Наслідки другої світової війни для України не зводилися до одних руйнувань — вони були значно складнішими. Значне розширились її межі, зросло її економічне і політичному значення в СРСР, радикально змінився склад населення, і, нарешті, вперше за багато сторіч українці були з'єднане в рамках однієї держави українське суспільство. Найважливішим територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР.
Незабаром після закінчення війни Москва зуміла також «переконати» Чехословакію і Румунію відмовитися від їх претензій на Закарпаття і Буковину. Отже, врешті-решт вся Західна Україна з її 7-мільйонним населенням і територією і 1 10 тисяч квадратних кілометрів увійшла до складу СРСР. До кінця 1945 р. територія радянської України досягала більше 580 тисяч квадратних кілометрів, а населення — близько 41 мільйона чоловік.
Після війни Україна, особливо її західні райони, випробовувала велику потребу в промислових робочих, управлінських кадрах і партійних функціонерах. Сотні тисяч російських, направляються радянським урядом, хлинули сюди, особливо в міста, заповнюючи ці пропуски.
|
|
В результаті чотирьох років самої руйнівної в історії війни Радянський Союз зіткнувся з колосальною задачею відновлення економіки. Наприклад, об'єм промислової продукції України в 1945 році складав всього 26 % рівня 1940 року. Як і очікували, радвлада приступила до відновлення економіки з складання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). В ньому знов відобразилася характерна особливість тоталітарної системи: її здатність концентрувати ресурси, незважаючи на бажання і потреби людей. Звідси і неймовірні вимоги: відновити розорені райони, підняти промисловість і сільське господарство до довоєнного рівня і навіть перевищити його — і все це за п'ять років. Сталін також пропонував ряд грандіозних «перетворень» природи в Україні, що передбачали спорудити величезну дамбу на Дніпрі і створити обширні лісові зони в степах для попередження засух і вивітрювання ґрунтів.
Як і в 1930-ті роки, результати четвертого п'ятирічного плану були неоднозначними. До 1950 р. загальний об'єм промислової продукції України перевищував рівень 1940 р. на 15 %. В Західній Україні, де до війни важка промисловість практично була відсутня, прогрес був особливо вражаючим: до 1950 р. об'єм продукції регіону збільшився на 230 %. В 1950-ті роки Україна знов перетворилася на одне з ведучих промитий ленних держав Європи. Вона проводила більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина і Франція (західні німці, правда, проводили більше сталі), а по вуглевидобуванню майже дорівнювала Західній Німеччині.
|
|
Збільшення кількості і укрупнення заводів, проте, не зазначили помітного поліпшення життєвого рівня. Традиційна для радвладі зневага до виробництва товарів широкого споживання привела до таких крайнощів, що покупка пари взуття, зубної щітки і навіть буханця хліба перетворилася на проблему. До 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня виробництва. Споживацькі можливості населення були понижені також в результаті грошової реформи 1947 р., що ударила по особистих заощадженнях громадян.
Не дивлячись на явні хронічні проблеми колективного господарства на селі, радянське керівництво було переконано в відновленні колективізації.
Не дивлячись на те що на початку війни комуністична партія України знаходилася в дуже складному положенні, пережила вона це на превеликий подив добре. На партію лягла відповідальність за поразки початкового етапу війни, помилки і приголомшуючі втрати; її престиж і авторитет різко впали. Військові мобілізації і втрати на фронті зменшили чисельність українських комуністів з більш ніж 600 тис. в 1940 р. до менш ніж 200 тис. в 1945. Велика частина членів партії була евакуйована при радянському відступі, тому під час війни в Україні їх залишалося тільки близько 15 тис. Втім, коли фортуна знов обернулася лицем до Порад, вона посміхнулася і українським комуністам.
На урядовому рівні найпримітнішим підсумком війни стала несподівана (і вельми обмежене) поява України на міжнародній арені. Україна і Білорусь разом з СРСР були включені в число 47 держав — засновників Організації Об’єднаних Націй. Загальноприйнята версія, що пояснює позицію Сталіна в цьому питанні, зводиться до того, що він нібито прагнув дістати якомога більше голосів в ООН (спочатку він взагалі добивався окремого права голосу для кожної з 16 радянських республік). Проте є свідоцтва того, що цей крок Сталіна був також його реакцією на підйом відчуття самоповаги українців у зв'язку з їх роллю в перемозі над нацистською Німеччиною. Так чи інакше, з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно радянським джерелам, до 1950 р. Україна стала також членом 20 міжнародних організацій і уклала від свого імені 65 договорів. Зрозуміло, що Україна дотримувалася в ООН і всіх інших організаціях позицій, на яких стояв СРСР.
Не дивлячись на найбільший моральний підйом, що був пережитий радянським суспільством завдяки перемозі в другій світовій війні, Сталін вважав, що вона нанесла його режиму найсерйозніші втрати ідеологічного характеру. Прагнучи підняти бойовий дух радянських людей під час війни, радвлада стимулювала національні відчуття як російського, так і інших народів СРСР, а також зняла обмеження з релігії. Але найбільша турбота режиму викликала ту обставину, що близько 70 мільйонів радянських людей — жителі окупованих німцями територій, що вивозились на примусові роботи, військовополонені — познайомилися із Заходом і скуштували деякі сторони західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу Радянського Союзу були включені території з мільйонами людей, які в більшості негативно, або, в кращому випадку, скептично відносилися до радянської ідеології, політичної системи і економічного устрою.
Людиною, якій Сталін довірив задачу відновлення «ідеологічної чистоти», був його найближчий помічник Андрій Жданов. Влітку 1946 р. він розвернув справжній наступ проти тих, хто жадав пом'якшення культурного клімату і захоплювався досягненнями західної цивілізації.
Відповідно до цієї задачі не менше важливим елементом ідеологічної кампанії стало прославляння досягнень російської культури і науки. Як це траплялося і у минулому, українці сталі найуразливішим об'єктом сталінських нововведень. Саме вони довше за всі перебували під окупацією, саме їх в найбільшій кількості вивозили на примусові роботи до Германію; саме в Західній Україні антирадянські настрої були самими живучими, саме в західних українцях сильніше за все відчувалися «чужі» впливи. Ознаки погрому, що наближається, в Україні виявилися в липні 1946 р., коли з боку Центрального комітету партії в Москві прозвучали зловісні звинувачення на адресу української парторганізації в тому, що вона не «надає належної уваги відбору і ідейно-політичному вихованню кадрів в області науки, літератури і мистецтва», де ще існують прояви «ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології» і робляться спроби «відновити українські націоналістичні теорії». Це був похоронний дзвін по скромному післявоєнному відродженню української культури. Через місяць, коли найпопулярніший український письменник-гуморист Остап Вішня, репресований в 1930-е роки, наважився виказати ідею, що художник у пошуках своєї творчої особи і самобутності має право на помилку, з Москви пролунала буря звинувачень в «ідеологічній розхлябаності».
|
|
Знайшлися і більш конкретні адресати цієї кампанії: Д.Литвин, наприклад, зосередився на недавно опублікованій «Історії української літератури». Він вказував, що ця робота містить серйозні «упущення», оскільки розвиток української літератури розглядається в ній у відриві від класової боротьби, перебільшені західні впливи, тоді як благотворній дії російської культури надано мало уваги. Через рік об'єктом подібної критики стала нова «Історія України», що вийшла в 1943 р. під редакцією М. Н. Петровського. Перед авторами була поставлена вимога «очистити» історичні праці від впливу Грушевського, Принизливим нападкам піддалися за використовування в своїй творчості традиційних українських мотивів композитори України. Опера К. Данькевича «Богдана Хмельницький» критикувалася за те, що в ній дуже мало мовилося про видатну роль росіян; українські літературні журнали і енциклопедичні видання на всі лади критикувались за зосередженість на «вузьких» українських темах. Особливо жорстокої «полювання на відьом» під прапорами боротьби з українським націоналізмом стало в період недовгого перебування в Україні в 1947 р. Кагановіча, який одержував явно садистське задоволення від переслідування українських інтелігентів.
|
|
Апогеєм ідеологічного «закручування гайок» став 1951 рік, коли був зраджений анафемі вірш Сосюри «Любіть Україну!», написаний на хвилі патріотичного підйому в 1944 р. і одержав Сталінську премію. Автора звинуватили в націоналізмі і примусили публічно виступити з принизливим розкаянням. Пошуки ідеологічних ухилів досягли вже просто гротескових (але нерідко і смертельних) форм, коли об'єктом переслідувань сталі євреї. Багато єврейських письменників, вчених, художники, артисти стали жертвами боротьби з «безрідними космополітами». Репресивні органи навіть сфабрикували справу про «змову» групи єврейської інтелігенції, яка нібито збиралася за допомогою «міжнародного єврейства» захопити Крим і відділитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилася безглузда ідея, що стала згодом розхожим місцем в радянській пропаганді, — про співпрацю українських націоналістів і єврейських сіоністів в боротьбі проти радвлади.
Все свідчило про те, що Сталін готує нове криваве чищення. Інтелігенцію України охопила паніка: творча активність завмерла, всі поспішали визнавати помилки і просити за них вибачення. 5 березня 1953 р. «батько народів» помер, незважаючи на «відлигу», яка принесла певне пом’якшення, ситуація на Україні суттєво не змінилася.