Спалене гніздо

(Редактор)

"Я ніколи не дам тобі те, чого дати не зміг"

Убитые Рэпом

На столі стояла на чверть порожня пляшка віскі та стакан, на дні якого все ще залишалося небагато гримучого напою. Все інше — не цікавило, все інше — набридло, все інше — пафосом задурманювало голову і лежало на підлозі.

Чоловік взяв скляний дозатор та почав розглядати алкоголь, що повільно тікав від однієї стінки стакану до іншої з відблиском, який вже давно його хвилював. Що в ньому ховалося? Якась таємниця? Якась правда, що втиснулася в залишки ячмінного напою?.. Він зіжмурився, уважно вдивляючись у цей дивний дурман розуму, та істина не відкривала свого лиця, а все ховалася за маскою грайливої підступності, що майже відкрилася, але знову зникла за кулісою свідомості.

ЇЇ не було... ЇЇ не було ні поруч, ні в кімнаті, ні в будинку, який вже так остогид її відсутістю... Чоловік спокійно розтиснув пальці, дивлячись на настінний годинник, що вже показував пів на п'яту. В кабінеті пролунав звук розбитого скла, а погляд все слідував за стрілками. "Треба буде купити ще таких, вони красиво б'ються", - пролунало в його голові і зникло тихим відлунням в кімнаті. Важко вставши з-за столу, головний герой, не поспішаючи обійшов його з лівого боку, й мимовільно подивився на задню стінку рамки з фотографією, яку знав без пам'яті, кожен міліметр якої снився вночі... Огорнувши її лагідним поглядом й загадково посміхнувшись, він припідняв руку та торкнувся вказівним пальцем гострого кутика рамки, й, ніби скрадаючись, повів ним по ребру... Один рух активізовував стільки вулканів спогадів, відбитків у пам'яті, що з кожним міліметром ставало все складніше просто торкатися до цього шматка пластмаси з фотографією, та чоловік знущаючись з себе, вів все далі й далі. Нижня губа задрижала від внутрішнього напруження й довелося її не на жарт притнути зубами, бо ж зовнішня стриманість завжди була важливішою за будь-які емоції. Десь на половині "шляху" задрижала рука і, щоб це стримати, він різко зігнув палець, але не витримавши, штовхнув рамку так, що вона впала фотографією до столу... Пауза. Нічого не сталося. Ніхто не задзвонив у дзвінок, мобільний й далі не подав ознак життя... Головний герой закрив очі, його лице наповнилося болючою гримасою... ЇЇ НЕ БУЛО!!!!!!!

Ненависна річ полетіла в шафу з книгами та, розбивши скло, зі дзвоном впала на підлогу. Все здавалося не реальним, без жодного сенсу чи змісту... Всі ці речі набридли, дістали, тхнули перецвілим пафосом... А все чому?.. Тому що її не було...

Він взяв рукою за підставку плоский монітор свого домашнього комп'ютера та з усієї сили кинув в підлогу. Емоції не могли знайти собі місця в середині, вони блукали звичним алкогольним коктейлем в крові, розпікаючи ще не кремовані частинки душі... Чоловік засміявся. Таким тихим істеричним сміхом... Бо вона ж знала, що він чекає її й піниться в цьому проклятому будинку, п'є віскі й б'є стакани, якщо її довго немає вночі... "Щоб ти здохла, стерво!!!", - пролунало в голові, і йому вже стало абсолютно на все наплювати... Головний герой, не жаліючи кінцівки та сил, вдарив великий коричневий глобус, що з вельможною значущістю впав десь на Америку, проламавши її картографічний прототип. Далі чолов'яга побачив вазу, яку вона давно подарувала на якесь дурнувате свято і яка, на його думку, зовсім не пасувала до інтер'єру кабінету. "Чому спогади так б'ють?", - подумав він й знову, тихо істерично засміявшись, підійшов до шафи й, взявши бридку річ, шпурнув її в паркет, що аж той скривився від болю... А ця шафа з його напрацюваннями?! Чим ця річ заслужила стояти у його кабінеті?! Це ж зовсім не те, чим він хотів би займатися, "шафа сорому" - ось її справжнє ім'я!

Закований у залізні кайдани суспільства, став збоку й, вхопившись за неї та приклавши немало зусиль, перехилив архів з пафосним глянцевим лайном. Падіння відбувалося ніби при сповільненому показі, та сильний гуркіт змусив чоловіка отямитися.

Редактор відчув себе смертельно спустошеним й повністю розбитим. Він стомлено поплентався він до свого великого м'якого крісла з темно-коричневою шкіряною оббивкою, оминаючи різний непотріб на підлозі. На робочому місці чоловік знову налив собі колекційного віскі у новий стакан, кинув туди льоду та з філософськими думками про життя почав розпивати його.

Турочка повільно підігрівалася на маленькому вогні, в спокусі рознести аромат напою на весь будинок. Редактор тим часом заховав великий бутиль з мінеральною водою в холодильник та витягнув фільтр зі стерильною ватою з кухонної шафи. Всі рухи були автоматизовані до найменших дрібниць, ніби монотанець, який танцівник виконував на публіку щодня, без пам'яті знаючи кожен рух. Далі чоловік підійшов до плити й повільно, але витончено зробив ложкою два кола за часовою стрілкою, помішуючи енергетик з елітних сортів. Потім налив в філіжанку гарячої води, струснув її та вилив вміст в раковину й знову підійшов до мідної джезви, помішав та, як за сигналом, зняв з вогню. Напій пашів благородними запахами, вимагаючи від господаря такого ж відношення. Чоловік замислився над цим, але й не думав йому відмовляти, тому що ця маленька чорна пристрасть з'явилася в нього вже дуже давно.

Профільтрувавши трунок, додав туди трішки бджолиного меду та лимонного соку й ранкова кава була готова. Прибравши все на кухні, головний герой задоволено вмостився на дивані біля вікна та почав споглядати за вікном приміський зимовий пейзаж.

Його думки закрутилися навколо роботи і справ пов'язаних з нею: наради, кількох важливих зустрічей, верстки номеру, яка сьогодні мала в нього з'явитися задовго до наради, переговорів з престижним брендом, який хотів розмістити в них свою рекламу за не маленькі гроші та інших питань, які не могли чекати вирішення. Та не встиг редактор заглибитися у свої думки, як пролунав дзвінок, який сповіщав про виклик з домофону. Поставивши філіжанку на стіл, він впевнено пішов в коридор, відчуваючи безмежну байдужість до тієї, що дзвонить, зняв слухавку та підніс до вуха.

- Впусти мене, - пролунало з динаміка тоном стомленого ніжного наказу.

Головний герой натиснув кнопку та поклав пристрій на місце. Чолов'яга був спокійним, як море після бурі, що не мало анінайменшого натяку на те божевілля, що творилося ще кілька годин назад, а залишилося тільки в пам'яті людей, які його пережили.

Доки редактор мив за собою філіжанку та джезву, вона вкрила своїми слідами двір, проклавши шлях до будинку, зайшла в нього й почала знімати з себе верхній одяг. Апатія в коктейлі зі спокоєм були замість крові, та поступово ця суміш почала наповнюватися ненавистю до тієї, яка любила шматувати його серце пилочкою для нігтів.

- Де ти була? - запитав він, спершись на стіну, схрестив руки й почав уважно споглядати за нею.

- Ай, - махнула вона рукою і продовжила знімати взуття.

- ДЕ ТИ БУЛА???!!! - закричав він на неї не своїм голосом, ставши рівно й опустивши донизу верхні кінцівки. Вона злякано глянула на нього та вже невпевнено продовжила знімати взуття.

- В клубі... - нервово відповіла вона.

- В якому? - ненавистно запитав він, продовжуючи піднімати напругу.

- В «Алісі».

- Брешеш.

Вона нарешті зняла другу туфлю й занепокоєно поглянула на нього. Їхні погляди зустрілися та зійшлись у двобої: він хотів щось розгледіти в її очах, а дівчина не хотіла нічого показати. Та боролися вони не дуже довго, тому що вона, не витримаши, відвела погляд в сторону й швидко попрямувала до ванної.

- Ти була на вечірці в «Меридіані» і звідти пішла з якимось «татковим синочком» - сказав редактор їй у слід, зневажливо виділивши останні два слова.

- Ну і? - відповіла вона якомога буденніше, закриваючи двері на замок та погано приховуючи здивування від того, що він володіє цією інформацією.

- Ти казала, що просто будеш з подругами! - крикнув він до дверей.

- Ну і що? Я не можу з кимось іншим провести час? - запитала вона вдаючи звичайний буденний тон, та хвилювання видавало її. Дівчина знала, що йому нічого не вартувало вибити ці двері... А ось що буде далі — ніхто не міг передбачити.

- В тебе є я!!! - закричав він, стукнувши двері, й від безвиході сперся на них.

- Це нічого не змінює, - холодно відповіла вона. - Ми ж там... не одружені, не зустрічаємось...

- Ми зустрічаємося! Ми зустрічаємося, чорт забирай! - грюкнув чоловік ногою по деверев'яній перепоні, яка розділяла їх і сперся вже об протилежну стіну. Погляд втупився у стелю і говорити більше нічого не хотілося. Головний герой відчув, як в душі відкривалися й кровоточили рани від щойно сказаного нею і, щоб втамувати біль, він гордо ковтнув слину та з усієї сили вдарив кулаком в стіну ванної, яка не давала йому її розірвати. Дівчина злякалася. Сам господар присів і стис руку вже від фізичного болю та видавив з себе лиш мовчання.

Минуло кілька хвилин. Пальці боліли доволі сильно й нижні кінцівки почали терпнути, тому головний герой спочатку впав на коліна, а потім вже повільно встав на ноги та промовив з усією ненавистю, яка була в нього в середині:

- Забирайся звідси!!! - та пішов в кабінет до бару.

Його більше не хвилювала жодна річ на цій грішній землі... Ні до смерті налякане дівчисько, ні гармидер в кімнаті, ні наслідки його відсутності на роботі. Адже все можна вирішити за гроші…

Відкривши бар, чоловік взяв стакан та пляшку горілки, відкрив її й почав наливати, не знаючи міри. Коли той наповнився, головний герой поставив пляшку й взяв дозиметр та почав судорожно пити з нього. Спирт болісно обпікав рот та стравохід, доки не потрапляв у шлунок, де випромінював тепло, створюючи враження, що воно лікує душевні рани. Зробивши з три ковтки й не допивши все, він кинув стакан в підлогу, де той дзвінко розбився, даючи насолоду господарю свята. Закривши очі та піднявши голову доверху, головний герой знову й знову прокручував цей чарівно-нервовий звук в голові. Алкоголь підігрівав кров, вона струменіла по канальцях, підігріваючи м'язи, органи, поступово проникаючи в мозок та свідомість, притуплюючи відчуття. Він стояв так деякий час, відчуваючи очікуване полегшення, й до його вух донеслося, як вона відкрила замок, а потім й двері й швидко перебігла в їхню спальню.

Зараз він міг її позбутися... Це було просто як ніколи: викинути її зі свого життя, як ганчірку, яка вже давно відслужила своє й заважала господарю. Редактор сів в своє крісло з блаженною посмішкою та час від часу стискав кулак, яким намагався їй щось довести об стіну. Він нагадував собі зараз власну ж душу, яка позбулася внутрішнього болю, крововиливу, нагноєння, в кінці кінців, та могла жити далі спокійно.

Через 15 хвилин дівчина вийшла зі спальні, тягнучи за собою його ж валізу на колесиках в коридор. Йому остаточно стало зрозуміло, що вона таки забирається звідси й прийнявся святково пити далі розпочату ним пляшку.

Чоловік тріумфував — вона йшла. Всі ті розбиті речі здавалися виправданою ціною за щастя, якого він вже так давно чекав, вони доповнювали фінальну картину епопеї, яка продовжувалася вже пів року. Навіть ті журнали, які зневажено валялись на підлозі не здавались йому вже такими поганими й гидкими, як звичайним людям своєю надмірною пафосністю... Все в його житті мусило ставати простішим.

- Я йду! - вдягаючись крикнула вона з коридору.

- Бажаю успіхів! - явно екзальтуючи, голосно промовив він.

Далі ніхто нічого не казав. Він дивився на пляшку, явно прагнучи розбити й її, тому, що емоції переливалися через краї, радість, яку господар так давно чекав, нарешті знайшла його та з надлишком переповнювала сутність.

- Я забрала твою валізу!

- Ну то й сама забирайся, мені валізи не жаль!

Знову пауза.

- Знаєш, а мені не було з тобою добре, навіть не знаю, чому раніше не пішла.

- Ну і чому ти раніше не пішла?.. - з іронічним сарказмом крикнув він.

- А ти, ти... Ти нікчемний в ліжку! - крикнула вона, явно не знаючи що сказати.

Його це не зачепило. Байдужість, зневага, радість перемоги переповнювали душу й до слів тієї дурепи йому вже більше не було діла... Та перемогу потрібно було остаточно закріпити, а то ще й познущатися, посміятися за біль, який вона йому завдала. Редактор встав, пройшов по кабінету, оминаючи наслідки нічних бомбардувань, спустився сходами й пройшов в коридор, де його чекала розправа.

- А пам'ятаєш ту ніч за містом, коли ти взяв мене на якусь зустріч і ми залишилися ночувати в тому готелі? - запитала вона вдягаючи сумочку собі на плече. - Нічні вогні, місяць, балкон... - сказала вона, додаючи солодкого присмаку своїм словам.

Він переможно всміхнувся. Ці недопалки в пам'яті зігріли його та... нічого більше.

- А не забув те, що було в Італії?.. - вона продовжувала говорити, а він все заглиблювався в спогади. - А що ми виробляли в твоєму автомобілі на узбіччі траси.... - рівень глюкози в словах в сотні разів перевищував норму й удар прийшовся прямо по серцю.

- Перестань!!! - крикнув він, перебивши її. - Я до тебе нічого не відчуваю, Катя, чорт забирай, нічого не відчуваю! Йди звідси, прошу, йди звідси, щоб мої очі тебе не бачили!

Та все ж таки щось заворушилося в ньому. Чоловік розвернувся до стіни і вперся в неї головою. Потрібно було відпускати її зараз, саме в цю мить, тому що далі він так не витримає... Нічого не змінитися, він це прекрасно знав, вона буде ходити з іншими, а повертатися до нього, щоб брати гроші та гвалтувати серце.

Почуття в неї давно минули, редактор це розумів, та зізнатися в цьому в нього не вистачало сміливості, навіть самому собі; він боявся прошепотіти ці слова та зробити висновки. Рожеві окуляри одягнені: можна жити далі, тепло з фантазії накладати на реальне життя та бути ніби щасливим. Така схема його раніше влаштовувала. Та зараз механізм не спрацьовував, щось заклинило, одне рожеве скельце випало з оправи, частково привідкривши реальність. Чоловік зрозумів, що зараз він не має їй піддатися, викинути «за шкірку» звідси й не знівелювати шансом на бажану пустку.

Раптом господар відчув її руки на талії й те, що вона притиснулася своєю шубкою до його спини. Її одяг моментально зігрів його та над вухом пролунав її голос.

- Та я йду. Мене тут більше нічого не тримає. Та й ти не хочеш мене бачити... - сказала вона, вдаючи маленьку ображену дівчинку.

- Та, розумієш, все залишиться так само, - головний герой розвернувся до неї лицем, - ти й далі будеш транжирити мої гроші й спати з ким попало.

Вона пустила гуляти руку по його сорочці, збуджуючи тіло, та в мить перестала, щоб він не зміг отримати насолоди.

- Мене вже має чекати таксі... - сказала вона награно-заклопотаним тоном. - Вибач, мені треба йти... - сказала Катя, розвернулася й діловито пішла до валізи.

За ці секунди щось перевернулося в середині на 180 градусів. Тиша погляду, стомлені обійми, нічні трапези і всі ті речі, про які вона так безсоромно нагадала, вдарили в найвразливішу точку й отрутою покотилися по тілу. Серце билося скажено, мозок вже не знав що й думати, та примарні спогади вплинули на почуття, зробивши миттєве фатальне рішення. Чоловік, не думаючи, побіг до виходу й закрив собою двері. Ножові поранення, завдані щойно, кровоточили занадто сильно, щоб він міг спинити це...

- Нікуди ти не підеш. - проричав він. Його погляд був скажений, відпускати дівчину йому вже не хотілося.

- Дай мені вийти. - гордо промовила вона.

Чоловік стояв мовчки.

- Дай вийти! - крикнула вона прямо йому в лице. Він же стояв нерухомо.

Коли нічого не змінилося вона почала бити своїми маленькими кулачками по його грудній клітці намагаючись зрушити цю кам'яну брилу. Він же, не дозволяючи дівчині кудись піти, замкнув її в своїх руках так, що вона вже не могла нічого зробити. Вони зустрілися лицем до лиця. Та володарка його серця не бажала миритися з таким станом речей і вислизнула з його пастки, присівши й відійшовши назад. Коли вона встала, то крикнула йому в обличчя:

-Я не твоя іграшка! - й дала сильного ляпаса.

Він ж кинувся її цілувати. Катя спочатку трішки опиралася, та потім й сама прилинула до нього з великою силою. Чоловік квапливо зняв з неї шубку й ніжно обійняв, не перестаючи палко цілувати. Вона почала розстібати його сорочку й їй довелося відірватися від його губ, щоб опустити голову й чим швидше позбутися лахміття. Він ж поглянув на її волосся й зрозумів, що вона все ж таки тут. Пристрасть переповнювала його, вона не відпускала і чоловік й далі поринув в її поцілунки.

Редактор переніс її до спальні. Там вони продовжили трапезу, відчуваючи тепло одне одного, знімаючи зайвий одяг та насолоджуюючись давно не баченою палкістю почуттів. Він скинув з неї кофтинку й прийнявся цілувати її оголене тіло. Вона ж отримувала насолоду та також кидалася до його губ, впиваючись в них з лютою пристрастю. Це можна було назвати танком двох диких звірів, що вп'ялися одне в одного, немов після зимової сплячки.

Вони лягли на постіль, продовжуючи виражати свої почуття у формі дряпання спин й слідів від зубів на тілі. Її губи торкалися його ніби кішки, яка вся і повністю гралася зі своєю приманкою, надмірно виставляючи свої почуття на показ. Катя навіть ричала, настрожуючи редактора, тому, що вона раніше цього не робила. Та й коли вона все ще мала до нього хоч які, але почуття, вони кохалися інакше...

Чоловік закрив на секунду очі. Щось в середині почало дуже голосно кричати, горіти, пекти, що це все не правда, брехня, витівки байдужої стерви, яка просто хотіла залишитися в цьому кублі під його крилом. Від усвідомлення ситуації захотілося просто розірвати голосові зв’язки, щоб хоч трішки стало легше, та піднявши повіки, він завмер і з болем поглянув їй у очі. Королева брехні не очікувала цього й все ще кілька секунд награно брехала, а потім, відчувши щось не ладне, глянула на нього. Редактор пронизливим поглядом бурив дзеркала її душі, які все лицемірили та лицемірили. Спіймавши його погляд, дівчина зрозуміла, що підступний план розкрито...

Він зліз з неї та плюхнувся спиною на широку постіль. Білосніжна стеля плювалася в нього своєю простотою, протираючи від великого шару пилу свідомість. Головний герой ледь помітно всміхнувся. Все стало на свої полички: книги, розставлені за алфавітом, рожеві окуляри розбилися об її кам'яне тіло, якого він більше не хотів. Катя дивилася на нього мало що розуміючи, та побачивши, що він ще й починає сміятися, подумала, що дах його вже остаточно залишив.

- Андрій, ти чого смієшся? - запитала дівчина, недовірливо споглядаючи на нього.

- Можеш йти, для тебе тут немає більше місця... Та й я тебе вже навіть не хочу,- сказав він та щиро засміявся все ще дивлячись вгору.

Вона поглянула на нього та звідкись в неї з'явилося відчуття, що він зараз почуває себе щасливим. Виглядалало це на щось подібне, та в якісь дивній формі...

Катя встала й почала швидко вдягатися, споглядаючи на його лице, яке всміхалося комусь невидимому та, не маючи більше жодного наміру залишатися, не затримуючись, вийшла.

Редактор, як дитина, простягнув руки над головою поклавши їх на ліжко не переставав задоволено всміхатися. Він таки встояв проти тієї стерви, яка не відпускала його, й був вільний як птах, що вирвався з клітки та відчув смак свободи.

- Спалене гніздо... Птах вільний... - сміх пройшов через його тіло. - Та свобода пахне пусткою... - сказав чоловік й з посмішкою повільно закрив очі.

На цей раз Катя зібралася, не промовивши ні слова, та зникла за порогом, тільки гримнувши дверима. Їй не було куди йти і вона не мала жодної думки, де їй можна було б переночувати, але це вже нікого не хвилювало...

Серпень - жовтень 2010 року.