Состав и строение

План

Гувернерство як вид професійно-педагогічної діяльності.

Лекція 2.

1. Визначення поняття «гувернерство».
2. Професія «соціальний гувернер».
3. Тенденції розвитку гувернерства.
4. Напрями роботи соціального гувернера.

1. Визначення поняття «гувернерство». Професія «соціальний гувернер»

Педагогічні пошуки створення ефективних умов гармонійного розвитку особистості актуалізують відновлення традиційних виховних систем минулого, однією з яких є гувернерство. Актуальності додає поширення гувернерської практики в сучасному світі, що відчутно впливає на моральне та інтелектуальне формування націй, від чого значною мірою залежить майбутнє кожної держави. Нині відродження й удосконалення гувернерського напряму освітньо-виховної діяльності набуває нової сутності та має попит як у процесі виховання дитини в родині, так і в закладах, що виховують дітей, позбавлених батьківського піклування. Саме в контексті догляду за дітьми з обмеженими можливостями та сиротами здебільшого розглядається можливість діяльності соціальних педагогів як гувернерів.

Становлення та функціонування інституту домашніх вихователів в історичній ретроспективі, переваги й недоліки розвитку гувернерства в сучасних умовах, підготовку гувернерів вивчають А. Бардінов, Л. Кобилянська, Н. Ковалевська, Є. Сарапулова, С. Теплюк, О. Шароватова та ін. Оскільки недостатнім є дослідження соціально-виховного потенціалу гувернерства, це актуалізує пошук відповідного аспекту цього педагогічного явища. Для виявлення соціально-педагогічного значення гувернерської діяльності в сучасних умовах, його перспектив необхідно вирішити такі завдання: визначитися з основними поняттями, змістом, сутністю гувернерства, визначити напрями його розвитку, обґрунтувати соціально-педагогічний аспект, зазначити специфіку роботи соціального гувернера.

Досить вичерпною в сучасній педагогічній літературі є характеристика історичних аспектів гувернерства, психолого-педагогічних засад навчальної

та виховної роботи гувернера, що дозволяє скласти певне уявлення про функціонування цього виду педагогічної діяльності. Так, наприклад, Є. Сарапулова пропонує одинадцять етапів становлення гувернерської діяльності за ознаками індивідуального підходу до особистості вихованця, виховних можливостей та підготовленості до фахової діяльності людини, яка займається

організацією умов для розвитку особистості, підтримання державою та

організацією підготовки гувернерів як вихователів та вчителів.

Здавна вважалося, що гувернерство – це діяльність наставника освіти й виховання в домашніх умовах. Гувернер кваліфікувався з приводу того, якою саме діяльністю займався: іноді він тільки вчив підопічного, викладав для нього окремі дисципліни, але й були домашні вихователі, які мали виховувати гармонійно розвинуту особистість у широкому розумінні цього поняття. Також у історичних джерелах можна знайти згадку про гувернерів, які координували освітню діяльність з вихованцем, залучали до співпраці інших фахівців водночас з власною виховною роботою.

Дійсно, гувернерство – нестандартне педагогічне явище, яке іноді має суттєві переваги перед колективною формою навчання та виховання, що полягають у індивідуальному підході до особистості вихованця, можливості

творчого пошуку методик та технологій виховання, своєчасного коригування

дій наставника залежно від ситуації виховання.

На думку Є. Сарапулової, гувернерство – це цілісна педагогічна система й окрема галузь педагогіки, що вивчає особливості індивідуалізованого формування в домашніх умовах освіченої, гармонійно розвиненої, комунікабельної особистості з активною життєвою позицією.

Нині актуальним виявляється повернення до теми гувернерства, але із словом «соціальне». Сучасність потребує появу нового фахівця – соціального гувернера, який і має реалізовувати індивідуальний підхід у соціальному вихованні та активізувати соціальний розвиток особистості в гувернерській діяльності. У стандарті базової підготовки соціальних педагогів рівня «бакалавр» з'явилася така дисципліна, як «Технології роботи соціального гувернера». Гувернер та соціальний гувернер — це не тотожні поняття, і треба визначитися зі специфікою відповідної діяльності.

На перший погляд може здаватися, що не можливо поєднати педагогічні явища, які здаються протилежними: індивідуальний підхід у гувернерстві та соціальний розвиток особистості в соціальній педагогіці. Але саме поєднання змістовної складової соціального виховання та індивідуального підходу уможливлює оптимізацію споконвічного протиріччя між особистісним та соціальним розвитком. Якщо зважати тільки на індивідуальний підхід у гувернерстві, то навіть за умови вдалої організації такої виховної діяльності особистість розвивається дещо однобічно: здебільшого порушується формування комунікативних здібностей, не відбувається усвідомлення себе як частини певної групи, соціуму. Навіть якщо дитина відвідує гуртки та секції,

спілкування з однолітками має обмежений характер, і тому мають додатково створюватися умови для її соціального розвитку. У цьому допоможе соціальне виховання як процес створення умов для розвитку соціальності особистості.

Водночас у сучасному неоднозначному соціальному просторі, коли виховання гармонійно розвинутої особистості потребує нових орієнтирів, індивідуальний підхід виявляється ефективним. А оскільки соціальне виховання – складова цього гармонійного розвитку, то індивідуальний підхід гувернерства стає актуальним у соціальному вихованні, зокрема якщо йдеться про процес індивідуалізації на підґрунті адаптації та інтеграції в соціум, як ієрархії соціального розвитку особистості.

1. Тенденції розвитку гувернерства

Розвиток досліджуваного педагогічного явища на сучасному етапі характеризується певними тенденціями.

По-перше, гувернерство займає проміжне положення між загальноосвітньою системою й виключно індивідуальним напрямом освіти, оскільки сучасні діти здебільшого відвідують школу й гувернер виступає в ролі «додаткового помічника». У сучасних умовах дитині пропонується індивідуальне та колективне виховання. Лише виняткові обставини примушують батьків залучати до суто домашньої освіти гувернерів-учителів, які в змозі надати певний стандарт освіти в обмежених умовах (діти з обмеженими можливостями або ті, які мають важкі хронічні захворювання).

По-друге, гувернер радше виконує роль вихователя та наставника, ніж учителя, хоча остання не виключається. Саме функції організації виховання та його координації є одними з провідних для сучасного гувернера, зокрема із соціально-педагогічних позицій. За поодинокими винятками, самостійно жодна людина, навіть дуже кваліфікована та педагогічно обдарована, не зможе залучити дитину до всієї сукупності видів діяльності, якими може оволодіти сучасна особистість, яка розвивається. Та цього навіть і не потрібно. Не завжди для того, щоб доторкнутися, наприклад, до музичної творчості, сучасному гувернеру треба самому володіти інструментом на пристойному рівні. Для цього є фахівці. А врахувати таку можливість для дитини сучасний гувернер повинен. Це стосується й інших видів творчої чи спортивної діяльності. Звичайно, гувернер має бути різнобічно розвиненою особистістю, але для такого вихователя першочерговими є наявність педагогічного хисту та майстерності.

По-третє, діяльність гувернера в родині обмежена віком дитини (дошкільний або молодший шкільний вік). З огляду на Базовий компонент дошкільної освіти саме гувернер спроможний ефективно впливати на розвиток

дітей цього віку, якщо вони не відвідують дошкільних закладів. Сучасні публікації щодо гувернерства переважно стосуються дітей дошкільного віку, які не відвідують дошкільні заклади. Дійсно, гувернер – незамінний професійний вихователь для цього вікового періоду, однак матеріальне розшарування сучасних сімей зумовлює перевагу такої форми виховання тільки для дуже заможних родин. На наш погляд, не виправданим є такий підхід, коли вік вихованця обмежений певним періодом, а також матеріальним становищем родини. Соціально-педагогічний підхід до гувернерської діяльності має нівелювати ці недоліки та запропонувати варіанти гармонійного вирішення суперечностей організації виховання, його фінансування та добору контингенту фахівців для роботи.

По-четверте, іноді функції гувернера збігаються з функціями інших фахівців. У працях сучасних учених простежуються погляди, що буквально ідентифікують гувернера з дефектологом або сімейним соціальним педагогом чи соціальним працівником. Наприклад, Л. Кобилянська в статті під назвою «Сімейне гувернерство як один з напрямів професійної діяльності соціального педагога» зазначає, що «в діяльності сімейного соціального педагога пріоритетними повинні стати індивідуальні форми роботи, реальна допомога сім'ї, що опинилася в кризовій ситуації». На її думку, «соціальний гувернер здатен і повинен надавати освітню, посередницьку та психологічну допомогу». Дійсно, гувернер повинен знати, як працювати з дітьми з особливими потребами, тобто володіти азами дефектології та корекційної педагогіки, а також обов’язково має активізувати виховний потенціал родини, але, на нашу думку, соціально-педагогічний потенціал гувернерства реалізуватиметься через соціальне виховання як одну з провідних категорій цієї науки.

1. Напрями роботи соціального гувернера

Є.Сарапулова запропонувала специфіку діяльності гувернера. Підкреслимо серед них саме ті особливості, які відбивають соціально-педагогічний аспект. Наприклад: формування у вихованця адекватної самооцінки, культуровідповідність виховання, підготовка вихованця до активної практичної діяльності, урахування вікових та гендерних аспектів виховання. Ці беззаперечні переваги, які дозволяє реалізувати індивідуальний підхід у гувернерській діяльності, можуть бути посилені за рахунок такої соціально-педагогічної специфіки: формування соціальних цінностей у процесі індивідуальної діяльності гувернера, залучення до різноманітних видів позитивної соціальної діяльності, реалізація особистості вихованця в просоціальній поведінці.

Соціальний гувернер – фахівець із соціального виховання, який реалізує його в домашніх умовах або в умовах, наближених до таких, та базує свою діяльність на індивідуальному підході. Можна сказати, що соціальний гувернер транслює цінності соціального виховання на індивідуальному рівні або урізноманітнює індивідуальну виховну діяльність соціальною складовою. З одного боку, діяльність соціального педагога, який займається гувернерською діяльністю, порівняно з традиційним гувернером звужена, оскільки він не викладач і не вчитель, з іншого, – вона розширюється за рахунок організаційної та координаційної функції й можливості розвитку соціальності особистості.

Отже, можна визначити напрями роботи соціального гувернера.

1. Соціально-виховна діяльність з дітьми різного віку, а також соціально-педагогічна підтримка людей, які цього потребують, протягом життя (обдаровані, люди з особливими потребами, люди похилого віку та ін.).
2. Реалізація соціального виховання в умовах індивідуальної домашньої освіти та виховання щодо дітей, батьки яких зацікавлені в залученні фахівця з організації ефективної виховної роботи.
3. Індивідуальна робота з обдарованими дітьми або з дітьми, які мають соціальні відхилення з метою соціально-педагогічної корекції.
4. Налагодження міжпоколінних стосунків у родині (у цьому аспекті дещо перехрещуються функції сімейного соціального педагога та соціального гувернера, але цей напрям діяльності незамінний в індивідуальному підході щодо трансляції соціальних цінностей).
5. Сприяння формуванню батьківських об'єднань у територіальній громаді, які мають за мету поліпшення виховання дітей та гармонізації умов життєдіяльності соціального середовища.
6. Підвищення педагогічної культури батьків, активізація виховного потенціалу родини та формування навичок усвідомленого батьківства.

Окремо зазначимо, що незамінною є діяльність соціального в дитячих будинках сімейного типу. Таку роль можуть виконувати прийомні батьки або соціальний педагог-куратор, який має гувернерську підготовку.

Загальний зміст діяльності соціального гувернера з об’єктом виховної діяльності, окрім традиційних виховних напрямів, може охоплювати:

— формування соціальної компетентності об’єкта виховання, сприяння перетворенню його на суб’єкта власного соціального розвитку;

— підвищення ефективності міжособистісних та соціальних комунікацій людини, з якою працює;

— виявлення здібностей вихованця, забезпечення соціального комфорту в процесі розвитку обдарованих особистостей;

— інтеграція вихованця до соціального середовища, що сприятиме формуванню його адекватної оцінки соціуму та свого місця в ньому;

— формування соціальної активності та відповідальності в процесі реалізації завдань соціального виховання;

— розвиток навичок соціальної самоорганізації життя;

— зміст діяльності соціального гувернера з оточенням вихованця та в соціальному середовищі;

— діагностування стилю сімейного виховання та його активізація чи корекція в разі потреби;

— виявлення позитивного соціального потенціалу мікросоціуму, у якому мешкає вихованець, залучення виховних можливостей територіальної громади до гувернерської діяльності;

— залучення до виховання та розвитку особистості різноманітних позаосвітніх та дозвіллєвих закладів.

Таким чином, розглянувши сучасне значення гувернерства, зокрема соціально-педагогічний аспект цього виду виховної діяльності, зазначимо, що

традиційні складові виховних систем минулого інтерпретуються в сучасних умовах, розширюється контингент вихованців, відбувається поєднання індивідуальної та колективної форм виховної роботи, затребуваним стає такий

фахівець, як соціальний гувернер. Соціальний гувернер – фахівець з організації соціального виховання на індивідуальному рівні — може працювати з людьми, які мають особливі потреби, обдарованими людьми, дітьми, які позбавлені батьківського піклування в соціальних установах. Особливості соціально-педагогічного аспекту полягають у розширенні напрямів виховної роботи гувернера, поглибленні соціально-виховного змісту діяльності.

1.

Значна кількість батьків бажає виховувати дітей дошкільного віку в сім’ї. Зайнятість батьків, їх бажання дати дітям гарне виховання, максимально розвинути їхні здібності, інтереси, зумовлюють потребу домашнього виховання дітей. До послуг домашнього виховання можуть вдаватися сімї, які вважають доцільним навчання дітей молодшого віку, здійснюване в домашніх умовах. Послугами домашніх вихователів можуть користуватися батьки дітей – інвалідів, з тимчасовими затримками психічного розвитку, акцентуаціями, психічними вадами, мовленнєвими порушеннями та батьки обдарованих дітей.

Сучасний стан виховної практики стосовно вдосконалення процесу формування, розвитку і соціалізації підростаючої особистості потребує певних змін. Зміни можуть пов’язані з особистісно орієнтованими підходом до дитини. Цей підхід має суттєво гуманізувати виховний процес, наповнити його високим життєвими цінностями, максимально розкрити потенційні можливості дитини, стимулювати її до особистісно розливальної творчості. Особистісно орієнтований підхід як нова модель виховання потребує висококваліфікованих фахівців з родинної педагогіки, домашнього виховання.

Отже, родинне виховання - одна з найважливіших і найменш досліджених сторінок в історії всесвітньої й вітчизняної педагогіки. Таке явище цілком закономірне. Педагогіка завжди була засобом підго­товки для держави громадян з необхідними їй моральними якостями й знаннями. Тому зміна суспільної орієнтації обов'язково супровод­жувалася реформуванням освітньо-виховної системи. Попередні пе­дагогічні позиції, ідеї, системи часто проголошувалися шкідливими, нежиттєздатними і з ними розпочиналася нещадна боротьба. Оскільки поступ людства в цілому й кожного народу зокрема - суціль­на низка змін політичних і економічних формацій, багато цінних пе­дагогічних здобутків канули у небуття. Інтерес наступних поколінь до педагогічної теорії й практики минулого, як правило, диктувався прагненням удосконалити суспільний освітньо-виховний механізм. Тому вивчалася переважно система державної освіти, а особливості родинного виховання виявлялися порівняно малодослідженими в усіх народів. Народні звичаї, обряди, фольклор, запізнілі історичні дослідження донесли до нащадків провідні ідеї різних періодів розвитку тієї чи іншої нації, але більшість методів родинного вихован­ня зникли для нас назавжди. І це величезна втрата, бо загальновідо­мо, що провідний виховний вплив на формування особистості нале­жить сім'ї.

Узагальнення й систематизація розрізнених відомостей про тен­денції розвитку родинної педагогіки в історії людства й українсько­го народу зокрема, починаючи з найдавніших часів, є важливим зав­данням педагогічної науки, особливо зараз - у період відродження на державному рівні родини як основного осередку соціального ви­ховання (І.П. Акіншева „Технологія роботи соціального гувернера”).

Для гувернерства як форми індивідуального виховання й нав­чання дітей характерні ознаки: 1) виховання і навчання дитини є індивідуалізованими: 2)навчання й виховання дитини відбувається в
домашніх умовах (у сім'ї) або в освітньо-виховній установі закритого типу, де створюється мікроклімат, наближений до умов родинно­го виховання; 3)педагогічний процес організовується таким чином щоб діти сприймали гувернера як близьку людину, і його авторитет у їхніх очах був не нижчим, аніж авторитет батьків.

Гувернерство не належить уповні ні до родинної, ні до держав­ної системи виховання. Воно знаходиться на межі цих систем. З од­ного боку, гувернерству притаманні індивідуальний підхід, неформальність у стосунках між вихованцем і наставником, властиві родинному вихованню. З іншого боку, в рамках гувернерської практики можливий відчутний тиск держави, посилений державний контроль, приєднання системи домашнього виховання і навчання до державної освітньої системи.

Терміни "гувернер", "гувернерство" виникають у XIV столітті у
Франції і швидко поширюються, перетворившись на загальноприйняті в науці й у побуті. Першим їх використовує у своїх працях відо­мий педагог М. Монтень. Він же стає автором перших методичних
посібників для гувернерів. Батьки - представники заможних кіл
суспільства зазначеної епохи - здебільшого самоусуваються від ви­ховання дітей, повністю перекладаючи турботу про них на гувернерів.

У XVIII столітті в Німеччині гувернерство стає педагогічною структурою, підпорядкованою державі й контрольованою держа­вою. Працювати гувернерами тепер дозволяється виключно дипло­мованим спеціалістам. Приймається закон про обов'язкове складан­ня іспитів кандидатами на педагогічні посади, відкриваються учи­тельські семінарії.

XIX століття можна вважати століттям розквіту гувернерства як системи домашнього виховання й навчання. Інтенсивно розвива­ються традиції, започатковані у XVIII столітті в Німеччині. Працю­вати гувернерами дозволяється тільки дипломованим спеціалістам. Документ (диплом чи свідоцтво) видається за результатами складан­ня спеціальних іспитів (екстерном чи випускних у навчальному зак­ладі). Чітко розмежовуються кваліфікаційні рівні гувернерів. Ідея державного контролю усіх ланок освіти одержує у XIX столітті не­бувалого раніше розмаху. Особливо це стосується Російської Імпе­рії, правляча верхівка якої панічно боїться розповсюдження револю­ційних ідей з Європи й підвищення національної свідомості неросійських народів. Гувернерство перетворюється на органічну складову імперського освітньо-виховного механізму.

Приймаються закони
якими передбачений майже абсолютний контроль системи домаш­нього виховання й навчання. Така всеохоплююча регламентація, мета якої - обернення гувернерства на важіль реалізації державної політики шляхом програмування певним чином домашнього виховання молодого покоління. Для цього періоду харак­терні: диктатура держави, повне приєднання системи домашнього виховання й навчання до державної освітньої системи, публікація достатньої кількості науково-методичної літератури для домашніх наставників і домашніх учителів.

XX століття внесло істотні видозміни в гувернерську систему. У більшості економічно розвинених країн світу гувернерство перет­ворилося з елітної у загальнодоступну послугу для населення.

На сучасному етапі багато батьків користуються послугами різноманітних агентств, які пропонують віддавати дітей на виховання гувернерам. Природно, що батьки хочуть бачити нянею людину, що має досвід роботи з дитиною такого ж віку, як їх чадо. Адже кожен вік має свої особливості. Якщо вам належить працювати з дитиною, якій не виповнилося ще одного року, гарненько подумайте, чи справитеся ви. Як мінімум необхідний досвід. Якщо він є, і говорити не про що. Але якщо у вас своїх дітей немає або ви народили в золотий час студентства і тут же підкинули крихту бабусі, краще відмовиться від цієї роботи: дуже багато дрібних нюанси, яким по книгах не навчишся. Вікова група від народження до року, власне кажучи, немовлята – найскладніша категорія для вихователя. Якщо ви не виростили хоч би мінімум одного немовляти самостійно, неважливо, свого або чужого, майже сто відсотків вірогідності, що ви не справитеся з цим дійсно нелегким завданням.

Таким чином, гувернерство як педагогічне явище постало з потреби у форму­ванні яскравої неординарної особистості, здатної здійснювати по­дальший поступ людської цивілізації. Гувернерство розвивалося в надрах родинного виховання, яке, у свою чергу, відображало педа­гогічну орієнтацію суспільства.

Практика довела, що гувернерство є життєво необхідною галуззю педагогіки, без якої неможливо обійтись. Перспективи розвитку зазначеної галузі вимагають вивчення й уза­гальнення досвіду попередніх поколінь, пов'язаного з методикою індивідуалізованого навчання й виховання дитини. Вирішення цієї проблеми є важливим як для правильної організації формування інтелектуальної високоморальної особистості в сім'ї, так і для застосування знань з метою удосконалення суспільної освітньо-виховної системи.

У XX столітті гувернерство виходить з-під спеціального посиле­ного державного контролю. Таке явище пояснюється загальноо­бов'язковим складанням іспитів (чи проходженням тестування) за програмою середньої школи, без яких молода людина не одержує документа, необхідного для продовження освіти чи подальшого пра­цевлаштування. Відповідно, домашнє чи шкільне навчання орієнту­ється на державні програми, державний навчальний план, державні підручники, що робить діяльність домашнього вчителя цілеспрямо­ваною і підконтрольною державі.

Однак, у XX — на початку XXI століття гувернерські методики спочатку експериментальним шляхом, потім масово впроваджуються в шкіль­ну практику з метою здійснення індивідуального підходу до учнів.

Література:

1. Белочкина Ю.В. Пособие для гуверняни.– Харьков, ФОЛИО, 2008. – 415с

2. Гримм В. Самые лучшие методики воспитания ребенка. – К. Мультипресс, 2007. – 285с

3. Сарапулова Є.Г. Психолого-педагогічні основи навчально-виховної діяльності гувернера. – К. МАУП, 2003. – 261с

4. Свиридова Б.Г. 365 советов няне и гувернантке. – Ростов-на-Дону, Феникс, 2001. – 347с

1. Происхождение, форма, физические свойства и химический состав Земли.

2. Внешние сферы земли,

3. Внутренние сферы Земли.

Литература:

1. Наиболее популярны в настоящее время космогонические гипотезы происхождения Земли академиков О.Ю. Шмидта и В.Г. Фесенкова. Согласно гипотезе Шмидта Солнце на своем пути пересекло на своем пути одно из пылевых облаков, широко распространенных в Галактике Млечного пути. По выходе из облака оно захватило значительную часть пылевой материи, которая начала вращаться вокруг него. В пылевой материи образовались сгущения, затем превратившиеся в планеты. Более легкие частицы пылевой материи, захваченные солнцем и оказавшиеся вблизи его поверхности, затем были отброшены световым давлением. Из них образовались наиболее плотные планеты. Вдали от солнца возникли крупные планеты малой плотности, в состав которых вошли наиболее легкие вещества.

По гипотезе В.Г. Фесенкова, Солнце и планеты произошли вследствие единого процесса эволюции сгустка газово-пылевой туманности, имевшего вид сильно сплюснутого дискообразного облака. Вначале образовалось Солнце. Оно обладало значительно большей массой и вращалось быстрее, чем теперь. Вследствие быстрого вращения в его экваториальной плоскости отделилось вещество, вращавшееся в том же направлении. Первоначальная неравномерность распределения плотности в экваториальном облаке возрастала вследствие выбросов материи из центрального сгущения. На участках с малой плотностью вещество рассеивалось в пространство, а на участках с большей плотностью возникли сгущения с последующим образованием из них планет и их спутников.

По данным Ф.Н. Красовского, А.А. Изотова и др. ученых, Земля имеет форму трехосного эллипсоида вращения, отражающего фигуру Земли. Учитывая не только ее сплющенность, но и все крупные неровности рельефа, истинную неправильную геометрическую фигуру Земли называют геоидом.

Масса Земли составляет 5,98*10²⁷ г, средняя плотность – 5,52 г на см³.

Химический состав Земли до 16 км: кислород – 47 %; кремний – 29,5 %; алюминий – 8,05 %; железо – 4,05 %; кальций – 2,96 %; магний – 1,87 %; натрий – 2,5 %; калий – 2,5 %; титан – 0,45 %; водород – 0,15 %; фосфор – 0,093%; углерод – 0,023 %; другие – 1,5 %. С увеличением глубины химический состав Земли меняется, возрастает значение тяжелых элементов – железа, магния, хрома, никеля, кобальта.

2. К внешним сферам относят атмосфере, гидросферу и биосферу.

Атмосфера – газообразная оболочка Земли в приземных слоях, состоит из азота – 78,08 %, кислорода – 20,95 %, аргона – 0,92 %, диоксида углерода – 0,04 % и других газов – 0,01 %. Основная масса воздуха атмосферы 90 % сосредоточено в слое до 16 км, а отдельные ионы воздуха обнаружены на высоте около 2000 км от поверхности Земли, а выше находится космическое пространство. На высоте 20-25 км расположен озоновый слой, который предохраняет все живые организмы на Земле от вредного коротковолнового излучения солнца.

Атмосферу подразделяют на пять основных слоев: тропосферу, стратосферу, мезосферу, ионосферу и экзосферу.

Тропосфера – нижний слой атмосферы, толщина до 10-18 км, здесь сосредоточено 80 % массы атмосферы; находится почти весь водяной пар атмосферы, формируются осадки и происходит горизонтальное и вертикальное перемещение воздуха.

Стратосфера – от 10-18 до 40-45 км. Включает до 20 % атмосферы, водяной пар почти отсутствует. Здесь имеется озоновый слой, который поглощает ультрафиолетовое излучение солнца.

Мезосфера – от 40 до 80 км. Плотность воздуха в этом слое в 200 раз меньше, чем у земной поверхности.

Ионосфера – располагается на высоте 80 км и состоит в основном из заряженных (ионизированных) атомов кислорода, заряженных молекул оксида азота и свободных электронов.

Экзосфера – на высоте от 800-1000 км от поверхности Земли. Эти слои называют сферой рассеяния, т.к. здесь частицы газов движутся с большой скоростью и могут ускользать в космическое пространство.

С увеличением высоты температура воздуха в атмосфере снижается в среднем на 0,5-0,6 ⁰ на каждые 100 м. На высоте 10-12 км в среднем она равна минус 55 ⁰.

Значение атмосферы велико: незаменимый фактор жизни на Земле; под действием солнечной энергии перемещение воздушных масс, формируется климат; выпадающие осадки являются фактором почвообразования и источником жизни растительных и животных организмов; содержащийся в атмосфере углекислый газ в процессе фотосинтеза зеленых растений превращается в органическое вещество, а кислород служит для дыхания организмов и окислительных процессов, происходящих в них; азот атмосферы улавливается азотфиксирующими микроорганизмами, служит элементом питания растений и участвует в образовании белковых веществ.

Гидросфера – включает все воды морей, океанов, рек, озер, а также материковые льды Арктики и Антарктиды, подземные воды. Она занимает 70,8 % земной поверхности. Средняя плотность гидросферы составляет 1,03 г на см ³; средняя глубина 3,75 км, а наибольшая 11 км – в районе Филиппинской впадины. В составе гидросферы преобладают следующие элементы: кислород и водород – 96,69 %, натрий и хлор – 3 %.

Воды открытых водоемов находятся в постоянном круговороте, что связывает все части гидросферы с литосферой, атмосферой и биосферой. Атмосферная влага активно участвует в водообмене. Испарение воды и конденсация атмосферной влаги обеспечивают наличие пресной воды на Земле. С поверхности океанов ежегодно испаряется около 453 тыс. км³ воды. Миллионы лет вода разрушала горные породы, превращая их в рухляк, а с появлением растительности и животных способствовала процессу почвообразования.

Биосфера – область распространения жизни на Земле. В состав биосферы входят поверхность суши, нижние слои атмосферы и вся гидросфера. В биосфере развивается и живет огромное количество разнообразных организмов. В настоящее время на земле насчитывается свыше 500000 видов растений и более 1 млн. видов животных и колоссальное количество микроорганизмов.

Границы распространения биосферы непостоянны и точно не установлены. Считают, что жизнь в атмосфере распространяется до высоты 8-10 км (12-16 км). Гидросфера практически вся заселена живыми организмами. Ее часто называют «колыбелью жизни», предполагая, что именно в водной среде зародилась жизнь. Многие организмы могут существовать при высокой температуре и больших давлениях (споры некоторых микробов – при температуре180⁰ и давлении до 300 МПа, а дрожжи – при давлении до 800 МПа).

В.И. Вернадский считал, что важнейшими свойствами биосферы являются: существование живых организмов (микроорганизмов, насекомых, растений, животных и др.); тесная связь живых существ с окружающей средой; постоянный материально-энергетический обмен ее с космосом; подвижное динамическое равновесие.

Биосфера состоит из различных биоценозов, представляющих собой однородную территорию с однотипным растительным сообществом вместе с населяющим ее живым миром, включая микроорганизмы. Под влиянием живых организмов образуются биогенные минералы и породы (фосфориты, селитры, известняки, сапропель, горючие газы, сланцы, уголь, нефть), в которых аккумулировано большое количество солнечной энергии и химических элементов. В результате процесса фотосинтеза, осуществляемого зелеными растениями, в биосфере аккумулируется солнечная энергия в форме органических соединений. Живые организмы обуславливают миграцию химических элементов в почвах, осадочных породах, атмосфере и гидросфере. Под их влиянием в почве происходит газообмен, осуществляются окислительные и восстановительные реакции. Благодаря избирательному поглощению биогенных элементов растениями происходит накопление этих элементов в верхних слоях почвы. Микроорганизмы принимают участие в разложении растительных остатков, а также в процессах образования сероводорода, закиси азота, метана и водорода. Под влиянием деятельности организмов осуществляется создание горных пород, а также их выветривание и развитие почвообразовательных процессов.

При участии всех населяющих биосферу организмов в ней совершается биологический круговорот важнейших элементов питания, которые циркулируют в живых организмах и окружающей среде, в результате чего образуются почвы, обладающие плодородием.

3. К внутренним сферам Земли относят земную кору, мантию и ядро.

Земная кора (литосфера) – наружная твердая оболочка Земли. Для нее характерно неоднородное строение. По глобине сверху вниз в земной коре выделяют три слоя: осадочный, гранитный и базальтовый.

Осадочный слой преимущественно сложен относительно мягкими и рыхлыми горными породами. Плотность их колеблется от 1 до 2,65 г\см³. Мощность от нескольких метров до 10-15 км. На поверхности Земли есть участки, где осадочный слой полностью отсутствует.

Гранитный слой сложен магматическими и метаморфическими породами, в составе которых преобладают алюминий и кремний. Среднее содержание кремнезема в этих породах превышает 60 %, поэтому их называют кислыми. Плотность пород от 2,65 до 2,8 г\см³; мощность достигает 50-70 км (Памир, Альпы), а под океаническими впадинами (на дне Атлантического и Индийского океанов) этот слой либо вообще отсутствует либо его мощность крайне незначительна, а средняя до 40 км.

Базальтовый слой залегает под гранитным повсеместно. Мощность до 80 км, плотность до 3,32 г\см³. По химическому составу и физическим свойствам вещество этого слоя приближается к базальтам, то есть к основным породам, в которых кремнезема гораздо меньше, чем в гранитах. Нижнюю границу его принимают за нижнюю границу земной коры, называемую иногда границей Мохоровичича (по имени югославского ученого, который установил впервые эту границу).

Различают два наиболее распространенных типа земной коры: континентальный и океанический. Континентальный тип состоит из трех слоев, а океанический – из осадочного и базальтового. Однако такую классификацию многие ученые оспаривают, они считают, что кора едина и состоит из трех слоев и различается только по мощности.

Мантия Земли залегает под земной корой. Мощность ее велика – 8 – 2900 км. На основе изменения скорости распространения продольных сейсмических волн в толще ее выделяют три слоя: верхний (на глубине от 8 до 400 км), состоит в основном из железисто-магнезиальных силикатов типа минералов оливина и пироксена. С верхней мантией связаны явления вулканизма, многие землетрясения и тектонические процессы. Переходный слой залегает на глубине от 400 до 900 км, давление достигает 24,6 тыс. МПа; вещество, входящее в его состав, находится в твердом состоянии и обладает плотностью 4,68 г\см³. Скорость прохождения продольных сейсмических волн в этом слое возрастает от 9 до 11,4 км\с. Нижний слой имеет однородный состав и состоит из вещества, богатого окислами железа, магния, алюминия и титана. Плотность колеблется от 5,69 до 9,4 г\см³, продольные сейсмические волны проходят его со скоростью 11,4-13,6 км\с.

Граница между мантией и ядром проходит на глубине 2900 км, на которой преломляются и частично отражаются продольные сейсмические волны.

Ядро Земли имеет железо-никелевый состав, обладающий магнитными свойствами. Оно подразделяется на внешнюю и внутреннюю части. Во внешнем ядре давление составляет 0,15 млн. МПа, а плотность – 12 г\см³. Во внутреннем ядре давление 0,35 млн. МПа, а плотность – 17,3-17,9 г\см³. По-видимому, повышение плотности вещества в этом ядре связано с разрушением под влиянием больших давлений электронной оболочки у некоторой части атомов и их сближением.