Структура наукового пізнання, його рівні та форми

Структура наукового пізнання включає його основні рівні та форми.

Основний вертикальний “розріз” науки складають емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Їм відповідають два види пізнавальної діяльності – емпіричне і теоретичне.

На емпіричному рівні має місце відображення зовнішнього буття предметів, вивчення об’єкту на рівні явищ а, а не сутності, безпосереднє вивчення його з допомогою спостереження та експерименту. Тут має місце збір фактів та їх класифікація. Цей етап наукового дослідження пов’язаний із отриманням та первісним опрацюванням фактичного матеріалу та фіксацією його мовою науки.

На теоретичному рівні має місце відображення сутнісних зв’язків об’єкту, вираження їх у законах, вивчення об’єкта на рівні сутності. Теоретичне дослідження сконцентровано навколо узагальнених ідей, гіпотез, законів, принципів. Це опосередковане вивчення об’єкту.

Важливою особливістю наукового дослідження являється узгодження і єдність емпіричних та теоретичних даних.

Основними формами становлення і розвитку наукового знання виступають факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Факт - такий фрагмент дійсності, який констатується людиною і тому в науковій фіксації факту має місце сплав об’єктивного та суб’єктивного. Факт – результат раціональної обробки даних спостереження, їх витлумачення з позицій певних теоретичних положень. Факти відіграють велику роль у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорій. Відповідність фактам - одна з суттєвих вимог до наукової теорії.

У розумінні природи факту в сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції, що характеризують крайнощі в рішенні проблеми співвідношення факту та теорії. Це - фактуалізм, що виходить з положення про незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій, та теоретизм, що стверджує цілковиту залежать фактів від теорії, тому при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки.

Проблема – певне питання, що об’єктивно виникає в ході розвитку пізнання, відповідь на яке можна досягти за допомогою емпіричного та теоретичного дослідження. Виявлення та постановка проблеми розкриває неповноту попередніх знань і тим самим є необхідним моментом переходу до нового знання. Для вирішення проблеми необхідно створити нове знання. Весь прогрес людського пізнання полягає в постановці, уточненні та вирішенні проблем, переході від постановки певних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем.

Подальший хід наукового дослідження пов’язаний з висуванням гіпотези - науково обґрунтованого припущення щодо причини певного явища. Наукова гіпотеза завжди висувається в контексті розвитку науки для рішення якоїсь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними наслідками експериментів.

Гіпотеза має свої етапи розвитку: узагальнення фактів (осмислення фактичного матеріалу); виведення з гіпотез висновків у вигляді законів (перехід від фактів до законів); співставлення висновків з фактами, тобто перевірка гіпотези, після чого вона приймається або відкидається. Вона повинна відповідати низці вимог: охоплювати якомога більше фактів, бути простою, принципово піддаватися перевірці (гіпотеза, яку неможливо перевірити в науці не має сенсу), передбачати нові факти. Розвиток наукових теорій завжди відбувається за допомогою гіпотез, усяке нове знання носить спочатку гіпотетичний характер. Гіпотези виникають в процесі розвитку науки і перетворюються в достовірні положення наукових теорій, коли практика виявляє та підтверджує такі результати.

Наукова теорія – вища, найбільш розвинута форма організації істинного знання, що дає цілісне уявлення щодо закономірностей і суттєвих зв’язків у певній сфері дійсності. Вона являє собою найбільш строгу і перевірену частину наукових знань. Теоретичне пізнання прагне розкрити внутрішні, закономірні зв’язки між ними, які можуть істотно відрізнятися від зовнішніх, поверхневих проявів. Світ як об’єкт пізнання не являється нам безпосередньо, за зовнішньою формою приховуються сутнісні зв’язки, які не піддаються розкриттю суто емпіричним шляхом. Наука виникає тоді, коли видимість предмету і його зміст не співпадають. Як відзначав К. Маркс, «если бы форма проявления и сущность вещей непосредственно совпадали, то всякая наука была бы излишня» (Маркс К. Капитал, т. III. – Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 25, ч. II, с. 384).

Головні структурні елементи наукової теорії:

- емпіричний базис – сукупність фактів, які встановлюються шляхом спостережень і експериментів (вихідний матеріал для теоретичних побудов);

- фундаментальні поняття, аксіоми, у тому числі принципи отримання нового знання;

- система законів, які виражають ключові сутнісні, глибинні зв’язки об’єкта дослідження, «ядро» наукової теорії;

- ідеалізовані об’єкти – абстрактні моделі суттєвих властивостей зв’язків предметів, що вивчаються.

Зокрема, в економічній науці такими ідеальними абстракціями є криві попиту та пропозиції, економічна рівновага, «економічний індивід» та ін. Хоча таких об’єктів не існує в дійсності, оперування ними дає можливість розкривати закономірності процесів і явищ, які в реальності є вкрай складними, у результаті чого відокремлення сутнісного від несуттєвого, необхідного від випадкового є доволі непростим завданням. Ідеальний об’єкт, на відміну від реального, містить обмежену кількість властивостей і зв’язків, є очищеним від неістотного, другорядного. Без ідеалізації неможлива побудова жодної теорії.

У залежності від характеру об’єктів, що вивчаються, виділяють теорії конкретні та абстрактні. Конкретні – теорії емпіричних наук (природничих та соціогуманітарних), що вивчають ті чи інші сфери реальної дійсності. Абстрактні – теорії абстрактних наук – логіки і математики, що мають справу з ідеальними об’єктами.

У залежності від способу побудови виділяютьаксіоматичні та гіпотетико-дедуктивнітеорії. Аксіоматичні будуються на основі системи аксіом – висловлювань, що приймаються як істинні без будь-яких доказів, у силу їх ясності і очевидності. До такого типу теорій відносяться, наприклад, геометрія Евкліда, деякі фізичні теорії. Гіпотетико-дедуктивні теорії будуються через висунення гіпотез, їх уточнення, підтвердження чи спростування шляхом звернення до досвіду, експерименту.