Таблиця № 1
№ п/п | Види злочинів | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 | 2006 |
І. | Злочини проти власності економічної спрямованості (абс. число) | 13 691 | 14366 | 16242 | 17535 | 16926 |
— питома вага до всіх злочинів (%) | 3,0 | 2,6 | 3,1 | 3,6 | 4,0 | |
— питома вага до злочинів економічної спрямованості (%) | 42,4 | 33,2 | 36,7 | 38,8 | 39,7 | |
2. | Злочини у сфері господарської діяльності економічної спрямованості (абс. число) | §863 | 7145 | 8616 | 8974 | 8726 |
— питома вага до всіх злочинів (%) | 1,9 | 1,3 | 1,6 | 1,8 | 2,0 | |
— питома вага до злочинів економічної спрямованості (%) | 27,5 | 16,5 | 19,4 | 19,9 | 20,4 | |
3. | Разом по графах І -2 | 22 554 | 21511 | 24858 | 26509 | 25652 |
4. | Майнові злочини проти державної, комунальної форм власності, вчинені у загальнокримінаяьний спосіб (абс. число) | 54175 | дані не обліковуються | дані не обліковуються | дані не обліковуються | |
— питома вага до всіх злочинів (%) | 12,0 | |||||
5 | Разом по графах 1, 2, 4 (абс, число) | 76729 | 21511* | 24 858* | 26509* | 25 652* |
— питома вага до всіх злочинів (%) | 16,9 | 3,9 | 4,7 | 5,4 | 6,0 |
* без даних за графою 4
|
|
Таким чином, у 2002 р. рівень злочинності у сфері економіки згідно з чинними тоді статистичними формами МВС (графи 1, 2,4 таблиці), становив 76 729 злочинів, або 16,9 % від загальної їх кількості, зареєстрованої в Україні за вказаний період. Переважну більшість серед них (54 175, або 70,6 %) становили злочини проти державної та комунальної власності, вчинені у загальнокриміна-льний спосіб, головним чином — у формі крадіжки (55,6 %). Злочини проти власності «економічної спрямованості» становили 13 691, або до всіх такої спрямованості — 42,4 %, а до вирахуваних нами у сфері економіки — 17,8 %. Злочини у сфері господарської діяльності економічної спрямованості відповідно — 27,5 % та 11,5 %. До сукупності злочинів, «зарахованих» до сфери еко-
114
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
номіки, із числа злочинів, які згідно з формами статистики рахуються такими, що мали економічну спрямованість, не включені злочини у сфері службової діяльності (18017) та у сфері використання ЕОМ (25), які далеко не всі можуть спрямовуватися проти економічних відносин.
Починаючи з 2003 р., коли перестали окремо обліковуватися майнові злочини проти державної та комунальної форми власності, вчинені у загальнокримінальний спосіб, рівень злочинності у сфері економіки відповідно до статистичних даних суттєво «знизився» (в абсолютних числах — у 3-3,5 рази, за питомою вагою до всіх зареєстрованих злочинів — більш ніж у 4 рази) і лише починаючи з 2004 р. питома вага почала зростати, у 2006 р. досягнувши 6,0%.
Серед злочинів «економічної спрямованості» понад третину становлять злочини проти власності (у 2006 р. їх питома вага досягла 39,7 %), серед яких за даними 2006р. майже половину (7 371, або 43,6 %) становили факти привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем. Динаміка цієї категорії злочинів характеризується поступовим незначним зменшенням їх зареєстрованої кількості. Порівняно з 2002 р. остання зменшилася у 2006 р. на 7,7 %. Водночас серед злочинів проти власності економічної спрямованості стрімко зростає число шахрайств. У 2006 р. їх кількість збільшилася проти 2004 р. більш ніж на третину (35 %), досягнувши ЗО % серед злочинів проти власності зазначеної спрямованості.
|
|
Злочини «економічної спрямованості» у сфері господарської діяльності, починаючи з 2004 р., становлять приблизно п'яту частину (у 2006 р. — 20,4 %) серед тих, які реєструють за ознакою цієї спрямованості, їх кількість щороку коливається у межах 8,5-9 тис. (у 2006 р. — 8 726). У третьому та четвертому параграфах буде зроблено більш детальний аналіз структури та динаміки злочинів проти власності та у сфері господарської діяльності «економічної спрямованості». Зараз же потрібно наголосити ось на чому. Предметом реагування правоохоронних органів, передусім міліції, у сфері економіки до останнього часу були переважно посягання загальнокримінального характеру, насамперед крадіжки, їх виявляли та викривали здебільшого працівники кримінального
115
Глава 2 :;>"л"" '' • ' ""'*'' ' ''
розшуку. Викриття цих злочинів, як правило, здійснюється за фактом їх вчинення, не потребує економічного аналізу, проникнення в економічну діяльність. В останній до 2005 р. викривався фактично лише один з восьми злочинів, які вважалися вчиненими у сфері економіки. У 2005-2006 рр. спрямованість та результативність діяльності Державної служби боротьби з економічною злочинністю стали більш помітними, хоча й зараз у сфері економіки значно більше викривається злочинів, вчинених загальнокриміна-льним способом.
На завершення першого параграфа окреслимо визначальні ознаки сучасної злочинності у сфері економіки та її поняття.
Визначальними її ознаками мають бути визнані:
а) місце вчинення, яким є сфера економіки;
б) спрямованість щодо елементів легальної економіки, еко номічної діяльності (нелегальна економіка не перебуває під захис том кримінального закону);
в) їх родовим об'єктом є економічні відносини, яким свідомо чи несвідомо завдається шкоди;
г) корисливий мотив вчинення, який за наявності економічно го інтересу (здобуття прибутків, додаткової вартості) допов нюється метою отримання економічного результату;
ґ) їх суб'єктом є здебільшого учасник економічної діяльності, що має окремий економічний інтерес та прагне отримати власний економічний результат, або рідше особа, не причетна до цієї діяльності, яка має ціль скористатися у злочинний спосіб ЇЇ елементами чи результатами;
д) наявність прямого умислу, пов'язаного із отриманням одно го з названих результатів;
е) прагнення у міру розгортання злочинної економічної діяль ності до її організаційного забезпечення, насамперед через коруп- ційні зв'язки і підтримку органів влади, що виводить її на рівень організованої злочинної діяльності. Одночасно розширюється сег мент міждержавної злочинності у сфері економіки, яка поки що яв но недостатньо взята під контроль правоохоронної системи.
З огляду на наведене поняття злочинності у сфері економіки можна визначити так. Злочинність у сфері економіки — це сукупність передбачених законом умисних корисливих злочинів, що
116
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
мають об'єктом посягання легальні економічні відносини та спрямовані на задоволення матеріальних інтересів суб'єкта злочину, а за наявності у нього окремого економічного інтересу, — до отримання власного економічного результату.
|
|
Характерною ознакою більшості злочинів у сфері економіки сучасної України є пов'язаність їх зумовлення та можливості вчинення із суспільно-політичними та економічними передумовами криміналізації економічних відносин.
Ј 2. Суспільно-політичні та економічні передумови
криміналізації відносин та детермінації злочинності
у сфері економіки сучасної України
Минуло 15 років відтоді, як Україна вступила на шлях ринкових перетворень. За цей час різко упав рівень матеріального забезпечення переважної більшості населення. Значна його части?Іа опинилася за межею бідності. Сотні тисяч людей втратили роботу. Декілька мільйонів за заробітком подалися за кордон. Мізерний рівень оплати праці не задовольняє елементарних потреб десятків мільйонів працівників, ставить значні прошарки населення перед проблемою фізичного виживання. Ці та інші відомі чинники завжди корелювали, а здебільшого й зумовлювали вчинення злочинів на ґрунті матеріальних потреб, які в кримінальному праві зазвичай кваліфікувалися як корисливі мотиви. Таким чином, 15 років нібито ринкових трансформацій різко криміналізували обстановку в країні, насамперед у сфері матеріального забезпечення населення і в економіці загалом.
Чому так сталося? Чому позитивне для багатьох країн світу, у тому числі країн із централізованою соціалістичною економікою та значно гіршими від України початковими економічними умовами, в українських реаліях перетворилося на негативне, на величезний потенційно криміногенний пласт. Розглянемо насамперед економічну складову цих процесів.
За максимального укрупнення завдань та процесів переведення економіки на ринкові засади фахівці виокремлюють серед них Декілька основних. Перше — це приватизація, або ширше — роздержавлення державної власності. Друге — перехід від централізованих методів планування і управління до ринкових ме-
|
|
117
Глава 2
тодів регулювання. Третє — забезпечення державою адекватних поставленим завданням правових засад процесу трансформації та у тому числі — управління власністю, яка буде певний період державною. Четверте — це забезпечення загалом державного управління та державного контролю за дотриманням правових норм, які визначають та регулюють ринкову трансформацію, створення і забезпечення ринкових відносин.
Виконання цих завдань передусім було державним обов'язком. Саме держава в особі свого законодавчого органу та центральних органів виконавчої влади й управління повинна була реалізувати свою функцію власника. Законодавче мали бути визначені та надані виконавчим органам повноваження щодо розпорядження об'єктами права державної власності, встановлений порядок і відповідальність за здійснення цих повноважень. У цілому це була відповідальність держави перед народом, працею декількох поколінь якого була створена та примножена державна власність.
Проте сталося зовсім по-іншому. Під популістськими, а нерідко й провокаційними гаслами економічної свободи, лібералізації всього і вся, масово приймалися рішення про кооперацію, корпо-ратизацію та іншу безконтрольну з боку держави зміну форми державної власності. Держава в особі своїх органів та за згоди її керівників фактично самоусунулася від визначення, регулювання та здійснення ринкових перетворень. Протягом 1992-1993 рр., коли Кабінет Міністрів за ініціативою його керівника отримав від Верховної Ради України особливі повноваження видавати декрети, що мали силу законів, було фактично знищено або «перероблено» в інтересах нових претендентів на власність правове поле держави. Саме у цей час, користуючись прогалинами, суперечностями, неузгодженостями правових норм, а головне — традиційною з радянських часів відсутністю детального законодавчого регулювання питань набуття прав розпорядження об'єктами державної власності, за рахунок останньої, її експлуатації та перетворення в інші недержавні форми, при мовчазному потуранні та сприянні влади, участі багатьох її впливових представників виникли «швидкі» багатомільйонні капітали, чим був покладений початок капіталізації влади зверху донизу, її олігархічному зрощенню із надвеликим та, як правило, непрозорим, напівлегітим-
118
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
ним бізнесом. Одночасно на тисячах підприємств за ініціативи їх директорів та інших «командирів виробництва» поширилося створення кооперативів, малих підприємств, керованих, як правило, родичами та близькими людьми цих керівників, їм передавалося задарма або продавалося за безцінь державне майно нібито для виконання функцій, в основному розподільчих та збутових, які, мовляв, «заважають» виконувати виробничу функцію. Ця практика привела до подрібнення великих індустріальних об'єднань, появи різних цін та внутрішньої міжструктурної конкуренції. Економічні зв'язки між державними підприємствами стали здійснюватися через систему численних приватних посередників, які отримували основний прибуток, «прокручували» державні кошти, завели систему неплатежів, передусім податкових. Це спричинило зростання собівартості та подорожчання продукції для державних споживачів, знизило рівень заробітної плати та можливості її своєчасної виплати. Однак шкідливе викривлення економічних відносин тривалий час не викликало дійових заходів виправлення з боку вищих владних структур. Це, мовляв, неминучий наслідок ринкових перетворень.
Більше того, у цей час галузевий порядок управління виробництвом та економікою загалом Уряд змінив на функціональний. Знову-таки під гаслом уникнення державного адміністрування ринковими відносинами. В результаті центральні органи виконавчої влади та їх регіональні структури, що здебільшого побудовані за галузевою ознакою, втратили свої управлінські, зокрема організаційні та контрольні повноваження. Але посадовці, які правили у цих структурах, та директори підприємств — як керівники, Що уповноважені державою, залишилися на своїх місцях. Саме вони й стали фактичними розпорядниками довіреної їм державної власності.
Період 1992-1993 рр., що передував приватизації, не лише знаменував втрату державою значної частини власності та визначив фактичних розпорядників тієї її частини, яка залишилася та мала Роздержавлюватися. У цей час за згоди та фактичного потурання Кабміну відбулася низка афер із трастами, нечуваний (у тисячі Разів) галоп інфляції, введення паперових купоно-карбованців, які зразу стали поживою для численних фальшувальників. Зреш-
119
Глава 2
тою знецінилися вклади та накопичення мільйонів трудівників. Перед початком приватизації вони стали неспроможними реально брати у ній участь.
За цих умов почалося вирішення головного завдання ринкових перетворень — приватизації державного майна. Фахівці дають неоднозначні оцінки українській приватизації. Загалом вона була потрібна і неминуча. Вважається, що вона виконала своє основне політичне завдання — стимулювати прискорений розвиток недержавного сектора економіки та забезпечити його переважання. За даними Державного комітету статистики, з 1992 р. по 2003 р. в Україні змінили форму власності 90,5 тис. підприємств. Частка недержавного сектора економіки стала переважати державний в усіх сферах економічної діяльності та становила у середньому понад 60 %, а у деяких галузях (хімічна, легка промисловість) — 98-99 %. Підприємства приватної форми власності вигідно відрізнялися майже усіма економічними показниками. Спеціальне дослідження В. Дубровського і Т. Шагаєвої показало, що у 1997-2000 рр. за умов глибокої кризи та падіння виробництва недержавні підприємства вели себе більш по-ринковому і мали менше негативних економічних показників1. Висловлювалася думка, що з приватизацією, поряд з іншими факторами, слід пов'язувати зростання виробництва, яке розпочалося у 2000 р.
Водночас приватизація «по-українськи» мала низку небажаних, суспільно неприйнятних наслідків, негативно оцінюється переважною частиною населення (до 85 %). В основні негативного ставлення населення до приватизації лежить разюче розчарування її соціальними наслідками, особливо для основної маси акціонерів, які брали участь у сертифікатній приватизації.
Через низьку вартість акцій (до 2 дол. США), відсутність дивідендів із них переважна більшість акціонерів (їх загалом налічується в Україні понад 19 млн) навіть не оформляла право власності на акції, не може ні продати свої акції за більш-менш пристойною ціною, ні отримати доход від них. Приватизація загалом не дала пересічному громадянинові власності та матеріальної вигоди, не зробила його підприємцем, учасником ринкових відно-
1 Дзеркало тижня. - 2003. - № 34 (459). - 6 верес.
120
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
син, приватизації великих пакетів середніх і великих підприємств. Стосовно останніх приватизація формально проводилася на конкурсній основі. Але фактично тут панувала, гостро протистояла та через змову з директорами підприємств, урядовими чиновниками аж до найвищого владного рівня поповнювала свою новоспечену, вимірювану у сотні мільйонів власність купка надбагатіїв, олігархічних кланів. Вони пов'язані з можновладцями спільними великомасштабними бізнесовими інтересами, корупційними зв'язками, нерідко «тіньовими» та кримінальними методами. При цьому через пільги, відстрочки, різні маніпуляції від приватизації до Державного бюджету надходили мізерні кошти, на порядок нижчі від фактичної вартості підприємств. За реальними оцінками за роки так званого реформування приватизовано та розпродано державного майна на 100 млрд гривень, а до бюджету не надійшло навіть одного відсотка від цієї суми.
Негативні наслідки такої приватизації торкнулися працівників більшості приватизованих підприємств. Тут здебільшого відбулося значне скорочення виробництва, масове звільнення працівників, зменшення обсягів оборотних активів, інвестицій, загалом погіршення соціально-економічних та насамперед фінансових показників, що призвело до кризи платежів, поширення бартеру, заборгованості з заробітної плати.
У § 4 глави 5 Книги 1 Курсу вже йшлося про руйнівні наслідки приватизації землі на селі. Невиправну шкоду сільському населенню та загалом державі спричинила також приватизація цукрових заводів. Фонд державного майна здійснив її одномоментно, фактично за безцінь. Мільйони акцій на ці підприємства були передані сотням тисяч акціонерів. Через безгосподарність та безладдя більшість акцій швидко здешевіла у 20 разів, їх вартість знизилася до 0,5-1 копійки, їх за безцінь скуповували, багато разів перепродавали. В результаті 400 тис. працівників втратили не лише акції, а й робочі місця, багато заводів зупинили виробництво, його обсяг скоротився у 3 рази. Нині навіть у сезон більше третини заводів не працюють, ще більше недовантажені сировиною, існує хронічна проблема реалізації продукції у «вільний» спосіб. Навколо заводів Раніше розвивалася соціально-культурна та побутова інфраструктура. Тепер вона стала безгосподарною, нерентабельною, пєретво-
121
Глава 2
рилася у здобич місцевих ділків, перепрофільована в основному на продаж алкогольних напоїв, «снікерсів» та гумки. За даними Комітету Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізкультури і спорту, нині майже 40 % сіл не мають жодних об'єктів господарської діяльності, 60 % — відділень зв'язку, 80 % — спортивних споруд, 43 % — медичних установ, навіть фельдшерсько-акушерських пунктів, у 3 рази скоротилася мережа магазинів, майже повністю — пологових будинків. Сільські спеціалісти, а це переважно молодь, не мають заробітку. Рівень злиденності у сільських молодих сім'ях у 2004 р. становив 28,2 %, що вдвічі більше за середній показник; витрати нижче прожиткового мінімуму мали 68 % сімей. Рівень безробіття серед сільської молоді коливається у межах від 12 до 34 %, що втричі вище від середньоук-раїнського показника, загалом не зайнята на виробництві третина працездатних селян. Молодь, передусім зі спеціальною освітою, масово залишає села. Якщо у 2002 р. кількість тих, що виїхали з села, перевищувала кількість прибулих на 24 тис., то у 2004 р. ця різниця зросла до 45 тис. осіб. Сільська молодь нині стала однією з найбільш потенційно криміногенних груп. Значна її частина охоплена кримінальною міграцією, передусім у приміських населених пунктах та на околицях великих міст.
Упущення та згубні наслідки приватизації в Україні органічно поєднані з недоліками та зловживаннями у системі державного управління. Чиновництво, особливо вищих рангів, створило систему, яка отримала у народі назву «прихватизація». У владному та управлінському середовищі вищих рівнів фактично відбувалася та й зараз не припинена «приватизація держави», її функцій, повноважень, здобутків, які значною мірою привласнені чиновництвом. Цей процес підтримується олігархічним капіталом, який швидко захоплює владні висоти, живить його всеосяжною та значною мірою легалізованою корупцією, яка спирається на легальні (офіційні) рішення, прийняті в інтересах купки багатіїв, та через це формально не вразлива для правоохоронних органів. У світі цей процес отримав назву мафії. Він поступово охоплює владу на місцевому та високому рівнях, особливо наочно проявляється у передвиборчий період через купівлю місць у партійних виборчих списках. Тіньові форми та методи приватизації, роздавання дер-
122
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
жавної власності в управління використовуються можновладцями, щоб тримати нововиявленого «управителя» на гачку можливого викриття та покарання, маючи з цього постійний зиск — «ко-рупційний оброк».
Спеціальне дослідження цих процесів, проведене у Центрі Ра-зумкова, дало підстави твердити, що в результаті приватизації в Україні не відбулося головного — відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишилися переважно залежними від режиму влади, окремих посадових осіб, впливовість та «ціна» яких зростали пропорційно висоті їх положення у державно-бюрократичній ієрархії. Ознаки цієї «системи»: високий рівень корупції, нерідко легалізованої, сплетіння комерційних інтересів владних і бізнесових структур. Інтегрованим наслідком цього процесу стало гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, підйому добробуту населення. Вихід із цього становища учасники дослідження бачили значною мірою у політичній площині, докорінній зміні політико-економічних відносин1.
Симбіоз влади і надвеликого капіталу в Україні став головною перешкодою на шляху нормальної приватизації, переходу до ринкових відносин, головною причиною різкої збіднілості держави і населення. Таким став наслідок здіснення в України першого (приватизаційного) завдання ринкових перетворень.
Все викладене не могло не викликати системної економічної та політичної кризи, різкого падіння виробництва та інших сфер економіки, матеріального рівня населення, дефіциту державних, передусім фінансових можливостей зупинити кризу, чим характеризується період 1994-1999 рр. Суспільно-політичні та економічні передумови, що були закладені у попередні два-три роки, у цей період проявили свій вплив на формування криміногенних чинників:
а) серед збіднілого населення;
б) у сфері економічної діяльності, де захопив позиції явний та прихований кримінал.
Період системної кризи 1994-1999 рр. виявився у такому:
— різкому послабленні держави;
— розпаді державної господарської системи і катастрофічному падінні виробництва;
' Національна безпека і оборона. - 2004. - № 2. - С. 5-6.
123
Глава 2
— нездатності влади опрацювати, послідовно та системно здій снити будь-яку стратегію посткомуністичної трансформації, зок рема швидко створити або відновити необхідну правову систему та ринкову інфраструктуру;
— перетворенні старої бюрократії та чиновництва із знаряддя влади у владу;
— формуванні нового капіталу за участю бюрократії, передусім у процесах приватизації;
— бурхливому розвитку тіньової економіки, корупції, у тому числі великомасштабної, великопосадової, здебільшого легалізо ваної урядовими рішеннями, яка через це не отримала криміналь но-правового визначення та стала фактично недоторканною для правоохоронних органів.
Названі результати підірвали віру населення у можливість ринкових перетворень за нинішньої системи влади. Виявилася значною мірою скомпрометованою ідея лібералізації та демократизації економіки. Це те, що Україна отримала замість вирішення другого завдання — управління економікою за ринкових методів регулювання.
Слід зазначити, що згадані та інші негаразди і збочення у проведенні ринкових реформ не залишалися поза увагою небайдужих фахівців: економістів, правознавців, менеджерів. Вносилися обґрунтовані пропозиції щодо термінового перегляду на стратегічному та організаційно-тактичному рівнях процесів ринкових перетворень. Зокрема О. Д. Святоцький у 1998 р. слушно пропонував у короткий строк запровадити у межах єдиного правового поля на рівних конкурентних засадах функціонування всіх форм власності з обов'язковим регулюванням державою, із забезпеченням широкого використання протекціонізму у захисті власного ринку та свого виробника, переглянути практику широкого посередництва у відносинах між виробником і реалізатором його продукції, здійснити конкретні заходи державної підтримки суб'єктів сільськогосподарського сектора економіки тощо1. Проте ці та інші слушні пропозиції залишилися поза увагою та реагуванням вищих
1 Святоцький О. Роздуми про сучасне і майбутнє української держави. — К., 1998. -С. 27-30.
124
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
органів державної влади. Очевидно, не тому, що останні були мало освічені в управлінських засобах ринкових перетворень (хоча виявився і цей чинник), а головним чином через те, що вони вбачали зовсім іншу мету своєї управлінської функції у період реформації — отримати від них власну вигоду, щоб збагатитися за рахунок державної власності капіталами, які із закінченням цього періоду визначатимуть фактичне становище у суспільстві.
Слід визнати, що і третє завдання — законодавчого та організаційного забезпечення управління часткою власності, яка продовжувала перебувати у володінні держави, вирішене незадовільно. Спочатку тривалий час переукладалися контракти з керівниками державних підприємств, незважаючи на нікчемні результати їх господарювання, фактичне знищення виробничої бази підприємств. Згодом було вирішено створити державний орган — Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Воно стало передавати частки паїв, акцій, що належать державі, приватним особам, які нібито мають фаховий досвід управління. Процес приватного заволодіння державною власністю, її частками нібито для «ефективного управління» відбувався, як правило, за стандартною схемою:
1) звернення здебільшого до Президента певного кола осіб, які мали змогу практично «забезпечити» таке звернення, з критичною оцінкою неефективності управління державним майном конкрет ного підприємства, запевненням, що вони краще справляться з управлінням, та отримання рішення щодо останнього;
2) розвиток після цього зовні високої управлінської активності, а насправді швидке застосування різноманітних схем, щоб заво лодіти державною власністю; при цьому використовувалися: пере дача майна, як ніби неприбуткового, за цінами, значно нижчими, ніж ринкові; надання майна в заставу або кредит; заведення судо вої тяганини нібито «на захист» незаконно привласненого майна, а фактично втрата його; порушення процедури банкротства, здій снення його та заміна керівника підприємства наближеною осо бою.
На страхування державного майна, потреби уповноважених осіб із управління, підтримку самих підприємств витрачені колосальні бюджетні кошти, адресати і результати витрачання яких
125
Глава 2
Кабміном приховувалися. Між тим аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств державного сектора засвідчив: незадовільну керованість його виробничними об'єктами, відсутність належного контролю з боку державних органів за збереженням державного майна, цільовим використанням коштів, платіжною дисципліною, ціноутворенням, незрівнянним рівнем зарплати керівників і чиновного персоналу з одного боку та оплатою праці, її розміром і своєчасністю щодо виробничників.
Як наслідок — державні підприємства та їх частки лишалися територією, на якій не було справжнього власника. Тут процвітає розкрадання майна. Згадайте майнові злочини проти державної та колективної власності, вчинені у загальнокримінальний спосіб. Поки вони до 2003 р. окремо обліковувалися, то становили переважну більшість (понад 70 %) серед злочинів у сфері економіки, а серед економічних злочинів проти власності майже половину (45,9 %) становлять факти привласнення, розтрати майна або заволодіння ним через зловживання. Масовий характер мають також кредиторська та дебіторська заборгованість, неплатежі до бюджету та інші зловживання. Надходження до бюджету від прибутку цих підприємств скоротилися до 1 %. Це при тому, що утримання значної частини їх соціально-культурної та побутової бази перекладено здебільшого на місцеві бюджети. Все це значно скоротило соціальні можливості Державного і місцевих бюджетів, що додатково позначилося на злиденності населення. Згодом, у 2000 р., Національне агентство було ліквідовано. Проте ідея управління державними підприємствами не через державні органи не зникла. Згідно з новою постановою Уряду (№ 791 від 15 травня 2000 р.) повноваження відповідального представника органу управління стали напряму передавати приватним особам, у тому числі з офшорних компаній, іноземцям. Державна власність залишилася зручним джерелом для її розтягування у приватне володіння, навіть із-за кордону. Зрозуміло, що і ця завідомо непридатна система не могла довго існувати. Переважна більшість державних підприємств, переданих в управління, втратили будь-яку фінансову спроможність, перестали платити до бюджету та своїм працівникам. І тому виникла ідея управління залишками державної власності через органи державної виконавчої влади. Проте ця
126
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
практика реалізовувалася повільно, а у багатьох випадках вже стало й нічим управляти, крім директорської печатки. Це є реальним результатом виконання третього реформаторсько-ринкового завдання.
З огляду на ці негаразди Верховна Рада України 21 вересня 2006 р. ухвалила Закон «Про управління об'єктами державної власності»1, що визначав нібито струнку систему суб'єктів управління названими об'єктами, у якій визначальна роль та функції розпорядження надані Кабінету Міністрів, Фонду державного майна, іншим державним органам виконавчої влади, державним господарським об'єднанням, іншим органам, що здійснюють управління державним майном на підставі повноважень, визначених окремими законами. Предметне визначені повноваження Кабінету Міністрів, у тому числі щодо встановлення порядку передачі об'єктів державного власності суб'єктам управління, призначення уповноважених осіб на виконання функцій управління, створення господарських структур, казенних підприємств тощо, а також стосовно встановлення критеріїв відбору об'єктів державної власності для передачі їх в управління уповноваженим особам та критеріїв відбору останніх тощо. Загалом складається враження про посилення ролі держави та її органів в управлінні державним майном. Проте не так конкретно виглядає регламентація порядку визначення вартості державної власності, заходів її охорони, контролю за виконанням функцій управління, критеріїв оцінки її здійснення та зокрема показників останньої, що є підставою винагороди за виконання зазначених функцій. Не визначена пряма залежність оцінки та винагороди від прибутковості об'єктів управління, зокрема від виконання ними плану відрахувань до державного бюджету. Практика виконання Закону покаже його здатність забезпечити підвищення ефективності управління об'єктами державної власності, їх рентабельності та прибутковості для держави, запобігання розкраданням державного майна та обернення його на користь окремих осіб, передусім наближених до державної влади, у тому числі до тих, хто отримав повноваження управляти цим майном. Упоряд-
1 Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 46. - Ст. 456.
127
Глава 2
куванню управління об'єктами державної власності може посприяти виконання заходів, передбачених в Указі Президента України від 12 лютого 2007 р. «Про заходи щодо посилення захисту права власності», зокрема стосовно підготовки проектів законодавчих актів з питань функціонування акціонерних товариств, удосконалення регулювання депозитарної діяльності, відносин у сфері обігу цінних паперів, управління корпоративними правами держави, проведення аналізу фактів розмивання державної частки у статутному фонді суб'єктів господарювання державного сектора економіки, а також оцінки ефективності виконання суб'єктами управління об'єктами державної власності функцій з управління державним майном. Виконання зазначених заходів доручено Кабінету Міністрів України. Хочеться сподіватися, що існуюче різнобачення стосовно визначення повноважень Президента України щодо діяльності Кабінету Міністрів не завадить реалізації згаданих важливих заходів.
Четверте завдання ринкових перетворень, нагадаємо, вимагало налагодження нової системи державного управління і контролю в усіх сферах суспільства, передусім в економіці. Проте система управління залишилася старою. Перш за все за складом керівних кадрів, які зберегли своє становище в апараті не лише з радянських часів, але й протягом неодноразових змін прем'єр-міністрів та урядів. Чиновники старої генерації і номенклатури переважно відверто або потайки не сприймають потреби демократичних змін, консервують старий стиль і звички, особливо щодо нових форм управління господарюванням. Цих форм і методів вони або не знають, або часто повертаються до голого адміністрування, командного стилю та «ручного» управління. Так вирішувалися питання з цінами на хліб, пальне, м'ясо, цукор тощо. Старим апарат управління лишився і за наданими повноваженнями та засобами їх здійснення. Це необґрунтовано широкі повноваження розпоряджатися, давати дозвіл або заборону замість обов'язків із забезпечення виконання норм, які мають бути передбачені у законах, та контролю за їх виконанням. За таких умов в апараті, у тому числі його верхніх ешелонах, нечувано розрослася корупція, але до них правоохоронці «делікатно» не підходили: у цих ланках у них щось «не спрацьовує».
128
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
Одне із суттєвих завдань ринкових перетворень полягає у забезпеченні, у тому числі й державними засобами, вільної конкуренції. На це мають працювати закон, виконавчі заходи, управлінська система, загалом економічна політика. Ще Адам Сміт довів, що «невидима рука», яка природно регулює ринкові відносини, забезпечується двома економічними феноменами: приватною власністю і конкуренцією. Виокремлюють принаймні три причини, через які держава має сприяти конкуренції та обмежувати її антипода — монополію, незалежно від того, чи є остання державною або приватною. Перша — політико-економічна: монополія підкорює владу, поступово відриває від держави її частки розпорядження та управління, відбувається, за висловом американських економістів Дж. Хеллмана та Д. Кауфмана, «скуповування» держави, частина ЇЇ прибутку перетворюється на «матеріал» для корупційних виплат політичним і владним чиновникам та забезпечення собі переваги за рахунок інших підприємств та суспільства загалом1. Протистояти цьому можуть лише сильна демократія, громадянський контроль, прозорість управління, чого поки що явно не вистачає в Україні. Друга причина — лише за умов конкуренції можливий конкурентний відбір, який є запорукою зміцнення суб'єктів економічної діяльності, здійснення інновацій, загалом вільного розвитку економіки. Третя причина полягає у тому, що конкуренція стримує монополії у намаганні останніх підвищувати ціни. Тобто конкуренція вигідна суспільству, вигідна всім його суб'єктам, окрім, звичайно, власників монополій і можновладців, що їх вирощують та плекають.
Проте в Україні забезпечення конкуренції державними засобами тривалий час залишалося обмеженим або підмінялося чисто формальними заходами. Таким є прийняття антимонопольного закону, який більше скидається на загальну декларацію. Це стосується й утворення Антимонопольного комітету, який нерідко вів себе, м'яко кажучи, дуже обережно, щоб не зачепити монополію, за
Хеллмап Дж. С., КауфманД. Лови момент, прихвати трошки держави: Скупівля де.ржави, корупція та вплив у країнах з перехідною економікою: Робочі документи досліджсмшя економічної політики. — ВБ, ЄБРР. — Вересень 2000 / Семінар Міжнародного центру перспективних досліджень 6 листопада 2000 р. — Матеріали для учасників. — С. 3.
5 7.328 129
Глава 2
якою стоїть високопосадова та високовладна особа. Монополії охопили все більше сфер економіки, передусім високоприбуткові: нафтогазову, металургію, енергетику, зерно, хліб тощо. А заходи обмеження монополій мляві, несвоєчасні, неконструктивні. Вони не вправі торкатися урядових рішень, які сприяють монополії. Водночас вільна конкуренція систематично підривається, у тому числі державними засобами, на вигоду найбільш багатим та наближеним до влади або поєднаним з нею економічним суб'єктам. Останнє відбувається завдяки широко розгалуженій системі протекціонізму та привілеїв, передусім у вигляді пільг на сплату податків, акцизів, мита, у вигляді пільгових кредитів, у тому числі з коштів Державного бюджету, під гарантії Уряду, більшість з яких не повернута до бюджету. Борг за неповернутими кредитами на 1 грудня 2005 р. перевищував 20 млрд грн. Практика пільг отримала широкий розвиток у період 1994-1999 рр. Потім була дещо обмежена урядом В. Ющенка, але після нього знову набрала шалених темпів. На момент призначення цього уряду діючі пільги дорівнювали 33,4 млрд грн на рік. Менш ніж за півтора роки вони були скорочені більш ніж наполовину. Це й стало однією з причин швидкої відставки уряду В. Ющенка. За часів наступного уряду А. Кінаха лише за перший квартал 2002 р. пільги зросли до 12,8 млрд грн, тобто розрахункове за рік — до 50 млрд грн. Ця сума перевищувала фактичні доходи консолідованого Державного бюджету на той рік. Безсумнівно, ця практика, крім того, що надавала колосальні надприбутки та переваги на ринку отримувачам пільг, сприяла також утриманню високих цін. Вона вела до прямих втрат бюджету, боляче тиснула на населення, зменшуючи й так його низьку купівельну спроможність, підштовхуючи до пошуку незаконних кримінальних коштів за рахунок вчинення злочинів. Усілякі обмеження, гальмування, що введені та фактично поза законом застосовувалися щодо заняття підприємницькою діяльністю, позбавляли можливості знаходити у ній джерела виживання. Водночас у Кримінальному кодексі 2001 р. не знайшлося місця складу злочину проти підриву конкуренції умисним протекціонізмом. Норма кодексу щодо відповідальності за порушення антимонопольного законодавства (ст. 230) виявилася мертвонаро-дженою. У 2002-2005 рр. вона фактично не застосовувалася, а
130
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
кількість виявлених злочинів, передбачених нею, навіть не виокремлено у статистичній формі. Отримання конкуренції супроводжувалося небаченими вільностями для монополій, багато з яких роками не розраховуються з бюджетом.
Вже у сучасний період, на початку 2005 р. робочою групою Ан-тимонопольного комітету та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності розроблено декілька законопроектів, які передбачають запровадження кримінальної відповідальності за порушення конкурентного законодавства, в тому числі за узгоджену (картельну) змову щодо обмеження конкуренції на ринку, а також заходи контролю за діяльністю монопольних утворень, економічною концентрацією суб'єктів господарювання. На час, коли пишуться ці рядки, минуло більше півроку, як деякі із названих законопроектів прийняті Верховною Радою України у першому читанні, підтримані зазначеним парламентським Комітетом для внесення на друге читання, але останнє поки що гальмується.
Період 1994-1999 рр. характеризувався системною економічною кризою, падінням всіх основних показників соціально-економічного розвитку. Валовий внутрішній продукт, впавши у 1994 р. до найнижчої позначки (77,1 % до попереднього року) у жодному з наступних років, до 1999 р. включно, не міг перевищити рівень попереднього року. Доходи зведеного бюджету у відсотках до ВВП упали в 1999 р. до 25,3 %, а видатки — до 26,8 %. Це найнижчі показники, починаючи з 1993 р. Весь час нарощувався темп зростання дебіторської та кредиторської заборгованості, які досягли у 1999 р. відповідно 158,7 та 142,7 %. Через скорочення виробництва протягом 10 років падав обсяг зайнятого населення. Заборгованість із виплати заробітної плати досягла у 1999 р. 6,4 млрд грн, з виплати пенсій — 1,36 млрд грн.
Із 2000 р. почався і продовжується по цей час третій період переходу України до ринкової економіки. Його знаменував початок підвищення показників виробництва, яке статистика фіксувала у наступні роки. За цей час дещо збільшилися і соціальні показники, зокрема реальні доходи населення та реальна заробітна плата працівників. Водночас у цей період проявилися суттєві та незрозумілі з економічної логіки диспропорції і суперечності.
131
Глава 2
Головна з них — диспропорція між економічним зростанням та погіршенням стану державних фінансів. У 2001 р. ВВП зріс на 9,1 %, а у державну казну надійшло на 7,2 % коштів менше, ніж було передбачено бюджетом. До того ж не компенсувалася з бюджету заборгованість платникам ПДВ на суму 8,6 млрд. Таким чином, по доходах бюджет 2001 р. не був виконаний на 8,6 млрд гри, або на 20,6 %. Подібна картина спостерігалася в 2002 р. та частково й у наступні роки. Звідси виникає питання про якісь зовні не видимі проблеми української економіки, зокрема щодо повноти надходження прибутків виробництва до бюджету та їх наступного розподілу та витрачання.
Коли й далі йти по ланках економічної системи, виявляється серйозна невідповідність між об'ємними макроекономічними показниками зростання і погіршенням фінансового стану суб'єктів господарювання. ВВП зростав, але водночас збільшувалася кількість збиткових підприємств (у 2002 р. — перевищила 40 %), зменшувалися доходи, отримані суб'єктами господарювання (їх збитки у 2002 р. перевищували 9 млрд грн). Виникає питання, чому виробниче зростання, тобто випуск продукції, не супроводжувався отриманням доходів, куди та у який спосіб вони дівалися?
Наступна невідповідність найбільш значуща для визначення передумов появи чинників, що зумовлюють вчинення злочинів. Це невідповідність між темпами економічного зростання та низьким рівнем доходів громадян. Про останній докладно йшлося у главі 5 Книги 1 Курсу. Тут потрібно дещо додати. Завдяки неодноразовому підвищенню у 2004-2007 рр. різними урядами рівня зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, що не завжди зумовлювалося бюджетними можливостями, частка населення, яка перебуває за межею бідності, номінальне скоротилася за цей час у декілька разів. Проте через інфляцію та суцільне підвищення цін майже на всі товари та послуги, купівельна спроможність населення та рівень його життя фактично не зросли. Майже чверть працівників отримують зарплату близько 400 грн, яка навіть менша за прожитковий мінімум для працездатних (525 грн)1. Згідно з
1 Голос України - 2006. - № 233. - 8 груд.
132
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
Державним бюджетом на 2007 р. розрив між цими показниками з урахуванням передбачуваного рівня інфляції зросте ще більше.
Соціально-економічні негаразди за висновком Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) у 40-50 % випадків є причиною демографічних викривлень та низького стану здоров'я населення. Ці негаразди позначилися на скороченні кількості населення країни на 5 млн осіб, зменшенні щороку народжуваності на 300 тис. осіб, збільшенні смертності, особливо помітно серед найбільш продуктивних вікових категорій від ЗО до 44 років, катастрофічному поширенні алкоголізму, наркоманії, захворювань на СНІД, туберкульоз, що все разом украй негативно впливає на кримінологічну обстановку.
Фахівці відзначають низку інших суттєвих суперечностей та диспропорцій, коли зростання виробництва не супроводжувалося вирішенням відповідних фінансових проблем держави: нерозра-хунки за ПДВ, невиконання доходної частини бюджету при її перевиконанні по спеціальних фондах, зокрема фонду правоохоронних органів, перевищення фактичної дефіцитності бюджету над визначеною законом тощо. На всі питання про борги і розрахунки держави, зокрема на соціальні потреби, з усіх рівнів виконавчої влади, включаючи найвищі, лунає, як правило, одна відповідь — у бюджеті на це немає коштів, розмір надходжень до бюджету не дає можливості робити ці видатки.
Але це не зовсім так. Доходи бюджет отримує, насамперед з податків. Державна податкова політика, включаючи політику адміністрування податків, не відповідає програмному завданню економічного розвитку. Як і раніше, «вибрані» суб'єкти господарювання, як правило, зовсім не бідні, отримують пільги, списування податків, першочергове відшкодування ПДВ. А «рядові» платники податків весь час відчувають посилений тиск податкової адміністрації. Втрати держави від списання, реструктуризації боргів за податки, надання пільг на їх сплату щороку досягали суми, що значно перевищувала доходну частину бюджету. Виходить, Що чесний платник податків платить і за того «вибраного», який має мільйонні індульгенції. За такої політики у державі ніколи не вистачатиме коштів на соціальні потреби. Логіка підказує, що дер-
133
Глава 2
жавні прибутки від зростання виробництва значною мірою йдуть у кишеню тих, хто не платить податки. Це найбільш прибуткові «обранці», наприклад власники підприємств паливно-енергетичного комплексу.
Податкова адміністрація України, штат якої перевищив вже 620 тис. осіб, а його утримання з'їдає понад 1 млрд бюджетних коштів, до «вибраних» ніяк не добереться. Чому? Відповіді немає, а непрозорість цієї служби не дозволяє про це дізнатися. Через таку «свободу» для вибраних держава не спроможна гарантувати навіть половину прожиткового мінімуму значній частині людей та ще й ту оподатковує.
У державі не вирішені питання обґрунтованої оплати за працю, про що також йшлося у § 2 глави 5 Книги 1 Курсу. Слід додати, що Україна не ратифікувала Міжнародну конвенцію про встановлення мінімальної заробітної плати. У країні досі діє Кодекс законів про працю, прийнятий у 1971 р., в якому все ще закріплені принципи і положення щодо оплати праці, що відповідали потребам командно-адміністративної системи, коли найдешевшою була робоча сила, але ж низькими були й ціни на основні товари споживання. Користуючись існуючим положенням українські роботодавці визначають мінімальну заробітну плату на мінімальному рівні та до того через штучні перепони (праця неповний робочий місяць, надання неоплачуваної відпустки) не дають можливість ЇЇ заробити. Прийнята у цивілізованих країнах система погодинного визначення мінімальної заробітної плати в Україні не впроваджується, хоча відповідний законопроект внесений до Верховної Ради України на початку 2007 р. Нині працівник, передусім виробник, в Україні отримує лише 13-15 % від заробленого. Відповідна й частка заробітної плати у собівартості продукції, а за науково обґрунтованими розрахунками для забезпечення мінімального рівня споживання (мінімальна вартість споживчого кошика) ця частка ніяк не може бути меншою від 25 %, а мінімальна погодинна оплата не-кваліфікованої праці — меншою за 10 грн (2 дол. в еквіваленті за українським курсом). До речі, у цивілізованих країнах найменшою вона є у США — 7,25 дол., Канаді — 8 дол., а у Великій Британії, Франції, Ірландії, Новій Зеландії — 10-10,5 дол. На цьому фоні
134
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
українська практика оплати праці з економічної та соціальної точки зору означає надексплуатацію робочої сили, яка виштовхує останню у сферу додаткових, у тому числі не лише легальних заробітків, серед яких і злочинний шлях їх отримання. Аналітики вважають, що за нинішніх порядків держава як мінімум 4 рази грабує заробіток трудівника в Україні. Перший раз, коли безпідставно встановлює безпрецедентно низьку зарплату. В середньому 50-60 дол. на місяць, тоді як у Польщі, де ще п'ять-шість років тому вона була такою ж, тепер дорівнює 500 дол. Це є результат проведених ринкових реформ, а не балачок про них, якими прикриваються грабунок держави і народу. Другий раз — через невиплату своєчасно зарплати, сума якої в окремі роки досягала мільярда гривень. Можна порахувати, який банківський відсоток дає тримання цієї суми на рахунках принаймні півроку. Кримінальний кодекс передбачив відповідальність у вигляді позбавлення волі до 2 років за невиплату зарплати з причини нецільового використання коштів. Але кримінальних справ про такі злочини — одиниці. Третій раз — через дику систему податків, нарахувань, інших зборів, передусім на фонд зарплати (37,5 %) плюс податки на доходи фізичних осіб (з 1 січня 2007 р. 15 %). Четвертий — через підтримку монополістів (енергетиків, транспортників, ЖЕКівців, комунальників), які свої видатки включають у вартість послуг, за які платять споживачі, що вже заплатили податки.
Завершуючи розгляд питання, можна підвести підсумки: політика і практика нібито ринкових перетворень у державі на її перехідному етапі, який тягнеться вже понад 15 років, створили суспільно-політичні, економічні та соціальні передумови багатьох негативних і кризових процесів у суспільстві, а саме:
— «тінізації» економіки;
— небаченого майнового розшарування, у тому числі безпреце дентно низької оплати праці;
— поширення і поглиблення бідності до рівня злидарювання;
— глибокої демографічної кризи та катастрофічного зниження стану здоров'я значної частини населення;
— падіння моралі, культури, ставлення до загальнолюдських Цінностей;
135
Глава 2
— небаченого збагачення понад усяку міру та різкого підви щення суспільної ролі, у тому числі й у визначенні влади, купки олігархів;
— невпинне зростання ролі «неформальних» (розумій — коруп- ційних) зв'язків та відносин із посадовцями органів влади (дер жавної та місцевої) як запоруки та засобу забезпечення успішного заняття економічною діяльністю та загалом бізнесом, особливо ве ликим.
Загальним результатом дії зазначених передумов стала глибока криміналізація відносин та детермінація злочинності у сфері економіки та бізнесового середовища. Після обрання Президентом України В. А. Ющенка нова влада поставила за мету подолати ці передумови, зупинити кримінальні процеси в економіці, бізнесових відносинах, забезпечити їх реальне перетворення на ринкових засадах. Проте поки що маються незначні результати у цьому напрямку, деякі економічні показники розвитку та ведення бізнесу навіть погіршилися, не забезпечено реальне відокремлення влади від бізнесу, передусім олігархічних елементів, зупинення у цій сфері кримінальних процесів. Як свідчить репрезентативне дослідження ділового клімату в Україні у 2004-2006 рр., «пік» його залежності від «неформальних» зв'язків та відносин з органами влади (їх посадовцями) був найвищим у 2004 р. У 2005 р. спостерігалося його деяке зниження, але у 2006 р. остання тенденція не продовжилася. Навпаки, з низки показників (потреба переходу на вищій рівень зв'язків, розмір неформальних платежів, невпевненість реального отримання за це послуг, у тому числі легальних, залежність стабільності відносин від службової заміни посадовця, захист від рейдерства тощо) ситуація у 2006 р. навіть погіршилася1. Все більше названих детермінантів кримінальних процесів в економіці та загалом бізнесовому середовищі перетворюються з соціальних передумов останніх у визначальні причини та умови і навіть безпосередні чинники злочинних проявів.
Згідно з іншим, також репрезентативним соціологічним дослідженням, нинішня молодь, порівняно з тою, яка була в країні 15 років тому, є більш упевненою у своїх можливостях, перспекти-
1 Дзеркало тижня. — 2006. — № 41. — 28 жовт.
136
Злочинність у сфері економіки та запобігання їй
вах, загалом більш оптимістичною, працелюбною, гуманною, такою, що більше цінує власність, шлюб, достаток. Водночас більшість молоді висловлює нетерпимість до реалій нинішнього суспільно-економічного ладу, майже половина (44 %) вважає, що він супроводжується зростанням злочинності, хоча, допускають автори дослідження, можливо, молоді люди за сучасних умов не зовсім мають уявлення про те, що нині є злочинним1.
Ј 3. Кримінологічна характеристика злочинів проти власності у сфері економіки
Вище зазначалося, що система Кримінального кодексу України та пристосована до неї структура статистичної звітності про злочинність (форми державної статистики МВС) створюють значні труднощі у виокремленні злочинів проти власності, які вчиняються у сфері економіки. У розділі VI Особливої частини Кодексу передбачені злочини проти власності, незалежно від того, чи перебуває ця власність у сфері економіки і використовується за економічним призначенням (інтересом). Водночас деякі посягання на власність, у тому числі державну, передбачені у розділі VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (злочини, пов'язані з незаконною приватизацією державного, комунального майна — ст. 233), а також в інших розділах Кримінального кодексу (ст. 262 «Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем»; ст. 308 «Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем», ст. 312 — те саме стосовно прекурсорів тощо).
У чинних формах державної статистики серед злочинів проти власності економічної спрямованості до 2005 р. виокремлювалися крадіжки (ст. 185 КК), викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188), шахрайство (ст. 190), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем
1 Дзеркало тижня. - 2006. - № 46. - 2 груд.
137
Глава 2
(ст. 191 КК). З 2005 р. виокремлюються лише два останніх склади злочину. Серед злочинів загальнокримінальної спрямованості у статистичних формах з 2003 р. не виокремлені майнові посягання на державну або колективну (треба — комунальну) власність.
Наведені обмеження статистичного обліку (про них докладніше йшлося у § 1 глави) дозволяють скласти лише приблизне уявлення про кількість злочинів проти власності, які можуть бути віднесені до сфери економіки. Беручи до уваги викладені застереження та користуючись даними статистики за 2002-2006 рр., спробуємо визначити рівень та динаміку в Україні злочинів проти власності, які можуть бути віднесені до сфери економіки (див. табл. № 2).