Становлення нової української літератури в контексті національного відродження народу суспільно-історичні умови

Духовне життя українського народу в останні десяти­річчя XVIII та в перші десятиріччя XIX ст. проходило в складних суспільно-історичних умовах. Українські землі були пошматовані сусідніми державами. Після 1654 р. Лівобережна Україна та Київ перебували в складі Мос­ковської держави, згодом перетвореної в Російську імпе­рію, Правобережжя до 1793 р. входило до складу Поль­щі, а потім приєдналося до Росії. Внаслідок поділів Польщі між Росією, Австрією та Пруссією Галичина в 1772 р. відійшла до Австрійської імперії. До складу ім­перії Габсбургів з 1775 р. входила Буковина, а на Закар­патті з XI ст. порядкували угорські феодали.

Російська держава, яка володіла найзначнішою час­тиною українських земель, уже з середини XVII ст. ста­ла грубо порушувати Переяславську угоду, всіляко об­межувати українську автономію. З 1709 р. при україн­ських гетьманах постійно перебували царські резиденти, пильно наглядаючи за їхньою діяльністю. Утворена в 1722 р. так звана Малоросійська колегія стала заправ­ляти всіма справами в Україні. Упродовж наступних де­сятиріч проводилася послідовна політика знищення реш­ток козацького самоврядування. І хоч у 1750 р. було відновлено гетьманство на Лівобережній Україні, проте царизм руками останнього гетьмана Кирила Розумовського повністю ліквідував специфічні форми адміністра­тивного та військового ладу Гетьманщини.

Восени 1764 р. Катерина II відновила діяльність Ма­лоросійської колегії, президент якої граф П. Румянцев призначається генерал-губернатором Лівобережної Ук раїни. Так назавжди було ліквідовано Гетьманщину, військовий та територіально-адміністративний устрій, а натомість Лівобережжя і Слобожанщина поділилися на на­місництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Харківське.

Оскільки внаслідок російсько-турецької війни 1768—1774 рр. було проголошено так звану незалежність Крим­ського ханства (а, по суті, його васальну залежність від Росії), царизм перестав зважати на Запорожжя як важливий форпост у боротьбі проти турецько-татарської агресії. Тому в 1775 р. російськими військами було під­ступно зруйновано Запорозьку Січ, а її гетьмана Петра Калнишевського довічно ув'язнено.

З приєднанням Правобережної України відбувається нова адміністративна реформа, покликана уніфікувати систему управління в усій імперії і зміцнити самодер­жавно-поліцейську владу. У 1796 р. утворюються Мало­російська (в складі Полтавщини і Чернігівщини), Слобідсько-Українська, Київська, Волинська і Подільська губернії. Трохи пізніше на українському Півдні з раніше проголошеної «Новоросії» створюють Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (згодом реорганізовану в Херсонську) губернії. Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася призначеними царем губернаторами, а в повітах — справниками. У 1837 р. по­віти поділилися на стани, очолені поліцейськими приста­вами, котрі, спираючись на закони імперії, жорстоко при­душували будь-який непослух.

Приєднані до Австрії західноукраїнські та частина польських земель були виділені в «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. Східна, українська, час­тина краю була поділена на 12 округ, до неї на правах окремої округи входила Буковина з центром у Чернівцях.

Ліквідація національної автономії на Лівобережжі супроводжувалася новим закріпаченням селянства."Цар­ський уряд цинічно розтоптав права «козацького наро­ду», який, за переяславською угодою 1654 р., мав бути назавжди вільним. 1783 р. на Лівобережжі й Слобожан­щині царським указом було юридично оформлено кріпос­не право поміщиків. Катерина II роздала своїм фавори­там десятки тисяч десятин землі на приєднаному україн­ському Півдні й Південному Заході. Новоспечені феодали стають повноправними володарями місцевого населен­ня. Учорашні козаки потрапляють у кріпосницьку залеж­ність і від російських поміщиків, і від власної старшини. Селянам забороняється переселятися на нові місця, починаючи з 1797 р., офіційно встановлюється триденна панщина, але кріпосники часто примушують селян пра­цювати повний тиждень. Закріпачені люди позбавляють­ся будь-яких прав.

Соціальні й національні утиски поневоленого селян­ства приводять до загострення класової боротьби. У дру­гій половині XVIII ст. на Лівобережжі зростає кількість «шукачів козацтва», тобто тих недавно вільних хліборо­бів, що опинилися в кріпосницькій залежності. На Пра­вобережжі у 1768—1769 рр. розгорнулося могутнє ко­зацько-селянське повстання, відоме під назвою Коліїв­щина. Цей рух виявив талановитих ватажків — Максима Залізняка, Івана Ґонту, Семена Неживого, Павла Тара­на, Андрія Журбу, Микиту Швачку, Івана Бондаренка, Василя Шила, Остапа Лепеху,. імена й діяння яких оспівані в усній народній поезії. У Карпатах активно діяли опришки, загонами яких керували Олекса Довбуш, Іван Бойчук.

Протести закріпаченого селянства проти феодальної сваволі не затихали і в XIX ст. Кріпаки підпалювали по­міщицькі маєтки, відмовлялися ходити на панщину. Про­славленим керівником антикріпосницького руху на По­діллі став Устим Кармелюк, загони якого наводили жах на панство протягом 10-х — початку 30-х років. Невро­жаї викликали селянські заворушення на Полтавщині,. Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині. Хоч вияви непо­кори були численними, але їх ізольованість, стихійність, неорганізованість приводили до того, що вони швидко придушувалися каральними органами властей. Все лі ан­тифеодальна боротьба розхитувала підвалини самодержавно-кріпосницької системи, стимулювала народження настроїв незадоволення і протесту також у середовищ; інших класів і станів українського суспільства.

Вітчизняна війна 1812 р., переможний похід звитяж­ної російської армії в країни Західної Європи, де бо­ротьба проти гніту над людиною розгорталася більш ак­тивно, сприяли наростанню вільнодумства в передових колах дворянства. «Вольтер'янські ідеї», діяльність О. Радищева, який ще в 1790 р. сколихнув суспільство гострим осудом кріпосництва і царського деспотизму, покликали до рішучих дій прогресивно настроєну дво­рянську молодь. У Росії виникає кілька таємних полі­тичних товариств — «Союз порятунку» (1816—1817), «Союз благоденства» (1818—1821), Південне товаристві

(1822—1825), Північне товариство (1822 – 1825), в яких обговорюються питання запровадження в Росії консти туції, скасування кріпосного права, встановлення респуб­ліканської форми правління. Ці ідеї проймають проект конституції «Руська правда» (написаний П. Пестелем), який, на жаль, не був ним закінчений.

Значну роль в Україні відіграла діяльність Півден­ного товариства. Його центром був Тульчин на Поділлі. Крім Тульчинської, були організовані Кам'янська та Ва­сильківська управи товариства. З'їзди керівників това­риства відбувались у Києві. У 1825 р. Південне това­риство зливається з Товариством об'єднаних слов'ян, яке діяло в Україні з 1816 р. Зразу ж після придушен­ня у грудні 1825 р. повсталих солдатів у Петербурзі від­булося заворушення Чернігівського полку на Київщині, яке також закінчилося трагічно.

Хоч озброєна акція революціонерів-дворян не увін­чалася перемогою, проте їх діяльність мала неперехідне значення. Стратою п'ятьох найактивніших лідерів декаб­ристського руху — П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна і П. Каховського, за­судженням на каторгу, засланням у Сибір ще сотень революціонерів, позбавленням їх дворянства і військо­вих чинів, відправленням понад 4000 солдатів на війну по загарбанню Кавказу царизм сподівався створити в імперії атмосферу страху і таким чином запобігти по­дальшим виступам проти самодержавно-кріпосницької системи. Проте вийшло навпаки — декабристський рух дав поштовх дальшому розвитку визвольної боротьби. Передові громадські діячі високо оцінили перший орга­нізований революційний виступ, закликали своїх сучас­ників наслідувати справу декабристів. О. Пушкін при­святив засланцям волелюбне послання «В Сибір», О. Герцен називав декабристів людьми, вихованими з чистої криці, а Т. Шевченко — «споборниками святої волі».

Революційні ідеї декабристів поширилися серед інте­лігенції: виник політичний гурток студентів у Харківсь­кому університеті, вільнодумство захопило прогресивних викладачів і студентів Ніжинської гімназії вищих наук. У 30-х роках ідеї відновлення незалежності Польщі по­ширюються серед польських освічених кіл Галичини, Во­лині, Поділля, Київщини. В 1839 р. було розстріляно керівника таємної організації «Співдружність польсько­го народу» Шимона Конарського. Було заарештовано майже всіх учасників підпільних польських товариств у Київській, Волинській і Подільській губерніях, відправ­лено, на каторгу, віддано в солдати, вислано з України. З кінця 30-х років на визвольну боротьбу проти самодержавства піднімається нове покоління революціо­нерів, починає розгортатися рух різночинців.

Зрозуміло, що перебіг усіх цих подій, суспільні на­строї епохи більшою чи меншою мірою визначали ха­рактерні тенденції українського літературного процесу, відбивалися в художній творчості.

ОСВІТНЬО-НАУКОВЕ ЖИТТЯ

Вплив ідей Просвітительства

Переходу літератури на нову ідеологічну основу сприяли ідеї європейського Просвітительст­ва— могутнього гуманістичного руху молодої буржуазії, що активно виступила проти анахронічних уже в XVIII ст. монархічно-феодальних правопорядків, проти засилля католицького духівництва в сферах духовного життя суспільства. Французькі просвітителі-енциклопедисти Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій викривали антигуманні основи абсолютистської системи, закликали до революційного оновлення суспільного й державного ладу.

Політичні гасла просвітителів поєднувалися з кон­кретними культурно-освітніми настановами. Розвіяти з допомогою розуму пітьму забобонів, що скували людину, допомогти їй пізнати і себе, і весь навколишній світ — над реалізацією цих завдань працювали вони щиро й невтомно. Видана за редакцією Д. Дідро й Ж.-Л. Д'Аламбера в 1751 —1780 рр. 35-томна «Енцикло­педія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» була наснажена передовими суспільно-політичними ідея­ми і, отже, відіграла значну роль у підготовці Великої французької революції. Гасла свободи, рівності й бра­терства людей надихали рух мас. І хоч сподівання про­світителів домогтися кардинальних революційних змін у суспільстві, про що вони так пристрасно мріяли, в ім'я чого натхненно працювали й боролися, здійснилися не повністю, проте їхня подвижницька праця не минула марно. Просвітительські ідеї активно захопили передо­вих людей усіх країн Європи, позначилися на філософ­ських, естетичних, педагогічних теоріях, відбилися в лі­тературі й мистецтві народів континенту.

Основні просвітительські ідеї втілюються в творчос­ті російських письменників XVIII ст.— Д. Фонвізіна, М. Новикова, О. Радищева, І. Крилова. їх носіями були й українські письменники Г. Сковорода й В. Капніст, філософ-матеріаліст Я. Козельський, учені В. Каразін і П. Лодій, громадський діяч О. Палицин. Незважаючи на певну обмеженість світогляду українських просвіти­телів, яка виявлялася не в революційних, а лише в ре­формістських шуканнях шляхів оновлення суспільства (що було притаманне французьким мислителям), їхня діяльність мала прогресивний, демократичний харак­тер — вона стимулювала консолідацію передових сил у боротьбі проти кріпосництва, сприяла піднесенню воле­любних, гуманістичних тенденцій. Чи не найкраще одну з ідей просвітителів висловив Т. Сковорода, проголосив­ши свободу найвищим природним правом людини:

Что то за волность? Добро в ней какое? Иньі говорят, будто золотое. ^ц Ах, не златое, если сравнить злато, Против волности еще оно блато'.

Система освіти

Просвітительська ідеологія зу­мовила значні зміни в усіх галу­зях освіти й науки. У програми на"родних училищ, які виникають в українських містах, поряд з традиційними предметами запроваджуються основи природознавства, фізики, геометрії, цивільної архітектури. У Харківсько­му колегіумі починаючи з 1765 р. викладаються геодезія, інженерна та артилерійська справа. В Україні стає зло­боденною проблема створення нової вищої світської школи, оскільки Київська академія, яка впродовж XVIII ст. була центром вищої універсальної гуманітар­ної освіти, поступово перетворюється в духовний на­вчальний заклад.

Розвиток природничих і гуманітарних наук позитив­но позначається на демократизації освіти, неухильному її звільненню від клерикального впливу. В Східній Ук­раїні складається нова система народної освіти, адекват­на тій, що склалося в російських губерніях. При церк­вах функціонують парафіяльні школи, у повітових цент­рах створюються повітові училища, в яких освіту здо­бувають діти купців, ремісників, чиновників. Однак

.загальний стан шкільництва залишався незадовільним.

. Неписьменність, особливо в сільській місцевості, була майже суцільною. Обмеження у навчанні дітей трудящих випливали з-загальної політики царизму тримати людей у неуцтві. Була*занедбана й нижча професійна освіта: тільки в окремих місцевостях існували ремісничі, фахові школи, серед яких виділялася єдина в імперії школа бджільництва, заснована у 1828 р. на Конотопщині вчителем П. Прокоповичем.

У губернських і деяких повітових містах з'явилися гімназії: всього, у першій половині XIX ст. в Україні було відкрито 19 закладів цього типу, які готували своїх вихованців до чиновницької служби, а також давали їм право вступати до університетів.

У різних регіонах України виникають і перші вищі навчальні заклади нового типу: Харківський університет (1805), Волинська вища гімназія в Кременці (1805, ре­організована 1819 р. в ліцей), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Ніжинська гімназія вищих наук кн. Безбородька (1820), Київський університет (1834). Струк­тура цих навчальних закладів постійно змінювалася, проте основні профілі підготовки студентів зберігалися: це були філософські, історико-філологічні, юридичні, ме­дичні, математичні, природничі факультети чи відділи.

Царський уряд, відкриваючи, ці школи, проте зовсім не дбав про національне виховання українського наро­ду. Більше того, всі навчальні заклади — від парафіяль­ної школи до університету — були покликані русифіку­вати населення українських губерній. У них не вивчалися ні українська мова, ні українська література, а істо­рія України трактувалася з шовіністичних, великодер­жавних позицій. Уряд постійно переслідував прогресив­но настроєних викладачів. Перед університетами та лі­цеями висувалися вимоги готувати чиновників для міні­стерств та департаментів, котрі б проводили урядову політику.

Незважаючи на утиски, що їх зазнавали вищі школи, вони все ж поступово перетворювалися в культурно-ос­вітні та наукові осередки в своїх регіонах. Ці заклади об'єднували високо освічених науковців, котрі поширю­вали передові ідеї європейських мислителів, вивчали іс­торію, культуру, мову українського народу. До них гор­нулася мисляча студентська молодь. Викладачі гумані­тарних наук були ініціаторами організації та проведен­ня музично-пісенних концертів, аматорських вистав та ін. З їх ініціативи в університетських містах органі­зовувалися журнали, видавалися альманахи, через які пропагувалися нові суспільно-філософські та естетичні теорії. Ці видання ставали трибуною молодої українсь­кої літератури нового часу.

Якщо східноукраїнські навчальні заклади, особливо гімназії, ліцеї, університети, загалом були світськими, то народні школи в Галичині, Північній Буковині пере­бували під опікою Львівської та Перемишльської греко-католицьких і Чернівецької православної консисторій, що приводило до збільшення кількості теологічних дис­циплін за рахунок зменшення, а то й витіснення, пред­метів природничого циклу.

Навчанням у початкових школах західноукраїнських земель охоплювалося близько 14 % дітей шкільного ві­ку, українські парафіяльні школи зазнавали постійних утисків з боку австрійських властей та польської шлях­ти, котра не визнавала ні українського народу, ні його культури. Дяків-учителів для народних шкіл готували інститут при Перемишльській консисторії та Ставропі­гійська бурса у Львові, а також учительська семінарія в Ужгороді. Відірваним від потреб народу був Львівсь­кий університет (заснований 1661 р.), де викладання проводилося латинською, німецькою та польською мова­ми. У 1826 р. було відкрито ліцей у Чернівцях, в якому на богословському і філософському факультетах готу­валися служителі церкви.

В останній чверті XVIII ст. виявляється посилений інтерес дослідників до наукового осмислен­ня минулого України. Найпомітнішими працями з істо­рії українського народу стали книжки Василя Рубана (1742—1795) «Краткие географические, политические и исторические ведомости о Малой России» (1773) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 г.» (1777), а також Олександра Рігельмана (1720—1789) «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще» (1847).

Важливою пам'яткою перехідного періоду від дав­нього письменства до нової літератури стала «Історія русів», написана наприкінці XVIII ст. При першому ви­данні пам'ятки в 1846 р. її автором було названо відо­мого церковного діяча і письменника Георгія Кониського (1717—1795), проте згодом з'ясувалося, що для цього немає ніяких підстав. Гіпотетичними є також версії, за якими вважається, що твір написаний українським по­літичним та культурним діячем Григорієм Полетикою (1725—1784) та його сином Василем Полетикою (1765— 1845).

«Історія русів» стоїть в одному ряду з такими твора­ми української історико-документальної прози, як «Літо­пис Самовидця» (поч. XVIII ст.), «Літопис Григорія Грабянкн» (1710), «Літопис Самійла Величка» (1720). За характером художнього опису фактів минулого «Історія русів» є епічним твором, в якому документальність не раз поєднується з вигадкою, з довільною інтерпретацією подій, наполегливим проведенням чітко визначеної кон­цепції. Факти, зібрані в «Історії русів», надихнули ба­гатьох письменників XIX ст. на художнє зображення минулого України.

Чимало фактичного матеріалу з історії України зі­брано в щоденниках (діаріушах) Миколи Ханенка (1691 — 1760) і Якова Маркевича (1696—1770), котрі тривалий час поширювалися в рукописних списках. Ці пам'ятки були видані пізніше: «Діаріуш» — у 1858 р. і «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка. 1727—1753 рр.» — у 1884 р.; «Щоденні записки генераль­ного підскарбія Якова Андрійовича Марковича» (ч. 1, 2)—у 1859 р., друге, доповнене, видання (в трьох ви­пусках) — у 1893—1897 рр.

Перша спроба систематизованого викладу історії України належить Дмитрові Бантишу-Каменському (1788—1850)—авторові чотиритомної «Історії Малої Росії» (1822). У дослідженні зібрано цінний докумен­тальний матеріал, хоч, на жаль, трапляються окремі фактичні помилки, помітне некритичне ставлення авто­ра до використовуваних джерел. І досі не втратила сво­го значення інформація, зібрана й узагальнена істори­ком у «Словнику достопам'ятних людей Російської зем­лі» (ч. 1—5, 1836; дод. ч. 1—3, 1847).

Широкою популярністю користувалася «Історія Ма­лоросії» (1842—1843) Миколи Маркевича (1804—1860) в п'яти частинах. Якщо перші дві частини є компіляцією «Історії русів», то в останніх розглядається чимало не­відомих доти фактів. Наукове значення зберігає зібра­на вченим колекція документів з історії України XVII— XVIII ст. Факти з праць М. Маркевича неодноразово ху­дожньо осмислювалися українськими письменниками в творах на теми українського минулого.

Максим Берлинський (1764—1848) систематизував цікавий матеріал у книжці «Коротке описання Києва» (1820). Своєрідним доповненням цього довідника була праця Миколи Закревського (1805—1871) «Нарис істо­рії м. Києва» (1836).

Денис Зубрицький (1777—1862) видав у Львові поль­ською мовою «Нарис з історії руського народу в Галичи­ні і церковної ієрархії в тому королівстві» (1837). Зго­дом з'явилася російською мовою його «Історія стародав нього" Галицько-Руського князівства» (ч. 1—3, 1852— 1855), де хоч і з москвофільських позицій, але спросто­вувалися реакційні концепції польських історіографів, суть яких зводилася до того, що Східна Галичина і За­хідна Волинь є польськими землями.

Фольклористика

Процес становлення нової укра­їнської літератури нерозривно по­в'язаний з фольклористичними дослідженнями, адже останні підводили наукову основу до кристалізації кон­цепції про можливість творення письменства живою мо­вою народу.

Ще в 1571 р. чеський учений Ян Благослав у своїй рукописній граматиці вмістив українську пісню «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?». У виставі релігійної драми польського автора Я куба Гаватовича, здійсненій 1619 р. в Кам'янці Струмиловій на Львівщині, дві інтермедії були основані на українських гумористичних оповідан­нях. У 1625 р. в польській транскрипції було видано піс­ню про козака і Кулину, а в 1684 р. в одному з руко­писних збірників вміщено думу «Козак Голота». Збе­рігся рукописний збірник прислів'їв і приказок, укладе­ний українським поетом кінця XVII — початку XVIII ст. Климентієм Зиновієвим. Багато українських пісень фік­суються в численних рукописних пісенниках невідомих осіб.

На межі XVIII і XIX ст. українська народна поезія дедалі частіше приваблювала упорядників російських пі­сенників— Василя Трутовського, Івана Прача та ін. Ні­мецький філософ і фольклорист Й.-Г. Гердер (1774— 1803) відзначав природжені музичні здібності українців, багатство мотивів та образів української народної ліри­ки. У свій збірник «Голоси народів у піснях» (1778— 1779), виданий німецькою мовою, він включив і укра­їнські пісні.

Зростання національної свідомості українців зумо­вило посилення інтересу освічених кіл до духовного жит­тя свого народу. Саме на цій хвилі з'явився перший збірник української усної поезії «Опит собрания старинньіх малороссийских песней» (1819), упорядкований фі­лологом і журналістом Миколою Цертелєвим (Церетелі) (1790—1869). Фольклорист записав на Полтавщині де­в'ять дум і одну пісню, які виконувалися місцевими коб­зарями. Оскільки твори своїми темами торкалися подій Хмельниччини, М. Цертелєв у передмові зазначав, що українські кобзарі, як стародавні рапсоди, оспівали народних героїв, а виконувані ними думи передали і мо­гутній дух народу, і його поетичний геній.

Значний внесок у становлення фольклористики зроб­лений Михайлом Максимовичем (1804—1873). Уже пер­ший його збірник «Малороссийские песни» (1827) вра­жав жанровою розмаїтістю зібраних творів: тут були думи, пісні — обрядові, історичні, козацькі, жіночі. Вче­ний вважав збирання й друкування фольклорних творів справою, необхідною для розвитку національного мис­тецтва. Такий підхід М. Максимовича до вивчення усної поезії виявився й при виданні ним збірника «Украинские народньїе песни» (1834), де пісні були розміщені таким чином, щоб показати шляхи історичного буття на­роду. У передмові до «Сборника украинских песен» (1849) фольклорист акцентував на винятковому значен­ні пісні в громадському й особистому житті людей.

Протягом 1833—1836 рр. вийшло шість випусків збірника «Запорожская старина», упорядкованих Ізмаї­лом Срезневським (1812—1880). Тут були надруковані історичні пісні та думи, правда, з деяким редагуванням, доповненнями і змінами, внесеними фольклористом. Усе ж публікація усної творчості, пов'язаної з козаць­ким минулим, сприяла глибшому розумінню старовини, виробленню норм літературної мови.

У збірнику «Малороссийские и червонорусские на­родньїе думы и песни» (1836), упорядкованому Платоном Лукашевичем (1806—1887), були вміщені зразки і східно-, і західноукраїнського фольклору, що було ще одним промовистим свідченням єдності духовного життя нашого народу.

Польський фольклорист Вацлав Залеський (1799— 1849), що виступав під псевдонімом Вацлав з Одеська, видав у Львові збірник «Пісні польські і руські люду галицького» (1833), в якому польською транскрипцією було надруковано близько 600 українських пісень, запи­саних у різних місцевостях Галичини. Інший польський учений, Жегота Паулі (1814—1895), видав двотомний збірник «Пісні руського народу в Галичині» (1839, 1840), куди було включено й чимало пісень із збірника М. Максимовича «Малороссийские песни», що наочно показувало спільну основу народних творів, записаних по обидва боки кордону.

Західноукраїнський етнограф і мовознавець Йосип Лозинський (1807—1889) упорядкував польською тран­скрипцією збірник «Руське весілля» (1835). У ньому бу­ло зібрано галицькі весільні пісні. У передмові до книжки дослідник прокоментував фольклорні твори, пов'язані з весільним обрядом.

В альманасі «Русалка Дністровая» (1837), виданому діячами «Руської трійці», було виокремлено розділ «Пісні народні», який об'єднав колядки, гагілки, ладкання, думи і думки, балади — твори не тільки різних жанрів, що свідчило про розмаїття усної поезії Галичи­ни, а й багаті своєю образністю та ідейним пафосом.

Про неперехідне значення української народної пое­зії точно сказав М. Гоголь: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу...» '

МИСТЕЦТВО

Театральне і пісенно-музичне життя

Життя вимагало оновлення сце­нічного мистецтва, переходу його на нову ідейну основу. За при­кладом інших європейських країн в Україні на початку XIX ст. почали створюватися професійні театральні тру­пи. Однак у садибах магнатів ще продовжували функ­ціонувати домашні театри, де акторами, крім обдарова­них кріпаків, були й люди, що отримали фахову освіту режисерів, співаків, музикантів. Так, були відомими по­міщицькі театри в с. Качанівка на Чернігівщині, в с. Кибинцях на Полтавщині, в с. Романове на Волині, а та­кож домашній театр у с. Спиридонова Буда на Черні­гівщині, який виїжджав у міста на гастролі з оперними і балетними виставами. У цих театрах ставилися п'єси В. Шекспіра, Ж. Мольєра, В. Гюго, Я. Княжніна, Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Котляревського, В. Гоголя-Яновського.

Функціонували аматорські театри і в містах. У Пол­таві таким театром при Будинку виховання дітей бідних дворян керував І. Котляревський, і можна стверджувати, що ця праця стала для нього одним із стимулів до на­писання «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника». Складалися аматорські трупи й у вищих навчальних за­кладах, зокрема в Харківському і Київському універси­тетах, Ніжинській гімназії вищих наук. Тут акторами виступали студенти, зокрема в Ніжині' прославився в ко­мічних ролях молодий М. Гоголь.

Успіху професійної трупи, що організувалася в Полтаві, значною мірою сприяв І. Котляревський. Завдяки його ініціативі полтавці змогли ознайомитися з реперту­аром російського драматично-музичного театру — п'єса­ми Д. Фонвізіна, Я. Княжніна, В. Капніста, О. Грибоєдова. І. Котляревський відвідував репетиції і вистави трупи, давав поради, поліпшував сценічні варіанти п'єс.

Діяльність українського професійного театру розпо­чинається з вистави «Наталка Полтавка», здійсненої 1819 р. в Полтаві запрошеною з Харкова групою акто­рів з трупи І. Штейна. Роль головної героїні виконува­ла співачка К. Нальотова (з нею І. Котляревський ви­ступав раніше в аматорських виставах у Полтаві). Сце­нічний образ Терпилихи створила Т. Пряженківська. У ролі Петра виступав П. Барсов, якого за гарний голос називали «полтавським Тамбуріні», а в ролі возного — І. Угаров, що прославився виконанням характерних об­разів «старого віку піддячих».

У сценічному втіленні образів п'єси І. Котляревсько­го, в закладанні основ українського реалістичного теат­ру велика заслуга М. Щепкіна, що сприяв і успіху пер­ших вистав «Наталки Полтавки» у Полтаві, і пізнішому втіленню її образів на сцені Малого театру в Москві та Александринського в Петербурзі. З особливим успіхом М. Щепкін виконував роль виборного: його Макогоненко захоплював глядачів невимушеним, дотепним гумо­ром, природністю поведінки.

«Наталку Полтавку» тепло приймали жителі Харко­ва, Чернігова, Ромнів, Сум, Прилук, Кременчука, Києва. З кінця 20-х років п'єса І. Котляревського ввійшла до репертуару майже всіх мандрівних російсько-українсь­ких акторських колективів, російських і польських теат­рів в Україні. Серед талановитих виконавців ролей був і славетний К. Соленик (возний, виборний), і видатні майстри сцени І. Дрейсіг та К. Зелінський (виборний), Л. Млотковська (Наталка), Д. Жураховський (возний).

У 1819 р. світло рампи побачив водевіль І. Котлярев­ського «Москаль-чарівник», де роль Михайла Чупруна виконував М. Щепкін. Ця вистава також була показана не тільки в Полтаві та інших українських містах Ліво­бережжя, а й у Москві. Театральні рецензенти відзна­чали, що вперше на сцені з'явилася не карикатура на українське життя, як це було у виставах «Козака-віршувальника» за п'єсою російського драматурга О. Шаховського, а достовірні типи українців.

У 30-х роках на сцені Харківського театру з'являю­ться п'єси Г. Квітки-Основ'яненка «Шельменко — воло стной писарь», «Шельменко-денщик» у виконанні акто­рів трупи Л. Млотковського. Тут також з успіхом ви­ставлялася інша п'єса Г. Квітки-Основ'яненка.— «Сва­тання на Гончарівні». Вистава приваблювала глядачів і соціальними мотивами, і головне — відображенням на­родного побуту та звичаїв, гумористичними ситуаціями в розгортанні конфлікту.

Аматорський театр Львівської духовної семінарії за мотивами весільних пісень збірника «Руське весілля», виданого Й. Лозинським, показав на сцені західноукра­їнський весільний обряд.

Із становленням нового театру пов'язаний розвиток професійної музики. Якщо на селі народження, хрести­ни дитини, одруження, навіть смерть людини супрово­джувалися отриманням стародавніх звичаїв, давно ус­талених обрядів з їх пісенними циклами, то в міському середовищі починають звучати пісні и романси, запози­чені з театральних вистав, передусім п'єси І. Котлярев­ського. Завдяки мелодійності, щирості висловлюваних почуттів, народними стали такі пісні з «Наталки Пол­тавки», як «Видно шляхи полтавськії», «Ой, я дівчина Полтавка», «Віють вітри, віють буйні». Вони поширили­ся по всій Україні, співалися в Білорусії, на Дону. Здо­були популярність пісні -Хусточко ж моя шовковая», «Чи се ж тая криниченька, що голуб купався», «Та ли­ха ж моя година», створені Г. Квіткою-Оенов'яненком для своєї опери «Сватання на Гончарівці», а також піс­ні і романси «За Немань іду», «Де ти бродиш, моя доле» С. Писаревського, «Ні, мамо, не можна нелюба любить» Є. Гребінки, «Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Гей, у полі, на роздоллі» О. Афанасьєва-Чужбинського.

«Наталка Полтавка» тривалий час виконувалася у музичному оформленні самого автора, однак уже в 30-ті роки музику починають писати і композитори-професіонали. Тоді ж композитор О. Барсицький пише ноти до пісень «опери».

Інтенсивно розвивається вокально-пісенне мистецтво на західноукраїнських землях. У Львові, Станіславі, Пе­ремишлі, Стрию, Чернівцях, Ужгороді виникають хорові товариства, зокрема перемишльським хором керував ві­домий музикант, чех за національністю, Алоїз Нанке.

У панських і міщанських домах культивувалося ка­мерне, переважно фортепіанне, музикування, на прийо­мах гостей запрошені співаки виконували арії, дуети із зарубіжних опер. Харківський композитор і педагог Іван Вітковський (1777 — бл. 1844), який навчався у Бідні у

Ф Й. Гайдна, написав ораторію до відкриття Харків­ського університету (1805), шість фантазій для скрипки і фортепіано (1807). Київський піаніст Йосип Витвицький. (1813—1866) — автор фортепіанних п'єс на польські, українські, російські теми, варіації «Україна» (на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки»).

Музика, співи, танці стали обов'язковими предме­тами викладання в університетах, ліцеях, гімназіях. В Одесі у 1822 р. почав видаватися французькою мовою журнал «Одеський трубадур», в якому висвітлювалися питання, пов'язані з розвитком європейської музики, пропагувалися її кращі твори. У Львові вийшов збірник «Музика до польських і руських пісень» (1833), упоряд­кований фольклористом В. Залеським і композитором К. Ліпінським. Музично-естетичному вихованню місько­го населення сприяли й гастролі італійських оперних труп.

Таким чином, хоч духовна музика і спів у цей час по­сідали у житті народу ще вагоме місце, все ж у перші десятиріччя XIX ст. відбулося становлення й світського, музичного мистецтва.

Живопис і графіка На перші десятиріччя XIX ст. припадає становлення реалізму в українському образотворчому мистецтві.

Як і наприкінці минулого століття, в українському живописі цього часу важливе місце займає мистецтво портретування. Його традиції ще раніше склалися в творчості А. Лосенка, Д. Левицького, В. Боровиковського та інших художників, коли були загалом подолані статичність і штучна парадність парсун попередньої епо­хи, коли зображення портретованих стали передавати їх внутрішній стан. У цьому особливо переконує «Портрет священика» (1779) Дмитра Левицького (бл. 1735— 1822), позначений глибоким проникненням митця в ін­дивідуальний світ особистості.

Володимир Боровиковський (1757—1825), який у мо­лоді роки писав у традиціях українського малярства XVIII ст., у реалістичному плані створив портрети П. Борщевського, М. Лопухіної, В. Арсеньєвої, М. Рєпніна-Волконського, І. Безбородька, що зберігаються сьогодні в музеях Києва, Харкова, Москви.

З українською тематикою пов'язаний портретний жи­вопис Василя Тропініна (1776—1857), який на початку XIX ст. жив на Вінниччині. Саме в цей час він написав портрети українських селян-кріпаків «Дівчина з Поділля», «українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем». Художник свідомо від­мовлявся від етнографічного декору, селяни зображе­ні ним у буденному одязі, зате його портрети характе­ризуються глибокими соціальними й психологічними узагальненнями. Дослідники вважають, що на портреті українця зображено Устима Кармелюка: тут показано селянина середніх літ, обличчя якого виражає і розду­ми, і впевненість у справедливості справи, яку він ро­бить; чоловік одягнений у вишиту українську сорочку і свитку, правою рукою спирається на палицю.

Капітон Павлов (1792—1852) після закінчення Пе­тербурзької академії мистецтв працював учителем ма­лювання у Ніжинському ліцеї. Написані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, мічмана Г. Чайковського по­значені увагою до внутрішнього світу особистості. З ав­топортрета художника постає образ скромного інтеліген­та, для якого найважливішим є служіння улюбленій справі. К. Павлов одним із перших почав зображувати дітей («Діти будують картковий дім», «Діти читають абетку», «Голівка хлопчика», «Портрет дочки художни­ка»), причому в його портретах психологізм поєднується з відтворенням характерних побутових деталей. Так, правдивий образ майстра, що точить сокиру, постає з картини «Бондар» (до речі, портрет передає національ­ні риси ремісника-українця).

Аполлон Мокрицький (1810—1870), котрий був близьким приятелем Т. Шевченка і брав участь у його викупі з кріпацтва, відомий як автор портретів сучасних йому літераторів і скульпторів — Є. Гребінки, М. Гоголя, О. Кольцова, Н. Кукольника, М. Рамазанова. Загалом ці твори виконані в реалістичному плані, хоч на окре­мих помітне романтичне забарвлення. Намагання пере­дати таку рису творчої індивідуальності, як постійна внутрішня задума, особливо відчутне в портреті Є. Гре­бінки та автопортреті.

На Полтавщині минула творча' діяльність Євграфа Крендовського (1810—1853) —учителя малювання в ро­дині поміщиків Остроградських. Серед його художніх творів викликає інтерес груповий портрет сенатора А. Башилова з дітьми де Бальмена. На портреті «Укра­їнка» на пейзажному тлі літнього саду зображено селян­ську дівчину.

З Україною пов'язані життя і творчість знайомого Т. Шевченка по майстерні В. Ширяєва в Петербурзі Івана Зайцева (1805—1890). У 30-ті роки він написав автопортрет і портрет своєї дружини, що зберігаються зараз у Полтавському музеї. Роботи позначені глибоким психологізмом.

Василеві Штернбергу (1818—1845) належить груповий портрет «У Качанівці в Тарновського», на якому зображені російський композитор М. Глинка, господар маєтку Г. Тарновський, український історик М. Марке­вич і автор полотна. З автопортрета цього ж часу на нас дивиться двадцятирічний задуманий юнак. Цінність цих творів — у глибокому дослідженні внутрішнього світу портретованих.

Якісно нових рис набуває пейзажний живопис: за­мість декоративності, властивої полотнам XVIII ст., у картини входить жива природа. Відомо, що В. Тропі-нін захоплювався красою українського Поділля, однак його пейзажі до нас не дійшли. Зберігся лиш» ескіз кар­тини «Весілля в Кукавці», де народний обряд показа­ний на фоні природи. Російський живописець Федір Алексєєв (1755—1824) під час подорожі в Таврію у 1795 р. створив краєвиди «Вид Миколаєва», «Площа в Миколаєві», «Площа в Херсоні», «Вид Бахчисарая», в яких архітектура південних міст, їх природа поєднані з жанровими сценами. У 20-ті роки О. Кунавін (1780 —?) подорожував по Україні й намалював численні пейзажі панських садиб, сіл, монастирів Полтавщини й Черні­гівщини: «Вигляд на Красногорський монастир з-за річ­ки Псла», «Вигляд села Кибинців», «Краєвид Лялича — маєтку графа П. Завадовського», «Видок Миргорода». Ці пейзажі є цікавими мистецькими документами укра­їнської садибної архітектури того часу.

У другій половині 30-х років Василь Штернберг, гос­тюючи у маєтку Г. Тарновського в селі Качанівка на Чернігівщині, написав ряд жанрово-пейзажних творів («Пастушок», «Вітряки в степу», «Садиба Тарновського в Качанівці», «Вулиця на селі», «Ярмарок в Ічні», «Та­бун»), сповнених щирим ліризмом. Художникові нале­жать також реалістичні картини київської природи: «Переправа через Дніпро під Києвом», «Вигляд на По­діл у Києві».

Поряд із розвитком професійного малярства в цей час залишалася популярною творчість народних митців. До нас не дійшли їхні імена, але й сьогодні чарують зір виконані ними малюнки, картини, розписи. Улюбленим героєм народу був козак-запорожець, козак-бандурист, і саме йому присвячені малюнки, картини на стінах, две­рях, віконницях хат, на різних предметах домашнього начиння. Особливо поширеними були малюнки, на яких запорожець сидів під дубом з бандурою в руках, а по­ряд з ним стояв кінь, покритий попоною, лежала зброя. Традиційно картинки мали назву «Козак Мамай» і су­проводжувалися написами, які передавали волелюбність народу, що не бажав миритися зі сваволею гнобителів. Викликає інтерес картина «Козак-запорожець» із зі­брання В. В. Тарновського. У цих малюнках козак усе більше подається як співець слави минулого, що дає можливість простежити зв'язок цього образу з Шевченковим трактуванням народного кобзаря. Самі ж написи свідчать про їх уснопоетичне походження: «Сидить ко­зак під явором, на бандурі грає, біля нього кінь копитом землю пробиває. Висить шабля некуплена, порох та руш­ниця. Чарка, пляшка, на яворі висить ладівниця».

З продовженням художніх традицій минулого пов'я­заний розвиток монументального живопису. Якщо остан­ня чверть XVIII ст. позначена переходом від бароко з його ускладненими розписами до класицистичних форм і в архітектурі, і в розписах інтер'єрів, то перші десяти­річчя XIX ст. характеризуються розквітом класицизму в них. У внутрішніх розписах палаців у Києві, Козельці, Батурині, Яготині, Глухові з'являються міфологічні сю­жети, орнаментальні композиції, причому декоративний живопис із зображенням квіткових гірлянд, дубового й кленового листя ускладнюється геральдичними мотива­ми, пов'язаними з героїкою козацької минувшини, запо­розькою атрибутикою. Стіни палаців прикрашалися гра­вюрами на античні історичні та міфологічні теми, серед них часто з'являлися й твори з біблійно-християнськими сюжетами. Один із дослідників української старовини відзначав, що в розписах дверей» та віконниць попівсь­кого будинку в селі Курашівці на Поділлі було викорис­тано мотиви алегоричних зображень («Мовчання», «Сує­та суєт», «Любов до ближнього»), уперше надрукованих у книжці 1712 р., упорядкованій ченцями Києво-Печер­ської лаври '. Декоративними розписами, де серед кві­тів і фруктів виділялися малюнки жанрово-побутового характеру, був прикрашений палац переяславських архі­єреїв у селі Андрушах. Будинок П. Завадовського в Ляличах на Чернігівщині був розписаний рослинними орнаментами, пейзажними краєвидами, круглими медаль­йонами з жіночими постатями. Стіни Полтавської єпар­хії були прикрашені картинами на теми священної істо­рії. Характерно, що ці розписи були виконані в україн­ському стилі, що й давало сучасникам підстави зістав­ляти їх з творіннями італійських художників..

У розписах палаців графа Воронцова в Одесі та Сім­ферополі поряд з італійськими митцями брали участь і обдаровані самоуки з кріпаків.

Монументальним розмахом, гармонійним поєднанням частин, психологізмом зображених біблійних постатей вражають розписи Хрестовоздвиженської церкви Києво-Печерської лаври, Грецької церкви в Одесі, Благові­щенського собору в Ніжині, хоч вони і позначені риса­ми абстрактного узагальнення.

На початку XIX ст. відбувається становлення й те­атрально-декоративного мистецтва. Театри в Харкові, Одесі, Києві, Житомирі, а також пристосовані для сце­нічних вистав приміщення в Полтаві, Чернігові, Сумах, Херсоні розписувалися відповідно до тогочасних есте­тичних смаків і запитів. Значна увага приділялася деко­раційному оформленню вистав, пишності одягу акторів.

Отже, утвердження реалістичних тенденцій у живо­писі відбувалося у взаємозв'язку з усталеними раніше бароковими і класицистичними нормами, з алегоричною умовністю церковних малярських канонів.

Якщо у XVIII ст. поширеною була народна, переваж­но церковна гравюра, то в перші десятиріччя нового віку виникає світська графіка, котра заявила про себе на­самперед в оформленні журналів, альманахів та нечис­ленних тоді книжкових видань. У відкритій 1829 р. літо­графічній майстерні в Одесі стали друкуватися літогра­фії з краєвидами приморського міста, естампи з видами інших південних місцевостей України, видавалися аль­боми з краєвидами. Згодом центрами графічного мис­тецтва стають Харків і Київ, де при університетах від­крилися літографічні майстерні. З літографії й. Лауфера «Театральна площа у Києві», виконаної за малюнком М. Сажина, постає центр міста над Дніпром кінця 30-х років XIX ст. Згодом митець підготував альбом «Види Києва» (1846). Інтерес викликає автолітографія Антона Ланге «Ярмарок на площі св. Юра у Львові». Львівсь­кий майстер Іван Вендзилович відомий як автор малюн­ків на історичні теми та ілюстрацій до нелегально вида­ної книжки «Патріотичні пісні часів польської револю ції» (1834). Внеском у мистецтво гравюри були альбоми літографій «Збірка найгарніших і найцікавіших око­лиць Галичини» (1823), «Збірка видів зразкових парків у Польщі» (1825—1827), «Галичина в картинах» (1837— 1838), виданих у Львові за малюнками А. Ланге та Кароля Ауера.

Про художні смаки початку ХІХ ст. свідчать і твори народ­ного різьбярства. В цей час майстрами (до нас дійшли імена небагатьох — Григорій Гальченко з Полтави, Фе­дір Сніцар з Миргорода, Василь Рескевич з Переясла­ва, Карпо Пушкаревський з Глухова, Кіндрат Орловсь­кий з Ніжина, Василь Деша з Києва) оздоблювалися рельєфним декоруванням інтер'єри церков, монастирів, старшинських палаців, вирізьблювалися іконостаси в християнських храмах. На Полтавщині й Чернігівщині різьбярі оздоблювали двері, віконниці хат, полиці для посуду, сани, вози, ярма.

Водночас починає розвиватися професійна скульпту­ра, що зумовлювалось становленням садово-паркового мистецтва в шляхетських маєтках та панських садибах Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Він­ниччини.

У класицистичному стилі виконує скульптури Іван Мартос (1752—1835). Родом з Ічні на Чернігівщині, він здобув освіту в Петербурзі та Італії. Скульптор є авто­ром пам'ятників Мініну й Пожарському в Москві, Рішельє в Одесі, надгробка Кирилові Розумовському в Батурині. Одеський пам'ятник цікавий зображенням і по­статі Рішельє, і трьома бронзовими барельєфами на п'є­десталі, що в алегоричній формі символізують землероб­ство, торгівлю та правосуддя. Батуринський надгробок виготовлено у формі круглого мармурового постаменту, на якому стоїть квадратна тумба з овальним медальйо­ном — портретним зображенням останнього гетьмана Лі­вобережної України, увінчаного лаврами, а завершуєть­ся надгробок урною з покровом.

У Полтаві в 1805—1807 рр. було встановлено мону­мент на честь битви 1709 р., спроектований Т. де Томо-ном. Це чавунна колона заввишки близько 11 метрів, прикрашена трьома скульптурними пано, виконаними Ф. Щедріним.

Пам'ятками класицистичної скульптури є чотири фі­гури Гартмана Вітвера — «Нептун», «Діана», «Амфітріта» та «Адоніс», встановлені 1793 р. у Львові. Разом з будівлею старої ратуші і всією забудовою центрального майдану міста вони становлять цілісний архітектурний ансамбль. На початку XIX ст. І. Вітвер оздоблює скульп­турними прикрасами кілька житлових будинків у центрі Львова, встановлює надмогильні фігури та каплиці на Личаківському кладовищі.

Цікавими з художнього погляду є скульптурні компо­зиції львівського майстра Антона Шімзера, котрий при­крашав будинки, споруджував надгробні пам'ятники. Так, одна з надмогильних композицій на Личаківському кладовищі являє собою трифігурну групу біля урни — ангела, засмучену жінку з розпущеним волоссям та по­хиленого в горі юнака. Мистецтвознавці зіставляли цю композицію з аналогічними творами славнозвісних євро­пейських митців — італійця Антоніо Канови та датчани­на Бертеля Торвальдсена. Учнем А. Шімзера вважають скульптора Павла Евтельє, який створив чимало деко­ративних барельєфів на львівських будинках та надмо­гильних статуй.

Найвизначніші явища сценічного, пісенного, музично­го, малярського, графічного та скульптурного мистецтва дають можливість глибше простежити характерні тен­денції розвитку духовного життя українського народу, усвідомити шляхи становлення нової літератури, зміну її напрямів та стилів.

ЖУРНАЛІСТИКА

Становлення журналістики у Східній Україні органічно пов’язане із заснуванням у 1805 р. Харківського університету. Як центр освітнього і наукового життя університет дав ім­пульси для розвитку видавничої справи, організації ци­вільної друкарні, відкриття книгарні, створення періодич­ної преси.

В Україні, зокрема в Галичині та Правобережжі, ще у XVIII ст. з'являлися газети та журнали польською, ні­мецькою, угорською, румунською мовами, проте ці видан­ня зовсім не висвітлювали життя українського народу. Перші газети, що стали виходити в Харкові,— «Харьковский еженедельник» (травень — липень 1812 р.), «Харьковские известия» (1817—1823)—друкувалися російсь­кою мовою, однак у них час від часу подавалися інфор мації про побут і звичаї українського населення Слобо­жанщини. Хоч «Харьковскйй еженедєльник» виходив усього протягом трьох місяців, проте в ньому побачили світ кілька ліричних віршів та епіграм і переклад статті Ф. Шіллера «Про призначення ліричної поезії». Коли в 1819 р. видання «Харьковских известий» перейшло до ради університету, їх почали редагувати П. Гулак-Артемовський, Є. Філомафітський, що сприяло появі в тиж­невику віршів Г. Квітки.

У 1816 р. в Харкові були створені й суто літературні журнали, в яких публікувалися твори українських пи­сьменників, статті про українську літературу.

«Украинский вестник» (1816—1820) виходив під ре­дагуванням викладачів університету Р. Гонорського та Є. Філомафітського при активній участі І. Срезневсько­го і Г. Квітки, що сприяло визначенню прогресивного напряму журналу. В статтях пропагувалися просвіти­тельські ідеї свободи, рівності людей, патріотичного слу­жіння вітчизні, порушувались питання зміцнення зв'яз­ку літератури з життям. У «Письмах из Малороссии» О. Льовшин звертав увагу літераторів на багатство і красу української мови, а байки П. Гулака-Артемов-ського «Пан та Собака», «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько» демонстрували її широкі можливості в худож­ньому зображенні дійсності. У «Письмах к издателю» Г. Квітка гостро викрив спосіб життя поміщиків. -

Журнал «Харьковский Демокрит» (1816), організова­ний В. Масловичем, започаткував гумористично-сатирич­ну журналістику. 1 хоч вийшло всього шість номерів цього журналу, проте його викривальна спрямованість в освітленні зловживань чиновників, паразитизму дворян свідчила про поширення вільнодумства в середовищі ос­вічених кіл. У журналі були надруковані українські гу­мористичні вірші Г. Квітки та В. Масловича.

У 1823—1825 рр. у Харкові виходив «Украинский журнал», редагований також викладачем університету О. Склабовським. І. Кулжинський у статті «Некоторьіе замечания касател'ьно истории и характера малороссий-ской поезии» на матеріалі народних пісень, творів С. Климовського, байок Г. Сковороди, «Енеїди» І. Кот­ляревського показав красу українського художнього сло­ва, його здатність передавати найтонші людські пережи­вання. О. Склабовський у статті «Троицьін день, или Русальная неделя» також відзначав багатство мотивів на­родної лірики, її яскраву образність, мелодійність.

У складних, гнітючих умовах на­ступу реакції відбувалося ста­новлення художніх видань. Цензурний закон 1826 р. згубно позначився на журналістиці, зумовивши п'яти­річну перерву в її розвитку. Лише на початку 30-х років у Харкові почали з'являтися окремі неперіодичні літе­ратурно-художні збірники.

У 1831 р. вийшов друком «Украинский альманах», упорядкований І. Срезневським та І. Розковшенком, де були опубліковані фольклорні твори, оригінальні поезії Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, Є. Гребінки, ури­вок з поеми О. Пушкіна «Полтава», перекладений

0.Шпигоцьким. Серед матеріалів на українську тематику привертали увагу історичні й етнографічні нариси не­відомого автора «Гаркуша», А. Яковлева «Чигринский козак», Є. Гребінки «Нежинские греки».

«Украинский альманах» — одне з перших видань, що засвідчило появу української преромантичної літерату­ри, і саме в цьому полягає його значення.

З ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка у 1833 і 1834 р. було видано дві книжки альманаху «Утренняя звезда». Серед матеріалів першої були «Отрывки из записок о старце Григории Сковороде, украинском философе» 1. Срезневського та легендарна оповідь «Недобрий глаз» Порфирія Байського (псевдонім Ореста Сомова). Друга книжка майже повністю складалася з творів українсь­ких літераторів, написаних рідною мовою. Вона відзначалася жанровою розмаїтістю: стаття-декларація Г. Квітки-Основ'яненка «Супліка до пана іздателя», його ж оповідання «Салдацький патрет» та уривок з. по­вісті «Маруся», балада П. Гулака-Артемовського «Рибалка» і його ж байки «Батько та Син», «Рибка» та Є. Гребінки «Пшениця», «Будяк да Коноплиночка», бур­лескно-травестійні послання П. Гулака-Артемовського «До Пархома», написані за мотивами од Горація, ури­вок з поеми І. Котляревського «Енеїда» та пісні з «На­талки Полтавки», а також прокоментована І. Срезневсь­ким низка народних пісень.

Вийшло також дві книжки «Украинского сборника» (1838, 1841). У першій з них, упорядкованій І. Срезневським, було надруковано «Наталку Полтавку» — п'єсу, що, на думку упорядника, «мала сильний вплив на ви­вчення української народності». У другій уперше був опублікований водевіль «Москаль-чарівник».

Альманах «Русалка Дністровая» (І837), виданий дія­чами «Руської трійці» М. Шашкевичем, Я. Головацьким І. Вагилевичем, ознаменував національно-культурне від­родження в Західній Україні. Пафос альманаху полягає в піднесенні ідей загальноукраїнської єдності, пропаган­ді вільної думки, орієнтації на усну народну творчість і живу народну мову. Стверджуючи ці високі ідеали, га­лицькі будителі мужньо виступили проти суспільної ре­акції, кинули виклик анахронічним літературним тради­ціям, заперечили мертву мову тих «руських писань», які продукувалися на західноукраїнських землях ще й у 30-ті роки XIX ст. Роль цієї першої в Галичині книжки, виданої живою народною мовою, аналогічна тій, яку в Східній Україні відіграла поема І. Котляревського «Енеїда».

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНА І ТЕОРЕТИЧНА ДУМКА

Обгрунтування можливостей розвитку нової літератури

Перехід українського письменст­ва на нову, світську основу, що розпочався ще в середині XVIII ст., поява творів І. Котля­ревського, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, написаних живою народної мовою, скла­дання нової жанрової системи зумовили посилений ін­терес естетичної думки до цього феномена в духовному житті великого слов'янського народу.

Перед критикою постало питання про можливості розвитку української літератури на основі народного життя і живого розмовного слова. Це питання набувало гостроти, адже ж стали лунати голоси, що характерної тенденції в розвитку нового письменства не простежує­ться, що існують тільки окремі твори, котрі з'явилися як експериментальні, та й то з розважальною метою.

Такі консервативні думки, звичайно, народжувалися в шовіністичному середовищі, яке не визнавало ні укра­їнського народу, ні його культури та мови. Так, редак­тор «Вестника Европьі» М. Каченовський, опублікував­ши в російському перекладі статтю професора Краківсь­кого університету Бандтке «Зауваження про мови богемську, польську і теперішню російську», не погоджу­вався з думкою видатного мовознавця, що «малоросій­ська мова, як така, що не поступається в старшинстві великоросійській, не може бути наріччям останньої»¹ і заявляв, що українська мова ніколи не сягне російської, отже, не потрібно нею серйозно займатися, тим більше запроваджувати її в художню літературу¹.

Однак українські громадські та культурні діячі до­тримувались іншої думки. Ще в 1794 р. Опанас Лобисе-вич у листі до Георгія Кониського просив надіслати йо­му українські інтермедії Танського, щоб, надрукувавши їх, показати самобутність українського слова. О. Лоби-севич справедливо вважав, що кожна мова має свою красу, що навіть під «корою просторіччя» ховаються «дорогоцінності думок». Не випадково перше видання «Енеїди» І. Котляревського супроводжувалося промовис­тою присвятою «любителям малоросійського слова». А етнограф Яків Маркович характеризував українську мову як «ніжну, приємну і наповнену патетичними ви­разами і пестливими словами, які виникли... від тон­кого почуття її творців»². Поет В. Маслович, котрий належав до одного з харківських літературних гуртків, у 1815 р. зазначив, що сама любов говорить по-україн­ському і що немає «ніжнішої мови та й навряд чи буде».

Українські письменники гостро виступали проти тих літераторів, які порушували норми літературної мови. Так, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» вустами возного критикував О. Шаховського, який у п'єсі «Козак-віршувальник» виявив незнання української мови. П. Гулак-Артемовський у «Супліці до Грицька Квітки» (1818) зазначав, що «хто чого не тямить, то нехай і не тика туди носа; нехай, я ж кажу, вибачайте, з дурною головою в дім не лізе»³.

Щоб показати багатство української мови, журнал «Украинский вестник» у 1818 р. закликав молодих ен­тузіастів рідної культури записувати фольклорні твори, де живе слово поставало б у всьому розмаїтті й красі.

Новий імпульс вивченню героїчного минулого Украї­ни, розгортанню фольклористичної діяльності, унорму­ванню української мови дала творчість російських письменників-декабристів-Ф. Глинки, К. Рилєєва та інших на українську тематику. О. Павловський в «Грамматике малороссийского наречия» (1818) на основі аналізу бурлескно-травестійних віршів, різдвяних і пасхальних діалогів XVIII ст. та «Енеїди» І. Котляревського дійшов ви­сновку, що літературна творчість допомагає зрозуміти спосіб мислення народу. Водночас він указував, що на­родна лірика з її ніжністю і задушевністю дає підстави твердити, що українською мовою можна передавати гли­бокі переживання, реалізовувати серйозні теми. Варто зазначити, що лінгвістична праця О. Павловського була написана ще в 1805 р., коли нова українська література робила свої перші кроки. Саме тоді О. Павловський під­готував для Академії наук «Обозрение малороссийского наречия», де конкретно показав лексичне багатство ук­раїнської мови, зазначаючи при цьому, що українська лексика могла б добре прислужитися красномовству. У 20-ті роки етнограф і літератор І. Кулжинський ви­соко оцінював художні традиції української поезії попе­редньої доби. Згадуючи автора пісні «їхав козак за Ду­най», він говорив про любов і шану, з якими в Україні ставилися до Семена Климовського як «улюбленця Аполлона». Г. Сковорода, на його думку, прославився «поезією свого життя». Г. Кулжинський запевняв, що не забудуть нащадки «Енеїду» І. Котляревського, вивчати­муть її так, як сьогодні захоплюються рунічними пись­менами.

Якщо спочатку недруги українського письменства ставилися певною мірою поблажливо до окремих його явищ, оцінюючи їх як жартівливі забаганки, то з кінця 20-х років, коли українські літератори стали активніше порушувати злободенні теми, створювати позитивні обра­зи людей з селянства, показуючи народне слово в усьо­му розмаїтті його відтінків, шовіністична критика з не­прихованою ворожістю накинулася на українське пись­менство. Реакційні журнали «Библиотека для чтения», «Русский вестник», газета «Северная пчела» не визна­вали права української літератури на самостійне існу­вання. Шовіністичні критики і публіцисти трактували ук­раїнську мову то як вигаданий «сепаратистами» гібрид з російської та польської мов, то як жаргон, наріччя «мужиків», котрі, мовляв, не можуть бути основою тво­рення самостійної літератури.

Войовничо-нігілістичні наскоки видань Ф. Булгаріна, О. Сенковського на явища українського письменства ви­кликали природну протидію і самих авторів, і рецензен­тів. Так, М. Максимович вважав, що українська мова є окремою- національною, котра відмінна і лексикою, і граматичною будовою, і синтаксичним ладом від інших слов'янських мов і, отже, ніяк не може бути наріччям російської'. О Шпигоцький у листі до І. Срезневського від 14 листопада 1831 р. висловив упевненість, що ос­кільки минулося козакування України на полях битв, то тепер її лицарі закозакують «на полях сладкого песнопення»². І. Срезневський, посилаючись на змістове ба­гатство і художню красу українських історичних пісень та дум, опублікованих у збірнику М. Максимовича 1834 р., не просто аргументовано доводив самостійність мови одного з найбільших слов'янських народів, а й ви­словлював упевненість у перспективі розвитку ще однієї національної літератури ³.

Г. Квітка-Основ'яненко своїми сентиментально-реалі­стичними повістями й оповіданнями 30-х років перекон­ливо спростовує абсурдність тверджень про неможли­вість висловити українською мовою почуття й пережи­вання людини. Зокрема, його повість «Маруся» з'явила­ся на світ внаслідок реалізації бажання письменника за­перечити тезу, що українською мовою не можна напи­сати «нічого серйозного, ніжного». Його оповідання «Салдацький патрет» було водночас і літературно-естетичною декларацією на захист рідного письменства. У «Су­пліці до пана іздателя» письменник, заперечуючи воро­жі наскоки на українську літературу, говорив про попу­лярність серед читачів творів І. Котляревського та II. Гулака-Артемовського, причому відзначав, що напи­сані вони не «просто», а «мудро». Талановитий повістяр радив Є. Гребінці опублікувати переклад пушкінської «Полтави», щоб довести здатність українського слова передати найінтимніші переживання, найглибші роздуми людини.

Теоретичне осмислення шляхів розвитку літератури

Оскільки становлення нової ук­раїнської літератури відбувалося пізніше порівняно з аналогічни­ми процесами у письменстві су­сідніх народів, а, отже, творчість українських письмен­ників позначена осмисленням досвіду європейських літе­ратур, власними ідейно-художніми пошуками, то есте­тична думка прагнула висвітлити ці особливості на ма­теріалі розгляду окремих, найбільш визначних явищ. Безперечно, в цьому плані певні теоретичні судження були висловлені самими українськими письменниками. Так, І. Котляревський в «Енеїді» зазначав, що намагав­ся писати так, «як од старих чував», тобто вимога прав­дивого художнього зображення була для нього одним із найважливіших естетичних принципів. Протиставляючи свою «веселу, гарну, молодую» музу тим, яких було чимало «во всякім городі, в повіті», автор «Енеїди» від­межовувався від графоманської писанини, поширеної в Україні в той час, указував на те, що в художній твор­чості вибиратиме нові шляхи. Згадуючи «людей старих», прохаючи «їх розказати, що чули од дідів своїх», І. Кот­ляревський цим самим називав усну народну творчість, народні міфи джерелами, які могли б випоїти молоду лі­тературу. Критикуючи п'єсу О. Шаховського «Козак-віршувальник», автор «Наталки Полтавки» одним з її враз­ливих місць справедливо вважав перекручення історич­ної правди.

П. Гулак-Артемовський у своєрідному посланні до Г, Квітки «Справжня Добрість» (1817) порушував у просвітительському дусі низку питань про взаємини між поміщиками й кріпаками, причому вимога правдивості ставилася поетом найвище:

Отак-то, братця, й ви,— казав ти: хліб ви їжте, А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте.

В іншому посланні до цього ж адресата — «Супліці до Грицька Квітки» (1818) —поет виявляв незадоволен­ня спотворенням українського життя в п'єсі О. Шахов­ського, тим, що «москалі» «хоч що по-свойому пере­хрестять». Тому, пропонуючи редакторові «Украинского вестника» свою байку «Пан та Собака», П. Гулак-Арте­мовський зазначав, що він не давав «ледачому її паску­дить», бо коли твір при друкуванні буде спотворено, то «тоді хоч умикай із хати».

Г. Квітка-Основ'яненко не раз зазначав, що його про­зові твори відбивають життя «без всякой прикраси и оттушовки». Він намагався змальовувати простих людей, і саме на грунті реальних спостережень з'явилися «Ма­русі, Оксани, Науми, Мирони, Сотниківни». Оскільки ж панський світ з його вилощеною, фальшивою благопри­стойністю вже бував об'єктом зображення, то, на його думку, не було потреби виставляти напоказ «усім види­ме і всім відоме».

Ці судження письменника стосуються й проблеми на­родності літератури. Г. Квітка неодноразово акцентував на тому, що у своїй творчості орієнтувався на смаки й запити простолюдинів. У цьому зв'язку в його українсь­ких творах не випадково з'явилася характерна постать* Грицька Основ'яненка — людини з народу, крізь призму бачення якої зображується життя селянства й міщанст­ва, ущипливо, а часом і різко характеризуються дворя­ни, чиновники, попи.

У Харківському університеті, де згуртувалися люди, добре обізнані у питаннях філософії естетики, філології, з'являються теоретичні праці з проблем осмислення но­вих художніх віянь. Професор І. С. Рижський, який був першим ректором цього навчального закладу, у трактатах «Введение в круг словесности» (1806) і «Нау­ка стихотворства» (1811) проводив думку, що характер­ними особливостями поезії є фантазія і домисел. Розви­ваючи теорію французького класицизму, він звертався до явищ російської літератури XVIII ст., зокрема творів М. Ломоносова і Г. Державіна.

0.Склабовський, з'ясовуючи призначення літератури, чи не вперше звернувся й до української народної поезії, творів І. Котляревського та ГІ. Гулака-Артемовського, на прикладах яких показав роль художнього слова у вихованні високих громадянських почуттів.

І. Кронеберг зробив перші спроби окреслити завдан­ня літературної критики, яка, на його думку, покликана виявляти внутрішню суть твору, її зв'язок з художнім мисленням письменника.

Питанню з'ясування ролі і місця фольклору в духов­ному житті народу, в становленні нової літератури сприя­ли роздуми М. Максимовича, І. Срезневського, Л. БороВИКОВСЬКОГО. В їхніх статтях і передмовах, у коментарях до записаних пісень порушувалися питання походження усно