів та забезпечення учбовою літературою, спостерігатимемо відтік талановитих викладачів за кордон, або ж зростання рівня корумпованості, а відтак – диплом перетвориться з показника рівня освіти на показник рівня доходів. Зміни та реформи мають бути продекларовані урядом та бути законодавчо закріпленими.

Підсумовуючи огляд освіти в Україні, слід зазначити, проблем у цій галузі чимало. Що ж стосується конкурентноздатності, то є підстави говорити про неї у регіональному масштабі (принаймні в певних галузях освіти), та передумови її формування в глобальному масштабі. Серед іншого це інноваційні та високваліфіковані вчителі та викладачі, поєднані з традиціями грунтовної теоретичної освіти.

Проте є деякі аспекти, що потребують нагальної уваги: реформи у фінансуванні та менеджменті освіти. Вживаючи вираз “ринок освітніх послуг“, слід розуміти, що якщо початкова та базова середня освіта є обов’язковими, то вища та післядипломна освіта є конкурсними, а в Україні зараз виникає реальна загроза знецінення диплому, перетворення його на папірець, що купується та продається.       

Список використаної літератури

1. «Освіта – ХХІ століття» // Шлях освіти, №5, 2001

2. «Інституціональні проблеми розвитку вищої освіти в Україні» // Економіка України, 2000

3. «Частное среднее образование» // Бизнес, 2001