Рахманський Великдень. Культ індійських вольнодумців у українському фольклорі

Дар’я Морозова

кандидат культурології,

докторант Національного педагогічного

університету ім. М.Драгоманова

Рахманський Великдень. Культ індійських вольнодумців у українському фольклорі

 Рахманський Великдень відомий українським етнографам як одне з народних свят пасхального циклу. Головний ритуал цього дня (найчастіше, 25го дня по Великодні) – символічне спілкування з «рахманами», яких ототожнюють із духами предків, але водночас описують як праведне й побожне плем’я, що мешкає десь на краю землі. Описи рахманів, що їх до недавніх пір надавали інформанти з різних регіонів України, є, здається, найпізнішими усними відгомонами великої літературної традиції, коріння якої сягає завоювань Олександра Македонського і зустрічі елліністичного світу з аскетичними традиціями давньої Індії.

Рахманам як персонажам античної, візантійської та давньоруської писемності присвячено декілька окремих розвідок. У даній статті ми спробуємо, передусім, зіставити результати попередніх досліджень в царинах індології, елліністики, славістики, з одного боку, - та української етнографії, з іншого боку, які раніше не перетиналися, а також зробимо припущення щодо конкуренції в східнослов’янських культурах двох дискурсів про рахманів – усного апокрифічного і «наукового» писемного.

Ключові слова: рахмани, гімнософісти

«Рахмани се наші кревні»

      У давнину історіями про індійських мудреців рахманів зачитувався майже весь християнський світ, але чомусь лише в українців цікавість до цього образу перейшла у шанування, яке пережило й добу рукописів, і добу Ґутенберґа, сягнувши доби інформаційних технологій. До сих пір Преполовіння П’ятдесятниці (25й день після Пасхи) зветься в Україні Рахманським Великоднем. Принаймні до середини ХХ ст. етнографи записували свідчення про звичаї та прикмети, пов’язані з цим днем, майже по всій Україні – у Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі [Воропай 1958, с.33-35], на Гуцульщині та Бойківщині [Витвицький 1863, Шухевич 1904]. Ця обрядовість практично не має стосунку до канонічного свята Преполовіння, яке згадує проповідь Господа у Єрусалимському Храмі (Йн. 7:14-30)[1]. Натомість, у центрі всіх наративів свята фігурують загадкові «рахмани», яким українці відправляють по воді повідомлення про Воскресіння Христа.

Вербальна сторона обряду засвідчує його тісний зв'язок із певним розвиненим і послідовним наративом, на диво схожим у різних місцевостях України. За описом Софрона Витвицького, в середині ХІХ ст. на Гуцульщині четвертої середи по Пасці народ постував і не брався до роботи. Після появи вечірньої зірки родина сідала до столу. Господиня клала на стіл одну паску і подавала чоловіку одне варене яйце.

 Тримаючи подане яйце в руці, господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?». Тоді отець урочисто рече: «Ой коли могли ся в сей Великдень дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю.

«Ким був той Рахманин, - завершує дослідник, - сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя»  [Витвицький 1863]. Інші етнографи з різних регіонів України надають детальні відповіді на це питання. Якась Марія Т. з Київщини розповідала про це так: «шкаралупи з яєць, викинеш на Великдень на воду, допливають до якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами; вони не знають, коли має бути Великдень і чекають крашанок з України» [Воропай 1958, с.34]. А В. Шухевич записав від гуцулів, «що Рахмани – се ченці, справедливі Руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастири… де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо на світі, бо вони відпокутовуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скоромятся тілько тим, що у Великдень ділится їх 12 одним яйцем... рахмани се наші кревні» [Шухевич 1904].

Східнослов’янська лексика, топоніміка, ономастика допомагають уточнити риси загадкових рахманів. В українській мові слово «рахман» («рахманин») означає «жителя міфічної місцевості, праведного християнина» [Грінченко 1907-1909]. «Так, про людину, яка була ображена чи скривджена кимось, але вибачала, не жадаючи жодних відшкодувань, казали: “Сесе не чоловік, але якийсь Рахманин”». Відтак, прикметник «рахманний» описує, згідно зі словниками, спокійну, сумирну  людину трохи не від світу цього[2]. 

Єдина прив’язка обряду до церковного календаря – термін подорожі по воді шкаралупи, яка має досягнути рахманів на П’ятдесятницю [Воропай 1958, с.34]. Тож не дивно, що дата святкування є рухомою. Наприклад, у другій половині ХІХ ст. на Буковині дійство відбувалося Великої Суботи[3], а на Гуцульщині – у Велику Середу. Беручи яйця на паски, ґаздині кидали шкаралущу у потік: гуцули вірили, що вона допливе до Рахманів і сповістить їм, що «у нас Великдень; тоді вольно їм скоромно (яйце) з’їсти» [Шухевич 1904]. Бойки теж пускали шкаралущу з яєць на воду у Великодню Суботу, «аби Рахмани спорзнилися» (розговілися). А на Полтавщині Рахманським Великоднем називали той день, коли рахмани мають отримати відправлене їм з України послання («десяту п’ятницю») [Воропай 1958].

По всій Україні Рахманський Великдень пов'язаний зі світом померлих (до цього ми повернемось наприкінці розвідки). Це спонукало етнографів однозначно тлумачити його як автохтонне дохристиянське свято, «відгомін прадавнього культу пращурів, душі яких продовжують тужити за радощами земними» [Чеховський 2002][4]. Утім, наративи цього дійства виявляють тісний зв'язок із середньовічною та античною літературою. Цю ідею вчені висловлювали лише побіжно, але вона заслуговує детального дослідження – особливо тому, що Рахманський Великдень нині, здається, не відомий ніде за межами України.