Хід заходу

Великий Кобзар українського народу

Мета: згадати біографічні сторінки життя Тараса Шевченка; вшанувати

пам'ять великого Кобзаря; розвивати творчість, акторські,

дикламаторські здібності учнів, пам'ять, формувати уміння триматись

на публіці; виховувати любов та повагу до творчої спадщини

Т.Шевченка, його вагомий внесок у розвиток української літератури

Форма проведення: бесіда

Хід заходу

(У центрі портрет Тараса Шевченка, виставка книг.)

І. Організаційний момент

ІІ. Повідомлення теми і мети заняття

ІІІ. Основний зміст заходу

Вчитель: Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні ідентифікується Україна та українці. Той, хто крізь алмазну грань Кобзаревого слова гляне у світ, той уже ніколи не спиниться в дорозі до ідеалу.

(Учень 0 декламує вірш)

Чи знав він – хлопчик з Моринців,

як пас там гуси та ягнята,

що всі його пани – мерці,

йому ж – в віках живим стояти?!

Чи знав він – учень, як в дяка

читати вчився і писати,

що доля є його така –

титан в безсмертя має стати!

Що в кожній школі, в інститутах

вивчатимуть слова Тараса,

напам’ять вчитимуть…

Вчитель. Року 1814 з 8 на 9 березня за новим стилем темної ночі перед світанком у селі Моринцях на Звенигородщині в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блимнув у вікні єдиний на все село вогник: народилася для пана нова кріпацька душа, а для України – великий співець Тарас Шевченко.

(учень 1 - декламація уривку з вірша «Якби ви знали, паничі,…»)

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повивала

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую - у могилу

Нужда та праця положила,

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми були малі і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!... А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живите?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Учень 2: Тепло материнського серця, вся розкіш материнських почуттів, - про все це переповість Тарас у віршах, баладах, поемах. Залишившись без батька й матері, малий Тарас став школярем – попихачем у дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир.

Давно те діялось.

Ще в школі

Таки в учителя – дяка

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду.

Вчитель. Тарас наймитує в школі, а потім пасе громадську череду. Мине 20 років, і він з болем згадуватиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало». (Учень 3 - декламація вірша «Мені тринадцятий минало»)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо,любо стало,

Неначе в бога…..

Уже покликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається,веселилось!

І сонце гріло,не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята –

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати –

Нема в мане хати!

Не дав мені бог нічого!

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!..

Вчитель: Змалку в Шевченка прокинувся талант художника. Це було незвичайне дитяче захоплення. Вугіллям, крейдою чи олівцем він малював скрізь, де тільки міг: на стінах, дверях, папері. Ходив від села до села в пошуках учителя. Але важке було то навчання.

Дяки-вчителі примушували носити воду, рубати дрова, робити все що завгодно, але не малювати. Так сталося, що пан Енгельгард все ж таки відсилає Шевченка на навчання до Петербурга.

Вирішальне значення для Шевченка мала зустріч з Сошенком, на той час учнем Академії мистецтв, який перший спостеріг талант у ранніх Тарасових малюнках і розпочав справу викупу Шевченка з неволі.

Українські та російські діячі мистецтва і літератури – Є. Гребінка,В. Жуковський, Карл Брюллов, О. Венеціанов – викупили Тараса з кріпацтва і дали можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня 1838 року.

Учень 4: Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи. Як художник, Тарас Шевченко нагороджений трьома срібними медалями Академії мистецтв. Вперше прийшла до нього слава і як поета: тут у Петербурзі явився світові найперший «Кобзар». Але разом із третім спливав одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А вона, змучена і розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі.

На самоті й поміж людей,

Щомиті чую рідну землю,

Не все, що грішне і святе,

Довірив я перу і пензлю.

Вчитель: Шевченко – вартовий пам’яті народної. Традицію патріотичного ставлення до пам’яті національної історії ми ведемо від Тараса.

(Учень 5 читає «І мертвим, і живим і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє».)

І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,—
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають...
А що вродить? Побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,

І сила і воля…

Вчитель: Навесні 1847 р. за участь в Кирило – Мефодіївському братстві Шевченка заарештували і відправили до Петербурга. При арешті вилучили поему «Сон», за яку звинувачено Кобзаря в політичному злочинстві і жорстоко покарано.

Учень 6: «Художника Шевченка за написання обурливих і зухвалих віршів віддати в рядові в Оренбурзький окремий корпус з правом на вислугу, зобов’язавши начальство вести найсуворіший нагляд.» Тут же цар власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». У Петербурзі, чекаючи вироку, написав поет 14 поезій, які потім оформить у цикл «В казематі».

(Учень читає «Садок вишневий коло хати...»)

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Учень 7: В засланні лише Муза зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості. Щасливий вже з цього Шевченко звертається до Пресвятої Богородиці.

...Ридаю,

Молю,ридаючи: пошли

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб словом пламенем взялось,

Те слово Боже і кадило,

Кадило істини.

Вчитель: Свічка його життя догорала. Мрії про одруження, розраду в сімї, хатину над Дніпром залишились ілюзіями. Фізично знищений, поет відчував, що недалекий кінець.

У німій холодній майстерні, в будинку Академії мистецтв він пішов із життя. Було це 10 березня 1861 р. Але залишився його заповіт – мрії тобі, нам, українському народові.

(Учень 8 декламує вірш «Заповіт»)

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Не злим тихим словом.

Учень 9. Трагічним було життя письменника: із 47 років – 24 він провів у кріпацтві, 10 – на засланні, а решту - під наглядом жандармів. Але його жертва не була даремною.

Адже сьогодні, у незалежній і вільній Україні, ми можемо припадати до Шевченкових цілющих джерел, до його вічного живого слова і усвідомлювати, що ми є дітьми великого народу і нащадками великих людей.

(Учень 10 декламує вірш.)

Уже достигли полуниці

Росу вечірню трави п’ють,

І в ароматі медуниці

Хрущі шевченківські гудуть.

Нема співця? О ні, він з нами,

Його пісні, його любов,

Його це місяць над садами

У сяйві тихому зійшов.

І все здається, я клянуся,

Крізь сяйво місячне бліде

До мене рідний добровусий

Тарас Григорович іде…

IV. Підсумок

Ніжне, добре й любляче Тарасове серце боліло за людським теплом. Важко він переживав за долю українців. І хоч доля не принесла особистого щастя Т.Шевченку, це не завадило йому стати володарем людських дум і мрій.

Перечитуючи «Кобзаря», ми торкнулися душею до палкого й нескореного серця поета. А вірші, які ми з вами почули сьогодні, і вже півтора століття перечитує український народ, а скільки ще читатиме – залежить від нас самих, адже саме ми творимо долю української пісні, української мови, українського народу.

(Учні 11 12 і вчитель читають «Молитва» Д. Павличка)

Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда, сущий,

Б’ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь;

Віку двадцять першого предтечо,

Я до тебе одного молюсь.

Дай нам силу ідолів знімати,

З п’єдесталів чорної олжі,

Бурити казарми й каземати,