2015-06-30
156Http://www.svit.in.ua
Володимир Шаян
ПРО ПЕРУНА ЗНАННЯ ТАЄМНЕ
Ангеліому
– сплячій душі
Святого лицаря,
пісню мою присвячую
Θ Володимир
Існує вогонь найсвятіший.
Кришталі етеру палають у ньому як паливо. А він же горить у етері, а етер у ньому полум’ям розцвітає.
А найясніша світлість його світла – це істота Перуна.
І полум’ям цим палаючи, вічна розкіш Вішну всі вселенні всепронизує.
Цей вогонь найсвятіший хай лицар Перуна у своєму серці як вогненну жертву розпалює.
А той є лицарем Перуна, що на жертовнику святої ідеї і життя свого творить жертву цілопалення.
***
А існує такий час серед вічностей, в якому боги не розуміли своєї істоти.
Тоді Борута загарбав владу над всесвітом і над богами. Задрижали небесні перед силою розпружень безодні. А він – Борута, викидами ненаситних пащ проковтував цілі покоління богів і світів.
Розпутались сили хаосів в розховстаних розпруженнях. Ріс у потугу Вритра. Мучились боги і затужили за небуттям. Бігли в потворні пащі. Або, бажаючи наслідувати Боруту, самі насильно придавлювали світи і з Борутою зростаючися в єдність, в його пащеки перепотворились.
|
|
|
І від тоді сила богів сталася також участю Вритри. А темінь запанувала над всім, пригнічуючи світло. Терпіння було всеістотою, а пекло мук було усесвітом.
А над облогом світляних небес віяв дух темені і хаосу. А світила богів блимали у князівстві Борути.
І тільки Брагман-Святогор, і тільки сімох Праволхвів і тільки найблагородніші з богів тривали на недоступних вершках у Срібній Землі серед молитв і аскези. /256/
Тоді народився Перун у найглибшій неволі богів.
І мовили три віщуни:
– Він є сином Бога Незнаного.
І мовили три маги:
– Він є втіленням Бога Незнаного.
І мовило сім Праволхвів:
– Він є Богом Незнаним!
А відоме було у споконвічних Ведах, що Перун спасе богів і прославить їх плем'я. А було йому призначено об'явити богам незнану їм їх сутність.
І зложили йому поклін три маги.
А ніхто не знав, що це із Срібної Землі прибуло трьох Праволхвів.
А міг був Борута Тисячепащий пожерти боже немовлятко заки вимовив би Перун своє перше слово. Але в писі своїй думав, що переміг його призначення. А в жадобі своїй надіявся, що заволодіє його знанням і духом і що буде йому служити наймогутніший із богів.
Велів його виховати пастирям, думаючи, що здалека від гідностей, почестей і пишності, як теж без знання богів і святих Вед, виросте із нього марний пастух, несвідомий своєї сутності.
І сказали боги:
– Як же це могло би бути, щоб наймолодший з богів міг творити нашу сутність, коли чейже ми живемо вже від віків. А як перед нами існував хаос, то ж слушно є, щоб володів над нами володар хаосу.
|
|
|
І погордили нужденним пастирем.
А він же ріс серед диких скель, що говорили йому про приспані потуги, серед зір, що говорили йому про розбуджені сонця, серед весен і цвітистих ігор, що об'явили йому істоту творчої розкоші.
А туга пастушої флояри проявила йому світи ще не сотворені.
Зачав тоді грати на пастушій флоярі.
І здивувалися браття його пастирі, що так дивно виспівував їх душу, що такі туги в них пробудив, немов би мали сотворити нові сонця.
І вони навіть не спостереглись, як піснею він перемінив їх у своїх лицарів.
А як серце чистих лицарів відчуває вождя, так вони мовили:
– Коли б ти вів нас на смерть найбільш жорстоку, хочемо іти з тобою. /257/
Так повстав Орден Лицарів Сонця.
Бо справді сонцем богів і світів є Перун.
Тоді небесний беркут сповістив йому час його призначень, складаючи біля його ніг галузку соми.
Привів своїх пастирів перед Вритру і мовив:
– Бажаю мати лиш стільки землі, як далеко лунає голос моєї флояри.
І втішив Вритра, що вождь богів бажає стати ватажком пастухів.
Скликав, отже, богів до Срібної Землі і мовив:
– Оце, побачите, як князь богів бажає стати старшим гайдарем. Буде мати навіть свою державу таку велику, як далеко чути флояру пастуха.
Тоді Перун, бог вічно молодечий, зачав грати на флоярі.
Розвіяв йому вітер золоте волосся як гриву. А величаво збудоване чоло, а сильні і рухомі ніздрі, а благородно вирізьблені уста говорили про львину природу його духа. А коли вдихував гірський вітер, то знати було, що має він орлину грудь і що звик змагатись із надхмарною бурею.
Зраділи серця богів на вид його.
Але Вритра глядів з погордою на срібну сорочку і здорове, опалене тіло пастуха.
А розвіяв йому вітер золоте волосся як гриву на чолі льва.
І тоді поплила пісня.
І грав немов би пастушину задуму, грав полудневий легіт дозрілої весни, грав буйні квіти, що дишуть з тисяче-барвних чаш гаряче кохання сонця, грав келехи повні пахучого споєння, грав віддих меду і живиці.
А потім до танку закликав своїх легінів, як вовнистість їх м'язів розпалював, щоб танець з них викресати бутний та охочий, ядерний та ярий.
А потім грав немов би мужеську їх міць і радість своєвільних ігор.
Грав немов би беззмисл весняних потуг, коли життя кипить і понад береги переливається.
Грав жару віддихів жагучу і вогненну, грав споєння розшуміло крови, грав розливи розкоші любови богів і людей.
Грав розбурені витриски насіння могучого, грав стихію життя, все потугу жаги космічної.
І подобалась Вриті Перунова пісня. /258/
Бо був він ще здібний зрозуміти жагу.
І тому сутністю світа і духом її називав, а найвищу правду почитав як обнажену жагу. А коли заволодів богами то думав, що є володарем правди.
І тішився, що Індра нічого нового звістити не може.
Здивувались боги у захопленні. А вважаючи, що Перун прославляє потугу їх плідності і розкішність їх любовних ігор, як сутність богів, зрозуміли, що ця сутність є вищою від тисячепащої безформності грабезладу. Відчули гідність своєї раси і біль свого пониження і може були б вони запрагнули побачити Перуна своїм князем, якби він у цьому місці пісню свою закінчив був.
А божок Пан упоївся його піснею найміцніше. Бо, чейже, і він володів її мистецтвом, бо, чейже, і він водив богів до упоєнь бакхічних захоплень. Але не знала його флейта такої потуги, такої глибині і такої ясної нагості об'явлення. Він один розумів, що було в цій пісні щось, чого він ніколи заграти не зуміє. Він зрозумів, що пісня Індри була лиш прелюдією. Він один чув у глибині цієї пісні передвісті ще не проявлених діонізійських потуг.
І дальше пісня поплила.
Тугу Перун розсновував, вигравав сонність полудневої спеки, блаженність розкішних зімлінь.
|
|
|
А потім грав прагнення холоду і вів своєю піснею богів на гірські висоти, де весна щойно світала. Тріснула з флояри свіжість потоків, брильянти водопадів, райдуги поранків. Розгорілися блески сніжних вершків іздалека, а небесні сонця розсвічували найчистіші розблиски розсвітанків.
Віяла із флояри весна щораз молодша, аж врешті розплилася у невловимій тузі. Не було вже весни, лиш якесь її передвістя легке, легітне тхніння, – якби із найчистішої її душі повстало. І тільки захоплення соловейка нагадувало ще небесним їхню землю.
А потім замовк навіть соловейко, а орлиний зов прозвучав натхненно і з своєї пісні країну космічної весни викришталив.
Рвалася душа до світів незнаних, до божої творчості затужила.
Грав лицарську душу, волю розжарював, жагу духа розпалював.
Рвав до потуг ще незбагненних.
Гримів як на сто рогах буйтурових якийсь поклик божих витязів, зазоряний, засонячний. /259/
А потім розшумілись бої розшалілі, але були вони якісь чисті, невловимі і як танок натхненні.
Гримів як на сто рогах буй турових, – а чейже мелодія поплила найбільш ласкава. І ніхто не знав, чи був це смертельний бій, чи захоплення найбільш піднесене.
Грав душу лицарів найсвятіших.
А хоч ніхто не міг його зрозуміти, то однак застигли всі у безрусі під всевладним чаром його пісні.
Так справді співають громи натхнення, коли в розсвітлених струменях досягнуть над небесних зенітів і там заграють гимн перемоги.
Тоді замовк.
А відповів йому гомін найдальших сонць і мряковин, що чують.
***
Прочунявся Борута і зрозумів, що цілий всесвіт був пронизаний піснею Перуна, що отже пастуше його князівство цілий всесвіт мало би обняти.
І злість найбільш їдка стиснула йому серце. І оце запрагнув він, щоб виринули з безодні його найпотворніші пащі і щоб проковтнули Індру. І оце відчув, що безсильний супроти чару Перунової пісні.
А чар не щезав.
Їдь злости його власне перегризала серце. То він рішив приховати свою безміць і рече:
– Нужденний пастирю! Якби не безглузде князювання тобі снилось, я учинив би тебе майстром моїх співаків. Але ти є злий і перекірливий. Бо не пісня володіє над всесвітом, але сила моя власна, неприборкана і горда моя бутність. Тому то творці пісень служити повинні мені у покорі, бо солодкавий і марний був би твій світ, якби не знали у ньому сили. Є в тому мудрість глибока, що саме моя потуга панує над світами. А я тобі владика і князь єдиний. А що ти важився безлично хоч би мріяти про пастуше князювання, то ж навіть пастухом нужденним не будеш, живучи вічно в лісах на ганьбу і посміховище.
|
|
|
Ці слова сказав Вритра, а відчував, що говорив неправду, бо безміць його від чару Перунової пісні походила.
А тепер усі вижидали якогось чуда.
Щоб замахнувся Перун на Вритру, щоб убив його і з престолу усунув. /260/
А Перун відійшов спокійно із горсткою своїх пастирів, щоб жити в непроходимих лісах. Бо час борні ще не настав.
А покинули його декотрі і залишились при Вриті на знак покори. Вони думали, що Перун переможе чудесно, а вони будуть збирати жниво невиборених перемог. А тепер завелися і не витримавши першої лицарської проби віри, залишилися як слуги слуг Борути.
А не розуміли боги, що Перунова пісня була чудом найбільшим.
***
І настав час найбільше важкий.
І настав час найбільше радісний.
В житті Перуна доба молодечих геройств, коли із горсткою вірних другів вирушив він на підбої всесвітів.
На найвищий вершок недоступний ні для богів, ні для демонів продерся, щоб досягнути пустельні Святогора і з праджерел його знання черпати мудрість і натхнення до борні за владу над всесвітом. І серед найбільш суворої аскези сто один рік змагався із мовчанкою Брагмана.
А здавалося йому, що бореться із непронизливою пітьмою, бо справді Брагман навчав через мовчання.
Аж вкінці зрозумів споконвічну тайну мовчання. і зірвався до чину.
А цілий простір, а цілий витрийський хаос став затісний для нього, – так як серцю лицаря навіть у наймужніших грудях затісно.
І простір розірвав і ширше його розмірив. А потім нові простори в безвість викидував.
А потім з дев’яткою лицарів на рубежі всебезмірів виправився буцім по руно золоте.
А було це прасонце.
А було це прасонце перед віками-віків Вритою проковтнене, мертве і пітьмою прожерте, із пам’яті всесвітів змазане, струями еонів в безвість розтерте.
А було це прасонце в космічній Україні у безвість повернене.
А кинувся в безодню теміні, та й безвлад розколисав та й розхитав у рух незрушимість.
А воскресло прасонце і взяв його в руку як смолоскип.
І сів на білого румака, що є його другом найвірнішим.
І загримів на буйтуровім розі поклик золотий, а мчався крізь /261/ простори на чолі своїх лицарів, несучи прасонце мов смолоскип, пробуджуючи завмерле життя у безодні.
А космічні вихри підхопили його пісню і грали її космосам.
І гнався він у леті нестримному, а румак його кресав з-під копит вогнисті блискавки натхнення.
І розспівалися громи.
А пісня їх досягнула до склепіння і гимном перемоги загриміла.
А пробуджував в безодні завмерле життя. І пробуджував сплячих лицарів Вритою проковтненених.
І мчався його Орден Переможний, крешучи вогненні блискавиці з-під копит світлистих коней.
А на найяснішім румаку мчиться крізь всесвіт Перун Соняшний.
І таким бачуть його віщуни.
І назвали його Вішну Калькін, бо справді бачили білого коня, як летів він крізь простори – румак переможний натхненням.
І побачив його віщун і мовив:
– «Я бачив небо отворене, а оце білий кінь, а котрий сидить на ньому, назвали його Вісний і Правдивий, а судить він справедливістю і бореться.»
– «І війська, що є на небі, їхали за ним на білих конях, одягнені у білий лен. Тонкий і чистий».
Справді всесвіт цілий вижидає Лицарів Сонця.
О, слухай цеї пісні, мій брате, лицарю сплячий! Справді всесвіт цілий жде на тебе, щоб ти пробудився.
***
Увільнив стадо сто турів золотих, а до плугів своїх запряг їх і разом із лицарями своїми цілини степів простору глибоко, глибоко розорював.
А була це перша борня Ордену Сонця.
І засіяв золоті зерна сонячної пшениці і зрощував їх життєдайною росою.
А після жнив збирав снопи дозрілі і разом із лицарями вимолотив із них зорі.
І щораз нові цілини хаосу заорювали його лицарі і зорі і сонця розсівали неперечислимі.
І простір так розмірювали щораз ширше.
Бо справді творчістю сонць є борня лицаря. /262/
І на світах собою наново сотворених небо розпростер пре потужне.
А на місці, де приспане знайшов прасонце, збудував своє небесне Ромнове.
Ромнове.
Із зоряних кришталів викришталений, із найчистіших юпітерових світил виблиманий, з тисячебарвних райдуг розрайдужений.
Город вільний і незбагненний, віщунами провіщений, в Ведах небесних прославлений.
Не увійде там ніхто підлістю і нікчемністю зап’ятнований, ніхто, кого не міг би Перун-Дажбог полюбити, як сина, як брата і як друга.
Ніхто, хто не є як Сонце.
І не увійде там ніхто крім лицарів, святих Перунових.
А шлях до цього городу, це шлях святого лицаря.”
***
Тоді покинув Святогор свою пустельню і в городі Перуновім поселився. А увійшли туди разом із ним найблагородніші з богів і сімох Праволхвів.
А радість, блаженність і споєння святості сталося сутністю Ромнове.
Тоді то Перун навчав молодих богів гуляти аркана.
Довкруги святого дуба в Ромнове.
Гуляють, гуляють молоді боги, аж іскри летять на цілий всесвіт. Дзвонять, дзвіночки золотих острог, аж іскри летять на цілий всесвіт.
А з дзвонень цих, а з іскор цих із співу молодих богів пливе на вселенну радість життя найчистіша і найсвятіша.
***
Тоді зрозумів Вритра, що його панування над світом є загрожене.
І у постаті Равгіни пнявся до небес Перунових, щоб їх зруйнувати.
А коли вже головою досягав небес, тоді Перун копнув його могуче і розбив йому череп золотою острогою.
І зачався смертельний бій із Вритрою. І зачався переможний танок, аркан золотої остроги.
І запрагнули боги скинути ярмо Вритри і увійти до Перунових /263/ небес. А він їх не прийняв, але показав їм дорогу очищення, дорогу втілень і дорогу борні.
Бій розгорівся у космосах. А котрий із богів упав серед змагання із переможною сили Вритри, будився в Перунових небесах очищений святою борнею.
А котрий з богів мав душу хвору і викривлену неволею, родився як чоловік. А коли відчув у своєму серці святий перуновий зов і впав у бою із переможною силою ворогів як святий лицар, тоді як молодечий бог родився у Ромнове, очищений дорогою втілення.
І розгорівся бій у космосах.
Тоді то Індра доконував найбільши геройств.
Розбив своїм молотом вежу, в котрій Борута запроторив у кайдани сонце. Він звільнив ув'язнене сонце і наказав, щоб воно новим блеском світило народам.
Убив змія, що сонце хотів пожерти.
Убив змія, що цілу землю задавити запрагнув.
І тисячні постаті Вритри переборов і винищив.
І станув око-в-око із тим Вритою, що захопив був колишні небеса і паном богів називався.
Тоді задрижали боги із тривоги.
Задрижали усі світи. Бо справді потуга Вритри була більша тому, що провадив він за собою силу богів переможених, потуги світів у ніщоту повернених і прабезвладу необнятий всебезмір.
Та ще був сильний слабістю усіх богів, і сильний був ще злом усього зла, підлістю усіх підлостей, незнанням усього незнання, теміню всетеміні.
І не було такої сили в всесвіті, що могла би його перемогти.
І повисла знову загладь над всесвітом.
А ось дрижання богів підсичувало ще гордість.
Але віра Індри в перемогу була непохитна.
І мовив слово:
– «Вірю в перемогу!»
Тоді Брагман із того, що є найтайнішою тайністю індрийської ваджри, сотворив індрийську ваджру.
Тоді Святогор із того, що є найтайнішою тайністю громогрому Перуна, сотворив громогрім Перуна.
А сотворив Святогор громогрім Перуновий із шпіку свого стрижня, із насіння свого насіння.
А Святогор – це значить той, що горить святістю.
І це тайна громогрому Перуна найбільша. /264/
І це тайна громогрому Перуна незбагненна.
І від тоді борня із Вритою стала змислом світу найглибшим.
І хоч не розумів ще Індра сутности своєї ваджри, то однак напружив всю свою міць, немов мав би захитати прабезвлад і до життя його піднести.
А був він як Лицар Сонця, коли духа свого в одно зусилля волі затисне і ціле своє життя в такому моменті здійснює.
А був як бог, що вічність усіх богів в один момент потуги закувати прагне.
І встав Грім його ваджри і пройняв усесвіт.
І повстав Грім Звитяжний.
І покотився Вритра – тиран богів і встав як Пекол пеклом володіючий; бо справді тисячні є постаті Борути.
А гомін громовий грав гимн перемоги. А хто має вуха, той чує його серед всевічностей.
І тоді у розблисках Вічного Грому побачили боги Інду в цілій його потузі і величності.
Як став без тривоги, розсвітлений Сонячний Бог.
Вічно юний Витязь Звитяжний.
В райдугах юпітерських світел.
В блакитях святості і натхнення.
З найпроменнішою зорею на чолі, з вірою в перемогу!
І такий усміх заграв на його гарних устах, немов би ціла його гроза тільки любов'ю була найласкавішою.
І глянули лицарі в блакитні дуги його очей і здавалося їм, що в якомусь морі блаженності потопають.
І здавалося їм, що не існують зовсім ані вони, ані світ, тільки глибінь божественного погляду його очей.
Був такий величавий, що існувати поза ним і без нього уже не мало би змислу, було би вже найбільш жорстоким пеклом не могти його любити.
Така була перемога Перуна.
А гомін громовий грає серед всевічностей Гимн Звитяги.
Почуйте мою пісню, браття мої, Лицарі Сонця!
***
Коли Перун виборов собі владу над світом богів і коли під його проводом Орден Перуна переміг демонів, тоді лад запанував у всесвіті.
Настав золотий вік згоди богів і демонів, бо Вритра заявив, /265/ що признає володарство Індри також над світом демонів і бажає стати васалем так як слушне є, щоб світло володіло над темінню.
Найщиріша любов до володаря обняла серця богів. Полюбили в Перуні вождя, котрому перемогу і буття завдячують. Зрозуміли, що він є істотою їх божеської творчої сили, що без нього ані всесвіт, ані ніхто із них не міг би існувати.
Глибоко полюбили тоді боги Володаря Всемогутності.
Радів Брагман і гордий був із потуги Індри і роздумував над тим, якби то натхнути його до нових геройств. І нові імена надав Многоіменному серед богів, щоб краще зрозуміли його істоту. Надав йому також ім'я Вісьварути, так як сила, світло і мисль є змістом форми, так як індрийська міць творить постаті.
І заспівали небеса найвеличнішим блеском тріюмфу Індри. Оце Вритра, ворог його споконвічний, торжественний зложив йому голд.
А на знак поєднання відбулося свято Всезгоди. Тоді то Індра обдарував свого васаля іменем Вісьварути, так як сутністю постаті є обмеження світла темінню, буття небуттям.
Тоді сказав Вритра:
– «Носитиму це ім’я, знаючи, що від тебе, о володарю, воно походить і до тебе належить, бо справді не може існувати постать утворена єдино із теміні.»
А слова його на цей раз були прості і щирі. Подіяв на нього чар Перуна і перенявся його благородністю.
А як Перун відчув цей відблиск своєї душі, забажав мати приятеля в Боруті.
І настав золотий вік все космічної творчості, а приязнь володаря богів і царя демонів була її золотим вінцем.
Тоді то боги і демони змаслили океан і видобули з нього найтайніші скарби.
Тоді то Перун творив найвеличніші сонця і викидав їх у простір, а Борута, послушний його волі, носив їх на рубежі безодні.
***
І зрозумів Брагман, що настав час великої жертви. Отже сполучився з Брахманом Найвищим, щоб об'явив йому її предмет і ціль.
Сказав тоді Святогор до Перуна:
– «Настав час великої жертви. А буде це найвища жертва, /266/ щоб ми зачали розуміти Незнаного Бога Богів, що, через нашу творчість прагне проявити свою істоту.»
І рече Перун:
– «Прикажи мені, о Володарю Святості, що маю вчинити, щоб я міг вчинити все так, як прикажеш.»
Такі слова сказав Індра до Брагмана, бо справді Індра є володарем все миру, а учителем Індри є Брагман.
Справді Брагман є учителем Індри.
Тоді мовив Брагман:
– «Розпалиш усі сонця і всі світи. І всі істоти і всіх богів і себе спалиш у цьому вогні. А щоб жертва була цілісна, тоді і я зійду у вогонь і Агні усе пожере і сам себе вкінці стравить. Це є жертва найвища.
Справді жертвою є усі вселенні.
Позбираєш усі мертві сонця і світи, і розіб'єш об них твою ваджу. Хай повстане вогонь досить великий, щоб Агні міг це все проковтнути.»
А хоч не розумів Перун сутності цієї жертви, то однак зробив усе за вказівками Святогора. А було це його діло і геройство найвище.
І позбирав усі мертві сонця і світи.
І розбив об них свою ваджу.
А від грому загорівся Зніч Найсвятіший.
І проковтнув усі сонця і всіх богів.
І зійшов Перун у Найсвятіший Вогонь, а за ним Святогор так як Віщун Віщунів Перунових у Найсвятішому Ромнове.
І тоді розгорівся Зніч Усежертви.
І Агні усе проковтнув і сам себе вкінці стравив.
Справді жертвою є вселенні.
***
І тоді сталося чудо навіть у світі богів незбагненне. Бо хоч згорів цілий всесвіт, то однак усе існувало так як перше. Здавалося богам немов би дивна свіжість новим подихом вічності на них спливала. Якби збудилися зі сну в прекрасний космічний ранок. Немов би вітали Сходяче Сонце.
І птах чудесний показався на фірмаменті Перунових небес. Всі барви небесних веселок горіли в його пір'ях ясністю сонця і кришталами блесків ваджри бога Індри.
Знизив свій лет, тричі окружив престіл Перуна у Ромнове, /267/ скинув біля його стіп зелену галузку соми і на здивування богів сів на ваджрі Індри, немов би вона для нього гніздом була.
Задрижало радістю натхнення хоробре серце Перуна. Бо справді птах чудесний нагадував йому беркута, що колись приніс йому галузку соми і покликав до влади над богами. Але птах, що знайшов гніздо на його ваджрі був сто раз кращий від небесного беркута.
Ніхто з богів не знав істоти чудесного птаха. Називали його жар-птицею, золотим, сонячним, хрустальним, але знали, що навіть у мові богів немає для нього окреслення. І ніхто не міг сказати, що благовістить він Індрі тим, що вродився із найвищої жертви. Може знав про це Брагман, але запитаний мовчав.
А був це дивний птах, бо хоч нагадував беркута, але лагідний був як голуб.
Справді голуба нагадував божественний птах.
А був такий скорий, що блискавку переганяв у леті. Вистрілював із ваджри, мчався як мисль віщуна, і підносився високо аж до позасвітів Перунових небес.
А потім вертав, лагідно тріпотав крилами і сідав на ваджрі Індри. І цілим серцем полюбив Індра небесного птаха і терпів невимовне, що не міг його зрозуміти.
Запрагнув тоді Індра накормити божеського птаха.
Подав йому найкращі потрави богів, але птах не їв нічого. А Індра в розпуці готов був власне серце вийняти з грудей, щоб тільки накормити улюбленого птаха.
Здивування обняло богів, а Вритра подумав, що напевно птах погорджує Індрою.
А б'є в Ромнове джерело вічності. Найчистіші божественні натхнення, міць найсвятіших жертв і краса найблагородніших вчинків витрискує там з-під блискучих кришталів із вершків небесної гори Меру. І веселковим струменем спливає відживчою росою на простори небес Перуна.
Цей вічно живий буркут найсвятішої роси лицарських поривів і натхнень, б'є з вершків Перунових небес,
– Русь називається.
А русій – це значить вогненне ясний,
а Русь – це значить полум'яна ясність.
Справді, справді Русь – це полум'яна ясність святості.
І це є найглибша тайна Святої Русі.
Спливає святим нуртом Росі до гаїв Ромнове і живить коріння святого дуба. /268/
А скільки разів у космосах Син Перуновий сповіщає нову віру, стільки разів на святому дубі процвітає зелений гін.
Тому вселенною цілою є святий дуб Перуна, а незбагненна є тайна найсвятіших джерел його потуги.
Приказав тоді Перун небесним веселкам, щоб з найвищих вершків зачерпнули для птаха оживлюючої роси небесного живця. І в долоні, з якої сонця в простір викидає, подав мов у мисі кришталевий напій етеру птахові із засвітів.
А напившися буркута із божої долоні небесний птах заскиглів радісно. А потім вихопився високо і розніс у простори свою пісню. І поплила звідусіль мелодія багата, звучна, потужна, ніби не птах, але етер цілий розспівався і грав. А кожне дрогнення крил божественного птаха розпросторювалося в етері найчудеснішою симфонією. А могучі гомони несли її переповненим океаном натхнення в нескінченість.
Задрижали стелі небес Перунових. Стали зорі у леті. Вітер затримав свій віддих. Заніміли в захопленні божеські ґандгарви. Боги заслухані знерухоміли.
Вибухаючі сонячні корони застигли немов в обличчі незрозумілої грози.
Переповнилася грудь Перуна всемогучим натхненням, а з очей наймужніших...
... а з очей, як глибінь, як блакит найвеличнішої святості поплили кришталеві сльози.
І підхопили їх веселки і до джерела вічности понесли.
На Русь Святу їх понесли.
Але навіть Перун у натхненні своїм найсвятішим не зрозумів співу божеського птаха.
Такою була глибінь його пісні.
***
А ось спостерегли боги, як це діялось, що мелодія птаха цілий всесвіт могла обняти. Бо хоч співав її божественний птах, хоч це він розколисав її на крилах, то однак плила вона із ваджри Індри так якби ваджра не була громогромом, але натхненною арфою віщуна.
Якби ваджра не була громогромом але натхненною арфою віщуна.
Ом. /269/
***
Але була печаль у серці Перуна, що не розумів пісні золотого птаха.
Яких це тонів бракує божественній його душі?
І десь на дні сонного пралуповиння перунних блискавиць духа безголосне заскигліло безсиллям нове прагнення.
Чи доріс до володарства ваджрою і всесвітом, коли пісні божого птаха не розуміє?
Має сповістити богам істоту їх божества, якої сам не зрозумів до глибини Як виконає своє призначення?
Чи це скигліло призначення?
Безвітряне тхнення простогнало ом світотворче так немов би поставав цілий всесвіт Заграли джерела Русі живішим струменем веселок, а святий дуб випустив нові гони зеленого листя.
Але був якийсь сум у серці Перуна.
Це біль творчої туги так заскиглів.
А Вритра відчув безміць Індри і розвіявсь чар Перунової природи, що ним жив він дотепер у небесах Збудився Вритра немов зі сну і тріюмф злої радості задрижав йому на устах Бо він побачив себе у Ромнове.
Тоді Борута, не розуміючи, що влада Перуна є нерозривно споєна з його істотою, подумав собі.
– Влада Індри не походить, як думав я дотепер, із ваджри, але із золотого птаха, бо ваджра є послушна кожному дрогненню його пера. Якби заволодів я птахом, – а заволодіти ним легко, бо лагідний він як голуб, – заволодів би я ваджрою, а коли заволодів би я ваджрою, заволодів би я Індрою, а разом із ним усіма всесвітами."
Тоді птах замовк.
А як затихли найдальші гомони, здавалось, що подув сумерку простягнув свої крила у вічно світляних небесах.
Гей, чи то такий смуток смутен, що птах уже не співає, чи якась понура віщба загладу сповіщає Ромнове?
Гей який це смуток повіяв смутен.
А божий птах буцім-то змучений, буцім задуманий, усів на рамені Перуна і горнувся до грудей немовби в серце бога увійти прагнув.
Сонячною долонею приголубив Перун птаха, але не розумів його суму.
Роздумував над тим, яких нових геройств міг би доконати, щоб зрозуміти сутність і мову небесної птиці.
Думав Індра: /270/
– „Уяремлю величезне стадо червоних коров світанку із різних кінців всесвіту, і зложу їх у дар Брагманові, щоб об'явив мені нові геройства."
Думав Вритра:
– „Трудно було би мені перемогти Індру в одвертому бою. Сильнішим напевно буде його Орден, коли має золотого птаха. Заволодію ним підступом."
А Індра зберігав для нього щиру приязнь, бо доброго знайшов противника для своєї воєнної гри у Вальгаллі.
І ось раз після блискучої перемоги Індри, сказав до нього Вритра в часі пиру:
– „Ти є найблагородніший із богів. Але знаю, що сум обняв твоє серце, бо не знаєш, чому замовк золотий птах, А мені здається, що знаю спосіб, яким міг би ти пізнати його істоту."
На це відповів Індра:
– „Рада добрих приятелів усе гідна уваги."
Тоді Вритра говорив далі:
– „Відчуваєш божественну щасливість через чинність твоєї істоти. Якби ти погрузився в безчинності, якби ти покинув свої божеські справи і, не дбаючи про світи, занурився на дно вод, і якби ти потонув у найглибшому сні до смерти подібному, тоді ти получився б напевно з Найвищим Духом і пізнав би істоту Бога Незнаного, що про нього говорив Брагман. А якщо ти її пізнав би, то пізнав би ти також істоту золотого птаха, котрого Найвищий Дух тобі зіслав. Бо той, що пізнав правду більшу, пізнав також і меншу."
Тоді Індра, повіривши у щирість свого друга, вчинив за радою Вритри.
І покинувши божеські справи, не дбаючи про утримання світів, погрузився на дно вод у сон найглибший, до смерті подібний.
А тоді Вритра зловив райптицю і до золотої клітки її всадив, щоб не втекла у позасвітність. Хотів вкрасти також ваджру Індри, але не міг її двигнути, хоч не був слабший за Індру, ані обняти в долоню; так сильно його палила.
І знову Вритра запанував над світом, а влада його проявилася в перемозі темноти і зла над вірою і добром.
Найгірше зло появилося на світі. Зачали мішатися раси, затрачуючи своєрідну думку розвою, яку проявити у них прагнув Бог Незнаний. Справді найгіршим злом є затрачення своєрідної думки розвою.
Почала гинути правдива віра, а разом із нею лад і право на /271/ світі. М'язи запанували над мозком, а стопи головою бути запрагнули. Віз запанував над візником, а бич запанував над рукою, що його тримає. Човенце запанувало над ткачем, а дім запанував над своїм паном. А річі чоловікові – запанували над чоловіком.
І мовили тоді:
„Чоловік – це річ, бо річ панує над чоловіком і творить чоловіка."
А омела, що галапасує на розрослім, квітучім дереві, глибоко вкоріненім в землю, сказала:
– „Це я витворюю цвіти цього дерева, бо живу серед цвітів і живлюся цвітами. Слушно, отже, належиться мені володарство над деревами, які мусять запускати коріння, щоб заквітнути."
І як у небі так і на землі не захитався Вритра перед найбільшим злочином. Оце найсвятіші слова Вед звернено проти самих Вед. А засліплені народи перестали шукати мудрості і спасення у старинній вірі прадідів.
І святу статую Перуна на дно Дніпра кинули лицарі його і сини його.
І заскиглів тоді болюче небесний птах Перуна в безодні темряви захований і Неситим Борутою ув'язнений.
А квиління це проникнуло поза межі вселенної і почув його Індра на дні вод і зо сну до смерті подібного пробудився.
А хоч повернулось йому божеське відчуття, то однак не міг двигнутися із дна вод, немов би безвлад вселенної обтяжував його члени.
Пам'ятаючи про свої перемоги над прабезвладом, напружив усі свої сили і рвався серцем і душею, але чим більше борикався, тим гостріший біль проймав його тіло. А болюча свідомість безсилля бога супроти диявола розпалила в його грудях ціле пекло і великий, необнятий, божеський біль заволодів серцем бога.
І в болю цім віднайшов він відчування світу, але на те лиш, щоб побачити шалений космічний танець Борути. А кожний його крок розпутував нові муки в мужньому серці Перуна.
І обняв він духом ціле пекло злочинів і шалів, що їх розпутав Борута в божеських світах Перуна.
І глянув на Брагмана, а цей спокійно і незрушимо дивився на пекло світів і на пекло у грудях Індри.
– „Як може глядіти Брагман безчинно, коли гине світло і добро, а перемагає темрява і зло?"
І пекло свого болю пеклом бунту проти Володаря побільшив. /272/
Тоді справді на дні пекла був Індра.
***
Справді в найглибшому терпінні зрозумів Перун своєї сутності правду найглибшу.
Оце розпутав Борута пекло злочину, коли не була чуйною над ним влада і потуга бога. Оце відчув і зрозумів глибше, чим була його власна істота супроти світів.
Глянув Перун на свої світляні небеса і побачив Велику Руїну. Бо в серцях його сонячних лицарів погасив Борута святу світлість Перунову, а розпалив пекольні вогні низьких жаг.
Бо перестало горіти Сонце Святості їх Вождя і Бога.
Святі турніри у Вальгаллі перемінилися на кроваві бої братніх народів. А новоскрешувані індрийською силою воскресення котилися його лицарі у світи щораз то нижчі. Лицарі Парсіваля зраджували свої прізвища, бо не могли лицарства свого в чинах своїх проявити і доказати.
І погас безсмертний блеск небес Перуна. В святих його просторах диявольські орди відправляли свій пекельний саббат. І замість світлості спливали на землю бурі окаянних жаг, вири зла, зависті і ненависті. І в нерівній борні гинули тут – як нурці на дні страшних безодней, повних великанських потвор, його Лицарі Сонця, втілені в людей.
І тільки найхоробріші, найбільше любов'ю свого бога з його духом споєні, заснули кам'яним сном серед скель, в таємних печерах, серед широких степів під могилами, серед сонць померлих і холодних, застиглих, як марева опирів блукаючих у космосі.
І так як він сплять кам'яним сном до смерті подібним, найбільш улюблені його сини, вижидаючи, аж Вождь їх збудить.
Аж встане і як Лицар на білім коні злине понад світами,
аж ваджру підійме із прабезодні,
аж загримить лицарський зов,
і, розбуджуючи спляче життя,
у святий бій їх поведе, щоб відібрати небеса від Борути.
І зрозумів Перун ввесь безмір Великої Руїни,
– Відьма, відьма на престолі! –
але не задрижав перед незміренністю свого розгрому і не усумнився в перемогу.
Але коли відчув розпач і біль безмежної туги за ним розбитого Ордену Лицарів Сонця, /273/
коли терпіння своїх синів побачив на дні пекла,
тоді найхоробріше серце найбільше мужеського бога – серце безмежної любови до своїх лицарів повне – серце Вождя переповнилося сльозами.
Гроза найжахливіша була в цьому моменті істотою вселенної.
В таких хвилинах, коли із серця бога творчої всерадості пливуть рясні, мужеські сльози, родиться у всекосмосах Бог Незнаний, щоб світочасопросторам вимірити міри і закони.
І тоді із лона Вішну Сяяни повстала найбільш кровава із кровавих заграв – проблиск світанку нового дня еонів творчості – дня борні за небеса – проблиск світанку.
І тоді із найсвятіших сліз Перуна віджило завмерле праджерело Вічної Русі.
Ом.
***
А коли зрозумів власну вину, його біль зачав смиритися, а божеські сльози гасили пекельний вогонь у його серці.
Справді сльози божественної любови загасять вогонь пекельний.
Ом.
***
А зрозумів теж, що борня і перемога над дияволом – це його справа. І це значить, що він є володарем світу, бо світлість і добро має він вибороти для світу.
Зрозумів, що в його борні із Вритрою Брагман не є байдужий. Бо йому дав він владу над світом і в його істоті любов і світляну святість здійснив він. Бо саме його до геройства в борні із дияволом натхнув. А дав йому ваджру, котру сотворив із істоти всіх світів і із шпіку костей своїх власних, із Перунового насіння.
Справді з найглибшої сутності Брагмана сотворена індрийська ваджра.
Справді з найглибшої сутності Трояна сотворений громогрім Перуновий.
А є в ньому мужеська міць усіх мужів.
А є в ньому геройська міць усіх героїв.
А є в ньому лицарськість усіх святих лицарів.
А є в ньому прометейськість усіх Прометеїв.
І віще натхнення усіх Правіщунів.
А дрімають у ньому всі потуги всіх дрімаючих потуг. /274/
А дрімають у ньому потуги потуг непроявлених. Якби Всеплідна Снага Бога Незнаного у громогромі Перуна пружилася.
А є в Перуні всетворчість усесвітів несотворених.
А є у громогромі блакитний вогонь святості.
А є у ньому тайна найтайніша.
А хто зрозуміє громогрім Перуна...
А хто зрозуміє сутність Перуна...
Ом!
Ом!
***
І ваджру оту віщу дав Брагман Індрі, щоб вічно чуйний володів нею над світами. Тому борня із дияволом є сутністю бога святої борні. Тому найсвятіша брагмічна сила є істотою індрийських потуг.
Чи ж справді не є він Брагманом?
Чи ж справді не є він Богом Незнаним?
Чи ж справді не є він Громом Творчої Розкоші?
Громом Творчої Розкоші...
Ом!
Ом!
***
Тоді зрозумів Індра, чому отримав золотого птаха за жертву свою найвищу.
Оце він став лицарем-жерцем.
Бо справді Індра є лицарем і жерцем.
Тому в борні добра і зла Брагман не є байдужий.
***
Хто зрозуміє істоту золотого птаха?
Хто зрозуміє душу Індри, ще не сотворену?
Хто зрозуміє? Хто сотворить?
Хто грому з духа свого як із ваджри добуде?
Хто це є Перун?
О, хто це є Перун?
Ом!
Ом!
***
А коли це зрозумів, тоді біль його втихомирився. Напружив /275/ свого духа і полупився з Брагманом Найвищим.
Так оце здійснилося призначення вритрийської зради. Бо нічого злого не вчинить Неситий святій силі. Болем і терпінням визволить тільки глибші потуги на дні святості дрімаючі.
Тому сказано в небесних Ведах:
„Не вмирає правда наша,
Не вмирає воля.
І Неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої,
Ні слова живого,
Не понесе слави Бога,
Великого Бога!"
***
Рече Перун:
„О, Учителю! Пізнав я краще твою сутність і полюбив тебе міцніше. І я зрозумів, що маю вчинити нове геройство. Оце знищу потуги пекла і визволю душі заковані Неситим і шлях їм покажу до Сонця, до моїх світляних небес. А добре знаю, що це є геройство гідне мене тому, що я пізнав безмір'я пекла.
Справді, говорю тобі, Учителю, що знищу потуги пекельні.
Слава тобі, о Учителю!"
Рече Святогор Найвищий:
„Ти зрадив був оце твого духа, а через те збунтувався ти проти себе і проти Бога Незнаного.
А тепер ти зрозумів, що Брагман – це твоя глибша сутність.
А яко ти єси серце богів, праджерело їх потуги і влади, так тому ані своєї божеської сили проявити не можеш, ані ніхто з богів спасти тебе не годен.
Ти приспав був твого духа, а ніколи ще більшого злочину над твій не було.
Отже чоловік тільки воскресити тебе може.
Втілиш свою істоту в душу віщуна із роду Вісьвамітрів. Але Вритра закує її в темряву безодні і потуги всепекла його душею, тілом і життям заволодіють. А з сили твоєї остане йому тільки приспане, золоте зерно спогаду про жарптицю.
Коли пірвав ти його душу на орлині твої крила і досягнув у найвищому леті аж до воріт моїх засвітів, тоді справді засіяв ти золоте зерно в душі Вісьвамітри. /276/
А коли це слабе скигління спогаду вистачить, щоб душу віщуна до найвищих летів розколисати,
а коли іскру золотого зерна в так могучий і святий вогонь у серці своєму розпалить він, що з душі чоловічої божественного грому живого слова як із ваджри твоєї добуде,
тоді віщун цей сотворить чудо, якого ніодин пророк не доконав ще,
бо воскресить він бога, в серці чоловіка непробуджену божу міць розпотужить.
Ом!"
***
І рече далі Бог Незнаний:
„Справді говорю тобі, що в цій борні цілу вічність твого буття можеш виграти, або програти.
Зрозумій, що перемога твоя не є вирішена. Інакше ваджра, яку із жертв і геройств добув ти була би дитячою забавкою. Інакше небеса твої були би неправдою.
Ти зрозумів грозу цієї правди на дні пекла, отже на дні пекла її грозу переживеш. І яку-небудь вибрав би ти борню за твоє воскресення, – знай, що якщо силу твою найсвятішу переможе у чоловіці Вритра, тоді ніколи вже із дна пекла не повстанеш.
Будеш глядіти і житимеш грозою цієї борні, однак нічого для Вісьвамітри вдіяти не зможеш.
І може тоді, серед цієї грози, зрозумієш глибшу мою істоту.
А не думай, що, якщо маєш ваджру і якщо для тебе сотворена жарптиця, то ти сильніший за Вритру.
Бо Вритра має міць богів, що їх у вічності переміг, бо він має тепер міць Великої Руїни твого Ромнове.
Справді говорю тобі, що трудно буде Вісьвамітрі пізнати Вритру, якщо він навіть мудрість переможених богів може мати.
А правди, що їх ти чуєш, сотворив ти саме в твоєму серці.
Отже відповідай, заки голос Прабрагми в духові твоєму замовкне."
І відповів Перун:
„Вірю в перемогу!"
***
І взнав Перун, як допомогти Вісьвамітрі до перемоги. І зрозумів як переламати присуди Прабрагми. Бо чейже це він добуває його голос із глибини своєї сутності, /277/ бо чейже це він присуди його сотворює й здійснює.
А коли він чуйний, то навіть на дні пекла сутність свою проявить, то навіть із дна пекла свою міць на вселенну розпотужить.
Оце в моменті болю і грози найбільшої не відчуватиме ні болю, ні грози, а тільки своє серце у полум'я найвищої творчої радості розпалить.
Вірю в перемогу!
***
Існує Грім Найсвятіший.
Лицарський Дух є його простором, натхнення – його паливом, а воля перемоги – його силою.
Існує Грім Найсвятіший.
А його спів – це вічність, а його спів – це всесвіт, це блакить найчистішої святості.
Існує Грім Блакитний.
А чию душу запалить він як костир, той є Лицарем Перуна.
Ом.
***
А коли Лицар Сонця запрагнув звістити своїм браттям, що світ – це творча розкіш Найвищого, покинув країну Білих Зір і з Землі Срібної Натхнення зійшов на низини людських осель. А коли вже минув Великий Ліс своєї самотності, усів на березі Пропасної Скелі, що підносилася над самим ринком родинного міста.
Тоді прийшов до нього Диявол і зачав його спокутувати.
Сказав Диявол:
– „Чи бачиш оцього дурня на ринку, що тішиться, коли дістав кусок гарбуза? Він також сказав би у цій хвилині, що світ – це радість.
І багато інших дурнів тішиться кусочком гарбуза. Чи в марній їх радості не бачиш мілковини твоєї віри, що її звеш найглибшою. Чи не є вона твоїм куском гарбуза, котрим ти тішишся як дурень на ринку?"
Сказав Лицар:
– „Справді братом мені є той чоловік, що ти його називаєш дурнем, хоч багато води попливе у нуртах самсари, заки брат мій зачне жити найглибшою радістю сонячної віри."
Сказав Диявол:
– „Це дуже благородно з твого боку, що бачиш брата в цьому дурню. Але може подібність є більш глибока як думаєш. Може лежить вона в тому, що не треба ніякої глибокої філософії, щоб сповіщати /278/ радість існування, як довго тримаємо кусок гарбуза в руці. Але мудреці знають, що все, що мало свій початок, матиме свій кінець. І тому були об'явлені світові найглибші правди терпіння. Це є правдива мудрість, яку ще зрозумієш.
Ось глянь, той, що ти назвав його братом, бажає сповістити світові свою радість. А що при цьому заваджає йому ледви надгризений кусок гарбуза, отже він відкладає його необачно на берег студні. І плеще в долоні, відчуваючи радість істніння. Аж ось якийсь обдертий босяк, якби від давна на це тільки ждав, вкрав йому причину його радості. А тепер вулична товпа тішиться разом із дурнем, який, не знаючи про крадіж, далі плеще в долоні. Аж регочуться відчуваючи радість існування. Така це радість світу. Таке життя. Це твої браття, ця вулична товпа, о благородний лицарю.
А коли прогомонить пустий їх сміх, коли вовчий голод зачне їм шарпати кишки і коли засядуть на дорогах із штилетом в руках, щоб чигати на майно і життя своїх братів, чи й тоді їм скажеш, що істотою світу є радість? Хіба радість крови і вбивства? Чи так їм скажеш, о благородний лицарю?"
Сказав Лицар Сонця:
– „Також із ними зможу з'єднатися в чистій радості, хоч сьогодні зло є їхнім уділом і злом заражена є їх радість. Бо існує радість зла. А зло приносить терпіння. А потопаючі в терпінні прагнуть вирватися з нього через зло і злу радість. І щораз глибше грузнуть у терпінні. А коли зачнуть думати, тоді вийдуть з-поміж них пророки терпіння.
Справді скажуть вони: Життя – це терпіння, світ – це терпіння, існування – це терпіння. Вічна є тільки смерть і небуття. Визволення з терпінь – це небуття.
Тоді я відповів їм:
Запереченням терпіння не є небуття. Бо небуттям є само терпіння. Запереченням терпіння є буття. А буття – це розкіш божої творчості. Тривати в бутті, це значить – тривати в творчості божій. Це значить – тривати в найчистішім, радіснім захопленні натхнення."
Сказав Шайтан:
– „Це легко тобі сказати, але нелегко повірити терплячому, що його терпіння є небуттям. Ти забув, бачу, про згарища твоїх терпінь. Легко знайти слова на чужий біль. Але чи власні твої слова не будуть скреготом кровавої іронії, коли велике, справжнє терпіння загостюється знову в твоїй душі?
Ось глянь! Покажу тобі тебе самого в завтрішніх днях. Саме /279/ померла тобі мати, а ти сказав слова:
„Погасло сонце мого життя!"
Чи ж не є ці слова хулою проти Бога Сонця, котрий, як кажеш, не гасне ніколи? Чи ж не є бунтом коротковічності найдорожчих осіб?"
Сказав Лицар:
– „Справді вимовлю оці слова. Але не будуть вони блюзнірством, бо гаснуть земські сонця навіть такі могучі як цілі світи. І погасне сонце життя, що найвищою жертвою палаючи, для мене світило. Але говориш неправду, що ці слова є болем, або бунтом. Бо не погасне сонце її духа. До землі верне її тіло, як і землею була моя мати. А душа її полетить у найвищі простори небес, як сказано у Ведах:
„Серце Землі є в найвищому небі, безсмертне, святістю повите."
І там горітиме вічно найчистішим вогнем душі землі, душі всіх матерей.
Справді радістю правдивою є смерть моєї матері, бо її смерть – це здійснення свідомої жертви її життя. Якщо бачиш сльози в моїх очах, то це не є сльози болю, але сльози найчистішого зворушення."
Сказав Диявол:
– „Покажу тобі зло гірше за смерть. Покажу тобі – зраду! Мов круки роздзьобають твої правди, розхапають по малім кусочку, а тебе відречуться і мудрість твою проти тебе самого відвернуть. А відчуєш болючість такої зради найгіршої. А хто із сили твоєї візьме найбільше, назве тебе лжепророком і демагогом. А відчуєш біль зради найгіршої. Покушаєш укушень цієї змії. Аж тобі душу її пекуча їдь затроїть. Кидає тобі в лице слину своєї зависті і їдь ненависті своєї. Хоче тебе обслинити, згноїти і упокорити. На ринок вела би тебе, на ганьбу:
– „Ти є трус! Ти – лжепророк і демагог! Твоє мистецтво – це проституція! Товпу здобудеш, але не духа! Покажу тобі зраду найгіршу!"
Сказав Лицар:
– „Ти назвав ім'я цієї змії: зависть і ненависть. Хотіла би здобути мою потугу, щоб бути так як я, сильний, плідний, вільний і могучий. Хотіла би бути як я. Отже має для мене подив і любить мене в глибині серця. Чи не знаєш, шайтане, що я є щасливий навіть тоді, коли змія п'є сонце моєї душі, бо цей сонячний вогонь її перепалить і перемінить. А коли піна їді відприсне від гранітових скель могучості мого духа, що ж тоді останеться із зависті, о шайтане? Це щирий і /280/ правдивий подив окривається на дні цієї зависної душі. Отже подив із зависті залишається. І пити буде сонце моєї душі, аж зненависть у найгарячішу любов перепалиться і пересонячниться.
Чи ж не бачиш, що замість показати мені терпіння, ти показав мені ріст і розвиток моєї віри? Що ж із того, що проти мене відвернуть мої правди? Я чейже живу в моїх правдах. І з правд моїх на дні душі моїх ворогів до життя повстану!"
Сказав Шайтан:
– „З життя твого зроблять шайтани бич кровавої іронії на твої правди про чисту радість життя. Будеш боротися проти тих, що їх найгарячіше любиш. Безпереривний ланцюг терпінь скреготатиме над тобою скривлення слів твоїх власних. Аж кайдани нужди до білої кості твоєї вгризуться. Буде тебе душити жар власного вогню і серед пустині навіть змії не знайдеш спрагненої твого жару. Давити тебе буде тягар твоїх правд, аж розгнете тебе як золото скупаря. І зішлють на тебе дияволи усі терпіння світу, щоб бичувати тебе бичами найбільш кровавої іронії. А коли зимний піт смерті виступить на твоє чоло, чи і тоді скажеш, що зло не існує?"
Сказав Лицар Сонця:
– „Тоді справді буду найближчий до цієї правди. Але про марні речі ти говорив зі мною. Це навіть труду не варте, щоб ти мені ці речі показував. Хіба, що хочеш піддати мені гордості, щоб побачив я велич моєї борні. Але марна це гордість, тому що прямую до речей ще більших. Якщо направду маєш очі і бачиш, то знаєш хіба, що так званий особистий біль уже помер у згарищах моєї жертви, що я її розпалив на вершинах Срібної Землі."
Сказав Диявол:
– „О, шалений! Не знаєш, яку потугу визвав ти на бій цією жертвою!
О, вернись шалений! Відгреби твій біль із попелу і вложи його назад в твоє людське серце. Бо горе тобі, якщо в тім попелі знайдуть шайтани живі іскри. І не знаєш напевно, які пекла зуміють із них роздмухати. Чи знаєш напевно, де кінчишся ти, а де зачинаються твої браття, твої народи, твої батьківщини твоїх батьківщин?
О, горе тобі, шалений! І нема такої потуги, щоб тобі картини твого пекла могла показати. Бо це ти розпутуєш все пекло твоїм визивом. О, горе тобі, горе!
Коли зблідне пекло перед пеклом, котре ти сотвориш,
коли спливе кров із Альти, Сени і Росі в океан мук і вогню,
коли зжахнеться пекло Умані,
коли загуляють шайтани свій новий танок зради і провокацій, /281/
коли їдкий газ братерських злочинів прожере тобі духа і в зелену їдь його перетравить,
коли сміх шалених затроєних газом буде сповіщати дияволам радість всеістніння,
коли розсміється всепекло з ненависті і помсти,
о, горе тобі, горе шалений, що прагнеш це пекло в душі своїй розпутати, в духа твого втілити!
Радість хочеш побачити? Радість червоних бенкетів споконвічної Умані? Чи маю тобі показувати пожежі, яких шайтани ще розпалювати не вміють? Чи маю тобі показати підлість зради, до якої дияволи не є здібні?
Коли б розвиток корабля останками сил приплив до берега, а брат взяв його на корабель на те, щоб знов його вкинути у бурхливі хвилі...
Коли б хтось із пожару втік і просив про захист, а брат кинув його назад у пожежу на паству вогню,...
таке ще видумали б шайтани.
Але коли лицарі святі, що боряться за справу святу, втікаючи перед катюгами, просипи б про захист самих дияволів, то навіть дияволи не посміли б видати їх катюгам на ганьбу і знущання тисяч разів гірше за смерть.
Бо знають шайтани, що всесвіт дрижить від таких злочинів і грозить загладою навіть пеклу.
Чи маю тобі показати злочини супроти духа, про які не снилося ні Попелеві ні Архидияволові.
О, справді говорю тобі, що тоді ти пекло назвав би ще святістю.
Чи маю тобі показати терпіння Великої Матері твоєї, тисяч разів на хресті розп'ятої?
Чи маю тобі показати, як збудять її шайтани, окрадену серед пекельних вогнів, на нові муки?
А не покажеш мені твоїх сліз, що це ніби сльози блаженності, бо в болю такому уже сліз не буде.
Чи не скажеш тоді, що немає кругом тебе Великого Бога і чи не розпутаєш пекла бунту проти нього?
І скажи мені, кого тоді мав би я назвати Архидияволом?
Чи не тебе, що хотів би заперечити існування зла проти присудів Бога?
Чи не тебе, що розпалюєш жертву проти кари божої і проти природи? /282/
З Божим Бичем хочеш боротися?
Безвлад кармічннх прав хочеш захитати в бігу?
О, шалений! Хто міг би показати тобі такий біль, якого ще нема?
Ти сам його твориш своєю жертвою!
О, шалений! Вернися і відгреби із попелу твій маленький людський біль, бо ти не є досить міцний, щоб божий біль брати на свої плечі."
Сказав Лицар Сонця:
О, дай мені біль найбільший, ще не сотворений, о, дай о, дай мені біль ще не сотворений!..
Хай збліднуть і задрижать всепекла. Справді заглада повисне над ними. Бо біль цей переборю і ціпе всепекло переможу.
Вірю в перемогу!
А зле ти дивився на вічне пекло Умані. Бо не бачив ти, що на червонім бенкеті не забракувало Кобзаря. І не побачив ти з якою потугою його дух проти пекла громи святі як із ваджри кидав. Бо не чув ти, що на тім кровавім бенкеті співав Кобзар натхненну і святу пісню братерства.
Бо не знаєш, що проти духа братерських злочинів постає вічний дух Вернигори, віщуна із роду Вісьвамітрів.
О, дай мені біль найбільший, ще не сотворений, о, дай мені біль всепекол, щоб я міг його заклясти в моїй душі, щоб у борні я його переміг.
А це лож, коли говориш, що це я розпутую всепекло. Бо це ти прагнеш розпутати усі найбільше дикі потуги хаосів, щоб вогонь моєї жертви у грудях моїх погасити. І по цій брехні пізнаю тебе, Шайтане.
О, дай мені біль всепекол, щоб я міг його заклясти в моїй душі, щоб у борні я його переміг.
І ані смерть, ані найжорстокіший біль не зможуть прислонити мені радісної правди, що через мою борню перемагаю пекло, що навіть тоді, коли згину в моїй земській борні, коли затріюмфує ворог і здо, – я на дно пекла зійду, щоб вирвати з твоїх обіймів, о шайтане, душі моїх лицарів, щоб вони могли вернути на світ і через святу борню прямувати до небес вічної Святості Бога Сонця.
І там з ними з'єднаюся.
Вірю в перемогу!"
Сказав Шайтан:
– „Омана, омана, омана! І була б це може гарна омана поета, /283/
якби не те, що сниться тобі якась борня. Хочеш боротися в ім'я омани, а зло і терпіння, викликані цією борнею, будуть дійсністю для інших. Тобі здавалося, що я є дияволом. А чейже не уступив я перед твоїм закляттям. Я не настрашився цього імени. Я – голос твоєї совісти. Оце хочеш викликати борню, якби мало їх було у світі. І хаос борней хочеш ще однією борнею помножити, і це саме є зло! Правдиве, дійсне зло!"
Сказав Лицар:
– „Я сказав тобі вже, що зло є небуттям, оманою омани. Борня із небуттям не може бути нічим іншим як творенням буття, розпросторенням творчої розкоші. Є ростом духа, аж всесвіт і вічність обійме, аж із Богом Найвищим з'єднається.
Моя борня – це віщення радості, це творення радості, це розсонячнення душ радістю божої творчості."
Сказав Шайтан:
– „А однак будеш боротися з шайтаном. І добре знаєш, що він людську прибирає постать."
Сказав Лицар:
– „Тому лицар сонця буде боротися наперед із шайтаном у власному серці, із пристрастями, із темрявою своєї душі, аж. святість у серці почує, аж у вогні святості загартує зброю своїх вчинків, щоб натискові зла натиск добра протиставити."
Сказав Диявол:
– „Отже буде також смерть злих і невірних?"
Сказав Лицар:
– „Справді буде смерть злих і невірних, коли задавити запрагнуть добро і святість. Але ніколи лицар сонця не забуде, що істотою його борні є творчість."
Сказав Шайтан:
– „О, вже сьогодні жаль мені переможених і невірних. Vae Victis!"
Сказав Лицар Сонця:
– „Справді гіршим злом було б для злих, якби вони перемогли. Була би це перемога ненависті, злочину і пімсти. Було би це владою Шайтана на землі. Було би це погубою народів і запереченням творчості божої."
Сказав Диявол:
– „Забуваєш, що ці дияволи на землі то чейже люди, браття твої, о благородний лицарю. А їх панування є також творчістю того, котрого звеш Найвищим, бо як же би небуття могло проявляти /284/ творчість."
Сказав Лицар:
– „Справді, зло не може сотворити буття, бо зло є небуттям. Тільки через слабість і ограничення буття, постає мниме буття зла, як безмір'я небуття незбагненне. Боротися зі злом – це значить боротися із слабістю і ограниченням буття."
Сказав Шайтан:
– „Слова, слова, слова... Назви собі мнимістю мнимості, небуттям, ніччю, обмеженням і чим тільки хочеш, – і коли б ти сам себе мав вбити у цій борні, то однак із чимсь борешся, з якимсь чоловіко-шайтаном, що над світом панувати хоче – а чейже, якщо зло є нетворче, – тоді може воно бути ділом тільки цієї мнимої радісної творчості. Як, отже, хочеш боротися з твором власного Бога?"
Сказав Лицар:
– „Справді, дияволе, ти є оманою найоманнішою. І як такий ти є сотворений Богом.
Так як маляр, щоб проявити ясність своєї душі творить гармонію світел і тіней, послуговуючись також темінню, – хоч темінь не є ні одною з барв, а тільки їх небуттям, – так і Бог Найвищий у великій своїй творчості уживає зла і неправди, щоб могла проявитись правда, добро і краса. І так як у образі мнимість барви стає барвою, – так у світі божої творчості зло, – хоч є мнимістю мнимості, – стає дійсністю, – темним тлом всесвітів, заки щораз містерніше мереживо вічно повстаючого буття всетворчу радість розпромінить, розпотужить, аж всебуття ціле обійме, аж з Богом з'єднається, аж Богом стане.
Справді Бог Найвищий сотворив Диявола, щоб у борні з тобою, котрий єси обманою, могла проявитися дійсність творчої розкоші Вішну.
Справді Бог творить ніщогість зла, щоб проявитися могла його вічність."
Сказав Диявол:
– „Ти хотів би мене переконати, що я, з котрим оце говориш, не існую?!
Ха-ха-ха!... Але подумай, який ти тоді смішака. Чи не нагадуєш лицаря, що боровся із вітряками. Ти ж сто раз смішніший. З якимсь нужденним маревом борешся, немов би ти відганяв невидимі мухи. І говориш, що ця борня є істотою світу. Це справді велика для мене честь. Дякую тобі, що робиш такого великого героя з мене, якого немає зовсім, ха-ха-а!
З мене, котрий є небуттям?! О, подумай тільки блудний /285/ лицарю, чейже мене зовсім немає!" Сказав Лицар Сонця:
– „Якби тебе не було, то я мусів би тебе сотворити. Але ти і снуєш!
Ти є!
Ти є безодня, темінь і ніч. Існуєш саме в моєму серці, як останки моєї невіри, як ледовий панцир, що від вічного вогню божественної розкоші мене розділює, існуєш як болюче обмеження моєї язні – заки вона, всесвіт обійме, небеса обійме, з Богом з'єднається, Богом стане.
Ти існуєш, бо моя слабість скріплює твоє існування. І цим існуванням проти духа звертаєшся.
Ти існуєш! Але згинеш, коли сонце моєї віри у всесвіті розпотужу, коли усі світи, всіх духів і всіх богів до борні проти тебе поведу і в борні цій переможу!
Вірю в перемогу!
Вже відчуваю, що тріскає панцир мого серця,
Вже відчуваю, як сходить у грудях сонце сили, яка сьогодні тебе переборе!
Що в ніщогість, із якої ти вийшов, відійдеш.
Ось знаю твоє ім'я: Ти є слабістю мого духа!
Відійди Шайтане!"
І відійшов Шайтан засоромлений, а Лицар Бога Сонця вирушив у світ, щоб сповістити йому радісну і переможну Євангелію, що зло не існує.
***
Але вернувся Диявол і зайшов дорогу Лицареві Сонця. А був такий могучий, що дрижали гори під його ногами, затемнилося Сонце, а день став як понурий сумерк.
Сказав Диявол:
– „Ось я є!"
Сказав Лицар:
– «Говори Шайтане!"
Сказав Шайтан:
– „Ти переміг блазня, що мешкав у твоєму серці, а здавалося тобі, що ти переміг мене. Справді величезною мусіла би бути твоя слабість, щоб із неї міг повстати я, щоб від неї затемнилося сонце і померкнув день."
Сказав Лицар:
– „Справді величезною є потуга темноти й безвір'я, якщо найпотужніше Сонце Духа в серці людства затемнює. Але справді сильнішою є потуга віри, якщо єдине її золоте зерно може стати /286/ Космічним Сонцем. Ти є Шайтан, з яким я боровся від віків. Пізнаю тебе, що ти є Диявол Космічний."
Сказав Диявол:
– „Не знаєш мого імені. Не маєш влади наді мною. Диявол – це звук порожній і пустий. Як будеш почитати мене і Бога, тоді Бог твій стане Дияволом."
Сказав Лицар:
– „Справді ти є словом порожнім і пустим. Отже знай, що тебе переможу."
Сказав Шайтан:
– „Я тебе не боюся і не прийшов я, щоб з тобою боротися. Бо чим є твоє безсилля супроти моєї потуги. Я прийшов, щоб об'явити тобі мою істоту.
Я є потугою, яку почитаєш і до якої прямуєш як до Бога Найвищого. Я є Богом Найвищим, бо Міць Найвища є у моїй владі." Сказав Лицар:
– „Ти є Диявол Космічний. Ти є Небуттям!" Сказав Диявол;
– „Повторюєш як дитина порожні слова. Я походжу із світів, де влада слів кінчиться. Оце назвав ти небуттям мою істоту. А чи знаєш тайну небуття, щоб могти мене заклясти?
Глянь, ось все, що бачиш, вилонюється з небуття.
Глянь, ось все, що бачиш, потопає в небутті.
З мене все повстає і в мені кінчиться.
Те, що бачиш, це переминаючий момент. Це омана. Це щезливість.
Вічністю є небуття. Існує єдине, вічне, незмінне Найдосконаліше Небуття.
Справді говорю тобі, що Бог Найвищий, в ім'я якого хочеш боротися, є чимсь різним від буття, є Небуттям, є мною.
Зрозуміти Бога, це значить зрозуміти тайну Небуття. Бачиш, що я не твій ворог. Познаки ворожості повстають звідси, що глибшу об'являю тобі тайну від тієї, до котрої ти дійшов. Ось відкриваю тобі мою міць і моє таїнство. Бо розумію, що хочеш получитися зі мною. Ти – момент, а прагнеш погрузитися у Вічності. Але не знаєш, що міць, яка жене тебе до цієї Вічності, є в моїй владі. Це міць Вічного Небуття. Прямуєш туди, де нема ні болізні, ні печалі, лиш вічне тривання в досконалості Небуття. Оце поєднання з Найвищим. Тоді справді станешся Богом, коли у вічності Небуття вічно тривати будеш.
Оце є Бог, якого почитають мої народи. Єдиний, /287/ Найдосконаліший, Вічний, Непочатий. Це є Бог. Це є Небуття, це є я. А ти є стеблом соломи на бурхливих хвилях океанів щезливості і моменту. І ось стебельце соломи хоче мати власне стерно, хоче обняти цілу глибінь океану. Смішно подригуючи серед брудної його піни, хоче власну проявити творчість. Це є ти. Ти є знаряддям, а хочеш зрозуміти замір Майстра. Ти є твором, а прагнеш зрозуміти Творця. І якщо ти спитав би соломку, чим є Бог Найвищий, то вона відповіла би, що Бог – це велика скирта соломи. І ти дитя моменту, смішно підскакуючи, судорожне хватаєшся порожньої піни пустих слів, а маленьку твою розпуку і роздертість нерозумної, б
