Джон Мілтон

(9 грудня 1608, Лондон — 8 листопада 1674, Лондон) — англійський поет, прозаїк та політичний діяч., відомий насамперед епічною поемою «Втрачений рай» (англ. Paradise Lost).

Джон Мілтон народився в 1608 році в Лондоні, в сім'ї нотаріуса, близького до пуританських кіл. Дід Мілтона був католиком, який через навернення сина до протестантизму відмовив йому у спадку, тож той вимушений був сам заробляти собі на хліб. Родина була не багата але й не вбога.

У 1625-му шістнадцятирічний Мілтон вступив до Крайстс-коледжу Кембриджського університету. В 1632 році Мілтон закінчив університет, де отримав ступінь бакалавра, а пізніше — магістра мистецтв[1]. У двадцять чотири роки він залишив Кембридж і виїхав до батьківського маєтку Гортон (графство Бакингемшир), де провів шість років займаючися самоосвітою. У 1638—39 жив та мандрував Італією. В 1639 чутки про неминучу громадянську війну змусили його поїхати на батьківщину. 1640 року, напередодні Англійської революції, повернувся в Британію, зайнявся політичною діяльністю.

Улітку 1642-го Мілтон відпочивав протягом місяця поблизу Оксфорда (з цих місць пішов його рід) і повернувся додому з нареченою, уродженою Мері Пауел. Усі її родичі були переконаними роялістами. Мілтон же був супротивником існуючої монархії. Він мав 33 роки, вона — 16. Через цей політичний конфлікт дружина покинула Мілтона вже за кілька тижнів після одруження і повернулася до батьків. Коли революційна влада почала їх утискати, Мілтон, який став на ту пору діячем революційного табору, врятував їх. Мері вернулася до чоловіка після двох років розриву. Вона народила чотирьох дітей і в 1652 р. померла під час пологів. Коли дружина покинула Мілтона, він написав трактат про розлучення (1645).

У 1645—1649-му Мілтон відійшов від громадських справ. Біографи думають, що він був зайнятий обмірковуванням і збором матеріалів для «Історії Британії» (History of Britain).

В останній день січня 1649-го в Англії прилюдно стратили Карла I; і не пройшло й двох тижнів, як Мілтон виступив у пресі з памфлетом «Обов'язки государів та урядів» (The Tenure of Kings and Magistrates). Виступ пролунав надзвичайно різко, й у березні 1649-го Мілтона призначили секретарем при Державній раді.

У 1649—52 працював у Державній раді, вів міжнародну кореспонденцію Олівера Кромвеля.

Оскільки страта Карла І викликала обурення в Європі потрібні були нові переконливі виправдання царевбивства. Мілтон написав латиною три апології страти короля: «Захист англійського народу» (Defensio pro populo Anglicano, 1651), «Повторний захист» (Defensio secunda, 1654) і «Виправдання для себе» (Defensio pro se, 1655).

1650-ті роки стали для Мілтона важким десятиліттям, нещастя йшли майже безперервною низкою. У лютому 1652-го він майже повністю осліп, у травні померла дружина. У червні, не доживши до року, помер єдиний син Джон. У 1656-му Мілтон одружився з Катарін Вудкок, але на початку 1658-го вона також померла. Тим часом і політичні, й релігійні справи у країні йшли, на думку Мілтона, дуже погано. Революція, покликана створити вільну республіку, обернулася диктатурою. Неухильно наростала тяга до повернення монархії — в особі Карла Стюарта.

І коли стало ясно, що революція провалилася, й на порозі Реставрація, Мілтон опублікував три зухвалі й дуже відверті памфлети на захист свободи.

Воцаріння Карла II стало для Мілтона катастрофою. На якийсь час його ув'язнили, навіть життя його було в небезпеці, але зусиллями друзів він незабаром вийшов на волю. У цей час Мілтон осліп уже повністю.

Він розпочинає головну справу життя — написання біблійної поеми про Бога-Творця, про світ ангелів і про перших людей, про рай втрачений і повернутий. Сім років виснажливої праці віддав осліплий Мілтон втіленню свого грандіозного задуму. За спогадами друзів, поет нерідко проводив безсонні ночі в болісних роздумах, очікуючи натхнення. І коли воно приходило, він одразу кликав доньку й диктував їй пронизливі рядки.

«Втрачений рай» було завершено в 1665 році. Один із друзів Мілтона, прочитавши рукопис, сказав йому: «Ти багато говориш про втрачений рай, а чому нічого не скажеш про рай повернутий?» Незабаром Мілтон показав другові ще один рукопис. За обсягом він значно поступався першому й називався «Повернутий рай». У художніх описах боїв у світі незримому, де світлому воїнству Бога протистоять полчища темних сатанинських сил, явно чуються відзвуки громадянських воєн і релігійних зрад, що стрясали Англію.

Ці твори Джона Мілтона дуже повільно пробивали дорогу до читача. За життя автора вони були видані мізерним тиражем.

Помер Мілтон у Лондоні 8 листопада 1674 року.

«Втрачений рай» (англ. «Paradise Lost») - епічна поема у білих віршах письменника XVII століття Джона Мільтона. Вона вперше була опублікована в 1667 році в десяти книгах і містила більше десяти тисяч окремих віршованих рядків. Друге видання, що послідувало в 1674 році, охоплювало дванадцять книг (на манер поділу «Енеїди» Вергілія) з незначними змінами у всьому тексті та заміткою про віршування.

Поема стосується біблійної історії Гріхопадіння: спокуси Адама і Єви падшим ангелом Сатаною і вигнання їх із Райського саду. Метою Мільтона, як вказано в Книзі Першій, є «виправдання шляхів Божих для людей». «Втрачений рай» широко вважається одним із найвидатніших літературних творів, написаних англійською мовою.

Книга перевидавалася незліченну кількість разів та перекладена на багато мов. Мільтон також написав продовження - «Повернений рай». Вважається, що в обох поемах знайшло відображення бурхливе політичне життя у тогочасній Англії та, власне, доля автора.

Сюжет

Поема поділяється на дванадцять «книг» або секцій, і об'єм кожної книги значно відрізняється (найбільша книга - Дев'ята, з 1189 віршованих рядків, найменша - Сьома, із 640). Аргументи в основі кожної книги були додані в наступних штампах першого видання. У 1674 році повністю «Перероблене та доповнене» видання оригінальної десятикнижної публікації з новим поділом на дванадцять книг побачило світ. Це видання, яке, в основному, використовується і сьогодні.

«Втрачений рай» слідує епічній традиції початку від «in medias res» (лат. «в гущі подій»); фонова історія розповідається пізніше.

Поема розвиває сюжет Книги Буття, із християнськими елементами. Історія Мільтона має дві дуги оповіді: одна про Сатану (Люцифера[1]), котрий відіграє велику роль у поемі загалом, інша - про Адама і Єву. Оповідь починається після того, як Сатана та інші повсталі ангели були переможені та вигнані в Пекло, або (як воно називається в поемі) Тартар. У Пандемоніумі Сатана використовує свої риторичні вміння, щоб організувати своїх послідовників на збройну боротьбу; йому допомагають Маммон та Вельзевул. Веліал та Молох також присутні. Наприкінці дискусії Сатана набирає добровольців, щоб отруїти новостворену Землю та нових, найбільш улюблених творінь Бога - людство. Він самотужки кидає виклик небезпекам Безодні, в манері, що нагадує Одіссея або Енея. Після тяжкого переходу із Хаосом за межами Пекла, він вступає до нового матеріального світу Бога, а пізніше - до Едемського саду.

В один момент цієї історії розповідається про Ангельські війни на Небесах. Повстання Сатани слідує епічному розвитку великомасштабної війни. Битви між вірними ангелами і силами Сатани проходили протягом трьох днів. У фінальній битві Син Божий самостійно розгромив увесь легіон повсталих ангелів і обернув їх у вигнання. Після очищення Небес, Бог створює Світ, завершуючи його створенням Адама і Єви. Хоча Бог надав Адаму та Єві повну свободу і владу, щоб панувати над усіма творіннями, Він дав їм один чіткий наказ: не їсти від Дерева пізнання добра і зла під страхом смерті.

Оповідь про спокусу Адама і Єви і Гріхопадіння принципово інша, у епічному розумінні, - сімейна, внутрішня. Адам і Єва представлені вперше в християнській літературі з повноцінними відносинами, ще будучи без гріха. У них є пристрасті, вони - окремі особистості. Єва представлена дуже красивою і незалежною від Адама. Сатана, прийнявший форму Змія, успішно спокушає Єву скуштувати від Дерева, вражаючи її пихатість і обманюючи словами. Після того, як вона скуштувала заборонений плід, Єва також дає Адаму скуштувати плід в ім'я їх любові. Адам, дізнавшись, що Єва згрішила, навмисно скоює той же гріх, хоча архангел Рафаїл попереджав його цього не робити. Адам заявляє Єві, що, так, як вона була створена з його плоті, вони пов'язані одне з одним, тому, якщо вона помре, він також повинен померти. Таким чином, Мільтон зображує Адама як героїчну постать, але і як більшого грішника, ніж Єва, оскільки він знає, що те, шо він робить - неправильне.

Після поїдання фрукту любов Адама і Єви починає носити інший, примітивний, характер, і, спочатку, Адам переконий, що Єва була права, думаючи, що вживання в їжу фрукта було корисним. Проте, незабаром вони засинають і бачать страхітливі кошмари, і, після того, як вони прокинулися, вперше відчувають почуття провини і сорому. Розуміючи, що вони скоїли страшне діяння проти Бога, вони починають звинувачувати одне одного.

Єва благає Адама дещо примиритися. Її підтримка дозволяє обом як наблизитися до Бога, щоб «поклонитися і молити благодаті, просячи на колінах», так і отримати благодать від Бога. Архангелом Михаїлом Адаму показано видіння, у якому він бачить усе, що станеться з людством, його нащадками, до Великого потопу. Адам дуже засмучений цим видінням, і тому Михаїл говорить йому про можливий відкуп людства від першородного гріха через Ісуса Христа (якого Михаїл називає «Цар-Месія») і показує все майбутнє до приходу Месії.

Адам і Єва вигнані з Раю, і Михаїл говорить, що Адам може знайти «рай в собі, ще щасливіший». Адам і Єва також тепер більш віддалені у стосунках з Богом, який є всюдисущим, але невидимим (на відміну від матеріального образу Бога-Отця в Едемському саду).

Персонажі

Сатана- перший головний персонаж представлений у поемі. Колись найкрасивіший з усіх ангелів на небесах, він - трагічна постать, що найкраще описується нині відомою цитатою "Краще правити у Пеклі, ніж служити на Небесах". Він скинутий у Пекло після здійснення невдалого повстання у спробі боротьби з Богом за контроль над Небесами. Прагнення Сатани повстати проти свого творця пов'язане з його небажанням бути підпорядкованим Богу і та Його Сину, стверджуючи, що ангели є "самостійно народжені, самостійно виховані", заперечуючи тим самим владу Бога над ними, як їх Творця.

Сатана - глибоко зарозумілий, проте могутній та харизматичний. Його талант переконання проявляється протягом усієї книги; він не лише майстер підступності та обману, але й здатний згуртувати ангелів, аби продовжити повстання після їх болючої поразки в Ангельській війні. Він твердить, що Бог править як тиран і, що всі ангели мають правити як боги.

Сатану багато в чому можна порівняти із трагічними героями класичної грецької літератури, але його гординя значно переважає аналог будь-якого попереднього трагічного героя. Хоча, час від часу він виконує роль антигероя, що веде оповідь, він все ще широко сприймається, як антагоніст епопеї. Однак, істинна природа його ролі у поемі була предметом численних дебатів і наукових дискусій. У той час як деякі вчені, наприклад, критик і письменник К.С. Льюїс, інтерпретували поему, як справжню християнську глибокоморальну історію, інші критики, як Уільям Емпсон, розглядали її як більш неоднозначну роботу, і складна характеристика Сатани Мільтоном відіграє велику роль у тому, сприймаючись двозначно.

Адам - перша людина створена Богом. Існуючи від початку одиноким, Адам хоче мати дружину, про створення якої просить Бога. Визнаний цінним творінням Бога, Адам, разом зі своєю дружиною, правив над усіма творіннями світу і проживали вони у Едемському саду. Він більш розумний і допитливий щодо уявлень, що лежать за межами наданого йому розуміння, ніж Єва. Він повністю захоплений Євою, яка, будучи сама по собі безгрішною, зрештою сприяє його причинам для приєднання до неї у непокорі Богу.

На відміну від біблійного Адама, цій версії Адама дано заглянути в майбутнє людства (включає стислий виклад історій зі Старого та Нового Завітів) ангелом Михаїлом, перш ніж Адам повинен залишити Рай.

Єва - друга людина створена Богом, взята із одного із ребер Адама і утворена, як жіноча форма Адама. Будучи безгрішною, вона - зразок хорошої дружини, приємної та покірної Адаму. Хоча щаслива, вона прагне до знань і, більш конкретно, самопізнання. Її найперший вчинок, в сутності, - відвернення від Адама, споглядаючи та замислюючись над її власним відображенням. Єва - дуже красива та щиро закохана у Адама, хоча може почувається пригніченою його постійною присутністю. Одного дня, вона переконує Адама, що їм було б добре розділитися і жити в різних частинах саду. Будучи самотньою, вона спокушена Сатаною на гріх проти Бога. Адам невдовзі послідував за нею.

"Син Божий" - дух, що стане Ісусом Христом, хоч ні разу не названий так явно, оскільки він ще не набув людської подоби. Син Божий розділяє тотальний союз із Богом, та й взагалі розуміється як частина Трійці, разом із Богом-Отцем та Святим Духом. Він - ідеальний та нескінченно могутній герой епопеї; сам перемагає Сатану та його послідовників, коли вони жорстоко повстають проти Бога та скидає їх у Пекло. Син Божий розповідає Адаму і Єві про суд Божий після їхнього гріха. Однак, він жертовно виявляє добру волю зрештою подорожувати у світ, сам ставши людиною, і відкупити Гріхопадіння через свою власну смерть та воскресіння. У фінальній сцені видіння Порятунку через Сина Божого відкрите Адаму Михаїлом. Проте, власне ім'я, Ісус Назаритянин, та подробиці історії Ісуса у поемі не зображені.

Бог-Отець - Творець Небес, Пекла, Світу та всіх і всього, що в них є. Він прагне уславлення і похвали від усіх його творінь. Він - всемогутня, всезнаюча, всюдисуща, всепрощаюча та нескінченно добра сутність, що не може бути переважена навіть великою армією ангелів, котрих Сатана підбурює проти нього. Поема починається із виправдання шляхів божих для людей, тож Бог часто веде розмову із Сином Божим про свої наміри і розкриває свої мотиви щодо власних дій. Поема зображає процес творіння Богом так, яким у це вірив Мільтон, що Бог створив Небеса, Землю, Пекло та усіх істот, що населяють ці окремі плани із частини себе, а не з нічого. Тому, згідно Мільтону, кінцева влада Бога випливає з нього як автора творіння. Сатана намагається виправдати своє повстання, заперечуючи даний аспект Бога і проголошуючи самотворіння, але він зізнається собі, що це не так, і що Бог "не заслуговує такого ставлення/ Від мене, кого Він створив таким який я є".

Рафаїл - архангел, посланий богом попередити Адама про проникнення Сатани до Едему, і попередити його, що Сатана намагатиметься проклясти Адама та Єву. Він також проводить тривалу бесіду із зацікавленим Адамом щодо створення і подій, що сталися на Небесах.

Михаїл - могутній архангел, що боровся за Бога у Ангельській війні. У першому бою він жахливо поранив Сатану могутнім мечем, котрий Бог створив спроможним прорізати навіть тіла ангелів. Після того, як Адам і Єва ослухались Бога, скуштувавши від Дерева Пізнання, Бог відправляє Михаїла відвідати їх. Його обов'язок - супровід Адама та Єви з Раю. Але, перш ніж це сталося, Михаїл показав Адаму видіння майбутнього, що охоплюють стислий виклад Біблії, від історії про Каїна та Авеля у Книзі Буття, аж до історії Ісуса Христа у Новому Завіті.

Зміст

Книга Перша - Сатана і його послідовники, перебуваючи в Пеклі, нарікають про свій нинішній стан. Щоб підняти їхній дух, володар Пекла влаштовує огляд демонічних сил. Крім цього, Сатана повідомляє про створення Нового Світу. Для обговорення свого майбутнього питання пекельні владики збираються в новоствореній світлиці Сатани - Пандемоніумі.

Книга Друга - під час наради пропонуються різні шляхи розвитку занепалої спільноти: деякі пропонують знову йти на штурм Небес, інші радять зайнятися облаштуванням Пекла. Сатана ж пропонує відправити когось одного в Новий Світ. Спільнота вирішує відправити туди свого володаря. Стражі воріт Геєни Гріх і Смерть відкривають йому браму, а Хаос допомагає дістатися до потрібного місця.

Книга Третя - Бог осягає задум Сатани, але відає, що в кінцевому підсумку все звернеться до кращого. Син Божий готовий взяти на себе тяжку долю порятунку занепалої людини. Тим часом Сатана досягає Сонця, керованого архангелом Уріїлом, і, приховавши свою сутність, дізнається від нього як можна досягти новоствореного світу.

Книга Четверта - побачивши Рай, Сатана захоплюється красою цього місця і зовнішнім виглядом прабатьків, проте все одно збирається спотворити Божий задум. Однак Уріїл повідомляє охоронцю Раю архангелу Михаїлу про підозрілого гостя. Той відправляє варту, які виявляють ворога, що прийняв вигляд жаби, в Едемському саду.

Книга П'ята - Єва розповідає про свої тривожні сни Адаму. Бог посилає архангела Рафаїла розповісти Адаму історію початку Війни на Небесах.

Книга Шоста - продовження розповіді Рафаїла про бойові дії. Битва триває три дні, в перший день ангели, вірні Богу, беруть гору над бунтівниками, проте на наступний день Сатана використовує машини схожі на гармати, для знищення яких Архангели починають кидати гори. На третій день в битву втручається Син Божий, що веде до повної поразки Сатани і його прихильників, які виганяються до Пекла.

Книга Сьома - продовження розповіді Рафаїла. Син Божий протягом шести днів творить Новий Світ, в тому числі Адама і Єву.

Книга Восьма - Адам запитує про світобудову, але отримує відповідь, що це знати йому непотрібно. Тоді він розповідає про свої власні спогади про життя в Раю і зустріч із Євою. Ще раз наставляючи Адама триматися заповідей Божих, Рафаїл залишає його.

Книга Дев'ята - Сатана у вигляді туману проникає в Едем, де вселяється в тіло Змія. Потім він знаходить Єву, яка в цей день вирішувала працювати окремо від Адама, і розповідає їй, що скуштувавши від забороненого Древа пізнання Добра і Зла Змій нібито отримав здатність говорити. Приголомшена цим, Єва після деяких сумнівів вкушає плід від Древа. Так як плід дуже приємний на смак, жінка дає його Адаму. Той, не бажаючи розлучатися зі своєю супутницею, погоджується на її умовляння. Їхня любов втрачає духовну піднесеність і набуває іншого характеру. У прабатьків виникають докори сумління, і вони сперечаються.

Книга Десята - Богу стає відомо про гріх, що відбувся, і Він відправляє свого Сина для суду над людьми. Однак, Син Божий переймається співчуттям до грішних. Тим часом Сатана повертається в Пекло по мосту, уже зведеному Хаосом. Гріх і Смерть з радістю прямують на Землю. Сатана входить в Пекло, де його зустрічають радісні сподвижники. Однак замість радісного волання вони можуть видавати тільки шипіння. Єва пропонує Адаму відмовитися від дітонародження, проте Адам зауважує, що це буде порушенням іншої заповіді Божої.

Книга Одинадцята - Син Божий розповідає Богу про покаяння людини. Той радий цьому, але говорить, що згрішілі люди більше не можуть жити в Едемі і посилає архангела Михаїла вивести їх геть. Михаїл присипляє Єву і показує Адаму найважливіші з подій прийдешньої історії: вбивство Каїном Авеля, виникнення нових народів, які освоюють ремесла, поява велетнів, котрі починають війни, подальше розбещення людства, будівництво Ноєм ковчега, потоп і порятунок небагатьох праведників.

Книга Дванадцята - продовження видінь. Крах будівництва Вавилонської вежі, поява Авраама, переселення Якова до Єгипту, вихід євреїв під керівництвом Мойсея звідти, завоювання Ісусом Навином Ханаана, правління царя Давида, будівництво та осквернення Храму і нарешті олюднення, життя, смерть на хресті та воскресіння Ісуса Христа. Після Його вознесіння на Землю сходить Святий Дух, який творить Церкву, проте з часом відбувається відступ від віри в обрядовірство, але Спаситель знову зійде на Землю і остаточно знищить Сатану. Втішені цими видіннями Адам і Єва залишають Едем.

Композиція

У передмові до видання Penguin «Втраченого раю», знавець творчості Мільтона Джон Леонард зазначає, що «Джону Мільтону було майже шістдесят, коли він опублікував «Втрачений рай» у 1667 році. [Письменник] Джон Обрі (1626-1697 роки) розповідає нам, що поема було розпочата приблизно в 1658 році і закінчена приблизно в 1663 році. Але окремі частини були, майже напевно, написані раніше, і їхні корені лежать у ранній юності Мільтона». Леонард припускає, що англійська Громадянська війна перервала ранні спроби Мільтона розпочати його ​​«епічну [поему], що охоплювало б увесь простір і час».

Леонард також зазначає, що Мільтон «не одразу планував написати біблійну епопею.» Так як епопеї, як правило, писалися про героїчних королів і королев (і з язичницькими богами), Мільтон спочатку вбачав свою епопею побудованою на постаті легендарного англійського або саксонського короля, як легенда про Короля Артура.

Повністю осліпши в 1652 році, Мільтон писав «Втрачений рай» повністю через диктування за допомогою особистих писарів і друзів. Поему він також писав, поки він часто хворів, страждаючи від подагри, і всупереч факту його емоційних страждань після ранньої смерті його другої дружини, Кетрін Вудкок, у 1658 році, і смерті їхньої маленької дочки (хоча Мільтон незабаром знову одружився у 1663 році).

Теми

Шлюб

Мільтон вперше представляє Адама і Єву в Книзі Четвертій неупередженими. Відносини між Адамом і Євою побудовані на «взаємозалежності, а не на пануванні чи ієрархії». Хоча автор ставить Адама над Євою через його інтелектуальний розвиток, і через його відношення до Бога, він також надає Єві користь знання через досвід. Ерміна Ван Ньюс уточнює, що, хоча, наявне відчуття недостатку, пов'язане із особливостями ролей чоловіка та жінки, обоє беззастережно приймають призначену роль, оскільки це розглядається в якості переваги. Замість того, щоб думати, що ці ролі нав'язано їм, обоє використовують в якості обов'язкової вимоги силу їх відносин одне з одним. Ці незначні розбіжності виявляють точку зору автора на важливість взаємності між чоловіком та дружиною.

При розгляді відносини між Адамом і Євою, критики схильні приймати точку зору одного персонажа в умовах ієрархії та значення для Бога. Девід Мікікс стверджує, навпаки, що ці умови «перебільшують незалежність позицій героїв, і тому пропускають спосіб, у який Адам і Єва переплетені один з одним». Істинне бачення Мільтона відображається у тому, коли чоловік і дружина (у цьому випадку, Адам і Єва) залежать одне від одного і тільки через взаємні відмінності здатні процвітати.

Хоча Мільтон безпосередньо не згадує розлучення, критики висувають теорії щодо погляду Мільтона на розлучення на основі висновків знайдених у поемі. Інші роботи Мільтона дозволяють припустити, що він розглядав шлюб, як єдність осіб окремо від церкви. Обговорюючи «Втрачений рай», Біберман розвиває думку, що «шлюб є договором, укладеним як чоловіком, так і жінкою». Грунтуючись на цій підставі, Мільтон міг би вірити, що обоє чоловік і жінка мали рівні можливості, як до розлучення, як і до укладення шлюбу.

Феміністська критика «Втраченого раю» припускає, що Єві було заборонено знання власної особистості. Майже одразу після її створення, перш ніж Єва була приведена до Адама, вона стає захоплюватися образом, відбитим у воді (її власним, без відома для Єви). Бог закликає Єву відвести погляд від її власного образу, її краси, яка є також об'єктом мрії Адама. Адам радіє як її красі, так і покірному шарму, але Єві назавжди заборонено споглядати її особисту постать. Критик Джулія М. Уокер стверджує, що, оскільки Єва «не визнає і не називає себе... вона може знати себе лише стосовно Адама». «Почуття власного єства Єви стає важливим при його відсутності... [Їй] заборонено знати, що вона повинна бачити». Тому Єва знає не що вона є, а тільки те, чим вона не є: чоловіком. Починаючи з книги Четвертої, Єва дізнається, що Адам, чоловіча постать, переважає її і «Як краса, відзначена мужньою благодаттю/І мудрість, яка сама по собі істинно справедлива». Керована його благородною рукою, вона поступається, як жінка без особистої цілі, котрій судилося впасти у «вільну волю».

Даніе́ль Де́фо

(бл. 1660, Кріплгейт — 26 квітня 1731, Мурфілдс) — англійський письменник і публіцист; один із основоположників європейського реалістичного роману. Відомий, в першу чергу, як автор «Робінзона Крузо».

Літературну діяльність Даніель Дефо почав 1697 року як журналіст і публіцист памфлетом «Нариси проектів», у якому пропонував ряд політичних і економічних реформ.

У багатьох творах Д. Дефо захищав інтереси пуристанської буржуазії, проте часто піднімався до загальнодемократичних ідей (стаття «Клопотання вбогої людини», 1698, та ін.). Виступав проти зарозумілості дворян (віршована сатира «Чистокровний англієць», 1701).

У 1702 році Даніель Дефо опублікував анонімно памфлет «Як найшвидше розправитися з дисентерами». За це був ув'язнений і тричі поставлений до ганебного стовпа.

Даніель Дефо є автором «Безсторонньої історії життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії» (1723), присвяченої оцінці діяльності російського царя Петра I.

«Робінзон Крузо», мал. Т. Г. Шевченка, 1856

Всесвітню славу Дефо здобув романом «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Також відомими романами письменника є «Капітан Сінглтон» (1720), «Історія полковника Джека», «Моль Фландерс» (обидва — 1722), «Роксана» (1724) та ін.

Найбільший вплив на світову культуру мав роман Д. Дефо «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», який викликав численні наслідування й переробки. Зокрема, й українською мовою авторства Б. Д. Грінченка (1891).

У 1856 році на засланні Тарас Григорович Шевченко створив малюнок на тему цього твору «Робінзон Крузо».

Незмінною популярністю користується сюжет роману в кінематографістів, аніматорів і на телебаченні — в різні роки до нього зверталися кіно- і телемитці з Італії, Чехословаччини, Франції, США тощо. А в 1972 році на Одеській кіностудії С. Говорухіним було знято за романом художню стрічку «Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо».

«Робинзо́н Кру́зо» — герой романов Даниэля Дефо, первые два из которых были опубликованы в 1719 году. Первая книга о Робинзоне дала начало классическому английскому роману и породила моду на псевдодокументальную художественную прозу; её нередко называют первым «подлинным» романом на английском языке.

У этого литературного персонажа есть реальный прототип — Александр Селькирк, боцман судна «Cinque Ports» («Сэнк Пор»), отличавшийся крайне неуживчивым и склочным характером. Селькирка высадили в 1704 году, по его требованию, на необитаемый остров, снабдив оружием, продовольствием, семенами и инструментами. На этом острове Селькирк прожил до 1709 года.

Полное название первой книги звучит как «Жизнь, необыкновенные и удивительные приключения Робинзона Крузо, моряка из Йорка, прожившего 28 лет в полном одиночестве на необитаемом острове у берегов Америки близ устьев реки Ориноко, куда он был выброшен кораблекрушением, во время которого весь экипаж корабля кроме него погиб, с изложением его неожиданного освобождения пиратами; написанные им самим».

В августе 1719 г. Дефо выпускает продолжение «Дальнейшие приключения Робинзона Крузо», а еще год спустя — «Серьезные размышления Робинзона Крузо», но в сокровищницу мировой литературы вошла лишь первая книга и именно с ней связано новое жанровое понятие «Робинзонада».

Сюжет

«Жизнь и удивительные приключения Робинзона Крузо» написан как вымышленная автобиография Робинзона Крузо, моряка из Йорка, который провёл 28 лет на необитаемом острове после крушения судна. За время своей жизни на острове он столкнулся с различными трудностями и опасностями как природного происхождения, так и исходящими от дикарей-каннибалов и пиратов. Все события записаны в форме воспоминаний и создают реалистичную картину псевдодокументального произведения. Вероятнее всего, роман написан под влиянием подлинной истории, произошедшей с Александром Селкирком, который провёл на необитаемом острове в Тихом океане четыре года (сегодня этот остров в составе архипелага Хуана Фернандеса назван в честь литературного героя Дефо).

Второй роман — «Дальнейшие приключения Робинзона Крузо» — менее известен; в России он полностью не издавался с 1935 по 1992 годы (только в пересказе, а последняя часть, «Робинзон в Сибири», в сокращении[2]). В нём престарелый Робинзон, посетив свой остров и потеряв Пятницу, доплыл по торговым делам до берегов Юго-Восточной Азии и вынужден добираться в Европу через всю Россию. В частности, он в течение 8 месяцев пережидает зиму в Тобольске. Летом того же года Крузо доезжает до Архангельска и отплывает в Англию.

Существует и третья книга Дефо о Робинзоне Крузо, до сих пор не переведённая на русский язык. Она озаглавлена «Серьёзные размышления Робинзона Крузо» (англ. Serious Reflections of Robinson Crusoe) и представляет собой сборник эссе на нравственные темы; имя Робинзона Крузо употреблено автором для того, чтобы подстегнуть интерес публики к этому произведению.

Роман Дефо стал литературной сенсацией и породил множество подражаний. Он демонстрировал неистощимые возможности человека в освоении природы и в борьбе с враждебным ему миром. Этот посыл был очень созвучен идеологии раннего капитализма и эпохи Просвещения. Только в Германии за сорок лет, последовавших за публикацией первой книги о Робинзоне, было издано не менее сорока «робинзонад». Джонатан Свифт оспорил оптимизм мировоззрения Дефо в своей тематически близкой книге «Путешествия Гулливера» (1727).