Державна мова, її функції

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 p., записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України». Таким чином, українська мова розширила свої суспільно-комунікативні функції: у більшості сфер наукової діяльності, у системі вищої освіти, державно-політичної діяльності тощо. Розширення сфер функціонування української мови, піднесення її престижу значною мірою залежить від мовного навчання та мовного виховання.

Обслуговуючи потреби суспільства, українська мова виконує низку функцій, життєво важливих для суспільства і кожної людини зокрема.

Комунікативна функція. Її суть полягає в тому, що мова використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства. Це не лише міжособистісний, а й соціальний процес. “Людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною” – писав видатний німецький філософ Імануїл Кант.

Людина виробила й інші засоби спілкування (дорожні знаки, символіка науки), але всі вони є похідними від мови і були б незрозумілими без неї.

Психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у сім кіл спілкування (родина, друзі, колеги, партнери, чиновництво, земляки й увесь світ).

Професійне спілкування посідає чільне місце у цьому ланцюжку. Що означає знати мову професії? Мовні знання – важлива ланка професійної підготовки, бо знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в складній професійній ситуації.

Мислетворча (або когнітивна)функція – мова є засобом творення, оформлення та вираження думки, засобом пізнання, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим повніше, виразніше. Яскравіше постає як особистість.

Ідентифікаційна функція. За допомогою мови, особливостей мовлення можна встановити, вирізнити, зідентифікувати одну особистість серед інших, адже кожен із нас має свій мовний «паспорт», у якому відображено всі параметри нашого Я – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Естетична функція – за допомогою мови людина може сприймати красу і передавати іншим людям, бути творцем культурних цінностей. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення естетичної насолоди. Твори Т.Шевченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського та інш. є прекрасним словесним мистецтвом, за допомогою якого були створені незабутні художні образи.

Культурологічна функція – мова є основою культури кожної нації, найбільший її скарб. Мова – це місток між народами, за допомогою якого відбувається переливання духовних цінностей.

Етична функція. Мова є засобом формування і дотримання норм поведінки і моральних норм. Живучи в суспільстві, люди вибудували чітку систему заборон і дозволів під час спілкування, тобто приписи повсякденного, ввічливого і шанобливого ставлення до людей. Користуючись формулами мовного етикету, людина має можливість швидше само реалізуватися у спілкуванні в товаристві, колективі.

Номінативна функція – це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Тобто це функція називання.

Серед додаткових функцій мови лінгвістична наука розрізняє:

фактичну функцію – це функція встановлення контактів, звертання уваги на себе, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприймання інформації; це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які, проте, виконують важливу етикетну функцію (“Як справи?”, “Як успіхи?...”);

волюнтативну функцію – вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо;

виховну функцію – слово прищеплює моральні принципи, виховує національно свідомого громадянина, патріота рідної землі;

магічно-містичну функцію, яка полягає в здатності слова викликати уявлення, образи предметів, людей, істот, які не існують (колядки, щедрівки. замовляння – приклади віри українців у магічну силу слова)

державотворчу функцію, яка виявляється в тому, що мова консолідує, об’єднує націю, мобілізує на створення власної держави.

З’ясуйте, на яку функцію мови вказують прислів’я: від теплого слова лід розмерзається; не хочеш почути поганих слів, не кажи їх сам; дурний язик голові не приятель.

Наведіть приклади віршів, які ілюструють естетичну функцію мови.

Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Для української національної мови характерні три діалекти (або наріччя): північний, південно-західний, південно-східний.

Північний діалект поширений на території сучасних Чернігівської. Волинської, північної частини Рівненської, Житомирської, Київської областей.

Фонетичними особливостями північних говорів є вживання дифтонгів (стуол, стуел, стуил, стуіл); ненаголошений голосний звук о наближається до а (галава, малако, дарога), після шиплячих звук та [Г],[К],[Х] у корені слів вимовляється голосний звук і, а не и (жіть, гікать, чітать), звук р твердий і вживається замість літературного рꞌ (радно, трома, бурак).

Морфологічні особливості північних говорів полягають у вживанні повних нестягнених форм прикметників і співвідносних із ними займенниками: такая добрая мати, цю щірую людину, кожнеє малеє.

Лексичні особливості полягають в тому, що у словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові: кукуля-зозуля, вивюрка-білка, харапудитись-лякатися.

Південно-західний діалект поширений на території сучасних Вінницької, Хмельницької, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Тернопільської, південної частини Рівненської, Житомирської, західної частини Черкаської областей.

Фонетичними особливостями є чітка вимова ненаголошених голосних е,и, значне наближення голосного о до у чулувік, курова тощо.

Звук р твердий вимовляється й замість р м’якого літературної мови зора, ражанка, в один рад, дручок, румсати.

Морфологічні особливості південно-західного наріччя: вживаються застарілі відмінкові форми займенників мя, тя, ся, мі, ті, сі: кажу ті, купив сі, зустрічаю тя. Також самостійно вживається частка ся з дієсловами, які в літературній мові з – ся належать до зворотних ся причісую, ся мию, ся зустрічав.

Лексичні особливості полягають в тому, що у словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: ґазда (господар), вуйко (дядько), чічка (квітка), плай (стежка), файний (красивий).

Південно-східний діалект поширений на території сучасних Полтавської, Донецької, Харківської, Луганської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Одеської, Сумської, Миколаївської областей, більшої частини Черкаської та південної частини Київської області.

Фонетичні особливості полягають в тому, що цьому діалекту не властиві африкати дж, дз: сажу, хожу, сижу (і садю, сидю, ходю); властиве вживання проривного звука к замість т: кісто, кісний; пом’якшена вимова шиплячих: спіш’ать, крич’ати, ч’ого.

Морфологічні особливості: у формах першої особи однини дійсного способу дієслів другої дієвідміни немає чергування приголосних: просю, носю, возю, платю.

Лексичні особливості цього діалекту відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови (баняк-чавун, пшеничка-кукурудза, слабий-хворий, гасниця-гасова лампа).

Поняття літературної мови. Українська літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Літературна мова – це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є однією з форм національної мови (інші форми: діалекти, просторіччя, мова фольклору).

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме:

· Функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах.

· Є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури.

· Є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.