2015-08-21
2594
У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів.
Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах:
Загальній декларації прав людини 1948 р.;
Конвенції про політичні права жінок 1953 р.;
Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.;
Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.;
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.;
Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.;
Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;
Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.
Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини — обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них.
Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням:
1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності;
2) захисту прав окремих категорій індивідів;
3) правового статусу індивідів.
На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 - у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо.
Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.
Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур - порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.
Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.
2 Правове положення населення в міжнародному публічному праві. Загальні питання регламентації положення населення в міжнародному праві
У міжнародній доктрині під поняттям населення розуміють сукупність індивідів, які проживають у даний момент на території певної держави і які підкоряються її юрисдикції. У залежності від правового положення індивідів населення держави складається з таких категорій: громадянин даної держави та іноземців (іноземних громадян та осіб без громадянства), за винятком іноземних громадян, що користуються привілеями та імунітетом.
Визначення правового положення кожної з указаних категорій населення у відповідності з принципом суверенітету належить до внутрішньої компетенції держав. Та досить часто в національних законодавствах виникають колізії з питань про громадянство (багаточисельні невідповідності між законами різних держав призвести до появи безгромадянства і множинного громадянства), про правовий статус іноземців та захист прав індивідів. Крім того держави здійснюють міжнародне співробітництво для боротьби зі злочинністю та тероризмом. Результатом цього співробітництва є велика кількість двосторонніх багатосторонніх конвенцій, договорів та інших міжнародних актів, які регулюють відповідні відносини між державами. Звідси випливає потреба врегулювання положеннянаселення міжнародним публічним правом.
Є ряд міжнародно-правових норм, договірних і звичаєвих, які прямо чи непрямо стосуються визначення правового положення населення, зокрема, з питань громадянства, видачі злочинців, прав людини, статусу іноземців. До них відносяться: Загальна Декларація прав людини (1948р.), Конвенція ООН про скорочення безгромадянства (1961р.), міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1976р.), Конвенція ООН про права дитини (1989р.) та інші. Зобов‘язуючи держави діяти певним чином одна відносно другої, норми міжнародного права зобов‘язують їх тим самим вжити ті чи інші дії і в сфері їх внутрішнього життя, зокрема, стосовно визначення правового статусу окремих категорій населення.
Міжнародно-правові питання
Вже в первісні часи було заведено поділяти людей на “своїх” та “чужих”. Категорія “своїх”, тобто члени одного роду чи племені, тільки вважвлися повноправними. Тільки вони мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на помсту за вчинений злочин, або на відшкодування заподіяних збитків, на певні функції у племінному поділі праці, а також дотримання певних обовзків.
Сама ідея громадянства народилася в греко-римському полісі – громадянській общині, яка безпосередньо перетворюється у своєму подальшому розвиткові на державу.
Впродовж подальшого історичного розвитку відбувалися зміни у розумінні поняття “громадяни”, ознак громадянства, пов‘язаних з ним прав, обов‘язків, привілеїв, способів набуття та позбавлення тощо. Але сама ідея громадянства як політична категорія і навіть як загальнолюдська цінність існує в суспільстві саме від часів античного полісу.
У середньовіччі ідея громадянства була замінена категорією підданства – підпорядкованності, підлеглості якомусь володареві, сюзерену, залежність від нього.
Буржуазні революції й наступні ліберально-демократичні перетворення в країнах Європи поступово призвели до скасування феодальних привілеїв, станової нерівності й залежності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус.
У сучасному міжнародному публічному праві поняття громадянство визначається як постійний правовий зв‘язок між фізичною особою і державою, який знаходить свій вираз у сукупності їх взаємних прав і обов‘язків. Як правило громадянство виникає з народженням людини і закінчується з її смертю, що фіксується у відповідних актах громадянського стану. Громадянство є необмежений у просторі правовий зв‘язок індивіда зі своєю державою, який зберігається навіть у разі виїзду особи за межі держави.
Значна частина науковців відносять питання громадянство до внутрішньої юрисдикції кожної держави. Проте, як відомо, більшість держав пов‘язують обов‘язок визнання іноземних законів про громадянство і з виконанням міжнародних зобов‘язань. Окрім того, існує загальний обов‘язок приводити внутрішні право у відповідність з міжнародно-правовими зобов‘язаннями. Отже, концепція громадянства у міжнародному публічному праві має два аспекти – внутрішній і міжнародний. У першу чергу слід визначити способи набуття громадянства. При встановленні громадянства за народженням застосовують такі принципи:
1) принцип “права крові ” (національний) – дитина незалежно від місця народження, набуває громадянства тієї держави, громадянинами якої є її батьки.
2 ) принцип “права грунту ” (територіальний) – дитина, яка народилася на території певної країни (Аргентина, Бразилія) набуває громадянство цієї держави, незалежно від громадянства батьків.
Більшість держав і “право крові”, і “право грунту” використовують при визначенні громадянства – це так званий змішаний принцип. До таких держав відноситься і Україна. Громадянство набуває також і шляхом натуралізації (укорінювання).
