Включення українських земель до складу іноземних держав.
Литва
У 1240р. утворилося Велике князівство Литовське. У 13-15 ст. народи Литви відображали німецьку агресію. У Грюнвальдської битві в союзі з поляками і росіянами литовські війська розгромили Тевтонський орден. У 1558-83 Литва — учасниця Лівонської війни з Росією. По Люблінської унії 1569 Литва об'єдналася з Польщею в Річ Посполиту. У 1795-1815 уся Литва, крім Мемеля (Клайпеди), увійшла до складу Російської імперії.
Польща.
У кін. 10 в. виникла Польська держава. З 1025 р. Польща — королівство. По Люблінської унії 1569 утворила з Великим князівством Литовським державу - Річ Посполиту. Польська і шведська інтервенція що почалася у 17 ст. у Російську державу закінчилася провалом. Петербурзькими конвенціями 1770-90-х рр. територія Речі Посполитої була розділена (три розділи — 1772, 1793, 1795) між Пруссією, Австрією і Росією. У 1807 Наполеон I створив з частини польських земель Варшавське князівство. Віденський конгрес 1814-15 зробив переділ Польщі: з більшої частини Варшавського князівства було утворене Королівство Польське (передане Росії; Белостокский окр. переданий Росії в 1807); Познанщина відійшла до Пруссії, що зберегла Сілезію і Помор'я; Краків з округом був оголошений «вільним містом» (Краківська республіка; у 1846 приєднана до Австрії, що зберігала також Галичину).
Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.
На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступово тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання південно-західних князівств.
Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодальне роздроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви, вони наполегливо домагалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосидь, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.
Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єднання взагалі був малоефективним.
І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону.
Однак подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.
Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, ї
а у 1377 р. — частина Західної Волині.
Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". Ї
У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.
Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилась під владою султанської Туреччини.
Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилась в руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частина Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.
Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.
Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським.
Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу.
Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви.
Так, внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.
КРЕВСКАЯ УНІЯ 1385, угода про диналистическом союз між Польщею і Великим князівством Литовським (14 серпня, замок Крево, територія сучасної Білорусії). Великий князь литовський Ягайло, одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений королем єдиної польсько-литовської держави.
Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.
Віденська угода 1401 р. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині.