Переклад з англійської : Віталій Данмер

Джордж Р. Р. Мартін

Пісня Льоду та Вогню

Перша книга з серії Пісня Льоду та Вогню.

Переклад з англійської: Віталій Данмер

Частина перша

Гра престолів

Присвячується Мелінді

ЗМІСТ

ПРОЛОГ

БРАН

КЕЙТЛІН

ДЕЙНЕРІС

ЕДДАРД

ДЖОН

КЕЙТЛІН

АРЬЯ

БРАН

ТІРІОН

ДЖОН

ДЕЙНЕРІС

ПРОЛОГ

"Ми повинні повернутися назад до Стіни" - Гаред відчув як лісовий морок тисне на нього - "Здичавілі мертві".

"Невже ці мерці настільки налякали тебе?" - Сер Веймар Ройс запитав з ледве помітною посмішкою на обличчі. Гаред не піддався на цей кпин. Він був старим загартованим воякою, віком трохи більше п’ятдесяти років, за цей час на його очах приходило та відходило багацько таких лорденят.

"Мерці це мерці" - сказав Гаред - "Ми не маємо справ з мерцями".

"Чи дійсно вони мертві?" - м’яко запитав Ройс - "Які докази ми маємо щодо цього?"

"Уілл бачив їх" - сказав Гаред - "Якщо він каже, що вони мертві, це достатній доказ для мене".

Уілл розумів, що раніше чи пізніше його буде втягнуто до цієї суперечки. Він бажав щоб це сталося якомога пізніше. "Моя мати казала мені, що мерці не пітніють" - сказав він.

"Моя хтива нянька казала те саме, Уілл," - відповів Ройс - "Не вір усьому, що можна почути біля жіночої цицьки. Є речі яким можна навчитися навіть у мерців."- його голос розлився потужною луною посеред цього сповненого мороку лісу.

"У нас попереду довга мандрівка" - вперто продовжив Гаред - "Вісім діб, можливо дев’ять. Та ніч наближається."

Сер Веймар Ройс зиркнув до неба без особливої цікавості. "Вона наближається щодня у цей час. Темрява тебе також лякає, Гареде?"

Уілл побачив як міцно стислися губи Гареда та заледве стриману лють у його очах, що дивилися з під товстого чорного балахону плаща. Гаред перебував вже сорок років у Нічній Варті, чоловік та хлоп’я, але зараз він не збирався вдаватись до пояснень. Бо щось інше турбувало його. Під ураженою гордістю Уілл зміг відчути дещо інше у цьому старому вояці. Щось майже відчутне на смак - нервову напругу небезпечно близьку до жаху.

Уілл поділяв його занепокоєння. Він вже чотири роки перебував у Нічній Варті. Спочатку, при першій розвідці поза Стіною, його мучили старі страшні байки про це місце, які несподівано накривали його бурхливою хвилею спогадів, що притискали його нутрощі до горлянки. Потім він сміявся з цього свого недолугого страху. Він вже був ветераном сотен таких розвідок і сповнений мороку нескінчений здичавілий простір, який мешканці півдня кличуть Примарний ліс, більше не жахав його.

До цього дня. Щось змінилося сьогодні. Дещо було на вістрі цього мороку, що примушувало його волосся ставати дибки. Дев’ять днів вони вже були в дорозі, на північ потім західна північ та знову на північ, далі і далі від Стіни, йдучі по сліду здичавілих харцизів. Кожен наступний день був гірший за попередній. Та сьогоднішній був найгірший серед усіх. Крижаний вітер піднявся з півночі та змушував шепотіти дерева наче живі. Усі ці дні Уілл відчував як щось крижане та невблаганне стежить за ними з такою ж люттю. Гаред також це відчував. Найсильнішим бажанням Уілла було стрімголов кинутися до їх фортеці під захист Стіни, але це не те бажання яким можна поділитися з керманичем.

Особливо з таким керманичем як цей.

Сер Веймар Ройс був наймолодшим сином з давнього роду у якому було аж занадто багато спадкоємців. Він був привабливим юнаком вісімнадцяти років, з карими очима, стрункий та вишуканий наче клинок. Верхи на своєму величезному чорному дестрієрі, бойовому коні, він височів наче вежа над Уіллом та Гаредом, що були верхи на гарронах, маленьких кониках що швидше нагадували поні. Він був вдягнений у чорні шкіряні чоботи, чорні вовняні штані, чорні рукавиці з кротового хутра, та в гарну гнучку виблискуючу чорними кільцями кольчугу яку було підбито чорною вовною та вареною шкірою. Сер Веймар був Братом-з-Присяги Нічної Варти менш ніж півроку, але ніхто не міг сказати що він не готовий для цього призначення. Принаймні так можна було сказати про його одяг.

Та серед його одягу вінцем вишуканості був його плащ: з соболиного хутра, товстий, чорний та м’який як сам гріх. "Можу закластися, що цих соболиків він повбивав власноруч" - якось за вином у бараках сказав Гаред - "Повідкручував їм їх маленькі довбешки, наш могутній вояка". Потім вони довго разом реготали з цього.

Важко виконувати накази людини над якою регочеш за келихом вина, Уілл зрозумів що тремтить сидячі верхи на своєму гарроні. Гаред напевно відчув те саме.

"Мормонт наказав нам вистежити їх і ми це зробили" - сказав Гаред - "Вони мертві та не потурбують нас більше. А попереду нас чекає важкий шлях. І мені не подобається ця погода. Якщо випаде сніг ми будемо два тижні добиратися назад і сніг це найкраще на що ми можемо сподіватися. Хіба ви не відчуваєте наближення крижаної бурі мілорд?"

Здавалося ніби лорденя не чує його. Він пильно вдивлявся у глибокий морок з напівзнудьгованим та напівошалілим поглядом. Уілл достатньо довго подорожував з цим лицарем, щоб зрозуміти - краще не турбувати його коли він так придивляється. "Розкажи мені ще раз, що ти бачив,Уілл. Не лишай навіть найдрібніших деталей осторонь".

Уілл був мисливцем до того як приєднався до Нічної варти, щиро кажучи - браконьєром. Найманці Маллістера схопили його з руками по лікоть у крові коли він патрав оленя, що належав Маллістеру у лісі цього ж таки Маллістера, у нього був вибір: або вдягти чорне, або лишитися без руки. Ніхто не міг рухатися лісом тихіше та непомітніше ніж Уілл, і він довго приховував цей талант від своїх братів по варті.

"Табір здичавілих за дві милі звідси, за тим пагорбом, неподалік струмка" - сказав Уілл - "Я підійшов до них настільки близько наскільки зміг. Загалом їх там восьмеро, є чоловіки та жінки. Наскільки я бачив дітей не було. Вони розташувалися на схилі під скелею. Сніг напевно добре приховав їх розташування, але я все одно знайду його. Вогню я не помітив, але було зрозуміло, що полум’я вже добу як згасло. Я дивився дуже довго та ніхто з них не ворушився. Жодна жива істота не зможе так довго і нерухомо лежати".

"Ти бачив хоч які-небудь сліди крові?"

"Ну, ні" - відповів Уілл.

"Чи бачив ти у них зброю?"

"Декілька мечів, кілька луків. Один чолов’яга мав сокиру. Величезну, з двома лезами, дійсно жорсткий та безжальний шмат заліза. Вона лежала на землі як раз поруч з його рукою".

"Ти добре запам’ятав позицію кожної людини в цьому таборі?"

Уілл знизав плечима. "Двійко з них сиділо навпроти скелі. Більшість знаходилися на землі ніби впали".

"Або спали" - запропонував Ройс.

"Впали" - наполягав Уілл - "Там ще була одна жіночка у кроні залізного дерева напівприхована серед гілля. Спостерігач." - ледве помітна посмішка промайнула на його обличчі - "Я добре подбав, щоб вона мене не помітила. А коли підійшов ближче до неї, то зрозумів що вона також нерухома". З люттю до себе він відчув, що тремтить.

"Ти змерз?" - запитав Ройс.

"Трохи" - пробубонів Уілл - "Вітер мілорд".

Молодий лицар повернувся обличчям до свого сивого побратима. Поміж них зловісно зашепотіла завірюха, дестрієр Ройса заметушився. "Що на твою думку могло вбити усіх цих людей, Гареде?" - запитав мимохідь Ройс, поправляючи капюшон свого довгого соболиного плаща.

"Їх вбив холод" - відповів з залізною певністю Гаред - "Я бачив замерзлих людей минулої зими, та тієї що була до неї, коли я ще був малим хлопчиськом. Багато хто розповідає про дванадцяти метрові кучугури, про те як зловісно завиваючи з півночі дме крижаний вітер, але справжній ворог - це холод. Він підкрадеться до тебе тихіше ніж Уілл, і спочатку ти ніби просто хапаєш дрижака, стукотиш зубами, тупотиш ногами та мрієш про добре підігріте вино та ласкаве вогнище біля тебе. Холод обпікає, він це може. Ніщо так сильно не обпікає як холод, але це триває не довго. Потім він проникає у тебе і заповнює усю твою сутність, минає трохи часу і він знесилює тебе та позбавляє здатності опиратися йому. Це так легко просто спинитися та присісти або трохи подрімати. Вони кажуть, що ти не відчуєш болю до самої смерті. Спочатку ти стаєш слабким та дрімотним, потім все що тебе оточує поступово знебарвлюється. А згодом ти ніби потопаєш у всеохоплюючому морі теплого парного молока, сповнений спокою та гармонії".

"Як красномовно, Гареде" - зауважив Сер Веймар - "Ніколи б не здогадався, що ти здатен на це".

"Я теж був впольований холодом, лорденя" - Гаред відкинув назад свого капюшона і дав роздивитись як слід Серу Веймару потворні обрубки на місці де колись були вуха. "Обидва вуха, три пальці на ногах та мізинець моєї лівої руки сплатив я холоду. Одного разу ми знайшли мого брата на варті, він помер від холоду з посмішкою на обличчі".

Сер Веймар знизав плечима. "Ти повинен вдягатися тепліше, Гареде".

Гаред несамовито поглянув на лорденя, його жахливі шрами, які прикрашали діри де раніше були вуха, заструменіли червоним від люті, майже як тоді коли Мейстер Ейємон відтяв їх. "Побачимо як тепло ти зможеш вдягтися коли прийде зима". Він знову накинув капюшон та поскакав на своєму гарроні, мовчазний та похмурий.

"Якщо Гаред каже, що було зимно …" - почав було Уілл.

"Минулого тижня тебе відправляли вартувати, Уілл?"

"Так, мілорд" - Не було такого тижня коли б йому на призначили хоча б з дюжину цих бісових вартувань. Що це лорденя має на увазі?

"І як тобі Стіна?"

"Плаче" - сказав Уілл, насупивши брови. Тепер він зрозумів, що це лорденя тепер і його намагається роздратувати. "Здичавілі не могли замерзнути, не тоді коли Стіна плаче, не достатньо холодно для цього".

Ройс кивнув. "Розумний хлопчина. На минулому тижні було кілька легких заморозків та швидких снігових шквалів,як от зараз, але цей холод був не достатньо лютим щоб вбити вісьмох дорослих чоловіків. Чоловіків яких було вдягнено у хутро і шкіру, та дозволь нагадати тобі з прихистком неподалік, і до цього зі здатністю розпалити багаття". Лицар пихато посміхнувся. "Уілл веди нас туди, я хочу на власні очі побачити цих мерців".

І з цим вже нічого не поробиш. Наказ віддано та честь змушує їх коритися.

Уілл пішов попереду, його маленький кудлатий гаррон покрокував підліском дуже обережно. Минулої ночі випало трохи снігу, але цього було достатньо щоб приховати під ним каміння та корені дерев,невелички трясовиння, які чекали на безтурботних та необережних мандрівників. Сер Веймар Ройс йшов наступним, його надзвичайний дестрієр рухався нетерпляче. Бойовий кінь був помилковим вибором для розвідки у лісі, але спробуй це довести цьому лорденяті. Гаред прикривав тил. Старий побратим бубонів собі під ніс їдучі верхи.

Сутінковий морок ставав ще дужче глибшим. Безхмарне небо стало темно багряним, кольору старого синця, що майже почорнів. Почали з’являтися зірки на небосхилі, розквітнув півмісяць. Уілл був вдячний за це світло.

"Ми можемо крокувати краще ніж зараз, я в цьому певен" - сказав Ройс коли місяць повністю розквіт.

"Не з цим конем" - сказав Уілл. Страх зробив його зухвалим. - "Можливо мій пан хоче очолити колонну?"

Сер Веймар не удостоїв його на відповідь.

Десь з поміж дерев було чутно як завив вовк.

Уілл зупинив свого гаррона біля старого сучкуватого залізного дерева та спішився.

"Чому ми спинилися?" - запитав Сер Веймар.

"Краще відпочити перш ніж йти пішки. Їх табір за тим пагорбом".

Ройс спинився на мить, задумливо вдивляючись у далечину. Крижаний вітер шепотів поміж дерев. А його розкішний соболиний плащ рухався поза ним наче щось напівживе.

"Щось тут не так" - пробубонів Гаред.

Молодий лицар одарив його презирливою посмішкою. "Та невже?"

"Ти відчуваєш це?" - запитав Гаред - "Прислухайся краще до темряви".

Уілл теж це відчув. Чотири роки у Нічній варті та ще ніколи він не був таким наляканим. Що це було?

"Вітер. Шепіт дерев. Вовк. Що з цього тебе так лякає, Гареде?". Гаред нічого не відповів, Ройс граціозно зісковзнув з сідла. Він надійно прив’язав свого дестрієра до найнижчої гілки дерева, на добрячій відстані від інших коней, та дістав свій довгий меч з піхов. Коштовне каміння виблискувало на його ефесі, а місячне світло вигравало на його блискучому лезі. Це була першокласна зброя, на вигляд нова та кована у замку. Уілл сумнівався чи був цей меч колись у справжній лютій сутичці.

"Дерева тут ростуть дуже щільно" - попередив Уілл - "Такий меч буде постійно чіплятись за гілляки, мілорд. Краще взяти ніж".

"Якщо мені знадобиться порада - запитаю про неї" - відповів молодий лорд -

"Гареде, лишаєшся тут. Вартуй коней".

Гаред спішився. "Нам потрібне вогнище. Спробую розкласти багаття".

"Ти зовсім втратив клепку, старигане?Якщо у цьому лісі є вороги, то вогонь це останнє що нам потрібно".

"У цьому лісі є такі вороги з якими тільки вогонь и може впоратися" - сказав Гаред - "Ведмеді та лютововки, та …, та інші істоти …".

Губи Сера Веймара стислися настільки міцно, що здалося ніби роту у нього взагалі ніколи не було. "Ніякого вогню".

Капюшон Гареда приховував його обличчя, але Уілл зміг розгледіти важкий виблиск його очей що дивилися на лицаря. На якусь мить Уіллові здалося, що старий вояка візьметься за свого меча. Цей меч був короткий та потворний, немов якийсь покруч, його руків’я було знебарвлене потом, а лезо було щільно вкрите зарубками від постійного та жорсткого використання, Уілл не дав би і іржавої копійчини за життя лорденя якби Гаред витягнув його з піхов.

Але Гаред опустив очі до долу. - "Ніякого вогню" - пробубонів він собі під ніс.

Ройс прийняв цю неохочу згоду та розвернувся. "Веди" - мовив він до Уілла.

Уілл торував їх шлях крізь хащу, потім по пологому схилу пагорба до гарної місцини біля дерева оберега, що надавала їм перевагу. Під тонкою скоринкою льоду земля була вогка та каламутна, дуже слизька, з прихованими поміж нею камінням та корінням. Уілл безшумно підійнявся схилом. Позаду себе він чув м’яке металеве ковзання кілець з кольчуги лорденяти, шелест листя, та бубоніння проклять як тільки його довгий меч чіплявся за гілляки і дерева хапали його за розкішний соболиний капюшон.

Велике дерево оберіг було якраз на вершині пагорба, де власне Уілл і запам’ятав його, найнижчі гілки цього дерева линули до долу неначе величезні босі ноги. Уілл ковзнув попід ними на пузі по снігу та грязюці, та вгледівся у білосніжну порожнечу поперед нього.

Серце спинилося у його грудях. Він навіть на хвильку втратив подих від здивування. Місячне світло осяяло білесий пустир з залишками багаття, вкритим снігом схилом, великою скелею та маленьким напівзамерзлим струмком. Усе було так само як і декілька годин тому.

Але здичавілі зникли. Всі тіла десь поділися.

"О,боже" - почув він позаду себе. Меч відрубав гілляку і Сер Веймар Ройс з’явився на пагорбі. Він стояв неподалік дерева оберегу з довгим мечем у руці, при кожному подиху вітру його плащ здіймався позаду нього, благородний обрис під зірками бачений звідусіль.

"Ховайтеся" - швидко прошепотів Уілл - "Щось не так".

Ройс не поворухнувся. Він дивився на цю біляву порожнечу і реготав. "Здається твої мерці змінили розташування табору, Уілл".

Голос Уілла полишив його. Він щосили намагався підібрати слова, але вони ніби застрягали у його горлянці. Це не можливо. Його очі оббігали увесь покинутий табір уздовж та впоперек і спинилися на сокирі. Величезна бойова сокира з двома лезами досі лежала там де він її бачив востаннє, не торкана ніким. А між тим це дуже цінна зброя …

"Злізай до долу, Уілл" - наказав Сер Веймар - "Тут нікого немає. Я не хочу щоб ти ховався по кущах".

Неохоче, але Уілл підкорився.

Сер Веймар дивився на нього з відвертим несхваленням. "Я не повернуся до Чорного замку з невдачею на моїй першій розвідці. Ми обов’язково знайдемо цих людей". - він озирнувся навколо - "Швидше лізь на верхівку дерева і шукай ознаки вогнища навколо".

Без зайвих слів він повернувся до виконання останнього наказу. Не було сенсу сперечатись. Він підійшов до дерева, до величного дерева оберегу з масивною кроною, і почав дертися нагору. Дуже швидко його руки стали липкими від живиці і він загубився серед голок. Страх заповнював його нутрощі, ніби їжа яку дуже важко перетравити. Він шепотів молитов безіменним богам лісу та витягнув кинджал із піхов. Він затис його зубами, щоб мати вільні руки задля підйому. Смак холодного заліза трохи заспокоював його.

Тим часом унизу лорденя несподівано вигукнуло - "Хто тут є?" - Уілл відчув непевність у цьому виклику. Він спинився, почав прислухатися та вдивлятися.

Ліс відповів йому: шелестом листя, крижаним дзюрчанням струмка та віддаленим пуганням снігової сови.

Інакші не видають звуків.

Уілл побачив рух краєчком ока. Бліді тіні ковзали поміж дерев. Він повернув голову та побачив як промайнула біла тінь у темряві, і відразу зникла. Гілки дерев лагідно рухалися на вітрі та шкрябали один одного немов велетенські дерев’яні пальці. Уілл відкрив рота щоб прокричати попередження, але слова ніби замерзли у його горлянці. Хоча можливо він помиляється. Можливо це був тільки птах, виблиск на снігу, якийсь виверт місячного сяйва. Що ж врешті решт він бачив?

"Уілл, де ти є?" - викликнув Сер Веймар - "Ти щось бачиш?". Він обережно подивився навколо, стискаючи меча у руці. Він напевно відчув їх, так само як відчув їх Уілл. Але помітити когось він не зміг. "Відповідай мені!Чому так зимно?"

Було дійсно дуже зимно. Дрижачі, Уілл вчепився ще міцніше у своє дерев’яне сідало. Його обличчя майже стало одним цілим зі стовбуром дерева оберегу. Він навіть відчув пестощі липкої живиці на своїй щоці.

Тінь з’явилася з мороку лісу. Воно стояло попереду Ройса. Високе, худорляве та жорстке ніби старі кості, з плоттю бляклою наче молоко. Обладунки цієї істоти неначе хамелеон змінювали та вигравали різними кольорами: ось вони білі ніби свіжо впалий сніг, а ось темні неначе тінь, усюди хаотично забарвлені плямами глибокого сіро-зеленого кольору дерев. Здавалося ніби з кожним його кроком вони рухаються неначе місячне сяйво по воді.

Уілл почув голосне та довге сичання подиху Сера Веймара Ройса. "Виходь не тягни" - попередило лорденя. Його голос пролунав наче хлопчачий. Він відкинув свій довгий соболиний капюшон на плечі, звільнив руки для бійки, та взяв свій довгий меч обома руками. Вітер ущух. Стало дуже зимно.

Інакший ковзнув уперед безшумною ходою. У його руці був довгий меч,але Уілл за все своє життя не бачив навіть щось приблизно схоже на це. З жодного людського металу не можна викувати таке лезо. Воно було неначе живе у світлі місячного сяйва, напівпрозоре, цей уламок кристала був настільки тонкий, що здавалося він наче зникав ближче до леза. Навколо цієї речі було слабке блакитне мерехтіння, примарне сяйво що вигравало навколо леза, і якось Уілл розумів що воно гостріше за будь-яке лезо.

Сер Веймар хоробро зустрів його. "Отже, танцюй зі мною". Він зухвало підняв високо над головою свого меча. Його руки тремтіли під вагою меча або можливо від холоду. Це була мить, подумав Уілл, коли він вже не був хлопчаком, але чоловіком з Нічної Варти.

Інакші завмерли. Уілл бачив їх очі: блакитні та бездонні, блакитніші за будь-які людські очі, з блакиттю що обпікає неначе лід. Вони зважили на тремтіння довгого меча піднятого високо угору, бачили як виграє місячне сяйво на його холодному лезі. На хвильку він зважився на надію.

Вони з’явилися безшумно з тіней, спочатку двоє. Потім троє … четверо…п’ятеро… Сер Веймар певно відчув холод що прийшов разом з ними, але він не бачив їх і не чув. Уілл повинен застерігти його. Це його обов’язок. Та його загибель, якщо він зважиться на це. Тремтячі він міцніше обійняв дерево та зберіг мовчання.

Бляклий меч з тремтінням розсік повітря.

Сер Веймар зустрів його сталлю. Коли їх мечі схрещувалися не було металевого дзвону як зазвичай, тільки високий та холодний звук на межі людського сприйняття, неначе звір що кричить від болю. Ройс відбив другий удар, і третій, та зробив крок назад. І ще шквал ударів і він знову відступив.

Позаду нього, справа, зліва,навколо, усюди терпляче стояли спостерігачі, безликі та мовчазні, у своїх витончених обладунках,які вигравали наче хамелеон, роблячи їх непомітними у лісі. Вони не намагалися втрутитися у цю бійку.

Знову і знову схрещувалися їх мечі, допоки Уілл не затулив вуха руками щоб захистити себе від цієї жахливої лютої муки, яку викликали звуки їх сутички. Сер Веймар задихався від натуги, його подих парував у місячному сяйві. Лезо його меча було біле від інею; лезо Інакшого вигравало бляклою блакиттю.

Ройс парирував удар, але запізно. Блідий меч прохромив його кольчугу біля руки. Молодий лорд закричав від болю. Кров вдарила ключем з під кілець кольчуги. Вона парувала на холоді, а краплинки що впали на сніг здавалися червоними немов полум’я. Рука Сера Веймара неначе перетворилася на велетенський пензель, що малює червоним. Його рукавиця з кротового хутра повністю просякла кров’ю.

Інші щось казали мовою якої Уілл не знав; їх голос був неначе тріскіт льоду на замерзлому озері, а слова дражливими.

Сер Веймар Ройс зібрав усю свою лють. "За Роберта!" - прогорлав він та гарчачи, узявши обома руками меч і розмахуючи ним понад своєю головою він накинувся на суперника усією своєю вагою. Інакший відбив цей удар майже ліниво.

Коли мечі доторкнулися, сталь розбилася вщент.

Неймовірний вереск пролунав крізь ніч у лісі, довгий меч розлетівся на сотні маленьких друзок, немов дощ із голок. Пронизливо кричачи, Ройс впав на коліна і затулив очі руками. Кров струменіла поміж його пальців.

Спостерігачі рушили вперед разом, ніби їм було віддано якийсь сигнал. Їх мечі звелися та опустилися серед могильної тиші. Це була холоднокровна бійня. Бліді леза ковзнули крізь кольчугу наче крізь шовк. Уілл закрив очі. Далеко попереду себе він чув їх голоси та регіт, колючі наче крижані бурульки.

Потім він віднайшов сміливість поглянути знову, минуло чимало часу, пагорб спорожнів.

Він залишався на дереві, боячись навіть дихати, доки місяць повільно не прокрався крізь чорне небо. Врешті, його м’язи почало судомити і пальці заклякли від холоду, він примусив себе злізти.

Тіло Ройса лежало долілиць у снігу, одну руку було відірвано. Товстий соболиний плащ був порубаний у дюжині місць. Дивлячись на його тіло, що лежало тут, можна було зрозуміти наскільки молодим він був. Хлопчисько.

Він знайшов те що лишилося від меча за кілька кроків від тіла, лезо було розколоте та покручене неначе стовбур дерева після влучання блискавки. Уілл став на коліна, пильно роздивився та зібрав уламки. Зламаний меч повинен стати його доказом. Гаред повинен знати що з ним робити, а якщо ні, то старий ведмідь Мормонт або Мейстер Ейємон знають напевно. Чи чекає ще Гаред з кіньми на них? Треба було поспішати.

Уілл підвівся. Сер Веймар Ройс стояв поруч з ним.

Його розкішне вбрання перетворилося на дрантя, а обличчя на руїну. Уламок зламаного меча стирчав з його лівої зіниці.

Праве око було розкрите. Зіниця палала блакиттю. Воно бачило.

Зламаний меч випав з його знерухомлених пальців. Уілл заплющив очі і молився. Довгі, елегантні руки немов лагідні пензлі торкнулися його щік та міцно вхопили за горлянку. Їх було вдягнено у найкраще кротове хутро та просякнуто кров’ю, а дотик обпікав холодом.

БРАН

Ранок видався ясним та холодним, ця хрустка прохолода віщувала про закінчення літа. На світанку вони збиралися подивитися як будуть обезголовлювати чоловіка, загалом зібралося двадцять чоловік, і Бран їхав серед них, знервований від збудження. Це було вперше коли його визнали достатньо дорослим, щоб він поїхав разом з лордом-батьком та своїми братами засвідчити як здійснюється королівське правосуддя. Це був дев’ятий рік літа та сьомий у житті Брана.

Чоловіка повинні були вивезти назовні до невеличкої ущелини неначе затиснутої у лещатах пагорбів. Робб вважав що це був здичавілий, що присягнув своїм мечем Мансу Харцизу, Королю-поза-Стіною. Коли Бран думав про це його шкіра вкривалася сиротами. Він згадував, що розповідала йому біля домашнього вогнища Стара Нен. Здичавілі були жорстокими людьми, казала вона, работоргівці, вбивці та крадії. Вони злягалися з гігантами та вовкулаками, викрадали маленьких дівчаток у мороці ночі та пили кров зі своїх блискучих рогів. А їх жінки спали з Інакшими під час Довгої Ночі, щоб привести у цей світ жахливих дітей напівлюдей.

Але людина котру вони побачили була прив’язана по руках та ногах до стіни ущелини в очікуванні королівського правосуддя, це був кістлявий стариган не набагато вищий за Робба. Він втратив обидва вуха та мізинець від холоду та був одягнений весь у чорне, так само як побратими з Нічної Варти, окрім його хутра, що було брудне та дране.

Дихання людей та коней змішалося та парувало, бранця відв’язали від стіни та притягли поперед його лорда-батька. Робб та Джон сиділи високо та непорушно на своїх конях, з Браном на своєму поні поміж ними, він намагався виглядати старшим за свої сім років, намагався вдавати ніби все це він раніше уже бачив. Слабкий вітер дув крізь ворота ущелини. Над їх головами тріпотів прапор Старків з Вінтерфеллу: сірий лютововк, що біг крізь крижане біле поле.

Батько Брана з похмурою поважністю сидів верхи на коні, його довге смагляве волосся розвивалося на вітрі. Його доглянута щільна борода майоріла смужками сивини, роблячи його на вигляд старшим ніж ті сорок п’ять років що він мав. Його сіро-зелені очі було сповнено похмурого погляду цього дня, і він не здавався таким як усі ті чоловіки, що сидячі надвечір біля каміну розповідають м’яко про добу героїв та дітей лісу. Він полишив обличчя Батька, подумав Бран, і вдяг обличчя Лорда Старка з Вінтерфеллу.

Було задано чимало питань та отримано відповідей цього прохолодного ранку, але згодом Бран не зміг пригадати більшості з того, що було сказано. Зрештою його лорд-батько віддав наказ, і двоє його охоронців потягли цього обідраного чоловіка до колоди з залізного дерева, що була у центрі майданчику. Вони силоміць припнули його голову до жорсткого чорного дерева. Лорд Еддард Старк спішився і його підопічний Теон Грейджой подав йому меча. "Крига" - так звався меч. Він був дуже широкий, як чоловіча долоня, та вищий навіть за Робба. Лезо було зроблене з валірійської сталі, загартоване магічними закляттями та темне немов дим. Немає міцнішого та гострішого леза, ніж те що зроблене з валірійської сталі.

Його батько зняв свої рукавиці і віддав їх Джорі Касселю, капітану його замкової охорони. Він узяв Кригу обома руками і сказав - "В ім’я Роберта з Дому Баратеонів, Першого цього Імені, Короля Андалів та Ройнарів і Перших Людей, Лорда Семи Королівств та Захисника Держави, за словом Еддарда з Дому Старків, Лорда Вінтерфеллу та Вартівника Півночі, я прирікаю тебе на смерть". Він підняв догори свій величний меч.

Бранів брат байстрюк Джон Сноу присунувся ближче до нього. "Тримай повіддя свого поні міцно" - прошепотів він - "І в жодному разі не відводь погляду. Батько помітить якщо ти так зробиш".

Бран міцно стис повіддя поні та не відводив погляду.

Його батько відтяв голову чоловіку одним єдиним сповненим певності ударом. Кров ринула додолу на сніг неначе червоне пекуче літнє вино. Один з коней став дибки, але був відразу ж стриманий вершником від подальшого шалу. Бран не міг відірвати погляду від крові. Він бачив як сніг навколо колоди жадібно поглинає кров, червоніючи при цьому.

Макітра відскочила від товстого кореня та покотилася. Вона прикотилася прямо до ніг Грейджоя. Теон був худорлявим юнаком у порочному віці дев’ятнадцяти років і знаходив усе кумедним. Він зареготав та віджбурнув геть макітру чоботом.

"Покидьок" - пробубонів Джон, достатньо тихо щоб Грейджой не почув його. Він поклав долоню на плече Брана і Бран поглянув на свого брата байстрюка. "Ти добре впорався" - Джон сказав йому поважно. Джонові було чотирнадцять і він був вже досвідченою людиною з питань правосуддя.

Здавалося ніби похолоднішало під час тривалої мандрівки до Вінтерфеллу, але вітер вщух коли сонце підійнялося високо у небо. Бран їхав поруч зі своїми братами, далеко попереду від основної колони, його поні відчайдушно намагався не відставати від коней братів.

"Дезертир помер хоробро" - сказав Робб. Він був великим та широкоплечим і щодня ставав ще більшим, схожий на матір білявою шкірою, брунатним волоссям та блакитними очами Таллі з Ріверрану. "Принаймні від мав мужність".

"Ні" - сказав тихо Джон Сноу. "Це була не мужність. Чолов’яга був мертвий від жаху. Ти мав побачити це в його очах, Старк". Очі Джона були настільки темно-сірими що здавалися майже чорними, але вони були невеликими тому решта цього не помічала. Він був приблизно одного віку з Роббом, але вони не виглядали схожими. Джон був стрункий, а Робб був м’язистий; смаглявий та похмурий, а Робб світлошкірий та веселий; граціозний та спритний, а його напівбрат сильний та міцний.

Робб не був вражений. "Інакші відібрали його очі" - сказав він, наче заприсягся - "Він помер гідно. Наввипередки до мосту?".

"Так" - сказав Джон, пришпоривши як слід свого коня. Робб незле лаючись поскакав йому навздогін, і вони разом понеслися галопом униз по стежині, Робб весело сміючись та улюлюкаючи, Джон мовчки та цілеспрямовано. Копита їх коней здіймали фонтани з снігу галопуючи один поперед одного.

Бран не намагався приєднатись до перегонів. Його поні не витримав би цього. Він бачив очі обідраного чоловіка і зараз він міркував про це. Зрештою, сміх Робба віддалився та вщух, і дерева знову поринули у свою мовчазну варту.

Він так занурився у роздуми, що не помітив як порівнявся з рештою колони, доки його батько не опинився поруч. "Ти почуваєшся добре,Бран?" - лагідно запитав він.

"Так, Батько" - відповів він та подивився догори на батька. Вдягнений у хутро та шкіру, верхи на своєму величезному бойовому коні, його лорд-батько височів над ним неначе велетень. "Робб сказав що чоловік помер хоробро, але Джон сказав що він боявся".

"А що ти думаєш з цього приводу?" - запитав його батько.

Бран замислився. "Чи може людина залишатися хороброю, якщо їй лячно?"

"Це єдиний випадок коли людина може бути хороброю" - відповів йому батько - "Ти розумієш чому я його вбив?"

"Він був здичавілим" - сказав Бран - "Вони крадуть жінок та продають їх Інакшим".

Його батько посміхнувся. "Стара Нен знову розповідала тобі казок. Щиро кажучи, цей чоловік був клятвопорушником, дезертиром з Нічної варти. Немає людини найбільш небезпечної. Дезертир знає що якщо його впіймають, то покарають на горло, тому він піде на будь-який злочин щоб врятувати себе, незважаючи на те який підлий,бридкий та огидний цей злочин буде. Але ти помиляєшся. Питання було не чому я вбив чоловіка, а чому саме я повинен був це зробити".

У Брана не було на це відповіді. "Король Роберт має ката" - сказав він непевно.

"Має" - погодився батько - "Так само як мали катів Таргарієни та королі що були до них. Але наш шлях набагато древніший за їх. Кров Перших Людей ще струменить у венах Старків, і ми віримо у те що людина яка виносить смертний вирок повинна власноруч виконати його. Якщо ти віднімаєш у людини життя тобі доведеться зазирнути йому в очі та вислухати його останні слова. Якщо ж ти не здатен витримати це, то можливо людина не заслуговує на смерть".

"Одного дня, Бран, ти станеш прапороносцем Робба, ти будеш виконувати цей обов’язок для своїх братів та свого короля, та здійснювати правосуддя. І коли цей день прийде, ти не повинен шукати задоволення у цьому обов’язку, тим більше ти не повинен відвертати погляду. Керманич який ховається за найманими катами дуже швидко забуває, що таке смерть насправді".

Несподівано Джон з’явився на гребені пагорба поперед ними. Він махав руками та голосно кричав до них. "Батько, Бран, йдіть швидше сюди, подивіться що знайшов Робб!". І потім знову зник.

Джорі порівнявся з ними. "Неприємності, мій лорде?".

"Поза усякими сумнівами" - сказав його лорд-батько - "Їдьмо та подивимося до якого дідька дошукалися мої сини цього разу". Він погнав свого коня алюром. Джорі, Бран та решта поскакали за ним.

Вони знайшли Робба на березі річки північніше від мосту, Джон був верхи на коні неподалік від нього. Ранні сніги оксамитового літа були вогкі та важкі цієї місячної доби. Робб стояв на одному коліні у снігу, капюшон його плаща був відкинутий назад і сонце вигравало на його брунатному волоссі. Він щось заколисував у своїх руках, доки хлопці захоплено шепотіли один до одного.

Вершники крокували крізь кучугури дуже обережно, шукаючи найбільш надійний шлях по непевній землі. Джорі Кассель та Теон Грейджой першими дісталися до хлопців. Грейджой жартував та реготав доки їхав до них. Але коли він дістався до них Бран почув його здивований оклик. "О, боги" - вигукнув він намагаючись втримати неспокійного коня та витягаючи меча.

Джорі вже тримав свого меча готовим до дії. "Робб відійди від цієї істоти!" - вигукнув він і кінь став дибки під ним.

Робб широко посміхнувся та подивився на згорток у своїх руках. "Вона не зашкодить тобі" - сказав він - "Вона мертва, Джорі".

Бран увесь палав від цікавості. Він пришпорив свого поні щоби їхати швидше, але батько змусив його спішитися та пройти шлях від мосту пішки. Бран зістрибнув з поні та побіг.

Тоді Джон, Джорі та Теон Грейджой швидко спішилися разом. "Що, в ім’я семи безодень, це таке?" - запитав Грейджой.

"Вовк" - відповів йому Робб.

"Виродок" - сказав Грейджой - "Ти тільки поглянь на його розміри!".

Серце Брана вистрибувало з грудей і він завзято протиснувся крізь останні кучугури до братів.

Наполовину похований у скривавленому снігові перед ним лежав величезний, темний обрис занурений у смерть. Кудлате сіре хутро було вкрите кригою, гнітючий аромат розкладу кружляв над ним неначе жіночі парфуми. Бран швидко поглянув на мертве око що кишіло хробаками, широка паща була сповнена жовтих зубів. Але не це, а розмір робили його неймовірно жахливим. Воно було більше ніж його поні та вдвічі більше за найбільшого мисливського пса з псарні його батька.

"Це не виродок" - сказав Джон холоднокровно - "Це лютововк. Вони виростають набагато більшими ніж їх сородичі".

"Але за останні дві тисячі років ніхто не бачив лютововків південніше від Стіни" - сказав Грейджой.

"Я бачу одного зараз" - відповів Джон.

Бран заледве відірвав погляд від чудовиська. І одразу ж звернув увагу на згорток у руках Робба. Він зойкнув від захоплення. Це було вовченя, воно було схоже на крихітну кульку з сіро-чорного хутра, очі вовченяти були досі заплющені. Воно тулилося та тицяло писком Робба у груди доки він колисав його, шукаючи молока серед його шкіряних обладунків та жалісно скавчачи. Бран потягнувся до нього непевно. "Ну ж бо" - сказав Робб йому - "Ти можеш торкнутися його".

Бран торкнувся вовченяти одним швидким нервовим доторком, потім обернувся коли Джон сказав йому - "Ось тримай". Його напівбрат за якусь мить поклав йому до рук ще одне вовченя. "Загалом їх п’ятеро". Бран від несподіванки сів у кучугур та лагідно обійняв вовченя, притискаючись до нього обличчям. Хутро вовченяти з лагідним теплом та м’якістю торкалося його щоки.

"Після стількох років лютововки знову з’явилися у королівстві" - пробубонів Галлен, майстер над кіньми - "Мені це не подобається".

"Це знак" - сказав Джорі.

Батько насупив брови. "Це лише мертва тварина, Джорі" - сказав він. Зараз він виглядав стурбованим. Сніг хрумкотів під його чоботями доки він обходив тіло мертвого лютововка. "Чи відомо нам що його вбило?"

"Щось застрягло у його горлянці" - сказав йому Робб, пишаючись що він знайшов відповідь навіть ще до того як батько його запитав. "Ось тут якраз під його щелепою".

Батько став на коліно та намацав горлянку чудовиська у відповідному місці. Він висмикнув це та тримаючи у руці підняв догори, так щоб усі бачили. Це був тридцяти сантиметровий уламок оленячого рогу, судячи з слідів на ньому відкушений зубами та вологий від крові.

Несподівана тиша огорнула усіх присутніх. Чоловіки занепокоєно дивилися на оленячий ріг та жоден не наважувався заговорити. Навіть Бран відчув їх страх, хоч і не розумів його.

Його батько жбурнув уламок рога осторонь та вимив руки снігом. "Я здивований тим що лютововчиця прожила достатньо довго щоб народити вовченят" - сказав він. Його голос ніби зняв їх мовчазне закляття.

"Можливо вона і не народжувала" - сказав Джорі - "Я чув розповіді… можливо сука вже була мертвою коли вовченята народилися".

"Народжені від мерця" - сказав інший чоловік - "Це на біду".

"Неважливо" - сказав Галлен - "Невдовзі вони теж помруть".

Бран видав безсловесний зойк відчаю.

"Чим швидше, тим краще" - погодився Теон Грейджой. Він дістав свого меча. "Давай сюди цю потвору, Бран".

Маленька істота притислася до нього ще щільніше, ніби вона все почула та зрозуміла. "Ні!" - відчайдушно вигукнув Бран - "Він мій!".

"Сховай свого меча, Грейджой" - сказав Робб. На мить всі почули що він віддає наказ так само як його батько, як лорд яким він стане одного дня. "Ми залишимо собі цих вовченят".

"Ти не можеш так вчинити, хлопче" - сказав Гарвін, син Галлена.

"Це буде милосердям вбити їх" - сказав Галлен.

Бран поглянув на свого батька шукаючи допомоги, але отримав лише насуплені брови та рясно вкрите зморшками чоло. "Гален правду каже, синку. Краще швидка смерть, ніж жорстока від холоду або голоду".

"Ні!" - він відчув як сльози заструменіли з його очей і він відвернув погляд. Він не бажав плаката на очах у батька.

Робб вперто опирався. "Руда сука Сера Родріка ощенилася минулого тижня" - сказав він. "Приплід малий, усього двоє живих цуценят. Вона має вдосталь молока".

"Вона розірве їх як тільки вони спробують скуштувати її молока".

"Лорде Старк" - сказав Джон. Це було дивно чути від нього що він так звертається до Батька, так формально. Бран поглянув на нього з відчайдушною надією. "Усього є п’ять вовченят" - сказав він Батькові. "Три самця та дві самиці".

"Що з того, Джоне?"

"Ви маєте п’ятьох закононароджених дітей" - сказав Джон - "Трьох синів та двох доньок. Лютововк це сигіл вашого Дому. Вашим дітям на роду написано мати цих вовченят, мій лорде".

Бран бачив як змінилося обличчя батька, як обмінялися поглядами решта чоловіків. У цей момент він усім своїм серцем полюбив Джона. Навіть у свої сім років, Бран зрозумів що зробив його брат. Лік був правильним тільки тому, що Джон знехтував собою. Він порахував дівчаток, порахував навіть Рікона, який ще зовсім маля, але не байстрюка якому приречено носити прізвище Сноу, прізвище на яке прирікають усіх тих мешканців півночі яким не пощастило народитися з власним.

Їх батько добре розумів це. "Хіба ти не хочеш вовченяти і собі, Джоне?" - запитав він м’яко.

"Лютововк прикрашає прапори Дому Старків" - відрізав Джон - "Я не Старк, Батько".

Їх лорд-батько подивився на Джона пильним багатозначним поглядом. Робб порушив тишу, що їх огорнула. "Я буду особисто піклуватися про нього, Батько" - пообіцяв він - "Я власноруч буду промочувати рушника теплим молоком і так буду годувати його".

"Я теж!" - підхопив Бран.

Лорд подивився довгим та зваженим поглядом на своїх синів. "Легше сказати, ніж зробити. Я не дозволю вам марнувати час прислуги на це. Якщо ви хочете залишити цих вовченят, то ви повинні будете годувати їх власноруч. Це зрозуміло?".

Бран палко закивав головою. Вовченя вивернулося в його міцних обіймах та лизнуло своїм теплим язиком його обличчя.

"Ви повинні добре їх дресирувати" - сказав їх батько - "Ви повинні їх дресирувати. Майстер над псами нічого не буде робити з цими монстрами. Я обіцяю вам це. І нехай боги допоможуть вам якщо ви знехтуєте ними, будете ставитися жорстоко до них або погано їх дресирувати. Це вам не собаки які клянчать частування та підуть тихенько геть після копняка. Лютововк може відірвати людині руку від плеча так само легко як собака може вбити пацюка. Ви дійсно певні, що бажаєте цього?"

"Так, Батько" - сказав Бран.

"Так" - погодився Робб.

"Вовченята все одно можуть померти, не зважаючи на все те що ви зробите для них".

"Вони не помруть" - сказав Робб - "Ми не дозволимо їм померти".

"Тоді піклуйтеся про них добре. Джорі, Дезмонд зберіть усіх вовченят до купи. Вже час повертатися до Вінтерфеллу".

І тільки тоді коли вони поїхали дорогою верхи на конях, Бран дозволив собі відчути цей солодкий смак перемоги. Згодом вовченя залізло під його шкіряний одяг, у безпеці та зігріваючи його під час довгої подорожі додому. Бран гадав яке ж ім’я дати йому.

Напівдорозі крізь міст, Джон несподівано спинився.

"Що сталося, Джоне?" - їх лорд-батько спитав його.

"Хіба ви не чуєте?".

Бран чув вітер, що дме крізь дерева; стукіт копит по дошках мосту, що були зроблені з залізного дерева; скавчання його голодного вовченяти, але Джон чув щось інше.

"Там" - сказав Джон. Він розвернув коня та поскакав галопом назад крізь міст. Вони бачили як він спішився у сніг де лежав мертвий лютововк та став на одне коліно. За мить він повертався до них посміхаючись.

"Він напевно відповз від решти" - сказав Джон.

"Або його прогнали" - сказав їх батько дивлячись на шосте вовченя. Його хутро було біле як сніг, тоді як у решти вовченят воно було сіре. Очі у нього були червоні немов кров обідраного чоловіка, що помер цього ранку. Бран подумав що це цікаво, адже це вовченя вже відкрило очі самотужки, тоді як решта ще залишалися сліпими.

"Альбінос" - сказав Теон Грейджой з кривою посмішкою - "Цей помре навіть скоріше, ніж решта".

Джон Сноу подивився на батьківського підопічного довгим, крижаним поглядом. "Я так не думаю, Грейджой" - сказав він - "Цей належить мені".

КЕЙТЛІН

Кейтлін завжди не подобався цей священний гай.

Вона була народжена Таллі з Ріверрану, що далеко на півдні звідси, на Червоному Рукаві Тризуба. Священний гай там був садом, яскравим та просторим, де височіли червоні дерева відкидаючи строкаті тіні на дзвенячі струмки, у якому співали птахи зі своїх прихованих гнізд, а повітря було сповнене прянощів, що видавали квіти.

Кожному з богів Вінтерфеллу відповідав інший особливий вид дерева. Це було темне, первісне місце, півтора гектари прадавнього лісу, недоторканого понад десять тисяч років, з похмурим замком,що здійнявся навколо нього. Він віддавав вологою землею та гниттям. Тут не росли червоні дерева. Це був ліс з нескорених дерев оберегів, озброєних сіро-зеленими голками, з могутніх дубів, з залізних дерев прадавніх як саме королівство. Тут товсті чорні стовбури дерев юрмилися доти, доки їх гілки не скручувалися виплітаючи щільну запону над головою, а унизу потворні корені боролися за кожен клаптик землі. Це було місце глибокої тиші та безлічі тіней, і боги які жили тут не мали імен.

Але вона знала, що знайде цієї ночі свого чоловіка саме тут. Кожен раз після того як він віднімав у людини життя, він шукав у священнім гаю тиші та спокою.

Кейтлін була помазана сьомома оліями та отримала ім’я у світлі райдуги, що сповнювала септу Ріверрана. Вона дотримувалася Віри, так само як її батько та дід, та прадід. Її боги мали імена, а їх обличчя були так само добре впізнаванні, як і обличчя її батьків. Богослужіння вів септон з кадилом, що пахло ладаном, з семигранним кристалом сповненим світла, зі співами що линули до небес. Таллі також мали священний гай, як і усі великі дома, але це було місце лише для прогулянок, читання або загоряння під сонцем. Богослужіння проводилися лише у септі.

Спеціально для неї Нед збудував невеличку септу де вона могла співати своїх молитов до семи облич бога, але кров Перших Людей ще струменіла у венах Старків, та їх власні боги були набагато древнішими, безіменними, безликими, богами зеленого лісу які були спільні для них та для зниклих дітей лісу.

У центрі цього гаю знаходилося прадавнє дерево загата, що нависало над маленьким ставочком з холодними та чорними водами. "Дерево серце" - називав його Нед. Кора дерева загати була біла наче кістка, його листя було темно червоним, неначе тисячі закривавлених долонь. На стовбурі цього величного дерева було вирізано обличчя, воно виглядало довгим та сумним, на обличчі були глибоко вирізані очі, червоні від висохлої живиці та надзвичайно пильні. Вони були старими, ці очі; старішими навіть ніж сам Вінтерфелл. Вони бачили ще як Брандон Будівельник закладає першого каменя, якщо легенди не брешуть; вони бачили як гранітні замкові стіні здіймалися навколо них. Було відомо, що діти лісу вирізали ці обличчя на деревах за багато століть до того як Перші Люди перетнули вузьке море і з’явилися тут.

На півдні останні дерева загати було зрубано або спалено ще тисячі років тому, за виключенням Острову Ликів де зелені люди ще зберігають свою мовчазну варту. Тут усе інакше. Кожен замок має власний священний гай і кожен священний гай має дерево серце, а кожне дерево серце має обличчя.

Кейтлін знайшла свого чоловіка під деревом загатою, він сидів на щільно вкритому мохом камені. Величний меч Крига лежав на його колінах і він чистив його лезо цими водами чорними як ніч. Тисячі років товстий шар чорнозему вкривав грунт священного гаю, поглинаючи звуки її ходи, але червоні очі дерева загати здавалося пильно слідкують за її появою. "Нед" - покликала вона м’яко.

Він підвів голову та подивився на неї. "Кейтлін" - сказав він. Його голос пролунав віддалено та формально. "Де наші діти?".

Він постійно саме це питав у неї. "На кухні, сперечаються щодо імен для вовченят". Вона скинула свій плащ на лісову підлогу та сіла поруч зі ставочком, спиною до дерева загати. Навіть спиною вона відчувала як очі дерева загати пильно стежать за нею, але вона вирішила що краще ігнорувати їх.

"Арья вже закохалася у своє вовченятко, Санса чарівна та люб’язна, але Рікон ще не цілком певний."

"Йому лячно?" - запитав Нед.

"Трохи" - визнала вона - "Йому лише три рочки."

Нед насупив брови. "Він повинен навчитися дивитись в очі власним страхам. Він не завжди буде трирічним. Та зима наближається."

"Так" - погодилася Кейтлін. Сироти пробігли спиною у неї від цих слів, як і завжди коли вона їх чула. Слова Старків. Кожен шляхетний дім мав свої слова. Родинні гасла, принципи, різні молитви, всі вони хвалилися честю та славою, обіцяли вірність та щирість, клялися у вірі та звитязі. Усі,але не Старки. Зима наближається, казали слова Старків. І вже не вперше вона зауважила які ж все таки дивні люди ці північани.

"Людина померла швидко, я подарував йому це" - сказав Нед. В одній руці він тримав промаслений шматок шкіри. Ним він лагідно та м’яко проводив вздовж його величного меча кожен раз коли говорив, поліруючи метал до темної заграви. "Я радий за Брана. Ти маєш пишатися Браном."

"Я завжди пишаюся Браном" - відповіла Кейтлін, дивлячись на меча якого він пестив. Вона бачила як глибоко струменіють брижі на сталі, у тому місці де метал фальцювався сотні разів під час кування. Кейтлін не подобалися мечі, але навіть вона не могла заперечувати, що Крига мав свою власну, оригінальну красу. Його викували у Валірії, ще до того як Фатум зійшов на стародавній Фріхольд, де ковалі обробляли метал магічними закляттями так само добре як і молотами. Йому було чотириста років і його лезо залишалося таким же гострим як і у день коли його викували. Прадавнє ім’я яке він носив було спадком доби героїв, коли Старки ще були Королями Півночі.

"Він був четвертим цього року" - похмуро сказав Нед - "Бідолаха був напівбожевільний. Щось так глибоко оселило страх у його душі, що він навіть моїх слів був не здатен повністю зрозуміти." Він важко зітхнув. "Бен написав, що кількісна сила Нічної Варти не перевищує тисячі чоловіків. І це не тільки через дезертирство. Вони втрачають багато людей під час розвідок."

"Це через здичавілих?" - запитала вона.

"А через кого ж ще?" - Нед підняв Кригу та подивився уздовж холодної та непорушної сталі у своїй руці -"І ситуація буде тільки погіршуватися. Прийде день коли я не буду мати жодного іншого вибору, окрім як скликати прапори та рушити на північ щоб владнати справи з Королем-поза-Стіною, задля добра для усіх нас."

"Поза Стіною?" - ця думка змусила Кейтлін здригнутися.

Нед побачив жах на її обличчі. "У Мансі Харцизі немає нічого чого варто боятися."

"Там є і набагато страшніші та темніші речі поза Стіною" - вона поглянула на дерево серце позаду себе, бліда кора та червоні очі, спостерігають, слухають, думають своїх довгих повільних думок.

Він лагідно посміхнувся - "Ти слухаєш занадто багато казок Старої Нен. Інакші померли, так само як і діти лісу, вже вісім тисяч років тому. Мейстер Лювін розповість тобі що їх ніколи і не існувало. Жодна жива людина їх ніколи не бачила."

"До цього ранку жодна жива людина не бачила і лютововка також" - нагадала йому Кейтлін.

"Я повинен був знати, що краще не сперичатися з Таллі" - сказав він з посмішкою сповненою каяття. Він вклав Кригу назад до піхов. "Невже ти прийшла сюди,щоб розповісти мені дитячих казочок. Я знаю наскільки тобі не подобається це місце. Що сталося, моя леді?"

Кейтлін узяла за долоню чоловіка. "Сьогодні ми отримали болісні новини, мій лорде. Я не бажала турбувати тебе доки ти приводиш до ладу свої думки." Не було більше шляху щоб пом’якшити удар, тому вона вирішила сказати відверто. "Мені дуже шкода,коханий. Джон Аррен помер."

Їх очі зустрілися, і вона побачила як тяжко він сприйняв цю новину, вона знала що так і буде. Замолоду, Нед виховувався у Соколиному Гнізді, і бездітний Лорд Аррен став другим батьком для нього та для його підопічного друга Роберта Баратеона. Коли Божевільний Король Ейєрис Другий Таргаріен вимагав їх голови, Лорд Соколиного Гнізда обрав що краще підняти прапори місяця-та-сокола у повстанні, ніж віддати тих кого він заприсягся захищати.

Одного дня п’ятнадцять років тому, цей другий батько став ще й свояком йому, коли він та Нед стояли разом у септі Ріверрану щоб одружитися на двох сестрах, що були доньками Лорда Гостера Таллі.

"Джон …" - сказав він - "Ти певна,що ці новини правдиві?"

"Там була королівська печатка. І листа Роберт написав власноруч. Я зберегла його для тебе. Він каже, що Лорд Аррен помер швидко. Навіть Мейстер Піцель був безпорадний щось вдіяти, але він дав йому макового молока, тому він не страждав від болю."

"Принаймні хоч якийсь вияв милосердя,я так вважаю" - сказав він. Вона бачила смуток на його обличчі, але навіть враховуючи це він мислив на багато кроків далі ніж вона. "Твоя сестра" - сказав він - "Та хлопчик Джона. Що чутно про них?"

"У листі сказано тільки що з ними усе гаразд і що вони повернулися назад до Соколиного Гнізда" - сказала Кейтлін - "Я вважаю, що краще б вони повернулися до Ріверрану. Соколине Гніздо високе та самотнє, і це завжди було місце її чоловіка, а не її. У цьому місці кожен камінчик зберігає пам’ять про Лорда Джона. Я знаю мою сестру. Їй потрібне тепло родини та друзів навколо неї."

"Твій дядько все ще чатує у Долині, чи не так?Джон нарік його Лицарем Воріт, як я чув."

Кейтлін кивнула головою. "Брінден зробить усе необхідне, що тільки можливо для неї та її хлопчика. Це хоч якась підтримка, але все ж…"

"Їдь до неї" - наполіг Нед - "Візьми дітей разом з собою. Нехай її замкові зали сповняться шуму, крику та сміху. Її хлопчик потребує компанії інших дітей та Ліза не буде самотня у своєму смутку."

"Я вважаю, що це я можу зробити" - сказала Кейтлін - "Але в листі були й інші новини. Король їде у Вінтерфелл, щоб зустрітися з тобою."

Тільки хвилька знадобилася Неду щоб зрозуміти її слова, і коли він зрозумів, то похмурість відразу ж зникла з його очей. "Роберт їде сюди?" - коли вона кивнула головою, посмішка увірвалася на його обличчя.

Кейтлін усім серцем бажали розділити з ним усю його радість. Але вона чула розмови у дворі; мертвий лютововк у снігу, зламаний оленячий ріг у його горлянці. Жах огортав її серце неначе хижий змій, але вона змушувала себе посміхатися цьому чоловіку якого вона так міцно кохала, цей чоловік не вірив у знаки та віщування. "Я знала, що це порадує тебе" - сказала вона - "Ми повинні відправити звістку до твого брата на Стіну."

"Так, звичайно" - погодився він - "Бен захоче бути тут. Я повинен сказати Мейстеру Лювену щоб він відрядив свого найшвидшого птаха." Нед підвівся та допоміг звестися їй. "Прокляття, як давно це було?І він нічого окрім цього не сказав? Наскільки великий його почет, це сказано у посланні?"

"Я вважаю сотня лицарів щонайменше, з усіма їх слугами, та вполовину менше вільних вершників. Серсея з дітьми також подорожує з ними."

"Роберт через них буде триматися повільної ходи" - сказав він - "Це просто чудово. Це дає нам трохи часу на підготовку."

"Брати королеви також складають почет" - сказала вона йому.

Нед скорчив гримасу на це. Між родиною королеви та ним не було приязних стосунків, Кейтлін знала це. Ланністери з Кастерлі Рок прийшли запізно на допомогу Роберту, лише тоді коли перемога була вже певною, він так і не пробачив їм цього. "Ну що ж, якщо ціною компанії Роберта буде навала Ланністерів, то нехай буде так. Звучить так ніби Роберт везе із собою половину королівського двору."

"Куди йде король, туди слідує й королівство" - сказала вона.

"Це буде добре побачити дітей. Наймолодший ще смоктав цицьку Ланністерської жінки коли я бачив його в останнє. Йому повинно бути приблизно п’ять років зараз?"

"Принцу Томмену сім років" - сказала вона - "Він того ж віку що і Бран. Будь ласка, Неде, припни язика. Ланністерська жінка є нашою королевою, і її пиха,як кажуть, з кожним роком тільки більшає."

Нед лагідно стиснув її долоню. "Ми повинні влаштувати бенкет, звичайно, зі співаками, а також Роберт забажає виїхати на полювання. Я повинен відіслати Джорі на південь з почесною вартою, щоб зустріти його на королівському тракті та супроводжувати його до Вінтерфеллу. Боги, як ми їх усіх прогодуємо?Вже на шляху, ти сказала?Чорти б вхопили цього чоловіка. Чорти б вхопили його королівську дупу."

ДЕЙНЕРІС

Її брат тримав у своїх руках плаття, щоб вона оглянула його. "Поглянь яка краса. Торкнися його. Ну ж бо. Відчуй тканину."

Дені торкнулася до плаття. Тканина була настільки гладенькою та лагідною, що їй здавалося неначе вода пестливо струменить крізь її пальці. Вона не могла згадати щоб коли-небудь вдягала настільки ж вишукане та лагідне вбрання. Це налякало її. Вона прибрала руку геть. "Воно насправді моє?"

"Це дарунок від Магістра Ілліріо" - сказав Візеріс посміхаючись. Її брат був у гарному настрої цього вечора. "Колір цього плаття добре підкреслить твої фіалкові очі. І ти у ньому будеш сяяти неначе золото та дорогоцінні камені усіх родів. Ілліріо пообіцяв це. Сьогодні ти маєш виглядати як принцеса."

"Принцеса" - подумала Дені. Вона зовсім забула як це має бути. А можливо вона ніколи по-справжньому цього і не знала. "Чого він такий щедрий до нас?" - запитала вона - "Чого йому від нас потрібно?". Приблизно півроку вони жили у домі магістра, їли його їжу, та його слуги розпещували їх. Дені виповнилося тринадцять років, достатньо дорослий вік щоб зрозуміти, що такі дарунки майже ніколи не дарують безкорисливо,особливо тут у вільних містах Пентосу.

"Ілліріо не дурень" - сказав Візеріс. Він був худорлявим юнаком з безпритульними руками та неспокійним, гарячковим поглядом у його бузкових очах. "Магістр знає, що я не забуду друзів коли зійду на престол."

Дені нічого не відповіла. Магістр Ілліріо був торгівцем прянощами, дорогоцінним камінням, драконячою кісткою та іншими менш екзотичними товарами. Він мав друзів в усіх Дев’яти Вільних Містах, і як казали, навіть поза ними, у Вейєс Дотрак та у міфічних країнах за Нефритовим морем. Також казали, що не було такого друга для нього, якого б він не зміг весело продати за вигідну для себе ціну. Дені уважно слухала розмови на вулицях, ці речі вона також почула там, але вона знала краще не ставити незручних питань своєму братові коли він поринає у тенета своїх мрій. Коли у ньому прокидалася лють це було жахливо. Візеріс називав це "будити дракона".

Її брат повісив плаття біля дверей. "Ілліріо пришле рабів, щоб вони викупали тебе. Добряче переконайся, що з тебе змито цей сморід стаєнь. Кхал Дрого має тисячі коней, але сьогодні він погляне на кобилку іншого роду." Він дуже пильно та критично оглянув її. "Ти все ще сутулишся. Стань прямо." Він розправив її плечі своїми руками. "Нехай він побачить, що ти вже маєш жіночі принади." Його пальці лагідно та пестливо, немов пензлики, ковзнули по її ще не зовсім розквітлих груденятах та стисли сосок. "Ти не підведеш мене сьогодні. А якщо підведеш, то я жорстоко покараю тебе. Ти ж не хочеш пробудити дракона, чи не так?". Його пальці жорстко скрутили її ніжне тіло, він так сильно прищемив її, що вона відчула жахливий біль навіть через товстелезну тканину туніки, що була на ній. "Чи не так?" - повторив він.

"Ні" - відповіла Дені покірно.

Її брат посміхнувся. "Добре". Він доторкнувся до її волосся, майже з якоюсь хворобливою любов’ю. "Коли вони напишуть історію мого сходження на престол, люба сестро, вони скажуть що все почалося саме сьогодні."

Коли він пішов, Дені підійшла до свого віконця та подивилася задумливо і тужливо на води затоки. Квадратні цегляні вежі Пентосу виглядали чорними силуетами накресленими на вечірній заграві. Дені чула співи червоних жерців під час їх ритуального розпалювання нічних вогнів, та галас, що здіймали безпритульні і вдягнені у лахміття діти, що гралися за стінами маєтку у якому вона перебувала. І на хвильку вона забажали бути там разом з ними, босоногою, захеканою та вдягненою у лахміття, без минулого та майбутнього, без потреби бути присутньою на бенкеті у маєтку Кхала Дрого.

Десь там за вечірньою загравою, за вузьким морем, лежала країна зелених пагорбів, сповнених квітів рівнин та великих бурхливих річок, де вежі з темного каменю здіймаються посеред величних сіро-блакитних гір, та озброєні лицарі скачуть на битву під прапорами їх лордів. Дотракійці називають цю країну Рхейєш Андахлі, країна Андалів. У Вільних Містах вони називають її Вестерос та Західні Королівства. Її брат має для неї простішу назву. "Наша країна" - так він її зве. Для нього ці слова немов молитва. Неначе якщо він скаже їх достатню кількість разів, то боги почують його і здійснять його мрію. "Наша за правом крові, віроломно відібрана у нас, але все ще наша, назавжди наша. Ти ніколи не зможеш вкрасти у дракона, о ні. Дракон пам’ятає."

І можливо цей дракон дійсно пам’ятав, але Дені - ні. Вона ніколи не бачила цієї країни яку брат вважав їхньою, цього королівства за вузьким морем. Усіх тих місць про які він так багато розповідав: Кастерлі Рок та Соколине Гніздо, Хайгарден та Долина Арренів, Дорн та Острів Ликів, все це були лише слова для неї. Візеріс був восьмирічним хлопчаком коли їм довелося рятуватися втечею з Королівської Твердині від наступаючої армії Узурпатора, але Дені тоді була лише малесенькою брунечкою у лоні своєї матері.

Зараз іноді Дені уявляє собі образи того як це відбувалося, бо так багато і часто розповідав їй про це брат. Опівнічна втеча до Драконячого каменю, місячне сяйво тремтячи виграє на чорних вітрилах їх корабля. Її брат Рейєгар хоробро б’ється з Узурпатором у кривавих водах Тризубу та помирає за жінку яку він кохав. Сплюндрування Королівської Твердині тими кого Візеріс кличе пси Узурпатора, лорди Ланністер та Старк. Принцеса Елія Дорнійська благаюча про милосердя до спадкоємця Рейєгара,якого відірвали від її грудей та жорстоко вбили на її очах. Поліровані до блиску черепи останніх драконів, що байдуже дивляться униз зі стін тронної зали доки Королевбивця перерізає горлянку її Батьку золотим мечем.

Вона народилася на Драконячому камені за дев’ять місяців після їх втечі, доки шалений шторм вирував так ніби збирався розірвати на клапті цей міцний острів. Вони казали що шторм був жахливий. Флот Таргарієнів, що стояв на якорі, розчавило на друзки, великі кам’яні брили виривало з парапетів та жбурляло щосили до бурхливих вод вузького моря. Її матір померла народжуючи її, і цього брат Візеріс так ніколи і не пробачив їй.

Вона не пам’ятала Драконячий камінь також. Їм довелося тікати знову, якраз тоді коли брат Узурпатора підійняв вітрила його новозбудованого флоту. Тоді лише власне Драконячий камінь, прадавня твердиня їхнього Дому, залишався під їхньою владою нагадуючи про Сім Королівств якими вони колись володіли. Але це тривало не довго. Гарнізон Драконячого каменю був готовий продати їх Узурпатору, але однієї ночі Сер Віллєм Даррі та четверо відданих чоловіків увірвалися у дитячу кімнату та викрали їх обох, разо