Франц Кафка (1883- 1924)

Він знає про цей світ у 10 разів більше, ніж усі люди світу

(Є.Місенська)

Письменник трагічної долі і незвичайного світобачення. У його творчості зосереджені суперечності як суспільні, творчі так і родинні, які він особливо болісно сприймав. Не було у світі письменника, власне життя і власна доля якого відігравали би таку важливу роль, як у Кафки.

Народився у Празі (3 липня) – був австро-угорським підданим, громадянином Праги, євреєм за походженням і німецькомовним письменником (німецьким за мовою, австрійським – за культурною традицією, парижанином за місцем проживанням, євреєм за походженням). З цього приводу писав: «Я ніколи не жив серед німецького народу – німецька – моя рідна мова, і вона для мене природна, але чеська рідніша моєму серцю» (з листа Є. Місенській). Австро-Угорщина розпалася 1918 року, проте Кафка не переживав з цього приводу – був чужим у своїй країні, місті, родині.

Його батько – комерсант, мав галантерейну крамницю, деякий час невелику фабрику, був сином сільського різника, здобув усе сам наполегливою і впертою працею. Мати – з родини равінів. Кафка мав трьох сестер, та лише з наймолодшою Оттою знаходив спільну мову. Навіть мати його не розуміла. Найскладніші стосунки склалися з батьком, який хотів бачити у синові гідного спадкоємця. Батько був домашнім тираном, Франц болісно сприймав нетерпимість батька, у нього навіть розвинулася неврастенія. (Лист до батька – 1919, «Перевтілення»)

У Празі закінчив німецьку гімназію та правничий факультет Празького університету. Відбув стажування в окружному суді, потім працював у приватній страховій компанії (по страхуванню виробничих травм). Це місце служби виявилось останнім – працював 14 років.

У 1917 р. захворів туберкульозом, 1922 р. – змушений піти на пенсію. З 1923 р. живе у Берліні, присвячує себе повністю літературній діяльності, проте через погіршення здоров’я повертається до Праги. 1924 р. помер у курортному містечку Кірінг під Віднем, похований у Празі.

Не був одруженим, хоча пережив декілька серйозних захоплень, користувався популярністю серед жінок. У 1914 р. розірвав заручини з мешканкою Берліна Феліцією Бауер (познайомився 13 серпня 1912 р., на основі цих подій 1914 р. почав писати роман «Процес»).

1919 р. познайомився з чеською журналісткою Єленою Місенською. Пережив бурхливий роман в основному у листах, запропонував руку і серце, проте вона була заміжня, відмовилася покинути чоловіка (який їй зраджував). Ці події лягли в основу роману «Замок» (1922 р.).

Крім Феліції та Єлени, були також Грета Блох (приятелька Феліції) та Дора Дімант – супутниця останніх місяців життя Кафки. З кожною мав намір взяти шлюб, але боявся, що шлюб заважатиме літературним заняттям, а також боявся втратити одинокість. У щоденнику шлюб називає «найжахливішим кошмаром життя», а коїтус – покарання за щастя бути разом.

Незвичайна і доля літературної спадщини митця. Був дуже вимогливим до своїх творів – з неохотою, під тиском друзів погоджувався їх видавати. За життя видано лише 1\6 творів. Перед смертю попросив друга Брода спалити всі неопубліковані рукописи. На щастя, він не виконав волю митця.

Після смерті видані всі три романи, які вважаються незакінченими

«Процес» - 1925 (почав писати 1914)

«Замок» - 1926 (почав писати 1922)

«Америка» - 1927 (І розділ «Кочегар» вийшов 1923)

«Щоденники» 1910-1923

Листи 1902-1924. Листи до Єлени, Листи до Феліції, Листи до Отти та родини

За життя Кафка його популярність не була гучна. «Бум» популярності припадає на кінець 40-х років – так званий «культ Кафки», його приєднували до себе експресіоністи, сюрреалісти, екзистенціалісти, абсурдисти. Але творчість Кафки неможливо обмежити певними рамками – він створив власний художній світ – іноді незрозумілий, проте глибокий і зворушливий, навіть моторошний своєю гротесковістю.

Особливості творчості Ф. Кафки:

1. Писав для себе і про себе – не міг жити без літератури. Знав лише свій біль, а інший не намагався проаналізувати, бо його не знав. Літ-ра була його повітрям, їжею, професійним письменником не був і не хотів бути: «У мене немає інтересу до літератури. Л-ра – це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».

2. Для творчості характерне суб’єктивне світосприйняття. У центрі творів – образ маленької людини, яка є мірилом всіх речей. Себе самого і зовнішній світ сприймає індивідуальність, яка гостро відчуває, але слабо мислить. Письменник не виходить за її рамки, створює своєрідну міфологему.

3. Образність мислення (спосіб пояснити як внутрішній світ, так і зовнішній), складна метафоричність (кожен твір – метафора, яку треба зрозуміти - вона винесена у заголовок). Метафоричність посилюється гротескними ситуаціями – письменник поєднує непоєднувані речі. Все відбувається, наче у сні – немає ні початку, ні кінця, ніхто нічого не пояснює, нічому не дивується

4. Утверджує абсурдність буття у крайній його формі. «Ми не можемо нічого змінити – світ минає, а ми спостерігаємо».

5. Тематика. Як і іншим німецькомовним письменникам, що жили у Празі, Кафці не були властиві мотиви мілітаризму, націоналізму. Найбільш поширена тема – тема влади у всіх її проявах та вадах (фанатизм, засліпленість натовпу, людське користолюбство, марнославство, плазування тощо). Письменник заперечує вияв будь-якої влади, будь-якого тягаря, що тисне на людину, зокрема політичну, церковну, адміністративну, сімейну тощо. Причому влада постає у Кафки деперсоналізованою розмитою. Письменник цим підкреслює, що люди звикли до ланцюгів.

“ПРОЦЕС” (1925)

Вважають, що написання роману було підказано Кафці подіями його особистого життя, а саме розривом заручин з Феліцією Бауер та процесом - обговоренням цієї події у родинному колі у Берліні. Зібралися наречений, наречена, їхні родичі і друзі. Подія відбулася 12 липня 1914 року, а в серпні кафка взявся за “Процес”. У щоденнику опис цього дня починається словами: “Засідання суду в готелі”. Вважається, що прототипом Бюстнер була сама Феліція, Монтаг – її подруга – Грета Блох.

Лауреат Нобелівської премії Еліас Канетті написав навіть книжку “Другий процес. Листи Кафки до Феліції”. В ній поклав за мету показати автобіографічність роману. “Заручини, – твердить Канетті, – перетворились на описаний у першому розділі арешт, а суд втілено в страті в останньому розділі”. Деякі висновки неточні, але можна погодитися. Адже всі твори автобіографічні, і “Процес” не виняток. Якщо це не розповідь про себе, то глибоко суб’єктивне переживання зовнішнього світу.

Тема роману – тема влади, яка виступає в метафоричному образі суду (процесу), має багато значень:

1. Суд – поняття конкретне – політико-адміністративна ієрархічна система, всесильна і всюдисуща. У романі письменник зображує нижчі судові чини, які безпосередньо мають справи з людьми, хоча присутність Верховного суду відчутна, адже завдяки державній ієрархії йому все відомо.

2. Екзситенційний хаос буття, абсурд обставин, який тяжіє над кожною людиною, робить її жалюгідною і безпомічною, полоненим життя, викликає співчуття (Процес і є втіленням життя).

3. Суд – совість, звітність перед самим собою. Кожна людина – жертва життя, але це не знімає відповідальності Ії перед Богом та іншими за власні вчинки.

Порушені також теми одинокості людини, відчуженості людей у цьому світі.

Головний герой твору – Йозеф К. прокуратор великого банку. Живе у пансіоні пані Грубах. Йому на початку роману сповнюється 30 років. К. прокидається вранці, щоб іти на службу. Від двох незнайомців, які знаходяться у квартирі дізнається, що його заарештовано. Незнайомці та інспектор – нижчі судові чиновники. Вони нічого не знають, їх не посвячено в секрети суду, але ведуть себе як наглядачі. Все оповито таємницею.

К. дозволено іти на службу, вести нормальний спосіб життя. Але з цього моменту думки К. зосереджені навколо арешту та викликаного ним процесу. Слово процес звучить зловісно у творі, викликає у всіх жах. Процес над К. почався, від нього не втекти. Проте ніхто не може дати відповіді на питання, яка вина К. Навпаки, К. на службі виявив себе зразковим службовцем, досить швидко добився високооплачуваної посади, мав організаторські здібності, користувався авторитетом серед працівників банку. Та і в побуті був людиною взірцевою. Були короткочасні любовні зв’язки. Але нічого такого, щоб виходило за межі дозволеного, пані Грубах захоплювалася К.

По телефону К. повідомляють про перше засідання суду, вказують вулицю та номер будинку. Суд знаходився у багатоповерховому будинку на околиці міста у бідному районі. Не знаючи номеру кімнати, К. заходить у кожну з них і лише на 6 поверсі йому дозволено увійти. Все відбувається, як в сні. Суд засідає у квартирі одного службовця суду у великій кімнаті. Кругом багато людей, і навіть є гальорка, де люди не можуть випростатися на увесь зріст. У залі сидять слухачі процесу, К. не знає їх, не знає як вони налаштовані, за кого вони. Але не відчуваючи за собою абсолютно ніякої вини, він намагається вести себе впевнено, висловлює сміливі судження щодо арешту та процесу. Ці слова не викликають ніякої підтримки, здавалось, К. говорить в нікуди. З реакції слухачів він робить висновок, що вони всі заодно з судом. Його ніхто нічого не запитує, не перебиває, К. розуміє, що своїм виступом, мабуть, налаштовує суд проти себе. Ми нічого не знаємо, можемо лише здогадуватися, бо всі висновки суду – у повній таємниці.

К. дізнається, що канцелярії суду – всюди і в основному знаходяться на горищах жилих будинків. Це малі задушливі, брудні приміщення, в яких багато чиновників, які ведуть допити, кожного дня товпляться люди – підсудні – чекають вирішення свого процесу. Але тут знаходяться лише нижчі щаблі судової влади, а до верховного суду добратися неможливо. Кафка поєднує непоєднане, суд і горище несумісні поняття.

Більше К. не викликали на слухання. Всі його дії були спрямовані на пошуки допомоги. Він і далі служив у банку, ніщо не заважало звичному ходу життя, окрім одного слова – процес. Усвідомлення своєї участі пригнічувало К., заважало зосередитись на службі.

Від адвоката, старого і немічного, до якого К. звернувся за допомогою за порадою дядька-землевласника Альфреда, він дещо дізнається про секрети судоведення6 все ведеться негласно, таємно, оскільки закон не передбачає гласності, захист на суді не допускають, хоча і терплять, адвокати не визнаються судом, найважливіше для підсудного – особисті знайомства адвоката. В цьому – цінність захисту. І виявляється, що від процесу практично неможливо втекти, єдиний шанс – розтягнути його якнайдовше, щоб не було винесено вирок. Це так звана тяганина.

Далі К. звертається за допомогою судового художника. Він дізнається, що якщо процес розпочато, то у своій невинності суд переконати неможливо, адже легковажних обвинувачень не буває, бо всі на світі мають відношення до суду. Кожен причетний до суду.

К. вирішує сам взяти справу у свої руки - написати клопотання, викласти у ньому все своє життя. Йому важко взятися за цю справу, йому важко, адже в душі також почувається винним: жив замкнутим життям, також належав до чиновників, мав підлеглих, з якими вів себе згідно чину тощо. К. не судилося здійснити наміру.

К. директор банку призначає екскурсоводом до одного італійця. Вони

домовляються зустрітися біля собору, який цікавить іноземця, але італієць на зустріч не прийшов. К. заходить у собор. Розділ “Собор” є ідейно-тематичним підсумком твору, своєрідним тлумаченням, роз’ясненням метафор і таємниць.

В соборі відбувається зустріч зі священиком, це своєрідна сповідь К. перед смертю. Священик розповідає притчу про Ворота Закону.

“Приходить селянин і просить сторожа пустити його. Однак той говорить, що зараз пройти не можна. Сторож попереджає, що дала Закон охороняється більш могутніми сторожами. Селянин чекає, про всяк випадок наділяє сторожа дрібними подарунками, а сторож, щоб не кривдити його і не позбавляти надії, хабарі бере. Селянин чекає все життя. Він стає немічним, сліпне, але в пітьмі бачить, як крізь ворота струменить світло. І коли надходить час його смерті, він питає, чому, власне, за ці довгі роки ніхто інший не спробував наблизитися до Закону. І сторож відповідає: "Нікому сюди входу нема, ця брама була призначена для тебе одного. Тепер піду й замкну її".

Священик знайомить Йозефа із численними тлумаченнями притчі. Він не погоджується з деякими з них, вступає в суперечку зі священиком, вважає, що сторож одурив селянина, бо ж ворота були для нього, натомість священик доводить, що обдурено сторожа, бо він нічого не знає, що діється за воротами, все життя сидить біля них, не має права відійти, чесно виконує свій обов’язок. Священик не переконує К., лише стверджує “Треба усвідомити необхідність всього, не треба все приймати за правду”. К. на це вигукує: “Сумний вихід. Брехня входить в систему”. У цих словах – теза абсурдності буття.

Є багато інтерпретацій цієї розмови.

Сторож – представник нижчих чинів у суспільстві, прикутий ланцюгами до свого чину, він нічого в житті більше не знає і не прагне знати. І це зло, безумовно, породжене відповідною системою, ієрархією влади, тоталітаризмом, яке у свою чергу породжує цілу низку людських вад: нівелює людську волю, затравлює в людині людське, перетворює людей на фанатів, бездумних і тупих виконавців чиєїсь волі.

Селянини стоїть вище, він хоче потрапити до воріт. Зупинений сторожом, не робить спроб проникнути, надіється лише на волю сторожа. Так і сидить біля воріт все життя, хоча міг би піти. Він вільний, але ця воля оманлива.

Тож обох обдурено. Прикметно, що Кафка не показує верховну владу, а лише нижчі щаблі - владу, яка має справу з людиною безпосередньо. Таким чином підкреслює її могутність, недосяжність, водночас присутність скрізь і всюди.

Напередодні сповнення 31 року у 9 годин вечора до К. у кімнату заходять двоє – блідих, у циліндрах, подібних до акторів і ведуть через усе місто, К. не опирається. Його виводять на околицю, пустир за містом, до каменоломень, де вбивають ножем у шию, як собаку.

Перед смертю К. бачить світло з верхнього поверху будинку. З вікна нахилився чоловік і протягнув руки далеко вперед. К. подумав: Хто це був, чи хотів допомогти, чи був одиноким, чи хороша він людина, чи співчував.

Що ж то за людина? Що мав на увазі Кафка в останньому епізоді. На ці запитання не можна дати однозначної відповіді. Він все життя почувався одиноким, прагнув одинокості і боявся її. Болісно сприймаючи абсурдність життя, не знаходив людини, яка б його розуміла. Не знаходить такої людини і К. Всі знають про його процес, але нема жодного, хто б вислухав його і протягнув дружню руку допомоги, а чи просто поспівчував. Допомога адвоката чи жінок у творі, за словами священика, несправжня. Дядько допомагає, хоча і не має наміру вислуховувати К. - боїться за свою родину, на службі взагалі ніхто не намагався розрадити К. Як і в оповіданні “Перевтілення”, Кафка проводить думку відчуженості людей у цьому світі.