Економічна комісія ООН для Африки Суперництво СРСР—Захід в Африці та його вплив на міжафриканські відносини

Формування засад зовнішньої політи­ки молодих африканських держав

З огляду на надзвичайну відсталість суспільного життя колоніальної Африки саме в Західній пів­кулі серед нащадків рабів, переселених туди з Африки, зародилися панафриканський рух та ідеологія панафриканізму. Засновниками панафриканізму на зламі XIX—XX ст. були представники негритянської інтеліген­ції зі СІЛА та Вест-Індії. Лідерами цього руху стали ви­датний діяч негритянської громади в СІЛА Вільям Дюбуа, якого вважають батьком панафриканізму, та негр-юрист з острова Трінідад Генрі Сшьвестр Вільямс. Спочатку завдан-

Тема 7 Система міжамериканських відносин

ня панафриканізму полягало в боротьбі проти расового гноблення й нерівноправності негрів і африканців в усьо­му світі, а практично в боротьбі за їхні права в Західній півкулі. В 1919, 1921, 1923 та 1927 pp. відбулися чотири панафриканські конгреси. Керували цим рухом американ­ські негри. Особливу роль в історії панафриканізму як руху й ідеології відіграв V конгрес у Манчестері 1945 р. На ньому вперше домінували молоді діячі африканського національно-визвольного руху К. Вкрума (Золотий Берег), Б. Азіківе (Нігерія), Д. Кеніата (Кенія). Прийняті конгре­сом документи «Заява колоніальним державам», «Звер­нення до колоніальних народів» висунули мету звільнити народи Африки від колоніалізму. Таким чином, панафри­канський рух злився з національно-визвольною боротьбою і після 1945 р. втратив своє значення (проведення 1974 р. останнього, VI панафриканського конгресу в Дар-ес-Са­ламі, Танзанія, становило суто формальний акт).

Інша доля спіткала ідеологію панафриканізму. Вона активно пропагувалася й використовувалася для визна­чення долі народів Африки. Досить довго крайні ліві, радикальні діячі національно-визвольного руху вважали, що після звільнення колоній вони повинні об'єднатися в єдиній федеративній африканській державі й саме цю мету ставили перед країнами, що звільнялися від коло­ніальної залежності. Ідеологія панафрикашзму передба­чала також перегляд кордонів, що склалися в Африці за доби колоніалізму. І це, здавалось, мало рацію: справді, існуючі кордони були встановлені колонізаторами прї поділі континенту свавільно, а створення в майбутньом} єдиної африканської дергжави робило б ці кордони ж дуже принципового справою. В грудні 1958 р. в столиц Гани Аккрі відбулася перша конференція народів Африки, і якій взяли участь представники 28 країн, як незалежних так і колоній. З ініціативи Кваме Нкруми, тоді прем'єр міністра незалежної Гани, конференція ухвалила спеці альну резолюцію «Про кордони і федерації», яка визнані кордони, встановлені колонізаторами, безпідставними, оскільки вони розділяли народи одного походження. Резолюція містила заклик до створення африканськими дер жавами регіональних федерацій, а потім, урешті-реші «Союзу африканських держав», або «Сполучених Штаті Африки».

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Подальший хід історичного розвитку показав нереа\лістичність подібних підходів, і концепція панафриканізму перетворилася на концепцію африканського націоналлізму як відображення спільних і окремих інтересів афри­канських країн. Концепція африканського націоналізму, таким чином, набула різних рівнів. Це рівень загально-африканської єдності: боротьба за ліквідацію колоніа­лізму, апартеїду та расизму в Африці, нерівноправності африканських країн на світовій арені, за співробітництво країн Африки та подолання їхнюї соціально-економічної відсталості; субрегіональний рівень: створення відповідних субрегіональних економічних об'єднань та організацій заради названих цілей; і, нарешті, рівень дерокави: функціонування націоналізму як чинника, що згуртовує в межах однієї держави її населення і долає негативні на­слідки встановлення колоніальних кордонів і племінної структури населення африканських країн. На цьому, ос­танньому, рівні націоналізм може протиставляти інтереси однієї держави інтересам інших і навіть протидіяти об'єд­навчим тенденціям. В умовах міжнародної обстановки, що склалася, а також розтягнутості в часі процесу де­колонізації (перша країна Тропічної Африки Гана звіль­нилася від колоніалізму в 1957 p., остання — Намібія —• в 1990 р.) на основі концепції африканського націона­лізму сформувалися основні принципи зовнішню! полі­тики африканських держав, що домінували аж до кінця 80-х років. Це антиколоніалізм, єдність і неприєднання.

Принцип антиколоніалізму передбачав цілковите звіль­нення народів Африки від колоніальної залежності й зміц­нення самостійності молодих африканських держав.

Принцип єдності мав два напрями: перший — об'єд­нання проти зовнішніх сил, що являють собою загрозу африканським державам; другий — організація співробіт­ництва між країнами континенту. Діапазон завдань тут надзвичайно широкий: недопущення конфліктів, воєн­них зіткнень та їх припинення в разі виникнення; ство­рення й розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва, передусім економічного; спільний за­хист інтересів Африки на міжнародній арені.

Принцип неприєднання був породжений поділом світу на дві сили, що протистояли одна одній, — з одного боку, країни вільної ринкової економіки під керів­ництвом СІЛА і, з іншого — країни, що звались соціаліс­тичними, до яких належали СРСР, його сателіти в Схід­ній Європі, а також Китай, В'єтнам, Північна Корея в Азії та Куба в Латинській Америці. Своєрідність ситуації полягала в тому, що друге угруповання (світ соціалізму) виявилось розколотим (конфлікт СРСР—Китай). Радян­ський Союз та його сателіти в Східній Європі, а також Куба кинули виклик усьому Заходові й намагались кон­курувати з ним у різних регіонах світу, що було по своїй суті авантюризмом. У цих умовах політика неприєднання передбачала рівновіддаленість від двох головних сил, що змагалися за панування в різних регіонах світу, викорис­тання цього суперництва задля зміцнення власних пози­цій на міжнародній арені й отримання іноземної допо­моги національному розвиткові з якомога більшої кіль­кості джерел. З цією метою розроблялася відповідна зов­нішньополітична тактика африканських держав. А. Ма-самба-Деба (президент Республіки Конго в 1963— 1968 pp.) говорив з цього приводу, що його ставлення до країн, що допомагають, аналогічне поведінці чоловіка, в якого багато дружин і який не має права виявити особ­ливу любов до якоїсь одної з цих дружин. Справжній багатоженець повинен поводитися так, щоб кожна його дружина відчувала, що саме вона є привілейованою.

На практиці рівної віддаленості не вийшло. Більшість африканських держав завжди була ближче до Заходу, і лише незначна їх частина в різні часи дотримувалася прорадянської орієнтації. Для всіх африканських держав гра на суперництві СРСР—Захід ставала засобом отримання

Такі були реалії, в яких складалася зовнішня політика африканських держав. Вони визначили основні напрями цієї політики: міжафриканські відносини; відносини з За­ходом; відносини з СРСР та іншими країнами комуніс­тичної системи; відносини з країнами, що розвиваються, інших континентів; діяльність у міжнародних організа­ціях.

Становлення системи міжафрикан­ських відносин

На початку 60-х років в Африці вже налічувалося близько 30 молодих незалежних держав, без Ефіопії, Ліберії та Єгипту, котрі або вже звіль­нились (Єгипет у 1922 p.), або не були колоніями. Пошуки концептуальної основи їхніх взаємовідносин стали най­важливішою проблемою державного будівництва та роз­робки зовнішньої політики. Зберігати чи переглядати кор­дони? Об'єднуватися в регіональні федерації, а потім у єдину федеративну державу чи ні? Якщо ні, то якими мають бути організації, що об'єднуватимуть африканські держави, і яким має бути ступінь відмови від державного суверенітету при цьому? Яким має бути масштаб об'єд­нань: загальноконтинентальним чи субрегіональним? З ким об'єднуватися на субрегиональному рівні: з усіма дер­жавами субрегіону або з тими, з ким була спільна метро­полія? І, нарешті, як ставитися до субрегіональних органі­зацій, започаткованих ще метрополіями за часів колоніа­лізму?

Молодим державам Африки відразу довелося шукати відповіді на всі ці запитання. Як уже зазначалося, в перші роки розпаду колоніальної системи африканські країни, що звільнилися, рішуче висловилися за ліквідацію і пере­гляд існуючих кордонів, поставивши при цьому завдання через формування субрегіональних об'єднань йти до го­ловної мети — створення Сполучених Штатів Африки.

Ідея об'єднання в такий спосіб певний час становила важливий елемент політичного життя Африки через те, що її сповідували видатні діячі національно-визвольного руху Африки, а потім лідери перших незалежних держав: ветеран панафриканізму, перший президент Гани К. Нкрума, Секу Туре (Гвінея), Джуліус Пьєрере (Танзанія) та ін. Положення про об'єднання континенту і про відмову у зв'язку з цим від національного суверенітету були вклю­чені в конституції Гани та Гвінеї.

Оскільки створення загальноафриканської держави ста­новило завдання майбутнього, може й неблизького, в практичній політиці на весь зріст постало питання про створення об'єднань держав на субрегіональному рівні Започаткувати цей процес намагалися президенти К. Нкрума (Гана) та Секу Туре (Гвінея), коли вони уклали в 1958—1959 pp. союз своїх країн, який передбачав спільну діяльність парламентів Гани та Гвінеї, єдине громадян­ство, а також єдину політику в галузях економіки та обо­рони. Це була конфедерація, яка, на думку її творців, мала стати першим кроком до об'єднання всієї Африки. Експеримент виявився невдалим. Залучити до союзу інші держави (зокрема Ліберію) не пощастило, а сам союз двох під тягарем конкретних проблем невдовзі розпався.

Ще однією спробою тісного політичного об'єднання стало створення в 1959 р. Сенегалом і Суданською Рес­публікою (сучасна Малі), що входили до генерал-губер­наторства Французька Західна Африка, спільної федера­ції. Федерація мала єдині уряд та парламент. Більше ба­жаючих приєднатися не знайшлося, і в серпні 1960 р. федерація розпалася, оскільки Суданська Республіка пра­гнула діяти щодо Франції більш незалежно, аніж Сенегал. Об'єднання розпалося зразу після проголошення неза­лежності Сенегалу та Малі.

В умовах, що склалися, об'єднання африканських дер­жав пішло шляхом створення союзів та організацій зі збереженням суверенітету країн-учасниць. Але й тут не обійшлось без складнощів. Країни, де при владі перебу­вали більш помірковані політичні сили, створювали об'єднання за ознакою колишньої належності до одної метрополії. Насамперед це стосується французьких володінь на Заході континенту й англійських на Сході. Самі метрополії заохочували такі об'єднання напередодні незалежності, аби зберегти та зміцнити свої політичні та економічні позиції в колишніх володіннях. Так виник ряд угруповань: у 1959 р. Рада згоди з п'яти країн (Бенін, Буркіна-Фасо, Кот д'Івуар, Нігер та Того), яка понині діє як політично-економічний союз; Браззавільське угрупо­вання з 12 країн (1960), що в 1961 р. перетворилося на Афро-Мальгаський Союз (АМС); Організація спільних служб Східної Африки (1961 p., англійські колонії).

Країни, де при владі опинилися більш ліві, радикальні сили, створювали об'єднання африканських держав, які належали різним метрополіям. Провідною такою організацією стала Касабланська група, яка вперше в історії об'єднала держави чорної та арабської Африки, — Гвінею, Малі, Марокко, ОАР (сучасна АРЄ) та Лівію. В ній брав участь Тимчасовий уряд Алжирської Республіки! (це ще був період збройної боротьби алжирського народу І за незалежність). Після створення Організації африкан-t ської єдності (ОАЄ) це угруповання саморозпустилося і його учасники ввійшли до нової організації. Хартія Касабланської групи передбачала не тільки політичне, економічне, а й воєнне співробітництво заради ліквідації колоніалізму. Слід ще раз підкреслити, що ліві, більш радикальні уряди, на відміну від їхніх опонентів, готові були йти на суттєві обмеження національного суверенітету що підривало їхній авторитет у власних країнах.

Отже, на початку 60-х років більшість країн Африки вже входила в ті чи інші субрегіональні організації. Тоды стало очевидним, що існує багато проблем, які потребують загальноконтинентальної єдності африканських країн з вироблення єдиних позицій, а отже створення єдиної, всього континенту організації. Для цього необхідно було примирити Касабланське угруповання (шість держав) Афро-Мальгаський союз. Ситуація ускладнювалася що в суперництво цих двох організацій втрутилися дві держави.

Радянський Союз активно підтримував Касабланськ угруповання як прогресивну й антиімперіалістичну, його погляд, силу. Заходу ж більш до вподоби був Афро-Мальгаський союз.

У підсумку низки зустрічей представники африканських держав досягнули домовленості провести загально африканську конференцію, яка б об'єднала два згоди угруповання й створила єдину міжнародну організації африканських держав. Ось так було прокладено нелегкий шлях до створення Організації африканської єдності конференції глав держав та урядів усіх африканських держав (на той час їх налічувалося 31) в столиці Ефіоп Адцис-Абебі. День проголошення створення ОАЄ варто відзначається як день Африки. Основоположним принципом цього об'єднання став принцип суверенітету країни й невтручання у внутрішні справи один одного. Го ловними цілями ОАЄ були проголошені: зміцнення єдності й солідарності африканських держав, захист суверінітету, територіальної цілісності та незалежності, ліквідація колоніалізму в Африці, тісне співробітництво держав Африки на міжнародній арені, а також у взаємних відносинах у таких сферах, як політика, економіка, оборона, освіта, культура тощо.

Найвищим органом ОАЄ є Асамблея глав держав урядів, що скликається раз на рік, але на пропозиці одного з учасників і за підтримки 2/3 держав-членів бути скликана й надзвичайна сесія Асамблеї. До комптенції цього органу належить обговорення будь-яких проблем, що становлять спільний інтерес. Сесія Асамблеї обирає Голову ОАЄ терміном на один рік. Виконавчим органом є Рада міністрів, що збирається дваьраз на рік. Вона відповідає за виконання рішень Асамблеї і їхню підготовку, затверджує щорічний бюджет ОАД і Постійний адміністративний орган ОАЄ — Генеральни секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, якої призначає Асамблея терміном на чотири роки. У Генрального секретаря є помічники по Західній, Центральній, Північній, Східній та Південній Африці, яка призначає Асамблея. Генсекретаріат перебуває в Аддис-Абебі і має ряд відділів: політичний та правовий, оборони, з економічних та соціальних питань (включаючи науку та культуру), адміністративний, конференцій і інформації. В ОАЄ діє також ряд комісій зі співробі ництва в окремих сферах та галузях: комісія з еконімічних та соціальних питань; з питань освіти та культури з питань охорони здоров'я, санітарії та харчування; транспорту і зв'язку; з питань оборони; з питань наукової техніки та досліджень. За потреби в ОАЄ створюються спеціалізовані комітети, не передбачені Статутом. Серед них особливу роль відігравав Комітет визволення (місце перебування Дар-ес-Салам). Комітет відповідав за дипломатичну підтримку та фінансову допомогу національне визвольним рухам у колоніальних країнах. Як правило комітети створювались для вирішення відповідних конкретних проблем: комітет із санкцій проти расистської Режиму в Південно-Африканській Республіці (ПАР), комітет з Чаду тощо.

Згідно зі статутом ОАЄ участь у Русі неприєднання Неодмінною для всіх держав-членів. Але ОАЄ —не є Державний союз із обов'язковими рішеннями, а консуль тативна організація. Бюджет ОАЄ складається з внескі держав-членів. У 80-ті роки він становив 25,3 млн долара СІЛА. Робочі мови організації — англійська, французькії арабська.

Створення ОАЄ стало віхою в історії Африки й народних відносин у цілому. Це було видатним досягненням з точки зору практики створення міжнародних організацій. Європа століттями йшла до формування континентальних організацій, в Азії такої організації взагалі немає. Свідченням авторитету, здобутого ОАЄ, статли її досягнення в підтримці та захисті антиколоніальної визвольної боротьби народів Африки, а також повноваження, які визнала за ОАЄ Організація Об'єднаних Націй. Невдовзі після свого створення ОАЄ вдалося переконати Об'єднаних Нації визнати визвольну боротьбу і надати визвольним рухам статус спостерігача ООН. У 1963 р. Асамблея ОАЄ створила африканську групу в ООН з метою співробітництва з цією організацією. Ця група має свій апарат, що складається з динаційної ради й виконавчого секретаріату, до якого входять усі постійні представники африканських країн і ООН. Секретаря призначає координаційна рада. ОАЄ має в ООН статус постійного спостерігача. Більше того, на XX сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1965 р. було прийнято рішення про встановлення співробітництва між ООН і ОАЄ. Згідно з цим рішенням Генеральний секре­тар ООН запрошує для участі в роботі Генеральну Асамблею ООН як спо­стерігача Генерального секретаря ОАЄ, а Генеральний секретар ООН запрошується як спостерігач на сесії Асамблеї глав держав та урядів ОАЄ. В 1973 р. була створена африканська група в європейському центрі ООН у Же­неві, а в 1978 р. — африканська група при ЄС у Брюсселі.

ОАЄ призначає (як правило, на засіданнях Ради мі­ністрів) спеціальних представників для порушення в ООН того чи іншого питання, сприяння ухваленню орга­нами ООН загальноафриканських рішень та документів, узгодження кандидатур від Африки на керівні посади в ООН. ОАЄ також направляє спеціальні місії в ті чи інші країни світу для переговорів, дає доручення диплома­тичним представникам країн—членів ОАЄ в неафриканських країнах.

• Розвиток політичних відносин між африканськими державами в 60—70-ті роки

Зразу ж після створення ОАЄ організації та її членам довелося докладати зусиль, аби виро­бити спільні підходи до взаємовідносин афри­канських держав. Основні принципи співробітництва про­голошувалися в Статуті ОАЄ: суверенна рівність і рівно­правне співробітництво, невтручання у внутрішні справи один одного, взаємна повага існуючих кордонів, відмова від використання сили і мирне врегулювання суперечок. Тим самим було анульовано рішення конференції в Аккрі (1958) про невизнання встановлених колонізаторами кор­донів. У 1964 р. принцип недоторканності кордонів, що існували на момент проголошення незалежності, ще раз підтвердило спеціальне рішення 2-ї сесії (Каїр) Асамблеї ОАЄ. Але, як з'ясувалося, на практиці далеко не всі афри­канські держави були готові дотримуватись існуючих кор­донів, що спричинювало конфлікти, зокрема збройні, між ними.

Ускладнював ситуацію і поділ країн Африки на дві групи: з одного боку, переважна частина країн конти­ненту, з іншого — група країн «соціалістичної орієнта­ції», що мали особливо тісні, в тому числі й військово-політичні, відносини з СРСР (Ефіопія, Ангола, Мозам­бік, Алжир).

За таких непростих обставин країнам Африки все я удалося виробити норми поведінки, які забезпечувала співробітництво та спільний пошук шляхів розв'язанш назрілих проблем. Так, стало правилом, що ОАЄ та ї члени зосереджувалися на питаннях, щодо яких можне було дійти згоди, й уникали питань, що викликали супе­речки, оскільки це блокувало роботу всіх органів ОАЄ Таких гострих проблем у 70-ті роки постало чимало 1975—1976 pp. — криза в Анголі та питання перебуванні там кубинських військ, коли одні держави це схвалювали а інші засуджували; 1977—1978 pp. — проблема майбутнього Західної Сахари, коли переважна більшість держав—членів ОАЄ відмовилася брати участь у надзвичай­ній Асамблеї ОАЄ з питань Західної Сахари (проблема виникла після того, як 1975 р. Іспанія заявила, що більше не вважає її своєю колонією); 1977—1978 pp. — війна між Сомалі й Ефіопією.

У всіх означених ситуаціях ОАЄ відмовлялась обгово­рювати питання з точки зору визначення винуватця й зосереджувала свої зусилля на врегулюванні проблеми. Навіть в ООН представник ОАЄ утримується при голосу­ванні або залишає залу засідань, якщо держава—член ОАЄ не згодна з рішенням, у якому зацікавлена вся Аф­рика.

Наприкінці 60-х років перед африканськими країнами постала гостра проблема найманства й надання притулку біженцям, оскільки держава, що надає притулок, могла формувати з них військові загони найманців для вторг­нення до їхніх країн з метою створення маріонеткових режимів. В 1969 р. Асамблея ОАЄ ухвалила конвенцію з проблеми біженців (набрала чинності наприкінці 1973 p.). Вона фіксує право надавати політичний притулок і під­креслює, що надання такого притулку не є недружнім актом відносно будь-якої африканської країни. Разом з тим держава, що надала притулок, не має права вико­ристовувати біженців з політичною метою, а самим бі­женцям забороняється вести ворожу діяльність щодо будь-якої африканської держави—члена ОАЄ. Біженці мають перебувати в глибині території держави, що їх прийняла. Завдяки цій конвенції Ангола та Заїр наприкінці 70-х років поліпшили свої відносини.

Специфічною рисою зовнішньої політики африкан­ських країн було і є те, що вона спрямовувалася насампе­ред за межі континенту, головні її об'єкти — країни Заходу, здебільшого колишні метрополії, та міжнародні організації. В 70-ті роки багато африканських країн на­віть не встановлювали між собою дипломатичних від­носин. У 1973 p., коли в Африці налічувалося вже понад 40 незалежних держав, лише 19 з них мали дипломатичні відносини на рівні послів з Ефіопією, де перебуває штаб-квартира ОАЄ; 18 — із Нігерією, 22 — із Заїром, 10 — із Танзанією. Наприкінці 70-х років розвиток двосторонніх відносин африканських держав прискорився, але вони поступалися аналогічним відносинам країн Африки з За­ходом.

З перших днів свого існування ОАЄ відігравала дуж велику роль у виробленні спільної політики й Вступ спільної боротьби африканських держав за ліквідацію колоніальної системи. В 60—70-х роках особливу увагу ОАЄ приділяла ліквідації португальської колоніальної імперії Африці (Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису — сучасна Кабо-Верде), звільненню Зімбабве Намібії та ліквідації расистського режиму в ПАР. Урешті решт ці завдання були вирішені. Португальські колонії стали незалежними: Гвінея-Бісау — 1973 p., Кабо-Верд, Ангола, Мозамбік — 1975 р. У 1980 р. Зімбабве і в 1990 і Намібія здобули незалежність. У 1994 р. впав расистськи режим у ПАР. Протягом 60—70-х років ліквідація колоніалізму та расизму становила головну мету діяльності: ОАЄ. Прагнення до її досягнення було головним стимулятором налагодження політичного співробітництва і взаємодії між африканськими країнами. По суті справ ОАЄ та її органи компенсували здебільшого дуже низький рівень двосторонніх політичних відносин між африканськими державами.

Важливий чинник у діяльності ОАЄ і в розвитку всебічного співробітництва між державами Африки в 60-70-ті роки становила необхідність збереження миру на африканському континенті загалом і в кожній окремі країні. Відразу ж після досягнення незалежності (Бельгійське Конго) або через кілька років після цього африканські країни ставали жертвами збройних конфлікти (нагадаємо, що вони поділяються на два головні види -міждержавні збройні конфлікти й громадянські війни Типовим при цьому було втручання західних держав, на самперед колишніх метрополій, зокрема з метою зміцнення своїх позицій.

ОАЄ відігравала активну роль у миротворчому процесі в Африці. Першим дуже серйозним випробуванням для неї став конфлікт у Бельгійському Конго (згодом Республіка Заїр), який виник задовго до створення ОАЄ. Коли 30 червня 1960 р. була проголошена незалежність Бельгійського Конго, то відразу з'ясувалося, що в країні бракує людей з вищою освітою для створення уряду й управління державою. Партії, що почали виникати в 50-ті роки, створювалися за етнічним принципом і представляли інтереси верхівок різноманітних племен. За політичним переконаннями вони були як лівими, так і консервативними. В 1960—1965 pp. в країні вирувала війна. В 1960 р.уряд очолив лідер створеної ним же в 1958 р. партії Національний рух Конго Патріс Лумумба, за етнічним походженням тетела (місце проживання цього етносу східна частина країни, район р. Луалаба). Президентом країни став Джозеф Касавубу, за етнічною належності Конго. Він очолював створену ним у 1956 р. партію АБАКС (Альянс народу Баконго) і протистояв політиці Лумумбі.

Якщо Лумумба та його партія були прихильні централізму й противниками привілеїв білих поселені, та європейського домінування, то Касавубу обстоював федерацію або конфедерацію та мав прозахідну орієнтацію. '-"і

5 липня 1960 р. в столиці Леопольдвілі повстали солдати, обурені надзвичайно високими покладами бельгій­ських офіцерів у конголезькій армії. У відповідь бельгійські морські піхотинці відкрили вогонь їхня чисельність. У країні після початку повстання була збільшена. Завдяки поступкам уряду повстання припинилося, але криза не вщухала. Найбагатша провінція Катанга (Шаба) 11 липня 1960 p. проголосила незалежність, очолив її Моїз Чомбе. Фактично незалежними стали Східна провінція на чолі з прихильником П. Лумумби Антуаном Пзенгою, якого отримували прокомуністичні елементи, а також провінція Касаї на чолі з королем Калонджі. У вересні 1960 р внаслідок перевороту владу в столиці захопив полковник Мобуту. Взимку 1960—1961 pp. вплив прокомуністичних елементів зменшився, але Гана та Гвінея продовжували допомагати Гвінеї, оскільки вважали, що він один спро­можний упоратися з економічною та політичною дезінтеграцією. П. Лумумба спробував пробратись у Стенлівіль (Кісангані) до А. Гізенги, але його було схоплено, переда­но людям М. Чомбе, а ті його 17 січня 1961 р. вбили. Після цього за допомогою Заходу Касавубу повернувся до влади. ООН приступила до реорганізації збройних фор­мувань центрального уряду, щоб перетворити їх на національну армію під африканським цивільним контролем. В країні за допомогою Заходу було сформовано кабінет Сіріла Адули, прихильника Касавубу, а віце-прем'єром призначено Антуана Гізенгу. Уряд, позбавлений підтримки фактично незалежної Катанги, почав зазнавати тиску з боку прокомуністичних налаштованих прихильників Гізенги — Партії африканської солідарності, діяла спільно з прибічниками антибілого тероризму, січні 1962 р. А. Пзенга та його прихильники були виведені з уряду.

Подальший перебіг подій позначився спробами встановити свою владу в усій країні і загостренням на основі громадянської війни. Наприкінці 1962 р. війська ООН та війська уряду Адули розбили сили Чомбе в танзі. Сам Чомбе втік за кордон. В 1964 р. Бельгія СІЛА допомогли йому стати прем'єр-міністром, оскільки сподівались, що він зможе придушити будь-якої владі.

ОАЄ відіграла активну роль у припиненні цієї кризи. 21 африканська країна висунула вимогу скли кати спеціальне засідання Ради Безпеки для обговорння питання про Конго. І це обговорення, всупереч шроті західних держав, відбулося в грудні 1964 р. Під час обговорення представники Гани, Конго (Браззавіль), Гвінеї, Марокко, Танзанії вимагали припинити зброї втручання Заходу в Африці. 22 грудня 1964 р. ОАЄ засудила збройну інтервенцію в Конго. Значною мір під тиском африканських держав ЗО грудня 1964 р. Безпеки ухвалила резолюцію, в якій усім державам пропо нувалося утримуватись від втручання у внутрішні справи Республіки Конго й ставилася вимога вивести іноземних війська. Справа в тому, що коли в серпні 1964 р. підтримки Заходу президент Касавубу призначив лідера сепаратистів Катанги М. Чомбе прем'єр-міністром, у країну знову повернулися бельгійські радники та офіцери конголезькій армії з'явилися загони білих наймані Слід особливо підкреслити, що відповідальність за визнання цієї резолюції покладалася на ОАЄ. Жодна регіональна організація такого права не отримувала.

В листопаді 1965 р. владу внаслідок перевороту за проводом Ж. Мобуту. На початку червня 1967 р. в Букав Кісангані (колишній Стенлівіль) висадився десанти манців — південно родезійців, швденноафриканців португальців — з метою захоплення столиці. Демократія Європі в той час не подобався режим Мобуту та й кроки з націоналізації іноземної власності.

Це вторгнення було відбите конголезькою армією допомогою африканських держав. Велику роль відіграють підрозділи ефіопської авіації, виряджені до Конго, а та­кож власті Алжиру, котрі 30 червня 1967 р. заарештували Чомбе, який з групою найманців прямував до Конго для участі в новій інтервенції. М. Чомбе помер в Алжирі 1969 p., перебуваючи під арештом.

Незабаром весь Захід активно почав підтримувати уряд Мобуту. Коли в Заїрі (так із 1971 р. стала називатися країна) в березні 1977 p., а потім у 80-х роках у провінції Шаба (колишня Катанга) та в інших містах неодноразово спалахували повстання, Франція, Бельгія, а також СІЛА допомагали урядові Мобуту в їхньому придушенні.

Якщо в колишньому Бельгійському Конго громадян­ська війна являла собою боротьбу за владу тих чи інших сил, що ускладнювалася сепаратистськими рухами, то гро­мадянська війна в Нігерії в 1967 — 1970 pp. була породжена спробою відокремлення Східної, економічно розвинутої провінції, яку сепаратисти проголосили республікою Біаф-ра. В цьому регіоні розташовані основні нігерійські за­паси нафти. До громадянської війни країна була підведе­на попереднім перебігом подій. У 1966 р. в Нігерії стався перший за роки незалежності військовий переворот і до влади прийшов генерал Агіш-Іронсі, що належав до схід­ної народності. Саме представники ігбо почали посі­дати тоді державні пости. Агіш-Іронсі заборонив будь-яку політичну діяльність, крім державної, і проголосив пере­творення Нігерії на унітарну державу. В липні 1966 р. черговий переворот скинув Іронсі, до влади прийшов під­полковник Якубу Говон. Він санкціонував переслідування ігбо (багато з них займалися торгівлею і підприєм­ництвом у різних регіонах країни, особливо на півночі). В цих умовах 27 травня 1967р. губернатор Східної провінції почав повстання за відокремлення і проголосив незалеж­ну республіку Біафра.

Позиція ОАЄ щодо нігерійської проблеми передбачала збереження територіальної цілісності країни. В 1970 р. війна завершилась перемогою центрального уряду. її сум­ний підсумок — 1 млн загиблих, не кажучи вже про матеріальні втрати.

Ще один варіант війни — спробу перевороту ззовні — продемонстрували події у Гвінеї В ніч з 21 на 22 листопада 1970 р. за участю й під керівництвом португальців заго­ни найманців чисельністю близько 400 чоловік висадилися з португальських бойових кораблів у кількох місця гвінейської столиці Конакрі, щоб повалити режим призедента Секу Туре, просоціалістичний за своїми настано вами. ОАЄ рішуче виступила на підтримку жертви напад й закликала всіх друзів Африки надати їй допомогу. 23 листопада 1970р. Рада Безпеки ухвалила резолюцію № 289 про негайне припинення збройного нападу на Гвінейськ Республіку й виведення іноземних військ. 8 грудня 1970 р. Рада на підставі доповіді, підготовленої створеною неї комісією, прийняла резолюцію, в якій засудила Португалію за вторгнення у Гвінейську Республіку й висунул вимогу, щоб Португалія виплатила компенсацію завдані збитки. Резолюція містила також попередження, в разі повторення Португалією агресії проти незалежна африканських держав відносно неї будуть вжиті заходи згідно зі Статутом ООН. В умовах протиборства Захід-Схід союзники Португалії продемонстрували солідарнісі із нею і при голосуванні цієї резолюції Іспанія, Велика Британія, СІЛА та Франція утрималися. Вже 9 — 12 грудня 1970 р. в Лагосі (Нігерія) відбулася VII надзвичайна сесія Ради міністрів ОАЄ, яка осудила агресію Португалі позицію її прихильників, висунула вимогу взагалі припинити будь-яку воєнну допомогу Португалії з боку Заходу й створила спеціальний фонд для надання всебічної допомоги Гвінеї.

Спроба перевороту закінчилася невдачею: гвінейські війська успішно впоралися із загонами найманців.

60-ті й особливо 70-ті роки позначилися низко міждержавних конфліктів, які ускладнювали відносини міжафриканськими державами. Спричинювалися конфлікти здебільшого територіальними суперечками, я набирали особливої гостроти, коли спірна територія була багата на корисні копалини. У Північно-Східній Африці ініціатором конфлікту стала Сомалі.

Коли в липні 1960 р. виникла незалежна держава Сомалі (до неї ввійшли колишні англійські та італійські володіння), то вона відразу висунула територіальні претензії всім своїм сусідам. Формально згідно з Конституцією Сомалі 1960 р. молода держава прагнула до мирного розв'язання територіальних проблем. Символом територіальних претензій стала п'ятикутна зірка на прапорі Сомалі: італійське, англійське та французьке Сомалі. Область Ефіопії Огаден та північний район Кенії. Фак­тично крім тієї території, яка ввійшла до її складу, Сомалі претендувала на Джібуті (незалежна з 1977 p.), 40 % те­риторії Ефіопії та 25 % території Кенії. Таким чином, Сомалі виступила проти принципу непорушності кордо­нів.

Уже влітку 1960 р. в Огадені відбулися сутички між сомалійськими кочовиками й ефіопськими військами, а на кінець року — прикордонні сомалійсько-ефіопські су­тички. В лютому 1964 р. почався збройний конфлікт Со­малі-—Ефіопія. ОАЄ розглянула цю ситуацію на надзви­чайній сесії Ради міністрів тоді ж, у лютому, і закликала учасників конфлікту негайно припинити вогонь і почати переговори з мирного врегулювання суперечностей. Роз­горнуте рішення ухвалила чергова сесія Ради міністрів ОАЄ. Завдяки посередництву затвердженого на цю роль Судану ворогуючі сторони в березні роз'єднали війська, а потім припинили взаємну ворожу пропаганду.

Проте свої претензії до сусідів Сомалі не зняла, що призвело до війни між Сомалі й Ефіопією в 1977 — 1978 pp. Спочатку активізація бойових дій «Фронту визволення Західного Сомалі» в ефіопській провінції Харерге (штаб-квартира Фронту перебувала в Могадишо) викликала ши­рокі операції військ Ефіопії проти повстанців. Потім, на­прикінці липня 1977 p., сомалійські війська вдерлися на територію Ефіопії: почалася війна, яка закінчилася виве­денням військ Сомалі в березні 1978 р. Цією війною скористалися головні суперники того часу — США й СРСР. Підтримуючи «прихильника со­ціалізму» М. X. Маріама, СРСР здобув можливості для використання портів Ефіопії радянськими військовими кораблями. США зробили ставку на сомалійський режим Сіада Барре й підписали з ним у 1980 р. угоду, яка від­кривала американському військовому флотові та авіації доступ до сомалійських військових баз.

Ефіопська-сомалійська війна 1977—1978 pp. становить типовий приклад дій ОАЄ щодо припинення конфлікту. Як правило, ця організація уникала підтримки або засуд­ження якоїсь із сторін і зосереджувала свої зусилля на мирному врегулюванні. Саме так діяла посередницька ко­місія ОАЄ з урегулювання сомалійсько-ефіопського кон­флікту, створена ще на X сесії Асамблеї глав держав та урядів у травні 1973 р. Комісія не визнала Фронт визво­лення Західного Сомалі напіонально-визвольним рухом й підтвердила принцип відмови від перегляду кордонів між африканськими країнами, зафіксований у 1964 р. на Каїрській Асамблеї ОАЄ.

Президент Демократичної Республіки Мадагаскар Д. Рацірака та деякі інші лідери запропонували свої посеред­ницькі послуги для встановлення миру, але вони були відкинуті. Навіть після воєнної поразки й виведення своїх військ із Ефіопії (велику роль у цьому відіграли дії ку­бинських військ) Сомалі аж до останнього дня існування режиму Сіада Барре (січень 1991 р) наполягала на своїх претензіях на Огаден.

На основі досвіду врегулювання конфліктів між африканськими державами поступово склався механізм дій ОАЄ з урегулювання кризових ситуацій. У багатьох ви­падках її дії були успішнішими, аніж у конфлікті між Сомалі й Ефіопією. Головними елементами цього ме­ханізму стали обговорення й пошуки ОАЄ шляхів роз­в'язання конфліктів, включаючи скликання позачергових сесій Асамблеї глав держав та урядів країн-членів, ви­роблення мирних пропозицій у межах ОАЄ і, нарешті, посередницьку діяльність. Посередниками виступають глави держав—членів ОАЄ, Генеральний секретар ОАЄ, а також інколи спеціально створювані комісії. Мета ми­ротворчої діяльності — не допустити збройних зіткнень, а якщо ті виникли, то найшвидше припинити їх. Слід зазначити, що миротворчі зусилля ОАЄ завжди давали позитивний результат і часто саме завдяки їм удавалося припинити воєнні дії. Так, у 1967 р. президент Замбізії Кеннет Каунда владнав конфлікт між Сомалі й Кенією. Наприкінці 60-х років за посередництва Того були лік­відовані територіальні ускладнення між Верхньою Воль­тою і Малі. Президент Кенії Джомо Кеніата допоміг зня­ти політичну напруженість у відносинах Уганди з Тан­занією.

Після перевороту 1971 р. в Уганді, внаслідок якого де влади прийшов військовий диктатор Їді Амін Дадда територіальні суперечки між Угандою та її сусідами різке загострилися. Це спричинювалося територіальними зазі­ханнями й воєнними провокаціями з боку Аміна. У 1976 р. він офіційно висунув претензії на значні території до Судану та Кенії, обґрунтовуючи їх тим, що в коло­ніальні часи британська колоніальна влада передала знач­ну частину угандійської території Кенії, а південь Судану до 1904 р. входив до складу Уганди.

Амін не висував вимогу повернути ці території Уган­ді, але прагнув вивести їх зі складу Судану та Кенії, спираючись на сепаратистські сили в цих країнах. Си­туацію драматизувало те, що Амін розгорнув ворожу діяльність щодо своїх сусідів, коли він був головою ОАЄ, і тим самим завдавав особливої шкоди цій організації, підривав принцип недоторканності кордонів. ОАЄ в ці­лому вдалося владнати досить гострий конфлікт між Угандою і Кенією. Вона створила спеціальну комісію ОАЄ у складі представників Ефіопії, Бурунді, Руанди, Судану та Замбії.

Зовсім іншим був сюжет розвитку угандо-танзанійських відносин. Уганда вимагала встановити кордон по річці Кагера, тобто претендувала на частину території Тан­занії. Восени 1978 р. спалахнули прикордонні збройні зіткнення, а на початку листопада 1978 р. угандійські війська вдерлися на територію Танзанії. Для мирного вре­гулювання конфлікту Секретаріат ОАЄ створив комісію у складі Габону, Гамбії, Заїру, Замбії, Мадагаскару, Нігерії, Того, Тунісу та сучасної ЦАР (тоді Центрально-Африканська імперія). Конфлікт, спровокований Угандою, ви­явився настільки гострим, що комісії його подолати не вдалось. За два тижні після вторгнення угандійські вій­ська були вигнані з території Танзанії. Наприкінці 1978 — на початку 1979 pp. Танзанія розгорнула наступ у глиб Уганди. Крім того, в наступ перейшов Фронт національ­ного визволення Уганди, створений на території Танзанії. У квітні 1979 р. режим Аміна було скинуто.

ОАЄ відіграла позитивну роль у врегулюванні ситуації в Чаді, де внутрішня боротьба за владу ускладнилася бо­ротьбою зовнішніх сил за контроль над цією країною. Внутрішні конфлікти значною мірою спричинювалися різним рівнем соціально-економічного розвитку Півночі та Південного Заходу. Хоча народи країни здебільшого належать до однієї ніло-сахарської мовної сім'ї, розбіж­ностей між ними багато. Північ більш відстала, ісламська (мусульмани — 10 % населення країни), головна народність тубу веде оазисне сільське господарство та

займається напівкочовим скотарством. На північні та центральні райони країни припадають 50 % площі та 2 % населення. Південний Захід більш розвинутий, за вірою анімістський (50 % населення) та християнський (40 % населення). Найчисленніші етнічні групи цих районів — сара та багірмі. Протягом століття сара перебували під пануванням французів, а також работоргівців з Півночі. Першого президента країни Франсуа Томбалбая, сара за походженням, опікала Франція. Привілейоване станови­ще еліти цієї народності, незадоволення народностей Півночі, Сходу та Заходу тим, що їх усунули від влади, привело до виникнення руху опору й створення його організуючої сили — Фронту національного визволення Чаду (ФРОЛІНА). Його базою стала Північ країни. Дії Фронту послабили режим Томбалбая, і 13 квітня 1975 р. владу 3 країні внаслідок перевороту захопив генерал Ф. Маллум.

У 1978 р. Хісен Хабре, що очолював «збройні сили Півночі» (ФАН), порозумівся з режимом Маллума та став прем'єр-міністром. У лютому 1979 р. загони Хабре під­няли повстання проти режиму Маллума, а головні сили ФРОЛІНА на чолі з Гукуні Уеддеєм зайняли головну час­тину столиці. Після цього найбільші чотири угруповання, включаючи значну частину сил Маллума, створили новий уряд. Це були: ФРОЛІНА на чолі з Г. Уеддеєм, ФАН (X. Хабре), колишні прихильники Маллума на чолі з В. Камуге (був міністром внутрішніх справ) та «народний рух за визволення Чаду» (А. Абдеррахман). Згодом постало ще сім угруповань, і в країні розгорнулася громадянська війна.

З 1979 р. встановлення миру в Чаді стало постійною турботою ОАЄ. Миротворчу діяльність у цій країні про­водили Нігерія, Лівія, Судан. Під егідою ОАЄ в серпні 1979 р. в Лагосі відбулася конференція всіх зацікавлених сторін, які виробили спільну угоду: припинити воєнні дії, демілітаризувати Нджамену, створити перехідний уряд національної єдності на основі представництва в ньому порівну Півночі та Півдня, підготувати протягом 18 міся­ців проект конституції, провести загальні вибори, тимча­сово направити в Чад міжафриканські збройні сили (Кон­го, Бенін, Гвінея), вивести французькі війська (вони були виведені в жовтні 1975 p., а потім на прохання Маллума введені знову).

Уряд очолив Г. Уеддей, до нього ввійшли представ­ники всіх 11 угруповань. Ситуація ускладнювалася су­перництвом Франції й Лівії за контроль над цією краї­ною. За Г. Уеддеєм стояла Лівія, за X. Хабре — Франція. На боці Лівії був СРСР. Крім того, в 1973 р. армія Лівії окупувала чадську територію Смуга Аузу, багату на уран та інші копалини. В 70-ті роки мир в Чаді встановити не вдалося. В цілому миротворча діяльність ОАЄ в 60—70-ті роки відіграла велику позитивну роль, оскільки серйозно обмежувала масштаби воєнних конфліктів, коли не вда­валося їм запобігти.

Важливо зазначити, що ОАЄ перешкоджала спробам деяких країн Африки захопити окремі території, які звіль­нялися від колоніальної залежності. Мова йде про Іс­панську Сахару та Джібуті.

Коли в 1975 р. нова, демократична Іспанія відмови­лася вщ свого володіння — Західної Сахари, передала її під тимчасове управління Марокко та Мавританії, останні ввели в Західну Сахару свої війська, щоб поділити її між собою. Боротьба за незалежність Фронту Полісаріо (ство­рений 1973 p.), який 27 лютого 1976 р., за день до повно­го виходу з території Західної Сахари іспанської адмі­ністрації, проголосив створення Сахарської Арабської Де­мократичної Республіки (САДР), та підтримка його ОАЄ, багатьма африканськими державами перешкодили анексії цієї території.

Рішуча підтримка ОАЄ ідеї незалежності Джібугі (Фран­цузьке Сомалі), територію якої прагнули приєднати до себе Ефіопія та Сомалі, сприяла створенню Республіки Джібуті в червні 1977 р.

Становлення економічного співробіт­ництва

Важливим елементом міжафриканських відносин стало економічне співробітництво. Було створе­но низку субрегіональних економічних органі­зацій з метою подолання відсталості й закладення фунда­менту для співробітництва в політичній та інших сферах.

Початок таким об'єднанням поклали ще метрополії, плекаючи надії на зміцнення своїх економічних позицій в Африці Потім незалежні африканські країни продов­жили цей процес. Дуже часто міжафриканські економічні організації створювалися за принципом об'єднання коло­ній однієї метрополії. На початок 80-х років в Африці не залишилося жодної держави, яка б не була членом того чи іншого торговельно-економічного угруповання. На кі­нець 70-х років в Африці існувало 18 економічних угруповані інтеграційного характеру (три учасники й більше) і 20 за-гальноафриканських економічних установ (Африканським банк розвитку, Асоціація центральних банків, Африкан­ський союз залізниць, Асоціація сприяння міжафриканській торгівлі тощо). Діяли також десятки двосторонні комітетів і комісій з економічного співробітництва, об'єд­нання виробників конкретного типу продукції (органі­зації виробників кави, арахісу та ін.). У 70-ті роки процес створення таких об'єднань активізувався, що спричиню­валося необхідністю вирішувати складні економічні проб­леми, і насамперед проблему збільшення національного виробництва.

Найбільшого розвитку інтеграційний процес набрав з Західній Африці, де більшість держав незначні за терито­рією та чисельністю населення.

Ще в 1959 р. з ініціативи Франції в Західній Африці було створено Раду згоди (Бенін, Кот д'Івуар, Буркіна Фасо, Нігер та з 1966 р. — Того). В результаті інтегра­ційних заходів країни-члени налагодили безмитну торгів лю товарами місцевого виробництва, розпочали здійс­нення програми з організації міждержавних перевезень спільну підготовку кадрів. У межах цієї організації ство рено економічне співтовариство зі скотарства та виробництва м'ясопродуктів, інші сільськогосподарські об'єднання (виробництво томатів, зберігання зернових). При Раді згоди діє фонд допомоги та гарантування позик за рахунок членських внесків та іноземних позик.

У січні 1974 р. в Західній Африці було створено Економічне співтовариство Західної Африки (КЕАО — абревіа­тура з перших літер французької назви), в яке ввійпш Кот д'Івуар, Буркіна-Фасо, Мавританія, Малі, Севвтя Нігерія Загальна територія цих країн — 4,2 млн кв. км населення на кінець 70-х років — 34 млн чоловік, об'єднання охоплювало колишні французькі колонії й ви­никло на основі Митного союзу держав Західної Африки (ЮДЕАО), створеного 1959 р. Головні завдання КЕАО; здійснення економічної інтеграції, розвиток інфраструк­тури держав-членів, прискорення процесу індустріаліза­ції, розвиток торгівлі. В перспективі передбачалося вста­новити єдиний митний тариф, забезпечити вільне переміщення в межах співтовариства робочої сили та капіталу; Незабаром після створення організації було дозволено вільне переміщення в межах союзу сировинних товарів; вироблених у країнах-учасницях. Вищий орган КЕАО — Конференція глав держав та урядів. Виконавчий орган — Рада міністрів, де кожний учасник представлений двома міністрами. Штаб-квартира організації перебуває в Уага­дугу (столиця Буркіна-Фасо). Аналогічною є структура керівних органів інших субрегіональних організацій. У системі КЕАО діє Центральний банк держав Західної Африки, що становить спільну емісійну інституціїо для держав—членів КЕАО. Всі вони, крім Мавританії, вхо­дять до Західноафриканського валютного союзу. КЕАО виконує і політичні функції. В червні 1977 р. на конфе­ренції глав держав та урядів цієї організації було під­писано Договір про ненапад і сприяння у сфері оборони. Особливе місце серед міжафриканських інтеграцій­них утворень посідає субрегіональна організація Економічне співтовариство західноафриканських країн (ЕКОВАС), ство­рена 1975 р. До неї увійшли 16 молодих держав, які в минулому належали різним метрополіям: Бенін, Кот д'Іву-ар, Гвінея, Буркіна-Фасо, Малі, Мавританія, Нігер, Сенегал, Того — франкомовні; Гамбія, Гана, Ліберія, Нігерія; Сьєрра-Леоне — англомовні; Гвінея-Бісау, Кабо-Верде -португаломовні. Загальна чисельність населення країн цього об'єднання в 1980 р. становила 140 млн чоловік. Згідно зі статутом співтовариство має на меті коор­динувати економічну політику, забезпечити вільне пере­міщення капіталів та робочої сили, скасувати протягом 15 років митні кордони в межах організації (тобто до 1990 р. — це завдання не виконане). Найвищий орган об'єднання — Конференція глав держав та урядів, що скликається один раз на рік. Виконавчий орган — Рада міністрів, що збирається двічі на рік. Постійним адміні­стративним органом є Виконавчий секретаріат (Лагос,

Нігерія). Статутом передбачено навіть введення одну валюту. ЕКОВАС має ряд комісій, Фонд співробітницті компенсації та розвитку (місцезнаходження — Лой Того). Фонд, як і інші подібні установи, фінансується рахунок внесків держав-учасниць, а також зовнішня джерел. 60 % внесків цього фонду належать Нігерії та К д'Івуар. ЕКОВАС притаманні дві риси: домінування в н Нігерії та виконання військово-політичних функцій що, держав-членів, включаючи направлення туди міжафриканських збройних сил, що певним чином зачіпає компетенцію ОАЄ.

В центральноафриканському регіоні економічна інтеграція розвивалася менш активно. Найбільшим угрупуванням тут став Митний та економічний союз Центральної Африки, створений 1964 р. у складі Габону, Камерун, Конго, ЦАР та Чаду.

В 1976 р. в зазначеній частині континенту виник об'єднання колишніх бельгійських володінь — Економічне співтовариство району Великих озер у складі Заїру, Анди та Бурунді. Прийнята співтовариством програма передбачала освоєння долини р. Рузізі, спільне використання ресурсів озера Танганьїка, інші проекти. Планується також сформувати спільний ринок товарів, праці капіталу. В 1979 р. було створено спільний банк розвинуті Діяльність цього об'єднання обмежувалася через брак і піталів.

В Північній Африці для здійснення економічної інтеграції в 1964 р. була створена Консультативна комісія Магрибу у складі Алжиру, Марокко, Тунісу та Лівії. Комісія не ставила за мету створити митний союз, а зосереджувалась на здійсненні конкретних проектів. Своєрідним об'єднанням є Спільна Афро-Маврикійна організація (ОКАМ), яка була створена в 1965 р. і змінювала назву. її члени — Бенін, Кот д'Івуар, Буркі- Фасо, Маврикій, Нігер, Руанда, Сенегал, Того, ЦАР. Мета ОКАМ — співробітництво ради прискорення економічного, соціального, технічні та культурного розвитку. В зовнішньополітичному плані ОКАМ орієнтується на Францію. Політична доля це об'єднання виявилася складною. Попередниця ОКАМ Спільна Афро-Малагасійська організація так об'єднання називалося в 1965—1969 pp. підтримала режим Чомбе Конго (Заїр), відмовилася засудити агресію Ізраїлю, Єгипту в 1967 p., що суперечило позиції ОАЄ. міждержавні суперечності в різні роки з організації вийшли Мавританія, Конго та Заїр, Камерун, Чад, Мадагаскар, Габон. Аби уникнути остаточного розпаду, країн у серпні 1974 р. в м. Банті (столиця ЦАР) рішення припинити політичну діяльність. Після цьог організація зосередилася на економічних, соціальних культурних проблемах (зокрема, на здійсненні проектів підготовки програмістів). '

Існують кілька загальноафриканських економічних установ. Найважливіша з них — Африканський банк роз витку (АБР), що перебуває в м. Абіджан (Кот дТвуар). У З 60—70-ті роки це був суто африканський банк на відміну від аналогічних азіатських та латиноамериканських установ. У першій половини 80-х років, аби збільшити бан­ківські фонди, до банку було прийнято 24 неафриканські держави (кількість африканських — 50). Найголовніші З них — США, Японія, ФРН, Франція, Канада, Велико-і британія, Італія. Капітал банку становив 6,3 млрд доларів; Африканським країнам належала 1/3 цієї суми, неафриканським — 2/3. Банк надає позики лише країнам-членам для виконання національних та регіональних проек­тів розвитку. При цьому до 65 % позик направляються на розвиток інфраструктури. Кредитується також розвиток приватного сектора. Процентна ставка АБР за позиками; нижча, ніж в інших валютно-кредитних інституціях. Головними отримувачами кредитів були Марокко, Туніс,' Заїр, Єгипет, Кенія, Уганда, Гана.

9 листопада 1972 р. в Абіджані країни—учасниці АБР,створили нову кредитно-банківську установу — Африканський фонд розвитку (АФР). Хоча АБР надав неафриканським країнам право бути членами банку лише в 1982 p., вони почали брати участь у діяльності фонду не­вдовзі після створення. З 1976 по 1981 р. до АФР на­дійшло понад 1 млрд доларів СІЛА.

При вступі до АБР держави одночасно повинні статгі членами АФР, який фінансує здійснення проектів розвитку та надання технічної допомоги. Переважну частину позик та безвідплатних субсидій АФР отримували й отримують найменш розвинуті країни—члени АБР, душу населення менший за 510 доларів США на рік.

Важливим і досить своєрідним кроком стало створення в 1973 р. Арабського банку економічного розвитку Африки (АБЕРА), вкладниками якого є країни—члени Ліги арабських держав, а одержувачами кредитів — країні Тропічної Африки. Акціонерний капітал банку в 1978 р становив 740 млн доларів СІЛА АБЕРА, до якого вхо­дить 17 арабських країн, керує діяльністю Спеціально їх фонду допомоги Африці (СААФА), створеного для залучення додаткових фінансових ресурсів. З 1978 р. всі ре­сурси фонду об'єднані з капіталом АБЕРА. Його найбіль­шими акціонерами є Саудівська Аравія, Лівія, Кувейт, Ірак. Первісно завдання банку полягали в частковій ком­пенсації втрат африканських країн від зростання світовю цін на нафту та нафтопродукти й зміцненні на цій основ: економічних та політичних відносин між арабським країнами—членами ОПЕК і країнами Тропічної Африки Незабаром діапазон дій банку розширився.

Деколонізація дала імпульс розвиткові співробітниц­тва між окремими африканськими державами. Особливе заінтересовані в такому співробітництві країни, що не мають виходу до моря і здійснюють свою зовнішню тор­гівлю через порти інших держав.

Співробітництво між окремими африканськими краї­нами набрало різноманітних форм. Угоди про економічне співробітництво укладаються насамперед між сусідніми країнами (Нігер—Лівія, Нігерія—Нігер, Зімбабве—Мо­замбік тощо). Для виконання угод створюються постійні змішані комісії. Важливою формою співробітництва є здійснення спільних проектів у сферах транспорту, енер­гетики, промисловості. Перевага надається інфраструктурним проектам (транспорт, енергетика). Завдяки ство­ренню міждержавних організацій електростанції в районі Кіліманджаро (Танзанія) забезпечували електроенергією регіони сусідніх країн. ГЕС Східної провінції Заїру ви­робляла енергію для Руанди та Бурунді. Згідно з угодами від ГЕС Акосомбо в Гані прокладені лінії електропередач до Беніну й Того. Органом здійснення цього проекту трьох країн є Співтовариство з розвитку електроенер­гетики.

Співробітництво в розвитку транспорту дає змогу, зо­крема, прокладати залізниці та автомобільні дороги, які сполучають сусідні країни. Практикується також спільне будівництво промислових підприємств.

У 60—70-ті роки був нагромаджений значний досвід співробітництва у згаданих сферах. Ось деякі приклади. Гвінея і Сенегал уклали 18 угод про торговельно-економічне співробітництво, Зімбабве й Мозамбік — сім угод про співробітництво в розвитку зв'язку, повітряного й наземного транспорту, енергетики, торгівлі й банківської справи. Танзанія і Руанда здійснювали спільні транспорт­ні проекти. Заїр і Ангола підписали фінансову угоду про розвиток взаємної торгівлі, а також угоду про співробітництво в розвитку рибальства, транспорту та морського судноплавства. В 1972 р. було створено Африканський союз залізниць, який розробляє проекти й координує бу-дінвництво залізниць. Значним досягненням стало завершення в 1967 р. будівництва залізниці Танзам між Танзанією і Замбією.

Для задоволення внутрішніх потреб спільними зусиллями країни Тропічної Африки будують промислові підприємства. В Того були побудовані цементні заводи за участю Кот д'Івуар та Гани, в Беніні — за участю Нігерії. В Кот д'Івуар за підтримки Нігерії та інших західноафриканських країн споруджено афальтовий завод, у Чаді за участю Камеруну — текстильну фабрику, в Беніні спіль­но з Нігерією — цукровий завод. Спільними зусиллями африканські країни в 70-ті роки збудували ряд нафтопе­реробних заводів: у Кот д'Івуар (6 % акцій підприємства нагаїежить Буркіна-Фасо, решта — Кот д'Івуар) переробляється нафта з Нігерії (2 млн т на рік); у Нігерії збудова­но нафтохімічний завод за участю Кот д'Івуар; у Того — наофтопереробний завод на нігерійській та лівійській нафті.

Міцніло співробітництво африканських країн у галузі сіюгьського господарства, і не тільки між сусідами. Наприклад, згідно з угандо-ліберійською програмою співробітництва Ліберія допомагає Уганді в розширенні плантацій каучуконосів і рису, а Уганда Ліберії — у вирощуванні кави, виробництві цукру, розвиткові тваринництва.

Об'єктами співробітництва стало спільне освоєння басейнів річок та озер, розвиток судноплавства. В першій половині 60-х років були створені: Комісія країн басейну р. І Нігер (1961), Комісія басейну Чад (1964), Організація для освоєння басейну р. Сенегал. Країни, території яких поширюються на береги найбільших озер (Чад та ін.), спільними зусиллями розвивають на них судноплав­ство.

Проте, за всіх успіхів співробітництва африканських країн, будівництво спільними зусиллями підприємств об­робної промисловості не дістало розвитку в означені ро­ки. А через специфіку економіки африканських країн їхніми головними партнерами були й залишаються краї­ни Заходу, насамперед колишні метрополії.