Вчення Карла Густава Юнга

Карл Густав Юнг (1875-1961) – швейцарський психолог і філософ культури, психоаналітик.

Юнг народився в родині протестантського священика, його дід і прадід (за походженням німці) були лікарями. Поступивши в 1895 р. на медичний факультет Базельського університету, майбутній учений захопився психіатрією і психологією, з великим інтересом вивчав філософію, теологію й окультизм. Закінчив у 1900 р. університет і зайнявся лікарською практикою та дослідженням шизофренії. Публікації із цієї тематики принесли Юнгу популярність. У 1907 р. відбулася зустріч Юнга із Фрейдом. Незважаючи на те, що до цього часу Юнг уже прийшов до основних ідей своєї психологічної теорії, Фрейд уплинув на швейцарський ученого. Сам Фрейд вважав Юнга своїм кращим учнем, зв’язував із ним майбутнє психоаналізу. Невипадково в 1911 р. саме Юнг обирається першим президентом Міжнародного психоаналітичного товариства. Однак уже в 1912-1913 р. між ученими відбувається розрив: для Юнга стають вузькі рамки фрейдистської теорії. Надалі відносини між колишніми однодумцями настільки загострилися, що Фрейд навіть звертався в суд із вимогою позбавити Юнга права називати власну теорію психоаналізом.

На відміну від Фрейда, Юнга цікавили не стільки переживання дитинства, скільки психологія зрілої особистості. Фрейд зосереджувався на тілі; Юнг намагався пізнати дух людини.

У період між двома світовими війнами Юнг пише основні свої роботи, стає визнаним науковим авторитетом, започатковує один із напрямків у психоаналізі – аналітичну психологію.

До встановлення націонал-соціалістського порядку в Німеччині Юнг спочатку віднісся досить терпимо і навіть із деякою симпатією. Так, за пропозицією нацистів він погодився очолити (1933-1939) Міжнародне медичне товариство психотерапії зі штаб-квартирою в Цюріху, разом з М. Г. Герінгом (двоюрідним братом рейхсмаршала Герінга) редагував психологічний журнал, ініціював обговорення питань про відмінності в расовій психології. Але поступово Юнг перейшов в опозицію до нацизму, цілком відкинувши його ідеологію і практику. Після закінчення війни й аж до своєї смерті Юнг в основному займався науковою працею.

Аналітична психологія Юнга – новий напрямок у психоаналізі, його власні підходи у вивченні несвідомого. Хоча теорія Юнга і перебуває в рамках психоаналізу, її відмінності від теорії сексуальності Фрейда істотні. По-перше, Юнг бере під сумнів гіпотезу Фрейда про первісну орду, вважає її бездоказовою. По-друге, він не схильний наділяти універсалізмом комплекс Едика і розглядати соціальні відносини як його проекцію. По-третє, погляди Юнга характерні антираціоналістичною установкою на відміну від строго позитивістського й детерміністського підходу Фрейда. По-четверте, вчення Юнга включає в собі елементи релігії, окультизму, магії, тоді як фрейдизм принципово атеїстичний. Крім того, якщо Фрейд лише наприкінці життя переключив свою увагу на соціальні питання і спробував дати з позицій психоаналізу культурологічні і філософсько-історичні узагальнення, то Юнг практично із самого початку своєї творчої діяльності займався як індивідуальною, так і масовою психологією.

Юнг (як і Фрейд) практично не зробив наукових відкриттів, спеціально присвячених питанням політики, влади, держави, права. Однак, прагнучи розкрити й аргументувати свої теоретичні положення, він часто вдається до аналізу соціально-політичних подій минулого й сучасності, висловлює у зв’язку із цим глибокі й оригінальні судження. Головним же у психологічній теорії Юнга (стосовно до історії політико-правової думки) є те, що вона дає новий погляд на факти політико-правової реальності. У цьому плані найбільш показові такі роботи Юнга, як “Проблеми душі нашого часу”, “Сучасність і майбутнє”, “Нариси про сучасні події. Психологія нацизму”.

В основі психологічної теорії Юнга лежить розуміння людини як істоти не тільки біологічної, але й у значній мірі духовної. На відміну від Фрейда, що розглядав індивіда винятково з натуралістичної, природничонаукової точки зору, Юнг вважає за необхідне вивчати індивідуальну психіку в контексті загальносвітових культурних процесів. За Юнгом, соціокультурні форми буття людини спричиняють в ній іншу, суспільну природу, яка із часом виявляє себе вже біологічно, використовуючи механізми спадковості. Звідси характерна риса творчості Юнга – прагнення зрозуміти індивідуальну й колективну психологію у взаємопереходах і взаємозумовленості.

Центральне поняття аналітичної психології Юнга – колективне несвідоме. Колективне несвідоме – неусвідомлювана людьми психічна енергія у формі інстинктів і стереотипів сприйняття й поведінки, які успадковуються від покоління до покоління. Колективне несвідоме включає в себе нагромаджений досвід усього людства, містить якийсь генетичний код, що визначає індивідуальну психологію. Найважливішим елементом колективного несвідомого є архетип – термін, що має в Юнга різні значення, часто розпливчасті й неясні. Якщо все-таки спробувати підвести загальний знаменник під міркування Юнга, то архетип у нього – це своєрідна ідеальна, чиста форма, еталон, що структурує чуттєвий і інтелектуальний досвід людини за своїм зразком. Згідно Юнгу, архетип має нематеріальне і доматеріальне походження, його природа ніколи не може бути усвідомлена, але він постійно виявляє себе у виді символічних образів у снах, маренні психічно хворих, міфах, релігійних текстах, магічних ритуалах, мистецтві і т. п. Саме архетипи “відповідають” за специфіку соціокультурних форм (держава, право, релігійні й національні відносини) в різних народів, тому що в кожного етносу в залежності від обставин його формування і розвитку може переважати той або інший архетип. Юнг виділяє такі архетипи як Мати, Батько, Правитель, Священик, Учитель, Тінь, Самість і багато інших, котрі в символічній формі знаменують собою певний стереотип сприйняття й поведінки. Архетипи не несуть якого-небудь морального навантаження, але водночас володіють як творчим, так і руйнівним потенціалом. А оскільки людина перебуває під владою архетипів, вони вносять в її душу відчуття роздвоєності й полярності, непевності і небезпеки, тобто роблять особистість глибоко трагічною.

У світлі теорії колективного несвідомого структура індивідуальної психіки виявляє в Юнга свої, відмінні від психологічної моделі Фрейда, риси і включає кілька елементів: Я, Маска, Тінь, Аніма (Анімус), Самість. Я – це свідомість людини, яка, прагнучи адаптуватися до суспільства і предстати перед ним у найбільш сприятливому вигляді, надягає Маску, тобто особистість починає грати яку-небудь соціальну роль. Маска має потенційну небезпеку, тому що здатна підкорити собі особистість, позбавити її індивідуальності й тим самим зруйнувати. Тінь являє собою сукупність негативних якостей, якими людина володіє, але не визнає своїми (тіньова сторона особистості). Розрив між свідомістю людини і її Тінню веде або до роздвоєного життя, або до перенесення свого злого начала на зовнішній світ, наділяючи його рисами ворога. В обох випадках людина відчуває себе у стані гнітючої роздвоєності, накопичує в собі негативну енергію, так що якщо не вивчати свою тінь, не намагатися усвідомити її, то можливий психічний зрив. Аніма (Анімус) є уявленням про ідеального партнера протилежної статі, виконує функцію психічної компенсації, доповнюючи чоловіче начало жіночим, і навпаки. У цьому змісті людина – істота завжди двостатева (андрогін) і прагне до цілісності. Таким чином, сутнісна риса сучасної цивілізованої людини – роздвоєність між Я і Маскою, Я і Тінню, чоловічим і жіночим началом, свідомістю й несвідомим, внутрішнім світом і зовнішньою дійсністю, що занурює особистість у стан глибокого неврозу, робить її нещасливою та непрогнозованою в поведінці.

Вихід із такого психологічного конфлікту Юнг бачить на шляху руху людини до Самості – центрального архетипу, навколо якого концентруються всі психічні властивості людини. Інакше кажучи, щоб жити нормальним життям, особистість повинна мати контакт як із свідомою, так і несвідомою стороною самої себе. У Самості знімаються всі психічні протиріччя людини, свідомість врівноважується з несвідомим. У результаті самопізнання й оволодіння архетипом Самості особистість стає цілісною, повертає себе самій собі, у душі пробуджується релігійне почуття, що з’єднує людину з Богом і світом.

Написані Юнгом схеми колективної й індивідуальної психології знаходять своє відображення в його міркуваннях про суспільство, політику, державу.

Юнг багато уваги приділяє історії розвитку людства й культури. Як він думає, становленню сучасної людини передувала тривала еволюція, що перетворила її зі стадної тварини в соціальну істоту. В основі руху людства від первісного стада до цивілізованого суспільства лежить лібідо (незмінний інстинкт, психічна енергія), що бере силу від напруги протилежностей (матерії і свідомості, індивіда й суспільства, примітивної природи дитини та її високого спадкового потенціалу). Надлишок психічної енергії, відхиленої від її природного плину, йде на розвиток культури. Головна роль у механізмі переробки надлишкової психічної енергії в явища культури відводиться символові – якійсь ідеї, що виникає в надрах несвідомого шляхом одкровення або інтуїції. Саме символ дозволяє людині опанувати архетипом, перевести його потенціал у творче русло і створити соціокультурні форми. Якщо на ранніх стадіях історії суспільство користується простими символами (талісман, магічний ритуал), то із часом символи ускладнюються, що знаменує собою удосконалювання культури (у тому числі держави і права).

На відміну від Фрейда, Юнг вважає, що першою формою людського колективу був матріархат. Заборона інцесту була викликана не актом батьковбивства (як у Фрейда), а дією особливого еволюційного інстинкту, боротьбою за виживання роду. Починаючи з первісної громади і дотепер людство перебуває під владою двох тенденцій – екзогамної (звертання уваги людини на незнайомий об’єкт) і ендогамної (звертання уваги людини на знайомий об’єкт). Спочатку екзогамія (у формі шлюбу між двоюрідними братами і сестрами) була спрямована на те, щоб скріпити сімейними узами все плем’я; вона стимулювала розвиток особистості й культури. Але поступово екзогамна тенденція привела до однобічної індивідуалізації й роз’єднаності людей, почала справляти руйнуючий вплив на соціальний порядок. Тому на зміну скасованим родинним зв’язкам неминуче мала прийти держава, щоб за допомогою її сили зв’язати індивідів у єдине ціле. Ендогамна тенденція, навпаки, спрямована на збереження сімейних зв’язків і постійно провокує інцестуальні потяги (наприклад, комуни і групові шлюби в сучасних хіпі). Але оскільки в сучасних умовах інцест заборонений, людині залишається задовольнятися тільки духовною ендогамією, що стимулює розвиток її андрогінної природи (поєднання в людині чоловічого й жіночого начал) і веде до досягнення Самості.

Юнг вважає, що розвиток культури, формування індивідуальної свідомості спричинили відчуження людини від природи й колективного несвідомого. Особливо показовим у цьому відношенні є Захід, де за останні 400 років раціоналізація свідомості досягла небезпечної гіпертрофії. Найвищі досягнення науки і техніки створили колосальну напругу між індивідуальною й колективною психікою, зіштовхнувши в руйнівній боротьбі свідомість із несвідомим і прирікши людину на глибокий невротичний стан. Сучасна людина Заходу з її строгою раціоналістичною установкою переконана в тому, що світ і насамперед політичні відносини підпорядковані детерміністським залежностям і можуть бути змінені зовнішніми механічними засобами. Однак життя, вважає Юнг, у своїй основі ірраціональне, спроба підкорити його раціональній волі призводить до краху культури, символів, індивідуальності, і особистість виявляється під владою колективного несвідомого. Хоча колективне несвідоме і є джерелом життя і творчості, людина й суспільство, не вміючи ним керувати, ризикують підпасти під вплив руйнівних властивостей архетипів і тим самим погубити себе. Яскравим прикладом прориву несвідомих сил, що знищують звичні раціональні соціальні форми, було, на думку Юнга, XX століття.

Юнг є одним із тих мислителів, що проаналізували такий феномен XX ст., як суспільства масової культури і його наслідок – тоталітаризм. Суспільство масової культури, вважає Юнг, знищує особистість і тому є безперечне зло, з яким необхідно боротись. Але йому уявляється очевидним, що “лінія фронту” знаходиться не на рівні суспільства, держави, класів або партій, а в самій людині. Конкретна особистість виступає в якості “початку й кінця” всіх суспільних відносин, джерелом соціальних лих і водночас засобом їх усунення. За Юнгом, усі політичні конфлікти – наслідок нерозв’язаних конфліктів душі кожної окремої людини. Звідси висновок: щоб покінчити із соціальними катастрофами, індивід має вирішити свої внутрішні психологічні проблеми. Тим самим Юнг покладає величезну відповідальність на людину за стан справ у суспільстві. Моральна, відповідальна, розумна особистість – єдина можлива основа соціального благополуччя. Із цих позицій Юнг і аналізує суспільство масової культури.

Характерною рисою суспільства масової культури є, за Юнгом, усеосяжна політизація громадського життя. Політична ідеологія виникає як компенсація за втрату гармонії свідомості з несвідомим, як результат придушення й ігнорування несвідомого, як сублімація ірраціональних потягів. Повна відмова від контакту з несвідомим, тотальна раціоналізація суспільних відносин призвели до засилля політичної ідеології, суть якої полягає в ідентифікації індивідуальної свідомості з колективною. Розчинення особистості у групі, втрата індивідуальності породжує феномен “масової людини” й “масової душі”. Основною потребою “масової людини” є участь у політиці, що диктується несвідомим відчуттям глибокої внутрішньої дисгармонії, прагненням зняти свій невроз зовнішньою активною поведінкою. Відповідно, чим сильніший невроз, тим більше політична активність. Масовий невроз приведе до масового психозу і масової психічної епідемії, тобто до створення політичного руху. Концентруючи в собі сили колективного несвідомого й водночас не контролюючи їх (раціоналізм їх не визнає), політичні рухи концентрують усередині себе величезний психічний заряд, що за будь-якої події, яка виводить з рівноваги, вибухає руйнівною поведінкою мас.

Механізм утворення тоталітарного суспільства Юнг розглядає з використанням понять “психічна інфляція” і “психічна дефляція”. Психічна інфляція – це результат ідентифікації носіїв влади (індивіда або соціальної групи) із силами колективного несвідомого. Внаслідок психічної інфляції той або інший суб’єкт політичного життя вдається до самообману, вважаючи що відкрив у собі дію архетипів (насправді цього не відбувається), що додає йому колосальної сили і впевненості в собі. Точкою відліку психічної інфляції виступає комплекс неповноцінності. Індивід (або соціальна група), відчуваючи свою внутрішню ваду і прагнучи її компенсувати, наділяє себе надлюдськими якостями, що, у свою чергу, ще більш підкреслює нікчемність даної особистості й вимагає нової компенсації. Виникає порочне коло: зростаюче почуття неповноцінності викликає страх утратити владу, розвиває параноїдальну підозрілість до всіх можливих політичних конкурентів, що вимагає ще більш енергійного зміцнення особистої влади. Так установлюються тиранія й тоталітаризм.

При психічній дефляції почуття неповноцінності належить уже підвладним, котрі переносять сили несвідомого на вождя. Відчуваючи себе неспроможними, далекими від політики, маси, проте, ховають у собі несвідоме прагнення влади, що знаходить своє угамування через механізм ідентифікації з вождем. Чим сильніше почуття неповноцінності, тим більш могутньої влади будуть прагнути підвладні. Тиранічна влада, що стимулює за допомогою насильства комплекс неповноцінності мас, створює тим самим ґрунт для ще більшого насильства. Потенційний потяг мас до влади виливається в повстання проти тиранії, якщо процес ідентифікації з вождем закінчується.

Поряд із психічною інфляцією й дефляцією Юнг виділяє такі феномени, як мана-особистість й мана-рух, тобто такі особистість або рух, що дійсно оволоділи тим або іншим архетипом і об’єднують на його основі все суспільство. Так, наприклад, до мана-особистості він відносив Наполеона і Лао-цзи. Але Юнг так і не зміг виробити ясного бачення із цього питання. Він зізнається, що практично відрізнити психічну інфляцію (або дефляцію) від мана-особистості й мана-руху украй важко. Дійсно, якщо психічна інфляція – це тільки помилкове припущення про зв’язок з архетипом, то як тоді пояснити стійкість і міць тоталітарних режимів. Адже з позицій самого Юнга поява тоталітарних суспільств і є результат дії колективного несвідомого.

Особливу роль у суспільстві масової культури грає Тінь – невизнана негативна сторона раси, нації, соціальної групи. Для масового суспільства характерно заперечувати в собі зло, виправдувати себе і покладати відповідальність за прояв соціальної патології на інші держави й нації. У масовому суспільстві Тінь інстинктивно витісняється в підсвідомість, що робить його психічно хворим: таке суспільство постійне створює собі зовнішнього ворога, з маніакальною енергією прагне до конфліктів і руйнування. Свій невроз масове суспільство зживає за допомогою воєн і революцій.

Найбільш яскраво масове суспільство виявляє себе, каже Юнг, у сучасній державі (як тоталітарній, так і правовій), яка стала самодостатньою і перетворила особистість у свою функцію. Взаємини сучасної держави й людини перебувають під владою архетипу Батька (Матері): індивід схоже до дитини зі страхом і благоговінням відноситься до держави, що говорить про відсутність у нього зрілості й відповідальності. Держава, придушуючи потяги людини, робить її психопатичною і штовхає до насильства (наприклад, до терористичних актів). Як думає Юнг, основна тенденція сучасності – прагнення до тиранії, що наочно проявилася в комуністичній Росії й нацистській Німеччині. Не хвалить Юнг і західну демократію, яка, на його думку, спирається на знеособлених людей, готових віддатися будь-кому зі свого середовища. Проте демократія, на його погляд, більш бажана, ніж тоталітаризм, і ось чому. Він визнає, що для людини природним є стан війни, досягнення повного й абсолютного миру (у тому числі соціального) неможливо і навіть шкідливо. Спроба встановити остаточний мир призведе до найсильнішого придушення потягів людини, нагромадить величезний негативний заряд, що рано або пізно закінчиться загальною війною. Демократія саме і є ефективним способом перетворення і зрівноважування агресивних інстинктів. У цьому змісті Юнг характеризує демократію як хронічний стан помірної громадянської війни й анархії.

Крайнім проявом деградації західних суспільств став, за Юнгом, німецький націонал-соціалізм, що дав негативний приклад зневаги колективним несвідомим. Незважаючи на те, що Юнг почав аналізувати психологію німців ще із часів Першої світової війни, він довго не міг визначитися у своєму ставленні до націонал-соціалізму: чи це мана-рух, що свідомо керує архетипами, чи це – прояв психічної інфляції. Що проглядалося явно у ставленні Юнга до нацистів, так це його примітивний егоцентризм європейця. Так, у 1938 р. він дав інтерв’ю одному з американських видань, у якому рекомендував Заходу спрямувати агресію Німеччини на Росію. На питання про те, що буде в цьому випадку з Росією, Юнг цинічно відповів: “О, це її власна справа. Для нас важливо тільки, що це врятує Захід”.

Войовничий расизм у Німеччині був викликаний, за Юнгом, двома основними факторами: по-перше, комплексом неповноцінності німців і, по-друге, пробудженням архетипу Вотана – німецького язичницького бога.

Як відзначає Юнг, комплекс неповноцінності в німців має історичну основу. Німці занадто пізно з’явилися в Дунайській долині, вони спізнилися із заснуванням імперії і захопленням колоній. Коли німці утворили єдину державу і побачили, що багатства вже розподілені, вони образилися і стали заздрими. Німецькі племена, перебравшись зі Сходу на Захід, так і не стали повноцінними європейцями, вони далеко ще не відірвалися від варварських коренів, їхній рівень розвитку відповідає підлітковому вікові. Підліткова психологія німців – джерело їхнього почуття неповноцінності і схильності до психопатії. Німеччина, стверджує Юнг, завжди була країною психічних катастроф: Реформація, селянські й релігійні війни. Відповідно до підліткового ступеня розвитку для німецької нації характерний прихований гомосексуалізм, часткове усунення Аніма (жіночий архетип у психіці чоловіка), що провокує невротичну агресію. У німців, як і в підлітків, украй нерозвинена емоційно-почуттєва сфера життя. Даний недолік компенсується, з одного боку, пристрастю до витончених інтелектуальних побудов (філософія), а з іншого боку – антисемітизмом, тому що євреї, будучи почуттєво розвиненими, мимоволі підкреслюють неповноцінність німців. Німці – люди з несвідомо заниженою самооцінкою, невпевнені в собі, відкіля береться їхня манія величності, прагнення стати нацією панів, бажання продемонструвати світові свою дорослість. У цьому плані організоване знищення людей можна розглядати як підлітковий епатаж, спробу звернути на себе увагу й у такий спосіб піднятися в очах інших народів. До розряду підліткових комплексів відноситься і підвищена сугестивність німців, неусвідомлене бажання знайти собі авторитет в особі вождя.

У стані психопатії, викликаної комплексом неповноцінності, німецька нація, думає Юнг, ідентифікувала себе з надлюдиною, включивши тим самим механізм регресії до архаїчних глибин свого несвідомого. Безпосереднім представником колективного несвідомого німців став архетип Вотана – язичницького бога бурі й шаленства, що викликає пристрасть до війни. Зокрема, архетип Вотана прочитується в нацистській свастиці – обертовий хрест, що утворює вихор з напрямком руху в ліву сторону (у буддійській символіці – до підсвідомого). Вотан, що пробудився, прорвав тонку плівку християнської етики і потягнув німців у безодню хаосу й руйнувань. Свідомість німців не змогла витримати натиск Вотана, виявилася нездатною підкорити собі сили колективного несвідомого і була ним поглинена. Підсумок дії некерованих сил несвідомого – загальна катастрофа.

Досить неоднозначним є ставлення Юнга до Гітлера. З одного боку, він, мабуть, підкоряючись загальноприйнятій моралі, бачить у феномені Гітлера типовий приклад психічної інфляції: роль фюрера грає дрібна і слабка людина, у якої на тлі власної бездарності розвилася психопатія у формі істерії. Але з іншого боку, виходячи з міркувань Юнга, можна зробити висновок, що Гітлер – усе-таки мана-особистість, що очолила мана-рух. За його власним зізнанням, спочатку Гітлер справив на нього сильне враження. На думку Юнга, Гітлер – знаряддя сил несвідомого, він, як усякий справжній вождь, не веде, а ведений. Гітлер уособлює собою Тінь німецької нації, але водночас є символом її кращого майбутнього; він – дзеркало несвідомого німців, його рупор. Влада Гітлера не політична, а магічна, він не керує Німеччиною, а лише витлумачує загальний напрямок подій, він – пророк, якого важко обдурити в політиці. В особистому плані Гітлер нечестолюбний і асексуальний. Витиснута сексуальність Гітлера стосовно жінки обертається любов’ю до Німеччини, що і є його єдиною і справжньою пристрастю. І нарешті, Юнг робить висновок, що викликає як мінімум здивування: оскільки Гітлер виражає несвідоме німців, він і є сама Німеччина, сам німецький народ.

Після закінчення війни Юнг був досить чітким і категоричним у оцінці “німецької катастрофи”. Він вважає, що, хоча німці – це скоріше хворі, аніж злочинці, вони всі до одного несуть відповідальність за вчинене. Оскільки колективне несвідоме поєднує німців у єдине ціле, вони мають визнати за собою саме колективну провину, а не тільки провину окремих військових злочинців. Будь-яка спроба когось простити або применшити злодіяння має визнаватися як прагнення реваншу. Психічне здоров’я німців може бути досягнуто тільки шляхом щирого покаяння. Але Юнг на цьому не зупиняється: тому що націонал-соціалізм є прояв загальноєвропейської хвороби, провину за те, що сталося мають розділити всі народи Європи.

У зв’язку з “німецьким випадком” Юнг висловлює деякої думки про нації, що звертають на себе увагу. Наляканий дією сил колективного несвідомого, він бачить у кожній нації потенційне джерело небезпеки. Нація, за Юнгом, це монстр, що у своїй поведінці керується нижчими тваринними інстинктами, має сугестивність печерної людини, підозрілість і злостивість дикуна. У нації не може бути честі, вона не у змозі дотримати слова. Моральність її державних діячів не перевищує (за рідкісним винятком) рівня твариноподібної моральності мас. Оскільки великі нації припускають великі катастрофи, то Юнг – за малі нації.

Отже, поява масового суспільства, придушення особистості, руйнівні революції і війни – закономірний підсумок духовного розвитку Заходу, результат ігнорування ним несвідомого. Але соціальні катаклізми XX ст. мають, за Юнгом, і позитивне значення: вони змусили західні суспільства розчаруватися в однобічному раціоналізмі, політичних ідеологіях і звернутися до свого несвідомого. Не випадково, відзначає Юнг, на Заході росте інтерес до духовного досвіду Сходу, розширюється захоплення спіритизмом, астрологією, теософією, йогою, парапсихологією. Сучасний етап у розвитку людства нагадує Юнгу епоху падіння Римської імперії і народження християнства, коли був знайдений новий символ (Христос), який перевів енергію несвідомого в більш досконалі соціокультурні форми. Як видається Юнгу, він відкрив новий основний символ сучасності – мандалу (використовуваний у східної езотеричній культурі символічний малюнок, що зображує або квадрат усередині кола, або коло усередині квадрата). В інтерпретації Юнга мандала являє собою психічний образ архетипу Самості – гармонійної цілісності свідомості й несвідомого. Кожна людина зобов’язана перебудовувати свою душу відповідно до цього символу, що дозволить їй захиститися від руйнівних сил архетипів, навчитися керувати несвідомим і стати справжнім творцем своєї долі.

Таким чином, аналітична психологія Юнга, яку він називає “західною йогою”, “алхімією XX століття”, покликана, не багато, не мало, стати ідеологічною базою соціального реформаторства. Але уявляється, що за всієї оригінальності вчення швейцарського психолога, воно в загальному і цілому залишається черговою малопереконливою міфологемою.