Млн українських дітей – соціальні сироти

У Львові під час круглого столу «Дитина українського мігранта: виклики та перспективи» у Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою акцентували на шляхах розв’язання сучасної української проблеми – соціального сирітства, спричиненого трудовою еміграцією.

Так, директор МІОК Ірина Ключковська повідомила, що впродовж 2008 - 2010 років за підтримки МБФ «Open Ukraine» провів в Україні серію експертних круглих столів на тему «Новітня еміграція: проблеми соціального і національного сирітства», результатом чого стало видання збірника праць, що актуалізує різні рівні цієї проблеми та подає шляхи її вирішення.

Так, у своїй статті Наталія Коніщева пише: «За офіційними оцінками трудові мігранти з України складають 4,5 млн осіб, за неофіційними – від 7 до 10 млн осіб. Кожен четвертий громадянин України працездатного віку працює за кордоном. За даними опитування, проведеного кілька років тому, серед так званих українських заробітчан 9 із 10 мають дітей. Кожною 4-ою дитиною вдома опікується тільки батько. У кожної 6-ї дитини за кордоном обоє батьків, тому її доглядають бабуся або дідусь. 2 з 10 заробітчан залишили своїх дітей на близьких родичів, 1-го з 10, як кажуть, «на Бога». За оцінкою фахівців, зараз в Україні понад 3,5 млн дітей стали соціальними сиротами».

Марія Швед пояснює: «Соціальне сирітство – соціальне явище, зумовлене ухилянням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків стосовно неповнолітньої дитини».

Вона зазначає, що соціальне сирітство приводить до зміни світогляду дітей, підміни цінностей. Зокрема змінюється роль матері, відходить сприйняття її як берегині роду, і формується споживацьке ставлення до неї; закріплюється прагматичний підхід у житті дітей - за лозунгом «все і зразу, не докладаючи зусиль»; замінюється поняття «фах здобувається тяжкою працею над собою» на поняття «фах можна купити, не докладаючи зусиль».

Ольга Лисенко пише: «Залежно від віку дитини, тривала відсутність контакту з батьками впливає на ті чи інші аспекти її розвитку: емоційного, інтелектуального, особистісного, морального. Відомо, що завжди цей вплив є травматичний, особливо коли відсутність батьків не компенсується іншими стосунками. Зокрема у маленьких дітей це породжує емоційну загальмованість, розвиток порушень прив’язаності, загальну затримку розвитку. У підлітків – проблеми ідентичності, протесту, агресивної поведінкуи, потягу до штучних компенсаторних задоволень: алкоголю, наркотиків».

За її інформацією, віддаленим психологічним наслідком соціального сирітства може бути формування травмованої особистості. Така особистість не може будувати задовільні стосунки з іншими, важко адаптується у суспільстві, схильна до депресій та інших невротичних порушень, і що особливо прикро – схильна створювати свою сім’ї за такою ж моделлю, як і її батьки, бо не має страху залишити свою дитину напризволяще.

Крайніми соціальними проявами соціального сирітства є дитячі залежності від тютюнопаління, алкоголю, наркотиків, дитяча злочинність та проституція.

Дослідники наголошують, що подолання цього явища – справа державної ваги. Не достатньо запровадження підтримуючих соціальних, психологічних факультативів для таких дітей у школах, необхідно змінювати міграційну політику держави. Україна має визнати заробітчан, повернутися до них обличчям та започаткувати реально діючі програми, скеровані на повернення їх до України. Лише за таких умов українські батьки більше не будуть масово приносити виховання дітей у жертву матеріальному благополуччю.

Вже декілька років поспіль в Україні, в тому числі на Закарпатті, продовжує гостро стояти проблема заробітчанства. Все більше і більше людей виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку, залишаючи тут своїх дітей. Як наслідок, діти ростуть без батька чи без матері, а то і без обох батьків, що без сумніву глибоко позначається на психіці дитини.

 

Бездоглядність дітей, відсутність контролю за їхньою поведінкою, навчанням, розвитком та вихованням з боку батьків та вчителів призводить до педагогічної занедбаності та важковиховуваності. Діти, чиї батьки їдуть на заробітки за кордон, потребують допомоги та уваги, а облік сімей заробітчан є необхідним для попередження бездоглядності дітей трудових мігрантів.

 

Соціальне сирітство – це коли юридично батьки є, а фактично їх нема; це діти, яким держава нічого не винна, саме тому, що винні батьки, це діти, які не отримують допомоги, але потребують її більш над усе. Соціальне сирітство – поширений і найкоротший шлях до нещастя, наркотиків, вулиці, тюрми. Соціальне сирітство – це ганьба тату, мамі і державі.

 

На сьогодні синонім терміну «соціальне сирітство» – «євросирітство». Так, діти трудових мігрантів – це власне оті євросироти. Їхні батьки виїхали за кордон, в Європу на заробітки, а дітьми ніби-то мають займатися дідусі, тітки, дядьки чи хтось там іще.

Скільки ж таких дітей у нашій країні – невідомо. Реальної статистики стосовно наших заробітчан не веде ні держава, ні церква, ні поодинокі громадські організації. Єдиним джерелом офіційної інформації можуть слугувати хіба що обласні управління освіти, але й там повних і достовірних даних не знайти – не всі діти розповідають про своїх батьків, як і те, що не всі вони ходять до школи. Як і діти вулиць, так і діти трудових мігрантів – це, по суті, соціальна міна сповільненої дії.

 

За грубими підрахунками діти трудових мігрантів становлять близько третини всіх дітей окремих районів Закарпаття, напр., Іршавського,Тячівського, Хустського та ін. (не враховуючи тих, хто вийшов з підліткового віку й сьогодні має по 25 років). Це діти, які виросли переважно в матеріальному достатку, але без уваги мами чи батька або й обох батьків одночасно. Але ці роки без батьків й водночас із ними, приглушили повноту сімейного життя родини. Та батьківську любов не замінить ніхто і ніщо.

Коли батьки їдуть, діти довго й болісно вчаться жити самостійно. Багато хто з них надміру швидко дорослішає, або навпаки, закривається від світу, залишаючись всередині «вічно покинутим малюком».

 

Останнім часом у суспільстві побутує думка, що заробітчанство породжує в Україні новий соціальний «клас» – нероби. І це лише один з його страшних наслідків. Батьки на заробітках за кордоном уже п’ять, десять, дванадцять років. Для багатьох дорослих дітей – це можливість платити за навчання у виші, купити автомобіль, житло.

 

«Добре, шо робить нянько в Португалії. За вті гроші, шо він зароблять, я ся учу на юридичному, а там треба немало долярів…» – каже Василь Копин (19 років).

 

Та є й такі, для яких це означає можливість не робити нічого. Просто бути постійним користувачем Western Union.

 

«Нашто мені іти на заробітки авать учитися? З учоби і так ниякого толку ниє, бо ниє роботи. А мені заробляти не мусай. Слава Богу, гроші у нас є, а всіх їх і так не заробиш, мені доста і тих, шо ми жене нянько», – ділиться своїми роздумами Володимир Станинець (17 років).

Коли батьки від’їжджали, в сім’ї була фінансова скрута, до того ж нуль шансів влаштуватися на пристойну роботу. Вісім років тому в усіх в головах сиділа страшна думка: «Роботи для молоді немає! Вчися чи не вчися – перспективи жодної. Хіба торгувати на базарі». Про це говорили постійно: мами і бабці, сама молодь.

 

Це, мабуть, відклалося в свідомості трудових емігрантів – в Україні застій і безвихідь, сподіватися на цю країну не варто. Але що дорожче для українців, ніж сім’я, ніж свої діти? Заради них їхали й далі їдуть на чужину. Як же не висилати своїм діткам гроші, якщо вони там, в Україні, ледве-ледве зводять кінці з кінцями?

 

«Я роблю заради своїх діти. Усі гроші, шо маву – їм. Каждий місяць жену домі по 300-400 доларів, оби годни собі купити всьо, шо треба, оби были не гірші за других», – розповідає Василь Чоповдя.

«Для мене моя сім’я, мої діти – всьо, а тому, шо заробляву – жену їм, оби ни в чому собі не удказували, – говорить Іванна Лева. – Доста я жила так-сяк собі. А мої діти най мавуть усьо, шо хочуть! Я заради них роблю і живу!».

 

Тим часом багато покинутих лишень на себе молодих людей обмежуються тим, що їм капає від добрих батьків з-за кордону. Хтось став «домосиднем» ще тоді, коли роботи не було. Потім робота була, але «невдячна». Згодом звиклося жити без роботи.

 

«Я вже привик так жити, як живу. Канєшно, типир ся мош устроїти на роботу й дома, не як колись было. Айбо шо, піти на консервний та лишити там собі здоровля у морозільниках? Нєт, раз докіть не маєме нужди у грошах, та я ниґде не роблю. А дальше пак час укаже». – каже Євген Бобіта (15 років).

 

Буває й по-іншому: мамині-татові закордони витворюють надзвичайно високу планку соціальних вимог у своїх чад, які суттєво збільшують ризик бути нереалізованим.

 

«Мої не живуть разом іщи удтовди, коли ми было 12. Типир отиць робить у Москві, а мамка у Німеччині. Сам им поступив на юридичний факультет, кінчивим, а дальше… – найти роботу тяжко. Не буду я йти за 150 баксів протирати штани, ісе не для юриста. Мусивим чекати півроку, докіть не найшлася робота у туристичному агентстві. Сперву всьо было добре. Айбо час ішов, а всю жизнь менеджером сиридньої ланки я быти не годен. Не на вто я ся вчив, не на вто мамка так тяжко заробляла. Я ся уволив. Типир сижу без роботи…» – розповідає Сергій Горзов.

 

І таких молодих людей доволі багато. Об’єднують усіх дві ознаки: батьки в трудовій еміграції та особливе ставлення до себе, сформоване в юному віці, коли вони дійсно були «на хвилі». Коли могли гукати: «Я геніальний! Я суперстар!» І лише одне їх розділяє на тих, хто продовжує байдикувати, та на тих, хто змушений зрадити цьому. Це – жорстке слово «мотивація». Саме мотивація змушує більшість юнаків та дівчат «перевертати» гори. Кидати батьківські домівки, їхати підкорювати чужі міста, на заробітки в далекі країни, здобувати на перший погляд престижні, а на практиці – гіпервідповідальні і гіперстресові професії. Продавати свої руки, голови, час, здоров’я і молодість. Продавати, щоб не гнити, щоб мати можливість, як і батьки, дати щось дітям. І не думаю, що ця більшість буде згодна через десять-п’ятнадцять років утримувати тих, хто зі своїми амбіціями сидить удома.

 

Так, Іван Куліс говорить: «Освіту маву, батьки учили ня, айбо дома роботи файної ниє, та й постоянно вісіти на шиї у старих не хочу. Рішивим іти в Чехи з няньком, буду так заробляти як і він… Скоро і в мене уже будуть свої діти, треба буде їх класти на ноги, плюс іщи треба помагати батькам, бо нянько вже не молодий, не бирує сам заробляти».

Та найменшим нащадкам заробітчан регулярні грошові перекази не тільки не можуть замінити батьківської чи материнської любові, а часто, навіть не можуть переконати дітей, що саме заради їхнього майбутнього хтось з батьків тяжко працює за кордоном. Безконтрольне використання значних грошових сум тільки посилює психологічні проблеми з дітьми заробітчан та поглиблює їхні негативні наслідки у майбутньому (брак позитивних прикладів, знеохочення у професійному рості та самореалізації, зловживання алкоголем, ранні статеві відносини).

 

Психологи стверджують, що характер людини формується в перші 5-7 років життя, і від того, якими вони були, багато в чому залежить їх подальша доля. А за результатами спілкування, 80% дітей віком 2-5 років, батьки яких перебувають за кордоном, вважають себе нещасливими. Нерідко такі малюки відповідають, що не знають свою(-го) маму(тата).

 

«Нянько є далеко, я го не визю, бо я го не люблю. Я нянька не знау. А у Малинки нянько усе дома…» (Ангеліна Боршош, 3 роки, батько працює в Чехії). Дідусі та бабусі ніколи не стануть альтернативою батьків, їх можна розглядати лише як тимчасових вихователів дитини.

 

Досвід показує, що гроші, які заробітчани передають своїм дітям, ті часто використовують бездумно, з певною часткою помсти батькам за те, що залишили своїх чад. Така тенденція характерна передусім для дітей трудових мігрантів двох вікових груп: 6-12 і 13-18 років. Головна проблема таких дітей у тому, що, залишені без батьків, вони озлоблюються, стають агресивними, прогулюють уроки, заводять сумнівних друзів, що призводить до “ломки” ще не сформованої молодої особистості. Дитина нерідко стає на шлях алкоголізму, наркоманії та розгульного життя з ланцюжком ранніх випадкових статевих контактів. У підлітковому віці, коли дитина відривається від усього, намагається самовиразитися, шукає для себе авторитетів і на цьому шляху зустрічає велику кількість проблем, їй особливо потрібна батьківська підтримка, якої вона позбавлена.

 

«Мені дуже не хватать мамки. У других діти матери з ними, а мені даже не є з ким поділитися чимись, бо мамка далеко, а бабці не до того: занята ґаздівством: кури, свині, корова…» – розповідає Оксана Павлишинець, мама якої вже 4 роки працює в Італії.

 

У підсумку емоційні переживання позначаються на фізичному здоров’ї таких дітей. До слова, в останні роки спостерігають збільшення кількості самогубств серед підлітків віком 15-17 років і збільшення кількості молодих людей, алкогольно та наркотично залежних.

 

Гостра проблема сьогодення полягає в тому, що якщо колись основна функція батьків полягала у вихованні дитини, то тепер вона звелася до того, аби дати дітям добру освіту. Саме тому жінки та чоловіки їдуть на заробітки, залишаючи своїх синів і доньок без виховання.

 

Дітей позбавляють опіки та любові, що гальмує їхній нормальний розвиток, а їхні батьки регресують за кордоном, упадаючи в підлітковий вік до стосунків «хлопець-дівчина». Жахливо й те, що їхні діти знають про те, скільки жінок і чоловіків за кордоном мають їхні батьки, гостро потребуючи тим часом їхнього виховання. Діти, яких виховуює один із батьків, часто не можуть ідентифікувати себе, відтак тяжіють до гомосексуальних стосунків. Окрім того, і дівчатка, і хлопчики мають образу на батьків, які поїхали та покинули їх.

 

Так, Олеся Дюрдь (13 років) з сльозами на очах говорить: «Колись ми бывать так тяжко, шо даже коли дзвонить мамка, я з нив не хочу говорити. Може товди она пойме, ош я хочу, оби она йшла домі, не лишала ня. Думаєте, ош мені добре?! Я не хочу гроші, я хочу мамку…».

 

Те, що батьки далеко, викликає в дітей почуття провини за власну неповноцінність.

 

«Може кибы я быв чесний, слухався всіх, помагав май дуже мамці, файно ся вчив у школі, та она бы не пішла в Грецію», – ділиться своїми переживаннями Владислав Боршош (7 років).

 

Неконтрольована поведінка дітей є наслідком неможливості бути потрібними батькам. Діти, позбавлені материнської любові, виростають нарцисами. Нерідко такі діти, прагнучи публічності, обирають професії естрадних співаків, акторів.

 

«Я буду альтистков», – впевнено заявляє Сніжана Тодавчич (3 роки), батько якої уже 2 роки в Португалії.

 

З часом діти, батьки яких поїхали за кордон, починають вважати, що їм і без батьків живеться непогано, і що в їхній ситуації є переваги, бо ніколи не бракує грошей на гарний одяг, на кишенькові видатки.

 

«Мені ліпше, коли го (нянька) ниє, бо коли є дома, та усьо му недобре, гойкать, заставлять робити, я вже привикла без нього. А так і гроші у хижи є, і нико ти не пудрить мозки…» – розповідає Мирослава Половка (15 років).

В українських психологів з’явився вислів «італійські діти». Це діти, які уже не прагнуть повернути батьків з-за кордону, не пишуть їм про це у листах. На жаль, саме ці підлітки найчастіше потрапляють у тенета наркоділків (подейкують, останні навіть мають «установку» на тих, чиї батьки поїхали на заробітки).

Діти, залишені без материнського виховання, розбещені значними переказами з-за кордону, за кілька років перестають потребувати родичів і сприймають їх тільки як «джерело фінансування».

 

Таким чином, традиційно родинний і вихований у повазі до Бога захід України переживає чергову кризу – знецінення мами, а разом з рештою світу – і втрату інституту сім’ї. Тепер материнську любов діти вимірюють кількістю пересланих з Італії та Португалії доларів і євро.

 

«Діти, я їду заради вас. Якщо ви мене підведете, я вам цього не прощу!» – це переважно головний аргумент, який наводять батьки, коли на тривалий час їдуть з дому, аби заробити на навчання дитини чи на купівлю їй квартири…

 

(Оксана Кичак для видання «Вся Закарпатська Правда»)

18. Поняття, ознаки, завдання та принципи утворення федерації.

Федерація являє собою добровільне об'єднання кількох раніше самостійних державних утворень в одну союзну державу. Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах воно має свої особливості, які визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і, перш за все національним складом населення країни, своєрідністю культури та побуту народів, що входять у союзну державу. Наприклад, можна розглянути Росію, в якій ще при Тимчасовому уряді робилися перші серйозні спроби федералізації великих губерній і регіонів. Вже 22 березня 1917 р. був заслухано доповідь міністра-голови внутрішніх справ Г.Є. Львова про реформу місцевого управління Росії "на основі перетворення органів безпосереднього державного управління на місцях до органів самоврядування та надання останнім всієї повноти державної влади". Але федералізм юридично був закріплений після жовтневої революції 1917 р. в конституції РРФСР 1918 р. У грудні вона разом з іншими республіками (Україною, Білоруссю і Закавказької федерацією) сформувала нова федеративна держава - СРСР.
На думку Хаффмана, федералізм - це така форма організації уряду, що прагне примирити регіональне розмаїття з певним рівнем колективного єдності і робить це таким шляхом, при якому регіональні уряди відіграють цілком конкретну роль. [3]
Я вважаю, що визначення, яке дає Хаффман не точно, суть застережень тут зводиться: по-перше, до деякої неточності, що міститься у наведеній дефініції (федералізм, на мій погляд, - не тільки і навіть не стільки "Форма організації уряду", скільки, перш за все форма організації самої держави), по-друге, до значної абстракції наведеної дефініції (вона була б більш конструктивною та ефективною, якщо б містила в собі крім самих загальних теоретичних викладок і положень і більш конкретні, чіткіше ідентифікують розглядається явище судження. Що ж мається на увазі? Перш за все, вказівку хоча б у загальних рисах на основні общеродових, властиві всім без винятку федеративним системам ознаки і риси, на принципи їх побудови та функціонування, а також на їхні основні цілі і завдання.
Аксіоматичним, зокрема, є те обставина, що будь-яка федеративна система, незалежно від її рис і специфічних особливостей, виступає як єдина союзна держава, складається з двох або більше відносно самостійних держав і державних утворень. Кожне з них, будучи суб'єктом федерації має своє власне адміністративно-територіальний поділ, створює разом з федеральними свої вищі органи державної влади та управління, судові, правоохоронні та інші органи, володіє своєю конституцією і поточного законодавства, може мати в рідкісних випадках власні військові формування та громадянство. [4]
Слід виділити ряд основних принципів освіти, функціонування федеративної системи, з позиції яких слід розглядати і оцінювати будь-яку, в тому числі і Російську федерацію:
- Добровільне об'єднання держав або державних утворень у федерацію;
- Рівноправність суб'єктів федерацій незалежно від величини їхньої території, чисельності населення, економічного потенціалу;
- Плюралізм і демократизм у стосунках суб'єктів федерації між собою і з громадянами;
- Широкі можливості громадян активно і безперешкодно брати участь у федеральних і регіональних політичних процесах;
- Дотримання законності і конституційних прав, означає суворе і неухильне дотримання федерацією та суб'єктами федерації, федеративними і всіма іншими органами і організаціями звичайних і конституційних законів як у відношенні один з одним, так і з громадянами і формованими ними партійними, профспілковими та іншими суспільно-політичними органами і організаціями.
Будь-яка федеративна система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність здійснюється в суворих рамках конституції і поточного законодавства, коли чітко розмежовані сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, коли суворо дотримані права і свободи громадян. У цьому сенсі можна лише вітати характеристику федералізму як "договірного відмови від централізму", як "структурно оформлену дисперсію повноважень" між різними державними організаціями - свого роду владними центрами, "законні повноваження яких гарантуються конституцією". Важливо виходити так само з того, що федералізм - це не одномірне, а багатовимірне явище, що він має не тільки статичний, але і динамічний характер. Коли мова йде про багатомірність федералізму, мається на увазі існування різних, більш-менш однаково значущих його сторін або аспектів: історичних, політичних, культурних, ідеологічних, і ін Федералізм, як видається, це навіть не стільки статика, скільки динаміка, процес, причому не простий, а циклічний. Це підтверджується періодично змінюються характером відносин між федерацією та її суб'єктами. У різні періоди історії, дані відносини є в різному ступені жорсткими, централізованими або децентралізованими. Федералізм незалежно від того, в якій країні він встановлюється - в США, Німеччині, Росії, Канаді - існує не сам по собі і не для себе як самоціль, а набуває сенсу лише в служінні суспільству, окремій людині.
Федералізм переслідує, принаймні, п'ять основних цілей. Серед них:
- "Примирення єдності і різноманітності";
- Захист від тиранії центральний уряд;
- Створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
- Створення умов для підвищення "ефективності виробництва через регіональну конкуренцію" і виступ в якості форми чи шляху "до стимулювання новаторських ідей в регіональних урядах". [5]
Головна ж з цілей - всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократизму, гарантія прав і свобод громадян.
Слід виділити найбільш загальні риси, які характерні для більшості федеративних держав:
1. Територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, кантонів, земель, республік і т. п.
2. У союзній державі верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам. Компетенція між федерацією та її суб'єктами розмежовується союзною (федеральної) конституцією.
3. Суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі законодавчі, виконавчі та судові органи.
4. У більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство федеральних одиниць.
5. При федеральному державному устрої в парламенті мається палата, що представляє інтереси членів федерації.
6. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні державні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах.
Федеральну систему державного устрою можна розглянути на прикладі Сполучених Штатів Америки: центральним елементом американського федералізму є наявність реальної влади окремих штатів визначати свою власну політичну структуру, втім, як і саму політику. Штати самі визначають "свій електорат", встановлюють обов'язкові вимоги "проходження партійних кандидатів на державні посади не інакше як через праймеріз (первинні вибори)". Інші ж штати на відміну від федерального законодавчого органу можуть створювати однопартійний парламент (штат Небраска), можуть приймати закони, відповідно до яких суди і члени кабінету повинні обиратися (на федеральному рівні вони призначаються). Окремі штати мають право приймати закони про проведення референдумів.
Конкретним проявом і втіленням механізму «стримувань і противаг» стали сама структура і порядок діяльності трьох основних гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Їх носіями в США виступає конгрес, президент і федеральна система судів очолювана Верховним судом США.
З прийняттям Конституції 1787 року США з конфедерації перетворилися на федеративну державу. Створення федеративної держави відповідало інтересам освіти і функціонування ефективної державної влади, здатної захистити і забезпечити спільні інтереси об'єдналися штатів. Одночасно вибір федеративної форми державного устрою мав послужити гарантією збереження певної самостійності штатів. І обмежити всесилля центральної влади. Федералізм виступав в якості знаряддя і засоби запобігання узурпації влади або зловживання нею. Це було також свого роду поділу влади, але не по горизонталі, а по вертикалі.
За Конституцією всі питання, пов'язані з предметом відання штатів і центру, суворо розподілені. У тексті Конституції перераховано, що саме віднесено до відання федерального парламенту - конгресу (розділ 1 і 8 ст.1) і що заборонено окремим штатам (розділ 10 ст.1). У тексті визначено, що все те, що не віднесено Конституцією до повноважень федерації, залишається в компетенції суб'єктів федерації.
До відання федерації віднесені найважливіші повноваження у сфері фінансів і оподаткування, зовнішньої політики і оборони, патентне та авторське право, федеральне судоустрою, порядок придбання американського громадянства і деякі інші питання. Також у США діє принцип верховенства федерального права. [6]

Види федерацій

Існує два види федерацій: національна і територіальна. Основна відмінність між територіальною і національною федерацією складається в різному ступені суверенності їхніх суб'єктів. Центральна влада в територіальних федераціях володіє верховенством по відношенню до вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень. Загальнонаціональна державна влада здійснює лише координацію інтересів суб'єктів федерації, забезпечуючи їх найбільш оптимальну внутрішню і зовнішню діяльність. Суб'єкти національної федерації у сфері міжнародних відносин можуть встановлювати дипломатичні відносини з будь-якою державою світового співтовариства, укладати політичні, економічні та інші договори. Національний ознака надає федерації такі особливості, які не можуть бути притаманні територіальним федеральному державному устрою.
Отже, можна виділити ознаки як територіальної, так і національної федерацій.
Територіальна:
1. Державні освіти, складові даний вид федерації, не є суверенними утвореннями;
2. Суб'єкти позбавлені конституцією права прямого представництва в міжнародних відносинах;
3. Встановлено заборону одностороннього виходу з союзу;
4. Управління збройними силами здійснюється федеральними органами.
Прикладом територіальної федерації є США, Мексика та Німеччина.
Національна:
1. Суб'єкти - національно-державні утворення;
2. Суб'єкти федерації об'єднуються згідно з принципом добровільності;
3. Гарантованість суверенітету великих і малих націй;
4. Утвердження права на самовизначення. [7]
В даний час національною федерацією є Індія.
Ряд дослідників виділяє також змішаний тип федеративного устрою, до такого типу належить форма державного устрою Росії. Стосовно до російського федералізму існує поняття «асиметричної» федерації, тобто федерації, в якій правовий статус суб'єктів розрізняється. Але про це в наступному пункті моєї роботи.