Литовсько-польська доба та феномен козацького звичаєвого права

ТЕМА 6

 

 

План:

 

1. Роль місцевих звичаїв в умовах розпорошеності руських земель та чинності законодавства Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.

2. Звичаєве походження головних органів козацького самоврядування.

3. Звичаєвий характер судочинства та системи злочинів і покарань українських земель.

4. Звичаєвий характер поземельних відносин Війська Запорізького.

 

 

Ключові слова:

Велика яса Чингізхана, чорні клобуки, баскаки, ярлик на управління, феодальне право, привілеї, магдебургське право, баніт, ратуша, магістрат, землі, волості, партикулярні привілеї, Литовські статути, релігійна експансія, стихійне право творення, курені, паланки, займанщина, дідичення, суди копні, статутні, підкоморські.

 

І. РОЛЬ МІСЦЕВИХ ЗВИЧАЇВ В УМОВАХ РОЗПОРОШЕНОСТІ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ТА ЧИННОСТІ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Говорячи про розпорошеність руських земель, що власне й було однією з причин успішності „тихої експансії”, треба зупинитись на тій спадщині, котру Руські землі отримали від держави. На відміну від більшості держав європейського середньовіччя Русь не виробила чіткої системи престолонаслідування (вона лишалась регульованою звичаєвим правом, котре, як відомо, довільно тлумачиться), але це ж не питання громадського життя, а одне з найважливіших питань державного життя. Ця незавершеність монархічного устрою, що тяжів до демократичних форм правління, зіграла свою роль і в протистоянні держави кочівницькій цивілізації, згодом – литовській тихій експансії. Формально, Київ аж до 1240 р. зберігав значення загально руської столиці, а князь – глави держави, але міра його реальної влади визначалась не законом, а вмінням забезпечитисобі належну підтримку

Роки монголо-татарського панування не пройшли безслідно. Золота Орда представляла собою складну організацію, що забезпечувала мілітарний успіх і відзначалась високою технікою утримання величезних мас війська. Відчувався контраст з розпорошеністю руських земель. Крім того, це утворення мало добре організовану шпигунську службу, відтак всі місцеві негаразди Руської держави їй були відомі. По-друге, ідеологія Орди мала сою специфіку. Завойовники толерантно ставились до християнської віри (як і до будь-якої іншої взагалі), з пошаною до церкви, а духовенство навіть звільнили від данини. Але князі отримували „ярлик на управління” і єдиною підставою для цього було „добре ставлення” до претендента з боку нової влади. За таких реалій процвітали боротьба між князями, кожен з яких був переконаний в своїй правді, посилила хабарництво, підкуп, підлабузництво, що тішило завойовників, всіляко активізувались розпалювання ворожнечі між місцевими князями. В зовсім скрутному становищі опинилось місцеве боярство та купецтво. Існували також так звані „татарські села”, здебільшого у Західній Україні, що перебували в залежності не від князя, а безпосередньо від татар – вони мали автономні громади на кшталт докнязівських часів.

По-третє, таким чином на Руські землі прийшла навала і новий тип влади, з якою не можна було домовлятись, принаймні, декоративно, а якій потрібно було лише безумовно коритись. Київ за таких умов перетворюється з декоративної столиці на культурний та релігійний центр Руських земель. Тут перебував митрополит і були розташовані головні храми і монастирі. Свої ж державницькі й правотворчі традиції місто Київ втратило на користь Галицько-Волинської держави.

В умовах раннього (та й не лише раннього) Середньовіччя головним питанням суспільної організації було земельне питання. Саме воно, пронизуючи всю структуру середньовічного суспільства, визначає тип відносин, пануючих в тій чи іншій державі. Литва мала високий рівень військової тактики, і звичаєвим правилом було те, що земельні володіння надавались тим, хто служив у війську. Хто ж цей обов’язок не виконував, позбавлявся землі і це звичаєве правило поширювалось на всі верстви литовського населення – від князя до селянина.

Землями називались (іменувались) в ХІІ ст. суверенні держави – Руська земля, Грецька земля. Терміном „ волость ” позначались території, що були складовими частинами Давньоруської держави й управлялись представниками династії Рюриковичів. Це поняття пов’язане з правами володіння виключно князя, а не міста чи іншого суб’єкта. У ХІІ ст. на основі волостей Давньоруської держави склались самостійні князівства і вони стали називатись землями – так само, як було прийнято називати суверенні держави. Але не дивлячись на те, що території волостей формувались на основі територій додержавних спільнот – племінних союзів, чи союзів племінних князівств, вони в подальшому не лишались незмінними – в результаті чого кордони сформованих на основі волостей феодальних князівств-земель не відповідали кордонам союзів племінних княжінь Х ст.

Син Ягайла, Казимир, ліквідовує удільні князівства, перетворюючи їх на воєводства, котрі в свою чергу поділялись на повіти-волості з старостами.

Не дивлячись на популістське гасло „ми новини не вводимо, старовини не рухаємо”, українська державність на споконвічних українських землях була ілюзією, оскільки була позбавлена найголовнішого – суверенності. Після ліквідації у 1471р. Казимиром Київського князівства як бодай декоративного осередку і символу державності, позначився той рубіж, коли на українських землях переривалась започаткована ще в давньоруські часи традиція державницького будівництва. Після цієї події на етнічній українській території створювались державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі.

Державницькі традиції самого великого князівства були значно молодшими, у ХІІІ ст. литовці ще жили родо-племінним ладом і не мріяли про власну політичну організацію. Відтак існування у складі інших держав позначиться на правовій культурі українців, в якій яскраво простежуватимуться антагонізм до держави та влади взагалі як до чужих та ворожих явищ.

Але переривання державницької традиції не означало скасування права. По-перше, у складі Великого князівства Литовського РП та звичаєве право були офіційними джерелами, а по-друге, звичаєве право як головний регулятор приватних відносин всередині громад, етнічних та професійних груп лишався чинним з мовчазної згоди держави, оскільки не становив останній конкуренції. Врешті, номінальний характер литовської влади до руських територій (а їх частка складала 90% від усього Великого князівства Литовського, що дає підстави твердити про територіальну та етнічну перевагу руських земель) спричинився до збереження протягом початку ХУ ст. давньоруських традицій адміністративно-територіального поділу та місцевого управління.

За таких умов давньоруське звичаєве право лишалось не лише одним з джерел права руських земель у складі Великого князівства Литовського, а й одним з визначних чинників само ідентифікації руського населення. На той час звичай був інормою права і моделлю поведінки.

ХУ-ХУІ ст. – це доба середнього феодалізму з усіма притаманними йому особливостями, насамперед – приватної власності на землю. Це був час феодального права, яке знаходилось в різкій колізії зі звичаєм, тобто, звичай проти закону. Феодальне право не існує в формі загальних законів, а існує як сукупність окремих для кожного стану норм-привілеїв, які підкреслюють станові відмінності станові відмінності своїх суб’єктів щодо характеру й обсягу правоздатності, типу підсудності, тощо.

У ХУІ ст. на політичну арену виступає нова політична сила – середня шляхта, що відстоює свої права та привілеї у родовитої аристократії. Ще у 1447 р. було прийнято Віленський привілей Казимира ІУ – перший загальнодержавний нормативний акт, що оформлює правовий статус самого поняття держава, в якій великий князь перестає бути верховним розпорядником поземельної власності і життя своїх підданих. Документ заклав правові основи для конституювання шляхетсько-боярського стану як особливої привілейованої групи населення, але ця „вищість” базувалась не на звичаї (старині) як раніше, а на законі. В Привілеї міститься конфлікт звичаю та нововведень, а саме: визнання патримоніальної судової юрисдикції феодалів над їхніми підданими.

Відтак більшість населення князівства (а це було українське населення) майже повністю вийшло з-під безпосередньої влади Великого князя і потрапило під владу землевласника. Раніше за звичаєм судив князь.

Привілей 1447 р., щоправда, не деталізував ні обсяг вотчинної юрисдикції, ні порядок її здійснення. Це було зроблено у Судебнику Казимира 1468 р., Окресливши коло переваг привілейованого стану, документ зазначив основний шлях набуття цих привілеїв – через спадкове землеволодіння. Документ скасовував окремі звичаєві правила, що були досить поширеними серед руського населення – колективна відповідальність у кримінальних злочинах. Це було прогресивним явищем, оскільки консервативний елемент громади гальмував особисту відповідальність, що не відповідала новим суспільним відносинам.

Враховуючи специфіку земель, котрі входили до складу Великого князівства Литовського (а це були переважно, руські землі) та враховуючи особливості їх географічного розташування протягом ХУ ст. видавались Уставні земські грамоти. Ці документи можна розглядати як привілеї окремим областям держави (т.з. партикулярні привілеї) жити за своїм звичаєвим правом, оскільки їх видавали на підтвердження специфічних особливостей внутрішнього устрою окремих земель. Так, за власним звичаєвим правом, зафіксованим в обласних привілеях, жили найбільш розвинені в соціальному плані землі – Полоцька, Смоленська, Дорогочанська, Київська, Волинська та інші. Для нейтралізації відцентрових настроїв у цих землях (а всі вони розташовані на околицях держави) уряд був змушений зберігати традиційні порядки та звичаї. Таким чином, ці привілейовані грамоти не створювали нових правничих засад, а лише були письмовим підтвердженням вже існуючих звичаїв, що різнились в окремих місцевостях і відтак визначали співвідношення місцевого звичаю та державного права.

Литовські Статути – Старий 1529 р., Волинський 1566 р. та Новий 1588 р. систематизували й кодифікували попередні узаконення місцевого права, та й своєю системою нагадували Руську Правду. З іншого боку, вони мали європейський характер і суперечили звичаям самою своєю суттю, але не могли уникнути кодифікації окремих норм, причому кожен по-різному. В Старому Статуті, зокрема, зустрічаються цілі артикули з Руської Правди. Часто взагалі застосовує формулу „згідно з давнім звичаєм”, наприклад, політичне верховенство магнатів (не середньої шляхти!) тут обумовлюється „звичаєм стародавнім”.

Що стосується судової діяльності, то з одного боку, вже Старий Статут висунув на перше місце перевагу писаного права над звичаєм. Наприклад, розділ ІУ, що офіційно дозволяє керуватись звичаєм у разі відсутності відповідних законодавчих статей, тим не менше, на інші випадки містить жорсткий імператив: „...усі воєводи, старости, маршали, земські та двірні, державці у своїх повітах мають судити й правувати всіх підданих лише тим писаними правами, що їх дано всім підданим великого князівства...”

З іншого боку, він же зобов’язує суди вирішувати справи „...подле давнего обычая с тем писаным правом...”, а у випадку відсутності останнього – керуватись „...под сумленьем вокруг стародавнего обычая...” Зважаючи на різноманітність звичаєвих норм, часто їх просто дописували до того примірника, що був на руках у судді. Це було можливим, оскільки перший Статут був рукописним.

Крім того, Литовський Статут з одного боку, містить залишки колишньої колективної відповідальності громади за злочин особи, що входила до цієї громади (юридичною одиницею була не особа, а група – родова чи сімейна община), з іншого – фіксує перехідний етап у розвитку правосвідомості, тобто, принцип сімейної відповідальності, але лише матеріальної. Наприклад, діти і дружина несуть колективну відповідальність за злочин батька або чоловіка, якщо він, вчинивши вбивство, втік з держави, вони позбавляються маєтків, доки не виплатять постраждалій стороні матеріальної компенсації. Документ фіксує перехід від кругової поруки Руської держави до особистої відповідальності за тяжкі кримінальні злочини.

Отже, перші два Статути, кодифікуючи закони держави, водночас закріпили 1)звичаєві правила, що мали чинність на українських землях та 2) постанови, що надавали чинність звичаєвим правилам, як-от Уставні земські грамоти. Адже вони прямо зазначали, що судочинство має відбуватись згідно стародавнього звичаю поряд з писаним правом, а у випадку відсутності останнього – то за звичаєвим правом.

Ситуація змінилась після утворення внаслідок Люблінської унії 1569 р. Речі Посполитої. Її адміністративний поділ складався з Великої Польщі, Малої Польщі та Литви. Після того, як до Московського царства відсікли етнічні українські землі Чернігівщину, Новгород-Сіверщину та Стародубщину, в складі так званої Малої Польщі лишились 7 воєводств:

- Брацлавщина;

- Волинь;

- Галичина;

- Київщина;

- Підляшшя;

- Поділля;

- Холмщина.

На українські землі розпочалась релігійна експансія, що в умовах середньовіччя, коли релігія була панівною формою ідеології, поставила під загрозу ідентичність українського етносу. Варто уваги, що починаючи з середини ХУІ ст., сюди також посунули. Православна віра за 5 століть вкоренилась у правосвідомість населення українських земель, де з нею мирно узгодились та співіснували старі язичницькі звичаєві правила й поняття. У Великому князівстві Литовському православ’я було панівною і загальнодержавною релігією, адже саме православне християнство звеличує князівську владу, робить її божественною, на відміну від католицизму, за якого боротьба між світським правителем та Папою Римським пронизує всю історія середньовічної Європи.

Новий Статут 1588р., що було укладено через 19 років після Люблінської унії у перших же своїх артикулах зазначає: „...всі мешканці Великого князівства литовського сим одним, виданим у нас законом судимі будуть”, що вже скасовує поліваріантність звичаєвого права. У Речі Посполитій землі поділялись на королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські і церковні. Великого розмаху набуло привласнення общинних угідь, пожалування їх шляхті. Так кристалізувалось велике феодальне землеволодіння, де заручником опинилась українська православна громада.

ІІ. КОЗАЦЬКЕ ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО.

 

Вийшовши на політичну арену, українське козацтво стало тим порятунком для етносу, який визначив подальшу його долю. Вивчаючи соціально-правову організацію Запорізької Січі М.Слабченко розрізняє в її розвитку три етапи:

1. З моменту початку виникнення запорізького козацтва і до 1648 р., коли запорізьке козацтво мало картинно-контурний тип;

2. 1648-1709 рр., коли на основі окремих вироків, які найбільш часто повторюються, виникає поняття прецеденту і саме на підставі даного прецеденту виникає норма звичаєвого права козацької республіки Січ;

3. 1709- 1775 рр., коли вже фігурує писаний закон, характерний для класового суспільства.

До кінця ХУІ ст. Запорізька Січ перебирає на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію – козацьку республіку з демократичним устроєм. Це було дуже важливим за умов, що склались на українських землях у ХУ-ХУІ ст., коли на її етнічній території «стали виникати державні інститути тих країн, до складу яких входили українські землі». На останньому етапі Запорізька Січ керувалась не тільки нормами звичаєвого українського права, а й польським, литовським, російським правом. У феодальній Європі запорізька Січ була другою після республіки гуситів республікою.

Говорячи про козацтво, необхідно звернути увагу на феномен стихійної правотворчості. Французька й американська школи соціології права і соціологічної юриспруденції, незалежно одна від одної, розробили концепції юридичного плюралізму. Суть її полягає в тому, що, як зазначав Жан Карбоньє, право ніколи не буває однозначним, на практиці завжди дається взнаки юридичний плюралізм, що базується на суверенному праві суддівської оцінки суті справи. Існує також прив’язаність різних регіонів до певних типів правової поведінки і неприязнь до інших. А моделі поведінки це і є звичаєве право.

Звичаєво-правова культура народу таким чином розглядається як система соціальних інфраюридичних явищ, тобто, тих, що існують у відносно ізольованих від соціального цілого групах. Наприклад, соціальним цілим є Річ Посполита, а відносно ізольованою групою є православна українська громада, що, перебуваючи в правовому полі держави, живе за своїми звичаями. До таких інфраюридичних явищ відносяться ритуальні, етикетні, побутові, моральні, тощо, котрі існують реально, але відтискаються на другий план імперативами законодавства. Тим не менше, саме вони відображають генезу, еволюцію і трансформацію правосвідомості і соціально-нормативної практики народу (етносу) на різних етапах його історії.

Феномен стихійної правотворчості українського народу прийшовся на час існування земель у складі Речі Посполитої та виходу на політичну арену козацтва. Непопулярність польського устрою на українських землях призвела до поновлення старого звичаєвого права, що веде свій початок від звичаю Руської держави і як наслідок – до виникнення на Півдні „держави в державі” – Запорізької Січі. На ХУ-ХУІ ст. припадає формування національної самосвідомості українців, що проявляється в усвідомленні своєї належності до одного етносу, етнічної й релігійної (конфесійної) відмінності від сусідів, пошуку свого етнічного та державного коріння в минулому, засудженні відступу від національної мови, звичаїв, традицій, віровчення, тощо. Таким чином, звичай у цей час був не лише регулятором відносин всередині певної суспільної групи, а й одним з факторів належності до „своїх”.

Польський король, юридичний глава держави Річ Посполита, в уявленні українців не втілював у собі риси „божественної особи”, як наприклад, князь у Київській Русі, оскільки він говорив іншою мовою, дотримувався інших релігійних традицій, а оскільки влада короля не вважалась владою від бога, вона автоматично не вважалась легітимною. Питання легітимізації влади з часів Руської держави було одним з головних, недаремно у ХІ ст. окремими угрупуваннями почали скликатись віча, щоб заручитись бодай зовнішньою підтримкою того чи іншого кандидата на князівський стіл. Відтак в середовищі українців тривав процес, котрий називається стихійне право творення.

В 1616 в інструкції до соймиків король так описував становище на південноукраїнських землях: „Ані магістрів по містах, ані старост, ані гетьманів, вони самі встановлюють собі право. Самі обирають урядників і ватажків, неначе створюють в Речі Посполитій іншу державу”. У 1625 р. Сигізмунд ІІІ говорив, що „все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію і встановлюють закони”.

Населення українських земель, що знаходились під юрисдикцією Речі Посполитої умовно поділялось на:

1) українську шляхту, котра після виступу Глинського фактично відійшла від державотворчої ідеї і активно полонізувалась;

2) селян, що в своєму приватному житті (тобто, в тих сферах, котрі не пов’язані з державними інституціями) керувались давнім звичаєм;

3) козацтво, що також поділялось на:

 

- КОЗАКІВ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ (поділялась на курені, 38 шт.), головним заняттям яких була війна, внаслідок чого в їх середовищі утворились відповідні суворі звичаї для підтриманні дисципліни у війську, так зване військове звичаєве право.

- КОЗАКІВ, ЩО ЖИЛИ ПОЗА СІЧЧЮ (паланкові), котрі вели господарство. Але оскільки вони при цьому жили в стані постійної боєготовності, в їх правосвідомості землеробський звичай органічно поєднувався з військовим звичаєм запорізької Січі.

 

Українське звичаєве право було п равовою засадою самоврядування на Запорізькій Січі було. Козаки відрізнялись від інших станів своєрідним рівнем правосвідомості. Вони усвідомлювали себе повноправними мешканцями Речі Посполитої і це яскраво проявилось у 1632 р., коли вони виступили з вимогою допустити їх до участі у виборах польського короля, заявивши синові Сигізмунда Владиславу про свою готовність підтримати його кандидатуру навіть шляхом зброї. Важливо, що при цьому вони виступили не лише як репрезентанти своїх станових інтересів, але й як представники усього українського народу. В петиціях, висланих на сейм, на першому місці стояла вимога: „Щоб народ наш руський користувався належними правами й привілеями”.

Звичаєве походження мали органи козацького самоуправління – Загальна (або Військова) рада, на якій обирали та зміщували козацьку старшину і де всі козаки мали рівне право голосу. Виконавча влада, що зосереджувалась у руках військової старшини – військових начальників, до яких належали кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани. Звичай поваги до старших, їх досвіду та знань проявлявся у присутності „стариків” або „сивоусих дідів”, які користувались неабияким авторитетом, займали на Радах почесне місце – коло військової старшини. До них прислуховувались, оскільки це були знавці та носії звичаїв та козацьких традицій. Запорізьке звичаєве право не лише як локальне, але й як щиро національне, що майже не зазнало чужих впливів.

Звичаєве козацьке право діяло на підставі „стародавніх звичаїв, словесного права та здорового глузду”. Воно відтворювало всі реалії сучасності, але дивовижно поєднувало суворість січового життя, з глибокою духовністю й естетизмом. Звичай побратимства, наприклад, скріплювався у церкві, козаки давали один одному „заповітне слово” та дарували хрести та ікони. Відтак вони ставали названими братами. Глибока релігійність та духовність були однією з визначних рис їхнього характеру, а захист православної віри предків та церкви становив основу їхнього життя. Існували звичаї не страчувати злочинців перед Великим Постом, розпочинати кожну справу лише після молитви.

Звичайним була повага до духовенства, інколи козаки просто утримували коло себе ченців, інколи заповідали своє майно церквам та монастирям, а подекуди присвячували своє життя служінню Богу. Та найдивовижнішим феноменом був звичай рятувати з неволі полонених, і часто козаки виступали разом з ченцями

Характерною рисою звичаєвого права запорожців була його обрядовість, котра будучи різноманітною, змістовною та образною, надавала йому характер життєвості та публічності, викликала увагу до судового процесу й співучасть у ньому не тільки безпосередньо сторін чи зацікавлених осіб, але й громадськості, сприяла збереженню у народній пам’яті звичаєвих норм, засвідчувала правильність вживання звичаїв і підносила правотворчість народу. Закріплення й поновлення в народній пам’яті звичаєвих норм за допомогою обрядів-символів сприяло тому, що не лише судді, а й сторони та громада виявляли досконале знання звичаєвого права.

 

ІІІ. ЗВИЧАЄВИЙ ХАРАКТЕР СУДОЧИНСТВА ТА СИСТЕМИ ЗЛОЧИНІВ І ПОКАРАНЬ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Говорячи про судочинство на українських землях, треба зазначити, що судова система тут була досить складною та розгалуженою, яку умовно можна розглядати до 1648 р. і після цієї події. Наша задача з’ясувати, наскільки в цю систему вписувався український правовий звичай як джерело права.

Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях України були різними. Не була одноманітною й їх судова практика: різними були суди в селах та містах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на периферії і в Запорізькій Січі, в мирний час і під час походів.

До національно-визвольної революції на українських землях, що перебували під юрисдикцією Речі Посполитої існували суди земські (кримінальні та цивільні справи шляхти та нотаріальні функції), міські, що судили міське населення за магдебурзьким правом, підкоморські, що розглядали суперечки про межі земельних володінь. В українських селах справи розглядали копні суди.

В місцевостях, освоєних населенням, були створені і функціонували статутні суди, що створювались органами польської шляхти і діяли у відповідності з існуючими законами. Одночасно функціонували суди копні сільські, козацькі, ратушні, магістратські, сотенні, полкові, Генеральний суд і Суд генеральної канцелярії. Відправляли правосуддя як власне судді, так і війти при участі бургомістрів та ратників, намісники, старости, впритик до кошового отамана.

Кожен з цих суддів володів зразковою концепцією і керуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати або милувати злочинців. Копні сільські суди (копа – зібрання мешканців села чи іншого населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Власне, це є класичний приклад застосування звичаєвого громадського права на практиці, оскільки село – відносно самокерована адміністративна одиниця, невеличкий населений пункт, де всі мешканці знають один одного.

Копні суди скликались в сільській місцевості по надзвичайному приводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини по наполяганню потерпілої сторони. Якщо скликалась „гаряча копа”, тобто, термінова, то вона одразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин, тобто, зібрати докази про вину або невинність. Якщо доказів не було, або ж було недостатньо, то скликалась „велика копа”, яка сама розглядала справу. На „велику копу” скликались, як правило всі хазяї (голови сімей) селянських дворів населеного пункту.

За звичаєвим (козацьким) правом судив і „козацький радний суд”. Винуватого викликали на козацьку раду, яка вислухавши сторони і свідків, приймала рішення по суті. Іноді, за відсутністю або недостачею доказів „козацька рада” давала дозвіл на проведення „суду божого”, коли сторони, що сперечаються виходили на відкритий бій бичами або канчуками. Це було відгомоном „поля” та ордалій Руської держави. Взагалі, така звичаєва норма, як поєдинок, була досить поширеною за доби Середньовіччя. В Західній Європі поєдинки називались дуелями і офіційно були заборонені державною владою. В українському житті такого роду суд вважався правомочним.

На Запорізькій Січі, головним джерелом було козацьке звичаєве право. Судочинство здійснювалось військовою старшиною. Курінні отамани та паланкові полковники виконували судові функції в межах куреня, але справи про тяжкі злочини вони передавали військовому судді та кошовому отаману. Верховним суддею був кошовий отаман, основні військові функції здійснював військовий суддя, котрий передавав кошовому вирішення складних справ. Відтак, суд кошового отамана був судом І інстанції для військової старшини, а судом ІІ інстанції – була Військова Рада. Функції слідчого і судового виконавця вироків виконував військовий осавул. Судочинство та виконання вироків було публічним. Але суд враховував громадську думку щодо особи злочинця.

Генеральний суд, на відміну від інших установ, складався з двох генеральних суддів та інших з генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, що були особами „вправними у праві”, тобто, ті, що знали прецеденти звичаєвого права. При генеральному суді існував і третейський суд, до якого входило „декілька персон з числа осіб знатних. Добросовісних і в правилах вправних”.

Полкові суди, що складались з судді та полкової старшини, засідали в спеціально призначених для цього приміщеннях і розглядали в основному громадянські спори, але могли розглядати й кримінальні справи по малозначних злочинах.

Суд генеральної канцелярії складався з гетьмана та кількох осіб з генеральної старшини. Йому були підсудні найбільш важливі справи у відношенні осіб з ген старшини, бунчукових товаришів та „куманських протекціонерів”, тобто, осіб, які знаходились під особим покровительством гетьмана.

Суд гетьмана був своєрідним органом кабінетної юстиціарії. Справи в першій інстанції він не розглядав, в його задачу входило розгляд справ про помилування, заміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд інших рішень, які входили в компетенцію верховної влади.

Джерелом права було звичаєве право, причому, козаки, побоюючись письмових пам’яток, його всіляко відстоювали, тож воно визнавалось польським королем і до певного часу російським царем. Процес тим не менше, проходив „право, скоро и нелицеприятно”, тобто, мав бути простим, швидким та справедливим.

Судовий процес у старій Україні був змагальним, тобто, для його виникнення і розвитку обов’язково повинен був бути приватний обвинувач. У компетенцію держави не входила турбота про те, щоб кожна протиправна дія мала свого обвинувача, що свідчить про її слабкість або відсутність. На відміну від розшукового процесу, у змагальному особи самі повинні були вирішувати: порушувати чи не порушувати справу. Слідства проводились у будь-який час крам пісних днів першої седмиці. Практикувалось попереднє ув’язнення й катування.

Злочини також різнились в залежності від місця та часу скоєння. На Запорізькій Січі найтяжчими вважались: вбивство товариша, нанесення тяжких побоїв козакові, содомський гріх, крадіжка, приведення на Січ жінки, насилля в християнських селах, грубе поводження з начальством. Під час військових подій до таких відносилось дезертирство, невиконання наказу, пияцтво, вбивство товариша.

Суворими були й вироки, причому ця суворість обумовлювалась не стільки різновидом покарань, скільки тим, що за більшість злочинів передбачалась смертна кара. Її застосовували, зокрема, за дезертирство, крадіжку, содомський гріх, невиконання наказу під час походу.

Смертна кара в Січі Запорізькій була проста й кваліфікована, причому, остання поділялась на таку, що супроводжувалась великими стражданнями засудженого ще до позбавлення його життя й кваліфіковану обрядову, що проходила у вигляді різних принизливих та ганебних церемоній. Серед кваліфікованих насильницьких покарань називаються: закопування живим у землю разом із загубленим товаришем, повішення за ребро на крюк, посадження на кіл, приковування до гармати і биття при стовпі киями. Суд враховував громадську думку щодо особи злочинця, іноді військо або шановані духовні особи могли відмовити суд від страти або взяти на поруки, відомим був звичай напучування, наставляння козака на „путь істинний”.

За майнові злочини, а саме: крадіжку коней та іншої худоби, купівлю та зберігання завідомо краденого, розбій та грабіж, а також злочин проти честі (перелюбодійство) застосовували повішання. Як зазначав сучасник, „Воровство и блуд не терпели.”

Таким чином, правові відносини січовиків, а також мешканців Запорозьких Вольностей (тобто, козаків, що займались господарством) відзначались своїми особливостями. Звичаєве право, що стихійно формувалось в житті селян, котрі тікали від панської сваволі на території Середнього і Нижнього Подніпров’я, мало особливе значення для розвитку українського права. Виникло навіть нове поняття – козацьке звичаєве право, що представляє собою сукупність звичаїв, переважна більшість яких склалась в Запорізькій Січі.

До характерних рис козацького звичаєвого права можна віднести його суворість, про це свідчать досить жорстокі, переважно, тілесні покарання, та широке застосування смертної кари. Отже, звичаєве право запорожців можна вважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм.

 

ІУ. ЗВИЧАЄВИЙ ХАРАКТЕР ПОЗЕМЛЬНИХ ВІДНОСИН ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО

За Середньовіччя земля вважалась і була атрибутом влади. Саме з тих часів виникло правило, за яким чужинці не мають права власності на землю. Проблема: а ким були українці на своїх етнічних землях у складі Речі Посполитої?

Важливими аспектами формування козацького звичаєвого права було утвердження свободи від феодальних повинностей. Цьому сприяло залучення до козацтва нижчого прошарку землевласників – так званої негербованої шляхти та бояр. Вони відіграли провідну роль в оформленні українського козацтва як військового стану. Економічною основою прав і вольностей козацтва стала свобода дідичення (господарювання землевласника на власній землі). Здобуті за звичаєм першого займу (чи займанщини) землі козаки намагались закріпити через юридичні документи – жалувані грамоти, що пізніше стануть юридичною основою козацького землеволодіння.

Власне, саме відродження українського козацтва тісно пов’язане з земельним питанням, оскільки воно розпочалось на пустопорожніх землях, не закріплених за власниками. На територіях своїх земель козаки створювали зимівники й хутори, сподіваючись так відстояти цілісність своїх територій. Відтак утворення Запорізької Січі підривало польсько-шляхетське землеволодіння в Україні.

Козацьке звичаєве право було живим організмом, який постійно розвивався, з іншого боку, воно було досить консервативним, що не знало різких переходів від одного етапу до іншого. Так, з одного боку, Запоріжжя визнавало право землеволодіння, отримане польських королів. Наприклад, численні факти свідчать про те, що не тільки козацька старшина (яку поляки відносили до шляхетського стану), але й гетьмани одержували землю за заслуги від польських королів. З іншого боку, саме козацьке звичаєве право встановлювало порядок володіння і користування землею, лісами, сіножатями, тощо на тих землях, котрі не були закріплені за власниками. Відтак, до 1775 р. козаки володіли значною територією на лівому і правому берегах Дніпра на підставі звичаю першого займу.

Займанщина (заїмка) була широко застосовувана на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в другій половині ХУІІ - протягом ХУІІІ ст. Цей звичай дозволяв на підставі першого займу володіти, користуватись і навіть розпоряджатись тими вільними землями, котрі нікому не належали. Оскільки землю займала конкретна особа (чи особи), одразу утворювалась і певна форма землеволодіння – общинна (колективна) чи особиста (індивідуальна). Для всіх земельних угідь запорожців була загальна назві – «Вольності запорізькі». Спочатку, поки земельний фонд козаків був невеликим, на них звертали мало уваги, але поступово виникла необхідність не тільки в користуванні, але й у володінні землею. На території Запорозьких Вольностей існувала виключно колективна власність на землю. Земля і всі угіддя запорозьких козаків вважались спільною власністю Війська Запорізького і були в повному розпорядженні Коша Запорізької Січі.

За звичаєм, козаки – члени січового товариства, а також посполиті – піддані Війська Запорізького, які поживали на території Запорозьких вольностей, могли отримати землю на правах користування. Цією можливістю користувались козаки, котрі мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводились Кошем (інколи паланковим правлінням) козакам і посполитим на їх прохання. Землі було багато, що дозволяло козакам самим обирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша „паспорт” чи „білет” на право користуватися землею і заводити на ній своє господарство – зимівник. За звичаєм, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. (На відміну від сучасності, коли купівля будинку зовсім не означає купівлю землі, на якій цей будинок знаходиться.) Власник землі та зимівника, за згодою кошової старшини, міг навіть розпоряджатися своїм господарством – продати, закласти, подарувати його.

Земельні угіддя запорожців різнилися за своєю якістю. Одні були багаті на звіра й рибу, інші – бідніші. Кращими вважались ті, що знаходяться якомога далі від південних кордонів Запорізьких Вольностей, оскільки найменше страждали від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов’язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, у Січі проводилось щорічний перерозподіл землі шляхом жеребкування. Жеребкування поводилось у такій послідовності: спочатку землю отримували курені, потім – старшина, далі – духовенство, і нарешті – одружені козаки і всі інші. Очевидно, жеребкували кілька розрядів земель, тобто, кращу, гіршу і т.д.

Ймовірно, у козаків існувало дві категорії земель, котрі мали різний правовий статус. Перша категорія – це мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища, тощо. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб’єктами землекористування, вказаними вище. Курінь, військовий старшина або рядовий козак, які отримали цю землю, могли користуватись нею протягом року.

До другої категорії можна віднести вільні землі, якими за дозволом Коша, міг вільно володіти і користуватись до самої смерті кожен бажаючий (козак чи посполитий). В окремих випадках, знову-ж таки, з дозволу Коша, власник цих земель міг роз поряджатися ними: міняти, передавати у спадщину, закладати. За користування цією землею власник платив податок і виконував інші повинності на користь Коша. Ця категорія земель була основою для формування у подальшому приватної власності на землю.

У звичаєвому праві запорожців існувало поняття давності володіння, причому порушення права володіння, набутого за правом давності можна було оскаржити. Так, у 1774 р. вдова Ганка Силиха скаржилась в Кіш, що старшина Самарської паланки відібрала в неї ділянку землі в селищі Панчовому. У скарзі зазначалось, що її чоловік користувався цією землею протягом останніх 13 років, обробляв своєю працею, вирощував дерева. Кіш задовольнив прохання Силихи про повернення їй землі, посилаючись на давність володіння.

До середини ХУІІІ ст. адміністрація Січі не забороняла поселення сторонніх осіб на території запорізьких вольностей. Але з 50-х років ситуація змінюється, особливо наприкінці століття, в останні роки існування Січі, коли земля набуває великої цінності, запорожці не задовольняються спільним землекористуванням з сусідами (татарами, донськими козаками) і намагаються чітко визначити кордони своїх земель, не допускаючи на них сторонніх осіб. Останнім, котрі не мали відношення до Війська Запорізького, отримати дозвіл від Коша на користування запорозькими землями, було дуже важко. У 1774 р. було відхилено прохання поміщика Михайліва на відведення йому землі і підставою для відмови було те, що без ухвали всієї громади дозвіл дати не можна.

В окремих випадках допускалась оренда землі, котра поширювалась на Лівобережній та Слобідській Україні.