2015-06-30
2465
У сучасній вітчизняній історичній науці залишається дискусійним питання про час християнізації Русі. Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто – до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, що християни віддавна існували на Русі, але до утвердження християнства як офіційної державної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не мали.
Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена Володимиром Великим (літописна дата - 988 р.). Незважаючи на те, що «Повість минулих літ» акт охрещення висвітлює в оптимістичних тонах, опір християнству був достатньо великим. Певно, що за дуже короткий термін не можна було розв’язати питання, пов’язане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.
Втім, утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, ідеологічно обґрунтувало право князя-імператора на верховну владу. Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн, долучається, через зв’язки з Візантією, до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація духовного та інтелектуального потенціалу суспільства.
Водночас не слід забувати й того, що християнська релігія прийшла на Русь у «готовому» вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала стародавні слов’янські традиції. Звідси походила активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування. Поступово складався світоглядний синкретизм (поєднання), відбулося своєрідне злиття народної релігії та церковного християнства. Так, наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно ввібрало в себе й передхристиянські обряди, які тісно пов’язувались із хліборобським господарством, з поминанням померлих, величанням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що об’єднувало весь рід, плем’я спільним торжеством.
Свято Великодня збігалося в ті часи з язичницьким святом весняного воскресіння природи. Звідси й українські пісні зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися відповідні паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець – Христос.
Купала – в своїй основі хліборобське свято – відзначалося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя - Предтечі Христового, перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий та чудодійний час. Предки вірили, що в цей день «сонце у воді купається», отже й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь, й саме тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.
Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю.
Зміна акценту релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був «спасителем» лише людської душі, «рятує» весь світ і тим самим робить земне життя причетним до святості й небесного блаженства.
Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж деякі київські князі другої половини ХІІ ст.
Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвитку українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно ввійшовши в давню українську культуру, християнство визначило зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис національної ментальності.
