Лідерство і керівництво в малій групі

 

Віддаючи належне ролі в підвищенні успішності функціонування малої групи «феноменам керування груповим процесом» [17], психологи приділяють особливу увагу вивченню явищ лідерства і керівництва в малих групах. Під лідерством звичайно розуміють процес внутрішньої соціально-психологічної самоорганізації і самоврядування в групі. Це явище виникає в системі неофіційних, неформальних відносин, разом з тим виступаючи і як засіб організації відносин цього типу, керування ними. Поряд із самим явищем лідерства, що припускає визначений зв'язок і взаємодію між ініціатором і організатором групової діяльності, з одного боку, і членами групи – з інший, необхідно розрізняти і поняття лідера.

Лідер – це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в умовах визначеної, специфічної і, як правило, досить значимої ситуації, щоб забезпечити організацію спільної, колективної діяльності людей для найбільш швидкого й успішного досягнення загальної мети.

Іноді поняття лідера ототожнюється з поняттям «авторитет», що не цілком коректно: звичайно, лідер виступає як авторитет для групи, але не всякий авторитет обов'язково означає лідерські можливості його носія. Лідер повинний організовувати рішення якоїсь задачі, авторитет такої функції не виконує, він просто може виступати як приклад, як ідеал, але зовсім не брати на себе рішення задачі. Тому феномен лідерства – це досить специфічне явище, не описуване ніякими іншими поняттями [17].

Для характеристики явища лідерства як процесу часто використовується поняття динаміки. Під динамікою лідерства маються на увазі всілякі зміни, зв'язані як зі змістом (статусом і типами), так і з масштабами лідерства, що функціонує в соціальної як мікро-, так і макросередовищу.

Стосовно до мікросередовища (тобто саме до малих груп) можна говорити про різний ступінь стійкості або динамічності, змінюваності лідерів, про природу і механізми цієї зміни одного лідера іншим [2].

Також проявом динаміки процесу лідерства можна вважати використовувані багатьма психологами при характеристиці явища лідерства в малих групах два і більш види лідерів, лідерських ролей.

У 50-і роки американським дослідникам Р. Бейлзу і Ф. Слейтору удалося виділити дві фундаментальні лідерські ролі: роль ділового, інструментального лідера (the task leader) і роль експресивного, соціально-емоційного лідера (the social-emotional leader), а сам факт їхньої наявності одержав назву феномена рольової диференціації лідерства. Було показано, що ці ролі зв'язані з різними аспектами групового функціонування: роль інструментального лідера включає дії, спрямовані переважно на рішення поставленої перед групою задачі, а роль емоційного лідера припускає дії, що відносяться в основному до сфери внутрішньої інтеграції групи [13]. Функції емоційного лідера – психологічний клімат у групі, турбота про оптимальне врегулювання міжособистісних відносин. Звичайно він виступає в ролі арбітра, порадника. Інструментальний же лідер бере на себе ініціативу в специфічних видах діяльності (завдяки своєї особливої компетентності в тих або інших справах) і координує загальні зусилля по досягненню цілей.

У рідких випадках можливий збіг рис інструментального й емоційного лідерів в одній особі. У такій ситуації можна констатувати виникнення універсального лідера.

Для виділення різних видів лідерства в психології часто використовується поняття стилю лідерства. Стиль лідерства – це сукупність засобів психологічного впливу, якими користується лідер для надання впливу на інших членів групи, серед яких він має високий статус. Традиційно розрізняють три основних стилі лідерства: авторитарний, демократичний і ліберальний.

Авторитарний стиль характеризується вираженою владністю лідера, директивністью його дій, єдиноначальністю в прийнятті рішень, систематичним контролем над діями відомих. Авторитарний лідер звичайно не дозволяє залежним від нього людям втручатися в керівництво, брати під сумнів, заперечувати прийняті їм рішення. Він чітко розділяє свої власні права й обов'язки відомих, обмежуючи дії останніх лише виконавськими функціями.

Демократичний стиль лідерства відрізняється від авторитарного тем, що лідер постійно звертається до думки залежних від нього людей, радиться з ними, залучає них до вироблення і прийняття рішень, до співробітництва в керуванні групою. Він не проводить чіткої лінії між власними правами й обов'язками відомих. Частина своїх повноважень він добровільно передає членам групи; вони у свою чергу також добровільно приймають на себе частина його обов'язків, якщо в цьому виникає необхідність. Демократичний лідер приділяє велику увагу не тільки діловим, але й особистим взаєминам у групі.

Ліберальний стиль лідерства – це така форма поводження лідера, при якій він фактично іде від своїх обов'язків по керівництву групою і поводиться так, начебто він не лідер, а рядовий член групи. Фактично в даному випадку він є лідером лише номінально.

Існують також і багато інших моделей типології лідерства, лідерських ролей, у тому числі і синтетичні стосовно вищезгаданого.

Інтерес соціальних психологів до феномена лідерства в малих групах вилився й у численні теорії – спроби пояснити, від чого залежить, займе індивід у групі лідерську чи позицію ні.

Існує три найбільш популярних теоретичних підходи в розумінні походження лідерства і лідерів: теорія чорт лідера, ситуаційна теорія лідерства і системна теорія.

«Теорія рис» виходить з положень німецької психології кінця XIX – початку XX століття і концентрує свою увагу на уроджених якостях лідера. Відповідно до неї, лідером може бути лише така людина, що володіє визначеними особистісними якостями або сукупністю деяких психологічних рис. Різні автори намагалися виділити ці необхідні лідерові риси. В американській соціальній психології такі набори якостей фіксувалися особливо ретельно, оскільки вони повинні були стати основою для побудови систем тестів для добору можливих лідерів. Однак дуже швидко з'ясувалося, що задача складання переліку таких рис не розв’язувана. Різнобій, що існував щодо якостей особистості, що складала набори «чорт лідера», дозволив засумніватися взагалі в можливості скласти більш-менш стабільний перелік рис, необхідних лідерові і, тим більше, що маються в нього.

На зміну теорії чорт прийшло нове пояснення, сформульоване в «ситуаційній теорії лідерства». Теорія рис у даній концепції не відкидається цілком, але затверджується, що в основному лідерство – продукт ситуації. У різних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, що перевершують інших, принаймні, у якомусь одній якості, але оскільки саме ця якість і виявляється необхідним у даній ситуації, людина, їм що володіє, стає лідером. Властивості, риси або якості лідера, таким чином, виявлялися відносними.

Два настільки крайніх підходи породили третій, компромісний варіант рішення проблеми. Він представлений у так називаній системній теорії лідерства, відповідно до якої лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідер – як суб'єкт керування цим процесом. При такому підході лідерство інтерпретується як функція групи, і тому вивчати його випливає з погляду цілей і задач групи, хоча і структура особистості лідера при цьому не повинна скидатися з рахунків.

Найбільше очевидно достоїнства системної теорії виявляються, коли мова заходить не просто про лідерство, а про керівництво. Більшість вітчизняних досліджень лідерства можна віднести до системних теорій лідерства [2].

Лідерство і керівництво як соціально-психологічні явища мають багато загального. Вони являють собою персоніфіковані форми соціального контролю й інтеграції всіх механізмів і способів соціально-психологічного впливу з метою досягнення максимального ефекту в груповій діяльності і спілкуванні.

У російській мові для позначення цих двох різних явищ існують два спеціальних терміни (так само, як і в німецькому, але не в англійському, де слово «лідер» вживається в обох випадках) і визначені розходження в змісті цих понять.

Найбільше повно якісні розходження, що існують між поняттями керівництва і лідерства, виразив Паригин Б.Д. На його думку, ці розходження зводяться до наступного.

1. Феномен лідерства по своїй природі зв'язаний, насамперед, з вираженням, оформленням і регулюванням внутрішньо-групових, міжособистісних відносин, що носять неофіційний характер, у той час як керівництво є носієм функцій і засобом регулювання офіційних відносин у рамках соціальної організації.

2. На відміну від явища лідерства, що народжується і функціонує головним чином в умовах мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, задачами й особливостями пануючої в макросередовищі системи соціальних відносин. Застосування соціально-психологічних знань, прийомів і методів у системі керівництва зв'язано з потребами розвитку соціальних відносин макросередовища.

3. Якщо лідерство як феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності виникає і функціонує переважно стихійно, то офіційне керівництво конституюється і функціонує в результаті цілеспрямованої і контрольованої діяльності цілої системи соціальних організацій і інститутів.

4. На відміну від лідерства, офіційне керівництво носить більш стабільний характер, оскільки не залежить у такій мері, як лідерство, від усіляких змін групових настроїв і змін, що відбуваються в міжособистісних відносинах між членами групи.

5. Відносини керівництва і підпорядкування в умовах лідерства не мають настільки визначену систему санкцій, як в умовах офіційного керівництва.

Авторитет лідера заснований лише на його особистому впливі на членів групи, тим часом як авторитет офіційного керівника припускає не тільки силу його особистого впливу, але і силу впливу тих указівок, що санкціонує, що випливають з рівня його офіційного статусу в системі організації.

6. Різна питома вага і факторів, що впливають на процес ухвалення відповідального рішення стихійним лідером і офіційним керівником.

У системі офіційного керівництва процес ухвалення відповідального рішення носить набагато більш складний і багаторазово опосередкований характер, чим в умовах стихійного лідерства.

7. Сфера діяльності стихійного лідера в основному замикається на мікросередовищі, на неофіційних відносинах симпатії або антипатії, визнання або невизнання, підтримки або опозиції у відносинах між членами малої групи. Сфера ж діяльності керівника значно ширше, оскільки останній, з одного боку, зобов'язаний стежити за психологічною атмосферою, системою міжособистісних відносин у первинних колективах, а з іншого боку – повинний підтримувати широкі соціальні як офіційні, так і неофіційні контакти, що виходять за рамки малих груп й які забезпечують необхідні умови для успішного функціонування останніх [19].

Розглядаючи описані вище питання стосовно до особливого виду малих груп – навчальній групі – можна сказати наступне. Як і в будь-якій групі, у класі між дітьми складається реальна, офіційно ніде не зафіксована динамічна система особистих взаємин. Але поряд з нею в кожнім навчальному колективі є своя організаційна структура. Вищі місця в ієрархії кожної структури (офіційний і неофіційної) займають, відповідно, лідер і керівник (староста, командир і т.п.) класу.

Багато дослідників указують на те, що ефективність діяльності кожного з них досягає максимуму у випадку об'єднання ознак кожного з них в одній особі. Однак, як показують дані Коломинського Я.Л. і інших дослідників, організаційна структура шкільного класу найчастіше не збігається зі структурою особистих взаємин – офіційно керівні посади в колективі займають учні, чия позиція, положення в системі особистих взаємин є далеко не лідерською. Хоча, ефективний керівник і гарний організатор повинний бути, користуючись термінами соціометрії, якщо не улюбленцем класу, не «зіркою» (отримавшим найбільше число позитивних соціометричних виборів), те вже у всякому разі, не «зневажаемим», «ізольованим» або «відкинутим» (відповідно, що одержав малу кількість позитивних виборів, що не получили їхній взагалі або отримавшим тільки негативні вибори). А такі факти, на жаль, не рідкість.

Тому, на думку Андрєєвої Г.М., послідовність аналізу проблеми співвідношення керівництва і лідерства повинна бути такий: спочатку виявлення загальних характеристик механізму лідерства, а потім інтерпретація цього механізму в рамках конкретної діяльності керівника.

Стосовно до навчальних груп це означає, що варто враховувати вже сформовані особисті взаємини між учнями при створенні організаційної структури групи. Однак сприятливі особисті взаємини самі по собі можуть і не виникнути під впливом спільного навчання й інших справ. Ці відносини треба спеціально виховувати. У свою чергу, самі ці особисті відносини залежать від організації спільної діяльності дітей. Звідси випливає, що основним шляхом досягнення відповідності між структурою особистих взаємин і офіційною структурою групи є активне формування особистих взаємин на основі спільної діяльності учнів.

Іншими словами, треба так планувати виховну роботу з класом, щоб у дітей міцніли не тільки ділові взаємини, на взаємні симпатії, прихильності, дружба. При цьому істотну допомогу може зробити знання структури особистих взаємин, знання фактично існуючих співвідношень між цією структурою й організаційною структурою класу.

Таким чином, з огляду на роль феноменів керування групою в підвищенні ефективності її діяльності, а також взаємозв'язок і взаємовплив структур офіційних і неофіційних відносин у малій групі, потрібно вивчати механізми і динаміку лідерства в системі особистих взаємин і на цій основі підходити, як до вторинного в даному випадку, до питання формування організаційної структури групи.