Громадська архітектура

Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси — провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення — ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головніхрами та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки — прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі — «царський будинок»). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найзнаменитіша — колона Траяна).

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший — амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н. е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки — інсули.

22. Основні особливості давньогрецької і давньоримської цивілізацій і їхньої культури

Звичайно, грецька та римська культури дуже схожі. «І у греків, і у римлян було своє історичне покликання - вони доповнювали один одного, і фундамент сучасної Європи - їх спільну справу» [1]. Але в той же час між цими двома цивілізаціями було дуже багато суттєвих відмінностей. У першу чергу це було обумовлено складністю зв'язку на великих відстанях, що сильно обмежувало взаємодія двох культур.

Вся історія Стародавньої Греції умовно поділяється на кілька періодів: крито-мікенський (XXX-XX ст. До н. Е..), Гомерівський (XI - IX ст. До н. Е..), Архаїчний (VIII - VI ст. До н. е..), класичний (V - IV ст. до н. е..) та елліністичний (IV - I ст. до н. е..)

Золота в Греції немає: його добували за межами Греції - на острові Тасос, в Македонії і Фракії. Зате міді греки мали вдосталь, знаходячи її насамперед на Евбеї, де назваміста Халкіда походить від грецького слова, що позначає мідь. Також у Стародавній Греції добували ряд інших чорних і кольорових металів. Гірничовидобувний промисел був у Афінах на високому рівні розвитку: там вміли надзвичайно майстерно відшукувати нові поклади цінних металів, а глибина шахт сягала 120 м. Ще важливіше срібла була грецького мистецтва глина, з якої робили цеглу, але перш за все кераміку - у цьому греки домоглися, як відомо, найвищих художніх досягнень. Нарешті, дуже цінувався і камінь: завдяки йому виникли згодом грецькі храми, інші пам'ятники архітектури і скульптури.

У районі Егейського моря існували і взаємодіяли три культурні спільності: найдавніша з них критська, або мінойська, з центром на Криті (3000 - 1200 рр.. До н. Е..); Кикладская, розквітла на островах, і елладська - у власне Греції. Відображенням критської культури в материковій Греції була культура мікенська: у формуванні її чималу роль зіграли, очевидно, художники та ремісники з Криту, привезені як рабів переможцями - ахейцями.

В епоху архаїки складаються основні риси етики давньогрецького суспільства. Її відмінною особливістю було поєднання народжується почуття колективізму і агоністичного (состязaтельного) начала. Формування поліса як особливого типу громади. який ішов на зміну рихлим об'єднанням «героїчної» епохи, викликало до життя і нову, полісну мораль - колективістську у своїй основі, оскільки існування індивіда поза рамками поліса було неможливо. Виробленню цієї моралі сприяла також військоваорганізація полісу. Вища доблесть громадянина складалася в захисті свого поліса: «Солодко адже життя втратити, серед воїнів доблесних полеглих, хороброму чоловікові у бою заради вітчизни своєї»-ці слова спартанського поета Тіртея як не можна краще виражали умонастрої цієї епохи, характеризуючи систему пануючих тоді цінностей [2]. Певну трансформацію переживала і релігія. Формування єдиного грецького світу при всіх локальних особливостях спричинило за собою створення спільного для всіх греків пантеону.

Найважливішим центром Середземноморської імперії було місто Рим, населення якого зросла до 1-1,5 млн. жителів. В окремих частинах величезної держави виникли в I-III ст. н. е.. інші великі міста. Найбільш великими з них були Олександрія Єгипетська з населенням близько 500 тис. осіб, Антіохія на Оронті - центр управління Сирії, Ефес - центр управління провінцією азія. Найбільшим містом Греції епохи Імперії став Корінф, відновлений Юлієм Цезарем. Столицю імперії та інші великі міста прикрашали чудові великі будівлі - храми місцевих і загальноімперських божеств, палаци, «базиліки», портики для прогулянок, а також різного виду будівлі для громадських розваг, театри, амфітеатри, цирки. В амфітеатрах йшли вистави - травля звірів, бої гладіаторів, публічні страти. До теперішнього часу, крім грандіозного римського амфітеатру «Коллосея» (Колізею), побудованого в 80 р. н.е. і вміщав близько 50 тис. глядачів, у різних місцях, які колись були містами Римської імперії, збереглися залишки амфітеатрів (Париж, Арль, Верона, Капуя, Помпеї, Пула, і т. д.). Відмінною рисою міст епохи 1-III ст. і. е.. були кам'яні мостові, водопроводи («акведуки»), каналізація.

У самому Римі в II-V ст. н. е.. працювали одинадцять водопроводів, що давали 950 000 куб. літрів води щодоби. Водопроводи (акведуки) представляли собою довгі рядиарок, підтримували свинцеві або глиняні труби, по яких вода з гірських джерел прямувала за багато кілометрів на те чи інше місто. У сучасному Римі продовжують подавати воду два древніх водопроводу.

Особливо розкішні були форуми Риму. До найдавнішого форуму часів республіки імператори приєднали ряд нових. Найбільш чудовий був форум Траяна. Не менш прекрасні були «вівтар миру», споруджений Августом, і мавзолей Августа, великий купольний храм "всім богам» - «Пантеон», побудований Агріппою і перебудованийпотім імператором Адріаном.

Поступово складалася ідеологія, система цінностей римських громадян. Її визначав в першу чергу патріотизм - уявлення про особливу богообраності римського народу і самою долею призначалися йому перемоги, про Рим як про вищу цінність, про обов'язок громадянина служити йому всіма силами, не шкодуючи сил і життя. Справами, гідними римлянина, особливо з знаті, визнавалися політика, війна, землеробство, розробка права. На такій основі складалася рання культура Риму. Іноземні впливу, в першу чергу грецькі, сприймалися лише остільки, оскільки вони не суперечили римській системі цінностей і перероблялися відповідно до неї.

23. християнство як основа середньовічного світогляду

Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрідності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання, а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.

Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною функцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і станової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.

Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’язуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.

Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.

24. стильові особливості романського і готичного храмів

Го́тика (італ. gotico, від назви германського племені готів), готичний стиль — художній стиль, що був завершальним етапом у розвиткусередньовічної культури країн Західної Європи (між серединами XII і XVI століть). Термін «Готика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».

Для готики характерний символіко-алегоричний тип відображення. Від романського стилю готика успадкувала верховенство архітектури в системі мистецтв і традиційні типи будинків.

Особливе місце в мистецтві готики західноєвропейських країн займав міський собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису(переважно вітражів). Непорівнянний простір собору, вертикалізм його веж і зводів, підпорядкування скульптури ритмам динамічностіархітектури, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.

У 12 ст. абат Сугерій, який служив у першому готичному соборі Абатство Сен-Дені в Іль-де-Франс, написав трактат "Про освяченні церкви Сен-Дені", де описав символічність всіх елементів архітектури готичного собору. За Сюжером (французький еквівалент вимови "Сугерій") храм - це корабель, що символізує Всесвіт. Витягнутий інтер'єр храму - неф (nef), по французьки - navis, перекладається як корабель. Цей Всесвіт ділиться поясом вітражів у верхній частині храму, і масивом стін в нижній, на горний (небесний) і Дольний (земний) світ, відповідно. Стіни храму - як обителі Божої, дематеріалізуются рельєфним і скульптурним ажуром. Такий конструктивний елемент як арка символізує розрив круговороту часу, адже в цілому образ готичного храму також несе смислове навантаження про швидкоплинність і кінець часу (в той час народ Середньовіччя перебував напередодні швидкого кінця світу). Готична троянда - символізує колесо Фортуни і висловлює циклічність часу. В унікальних готичних вітражах у вікні-троянді можна розгледіти сцени, що відсилають до круговороту часу. Світло, яке проникає через яскраві вітражні скла позначає Божественне світло, Божественне провидіння (див. Фаворське світло). Споглядаючи вітражі людина відсторонюється від матеріального, тілесного, людського світу і "потрапляє" в іманентний, духовний, Божественний світ

Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад.

Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками. Архітектори створювали склепіння у вигляді хрестів. Скульптури на площинах стін або поверхні капітелей мали рельєфну форму. В оформленні церков були популярними сюжети Страшного суду й Апокаліпсиса, біблійні сцени, скульптури. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті духовної експресії й зовнішньої потворності.