Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах

СТАНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ РОЗРЯДКИ В ЄВРОПІ (60-ті — початок 70-х років)

Відносна стабілізація в Європі. Підвищення ролі Західної Європи в міжнародних відносинах

На початку 60-х років фактично завершилася «бер­лінська криза» 1958 — 1961рр., спричинена спро­бами СРСР змінити на свою користь співвідно­шення сил у центрі Європи. Мета Москви — обмеження, якщо не цілковите припинення присутності збройних сил СІЛА, Великобританії й Франції в Західному Берліні (про­позиції «про демілітаризацію Західного Берліна», «про пе­ретворення Західного Берліна на вільне місто» або «місто під егідою ООН») — не була досягнута. Не вдалося також погрозами підписання сепаратного мирного договору СРСР та інших країн Варшавського договору з НДР

примусити Захід хоча б фактично визнати НДР, якщо б вона контролювала доступ у Західний Берлін. Західні дер­жави не погоджувалися на передання цього контролю в руки прикордонників НДР (досі цей контроль здійсню­вався СРСР відповідно до повоєнних домовленостей з союзниками).

Незважаючи на те, що рівень життя, економічного розвитку в НДР був порівняно вищий, ніж в інших країнах «соціалістичної співдружності», багато громадян НДР, незадоволених суспільним ладом, використовували всі можливості вільного переходу зі столиці НДР у За­хідний Берлін, а звідти — до ФРН. Таких можливостей громадяни інших соціалістичних країн не мали. Отже, безперервний відтік населення, як правило кваліфікова­ного, з НДР до ФРН дестабілізував східнонімецьку со­ціалістичну систему, змушував СРСР до спроб змінити статус Західного Берліна. Про масштаби втечі громадян НДР на Захід свідчать дані, наведені французьким ученим Ж.-Б. Дюрозелем: з 1953 по 1961 р. включно 2 245 000 осіб покинули НДР, виїхавши на Захід. З 1949 по 1958 р. населення НДР зменшилося на 1 млн. Пробле­му було «вирішено» 13 серпня 1961 р. За погодженням із країнами Варшавського договору уряд НДР у цей день розпочав будівництво спеціальних кордонних споруджень навколо Західного Берліна, які мали перешкодити пере­ходові кордону зі Сходу на Захід. Спочатку це були заго­родження з колючого дроту, а згодом — мур з бетонних плит. Цей мур на кілька десятків років став наочним свідченням неспроможності соціалізму перемогти капі­талізм у мирному змаганні двох систем. На Сході Берлінський мур почали називати «неприступним валом на шляху фашизму з Західної Німеччини». За межами ж «соціалістичного табору» його незмінно йменували «муром ганьби», бо тільки соціалістичні країни не дозволяли своїм громадянам вільно пересуватися через кордони, навіть через кордони всередині «соціалістичної співдруж­ності».

Збудувавши мур, керівники східного блоку заспоко­їлися. Якщо до цього СРСР висловлював погрози пе­рейти до односторонніх дій, то в другій половині 1961 р. ситуація змінилася. Радянський лідер М. Хрущов сказав

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

своєму бельгійському колезі, а через нього усім західним державам: СРСР не настоює на терміновому завершенні німецького врегулювання. Для СРСР, таким чином, як визнавалось у книзі про зовнішню політику, яку редагу­вав тодішній міністр закордонних справ А. Громико, після «вжиття захисних заходів у Берліні» питання про загальне врегулювання вже не стояло так «невідкладно», як раніше.

Для Західної й Східної Європи це означало відносну стабілізацію і можливість продовження процесів еконо­мічного та політичного співробітництва. На Заході тривало розпочате в 50-х роках створення спільного рин­ку. В 60-х роках не припинялися дискусії між при­хильниками поглиблення інтеграції західноєвропейських держав і формування наднаціональних органів з пер­спективою створення чогось на кшталт «Сполучених Штатів Європи» і тими політичними діячами, які обстою­вали варіант розвитку інтеграційних процесів зі збере­женням суверенітету країн, що інтегруються. В позиції таких діячів, а серед них виділявся президент Франції III. де Голль, проглядалася тенденція домогтися певної незалежності Західної Європи від СІЛА, підвищення її ролі в міжнародних відносинах. А втім, усі учасники дискусії вважали інтеграцію необхідною для економіч­ного розвитку Західної Європи. Курс на інтеграцію в За­хідній Європі підтримували і Сполучені Штати, які спо­дівалися, що інтегрована Європа залишиться у сфері впливу Вашингтона, оскільки всі західноєвропейські країни були заінтересовані в збереженні і зміцненні НАТО, де представники США в усіх органах посідали командні позиції.

В 60-х роках три західноєвропейські організації — Європейське об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС), Спіль­ний ринок і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом) — перетворилися на єдине Європейське еконо­мічне співтовариство, що стало новим кроком на шляху об'єднання. У 1967 р. керівні органи ЄОВС, Спільного ринку і Євратому злилися. Римський договір (1957) перед­бачав формування «Спільного ринку» до 1970 р. Договір торкався не тільки суто економічних інтересів його Учасників, він передбачав зближення їхньої політики в

соціальній та зовнішньоекономічній сферах. Поступова почав складатися механізм координації зовнішньої політики. СІЛА уважно стежили за тим, щоб Європейсь­ке співтовариство не виходило за межі «північно­атлантичної» зовнішньої політики й нагадували, в разі потреби, про «комуністичну загрозу», особливо коли по­літика СРСР давала для цього підстави.

Втім, Сполученим Штатам нелегко було утримувати західноєвропейців під своїм контролем. Особливого кло­поту завдавала Вашингтонові «самостійницька» лінія пре­зидента де Голля, його спроби залучити до цієї лінії ФРН. Досить вірним союзником США в ці роки залиша­лася Великобританія, і саме тому де Голль чинив опір її вступу до Європейського співтовариства.

США і Великобританія всіляко підкреслювали свої «особливі» відносини. В грудні 1962 р. президент Д. Кеннеді зустрівся з прем'єр-міністром Г. Макмілланом у Насау (Багамські острови). Сторони проголосили, що США і Великобританія є природними союзниками. Макміллан підтримав американський план створення багатосторон­ніх ядерних сил у НАТО, згідно з яким ядерний потен­ціал Лондона й Парижа мав стати складовою частиною спільних сил НАТО під командуванням США. За кілька тижнів де Голль на прес-конференції рішуче відхилив пропозицію про участь Франції в багатосторонніх силах і заявив про її намір «самостійно створювати і в разі необ­хідності застосовувати свої атомні сили». Водночас за ви­могою Франції були припинені переговори про вступ Ве­ликобританії в Європейське економічне співтовариство.

Керівництво Сполучених Штатів, зокрема президент Кеннеді, вбачало мету стратегії де Голля в тому, щоб, по-перше, «забезпечити Франції керівну роль у Західній Європі» й заблокувати спроби «англосаксів» (тобто США і Великобританії) «пересунути» Францію на другорядне місце; по-друге, вести справу до об'єднання всієї Європи, включаючи роззброєну Німеччину, а згодом —миролюб­ну Росію, але без Британії. Де Голль неодноразово заяв­ляв, що СІЛА не повинні втручатися у справи Європи за винятком «надзвичайних обставин».

Дії де Голля цілком відповідали проголошеному ним курсові. У1963 р. в Парижі був підписаний франко-захід-нонімецький договір про співробітництво. Він передбачав

регулярні зустрічі між представниками двох країн, узгод­ження воєнних доктрин, стратегічних планів, стажування офіцерів у військових підрозділах партнерів, спільне ви­робництво зброї. Де Голль навіть погодився поширити дію договору на Західний Берлін, що відповідало позиції ФРН, але не узгоджувалося з попередніми заявами Па­рижа про незалежність Західного Берліна від ФРН. У подальшому, проте, уряд ФРН почав приглушувати анти-американські тенденції, що випливали з договору, і останній не виправдав надій Франції, яка сподівалася, що він закладе підвалини для «самостійності» Європи.

Наступним кроком Франції став вихід із військової організації НАТО з метою, як заявляв Париж, відновлення суверенітету Франції на своїй території. Про це було ого­лошено 21 лютого 1966 p., a 7 березня того самого року Франція поставила вимогу евакуювати з її території всі штаби НАТО, американські війська та іноземні військові бази. Штаб-квартиру НАТО було переведено з Парижа до Брюсселя. Більше того, літаки НАТО мали одержувати спеціальний дозвіл на переліт над територією Франції. Якщо врахувати, що нейтральний статус у той час мали також Швейцарія й Австрія, то між аеродромами НАТО на півночі Західної Європи й аналогічними аеродромами в Італії, Греції та Туреччині створювалася досить широка смуга, через яку не могли терміново перелітати літаки з аеродромів Великобританії та Німеччини, де були зосе­реджені ВПС СІЛА. Ослабивши таким чином стратегічне становище НАТО, Франція запевнила союзників у тому, що вона залишається членом Атлантичного союзу й братиме участь у його спільних політичних заходах та в засіданнях його політичних органів. Показово, що такі члени НАТО, як Данія, Греція, Туреччина, ряд інших, продемонстрували інтерес-до французького прикладу й закликали членів НАТО до «стриманості і помірності» в критичних висловленнях щодо дій Франції. Бажання відійти від американської лінії відчувалося і в політиці інших західноєвропейських держав, хоча не всі вони на­важувалися повторювати французькі кроки. Досить зга­дати, наприклад, що Великобританія, всупереч тодішній політиці США, визнала Китайську Народну Республіку, розірвала відносини з Тайванем. У 60-х роках Велика Британія виявила також готовність виступити посеред ником між Заходом і Сходом у разі загострення лікту навколо Західного Берліна та в німецькому w в цілому. Канцлер ФРН /. Кізінгер у серпні 1967 р. креслював, що «ми вже не дивимося на Сполучені Штаті як на старшого брата, до якого завжди біжать, коли що небудь трапиться». Відставка де Голля в 1969 р., викли кана внутрішньополітичними причинами, майже не поз начилася на зовнішньополітичному курсові французько керівництва. Франція продовжувала «підштовхувати» інц країни Західної Європи до самостійної політики, до надан-? ня першочергового значення інтересам Європи, а не США. Розрядка міжнародної напруженості, що розпочалася після завершення найгострішої після другої світової війни «карибської кризи», сприяла усвідомленню світо­вою спільнотою небезпеки продовження політики гонки озброєнь, погроз застосування зброї, в тому числі в Єв­ропі. Врешті-решт саме цими міркуваннями спричиню­валася специфічна позиція Франції. Вектор європейської політики в 60-х роках і на початку 70-х років дедалі біль­ше спрямовувався на регіональну розрядку міжнародної напруженості.

• «Нова східна політика» ФРН

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» S ^{яку почала} проводити коаліція партій, що і здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні- І мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію \ лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт В. Брандт пройшов непростий життєвий шлях. Його справжнє їм я — Герберт Фрам. Після приходу до влади в

1933 р. фашистів він емігрував у Норвегію. В 1940__

1945 pp., коли Норвегію окупували нацисти, перебував у

Швеції. Брав участь у русі Опору. Після розгрому фашизму певний час жив у Норвегії й навіть був членом норвезької військової місії в Західному Берліні, носив норвезьку військову форму. Тільки пізніше, отримавши громадянст­во ФРН, почав брати участь у політичному житті в лавах СДПН. З 1964 р. — голова СДПН. Став відомим, коли в 1957—1966 pp., обіймаючи посаду бургомістра Західного Берліна, гостро виступав проти «політики ультиматумів» СРСР, який тоді фактично, як це розуміли на Заході, намагався витіснити західні держави з Західного Берліна, оголосивши його, наприклад, «вільним містом». І все ж певна частина західнонімецького населення старшого віку вважала репутацію В. Брандта далеко не бездоганною. Йому не могли простити, що в роки війни він був «середі ворогів німецького солдата».

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа і тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему держав) німецького народу» (саме таке офіційне визначення по­бутувало в НДР, згодом почала пропагуватися теза, що і НДР створилася «окрема німецька нація», що було аб­сурдним і не сприймалося як в НДР, так і у ФРН).

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості і: СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнанню існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто; державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на під­тримку" згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістськю організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався: метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Че-хословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Москов­ського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін», яка була погоджена радниками делегацій СРСР і фрн і спочатку вважалася конфіденційною. Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір. Зрозуміло, що така поступка з боку ФРН була для неї найбільш болісною. Сторони домовилися також про одночасний вступ ФРН і НДР до ООН. Отже, йшлося про необмежене визнання НДР.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословач­чиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією. У лютому 1970 р. у Варшаві ФРН і Польща підписали договір про нормалізацію вза­ємин та визнання західного кордону ПНР, про встанов­лення дипломатичних відносин.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, СІЛА та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Цей документ складався з трьох частин. Згідно з угодою західні держави 'зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. Можливість нової блокади таким чином виключалась. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН, хоча ФРН дістала право представ­ляти інтереси населення Західного Берліна за кордоном, за винятком «питань безпеки й статусу міста». Чотири­стороння угода набрала чинності 3 червня 1972 р.

Тема 2 Становлення політики розрядки в Європі (60-ті — початок 70-х років)

Наступним етапом процесу розрядки в Європі стала нормалізація відносин між ФРН і НДР. 21 грудня 1971р. в Берліні був підписаний договір про основи відносин між НДР і ФРН. Сторони встановили міждержавні відносини, і ФРН відмовилася від спроб представляти в міжнарод­них відносинах «східну Німеччину». Як непринципову поступку ФРН з боку НДР можна розцінювати рішення обмінятися не посольствами, а постійними представ­ництвами, що трохи пом'якшувало для ФРН визнання НДР окремою державою.

18 вересня 1973 р. НДР і ФРН стали членами ООН.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність ви­знати Мюнхенський договір між фашистською Німеччи­ною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословач-чини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх меш­канців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеч­чини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР. Адже «з самого початку», тобто з вересня 1938 р. до захоплення Чехословаччини Німеччиною в березні 1939 р. й до завершення війни в травні 1945 p., правові акти на цих територіях укладалися саме на основі Мюн­хенського договору. Невизнання цього створювало під­стави для претензій. Отже, було знайдене інше формулю­вання: Мюнхенський договір 1938 р. проголошувався «неістотним», тобто знімалося питання про строки його недійсності Спеціально також зазначалося, що новий договір не стосується правових наслідків, які випливають із права, застосовуваного з вересня 1938 р. до травня 1945 p., і не дає підстав для матеріальних претензій до ФРН із боку ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих після­воєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завер­шення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 p.).

Так завершився важливий етап «нової східної полі­тики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керів-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ники країн Східної Європи сподівалися на подальше по­ліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В. Брандта. Проте історія взагалі, й історія міжнародних відносин зокрема, не позбавлені випадковостей. Згодом у найближчому оточенні В. Брандта було викрито агента спецслужб НДР, і в травні 1974 р. В. Брандт мусив піти у відставку. Згодом В. Брандт став головою Соціалістич­ного Інтернаціоналу, очолював різні комісії, що розгля­дали нагальні міжнародні проблеми, але в керівництво ФРН уже не повертався.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розко­лу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інак­ше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

• Курс Франції на розрядку та співро­бітництво «від Атлантики до Уралу»

Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

•Політика протистояння та ультимативних вимог щодо' своїх головних партнерів — СІЛА, Великобританії та-! ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько- [ го економічного співтовариства призвела в другій пН ловині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої! Республіки до розширення та поглиблення відносин зі країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європейської моделі зовнішньополітичної]

поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами»), значною мірою було єдиною можливою за тих умов раціональною стратегією.

Важливий елемент ідеологічного обгрунтування акти­візації «східної» політики Франції за часів президентства JJI. де Голля становила концепція «єдиної Європи від Атлантики до Уралу», яка втілювала проголошені керів­ництвом П'ятої Республіки ідеї «трансцендентного» євро-пеїзму, що, у свою чергу, спиралися на переконаність в історичній обмеженості повоєнного устрою у світі.

Однак незаперечним є і те, що будь-які зміни у відносинах з країнами «соціалістичного табору» були б неможливі без відповідних кроків назустріч з боку держав ОВД, і насамперед з боку Радянського Союзу. А також без наявності хоча й обмеженої, але досить значної сфери спільних інтересів та позицій щодо основних проблем міжнародної політики.

Така близькість позицій була констатована ще в ході офіційного візиту весною 1960 р. до Франції Голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова при обговоренні на зустрічі з французьким керівництвом проблеми недоторканності європейських кордонів, проблем безпеки в Азії та на Близькому Сході, а також діяльності Організації Об'єд­наних Націй. По завершенні візиту вперше в історії від­носин Схід—Захід сторони підписали угоду про наукове співробітництво в мирному використанні ядерної енергії.

В середині 60-х років найактивніше розвивалися кон­такти в економічній, науковій та культурній галузях. Саме тоді Франція і СРСР підписали п'ятирічну торго­вельну угоду та угоду про співробітництво в галузі кольо­рового телебачення. Темпи збільшення взаємного товаро­обігу вирізнялися надзвичайним динамізмом: з 1958 по 1969 р. він зріс більш ніж у 5 разів. Франція була першою західною країною, яка надала Радянському Союзові кре­дитну лінію для фінансування імпорту французьких ін­вестиційних товарів.

Перебування президента Французької Республіки Де Голля з офіційним візитом в СРСР із 20 червня по 1 липня 1966 р. позначилося подальшим зміщенням ак­центів з питань двосторонньої торгівлі на проблеми євро-

пейської та світової політики. За підсумками переговорів ЗО червня була опублікована спільна декларація, в якій сторони підкреслили, зокрема, необхідність проведення політики розрядки в Європі та декларували свою заін­тересованість у пошуках насамперед «європейського» рі­шення проблем співробітництва та безпеки в Старому Світі, без залучення «неєвропейських» країн.

У ході цього візиту французького президента сторони домовилися про створення постійних інститутів у сфері розвитку їхніх взаємовідносин, а саме: інституту періо­дичних консультацій на найвищому державному рівні, постійної комісії для контролю за виконанням торговель­них, економічних та технічних угод. Одночасно в Парижі створювалася франко-радянська торговельна палата з представництвом у Москві.

Під час офіційного візиту Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна у Францію в грудні 1966 р. сторони вперше в практиці дипломатичних відносин держав, що належали до різних військово-політичних блоків, проде­монстрували взаємну зацікавленість у скликанні загально­європейської наради з проблем безпеки та співробіт­ництва. Ця політична акція, по суті, започаткувала пере­говорні процеси, що привели до скликання НБСЄ.

Підтримка Францією радянської концепції європейсь­кого діалогу з питань безпеки та співробітництва дала Парижу змогу активізувати свої відносини з рештою дер­жав ОВД у Центральній та Східній Європі, котрі, як і у випадку зі східною «наддержавою», почалися в еконо­мічній та культурній галузях. Але на відміну від своїх відносин із СРСР Франція, розширюючи співробітництво в цьому регіоні, в цілому дотримувалась «блокової» дис­ципліни Атлантичного союзу. Лише в питанні про західні кордони Польщі позиція де Голля суттєво відрізнялася! від позиції СІЛА, Великобританії та ФРН, що далос взнаки в ході офіційного візиту французького лідера Польщі, який він використав як нагоду наголосити остаточному характері кордону по лінії Одер—Нейсе.

Таким чином, тенденція в східноєвропейській полі' тиці Франції до поділу своїх партнерів на пере:

«економічних» і «політичних» була більш ніж очевидною. Тож Франція розвивала зі всіма європейськими союз­никами Радянського Союзу головним чином економічні відносини без будь-яких спроб розпочати безпосередній політичний діалог.

Події 1968 р. в ЧССР та воєнна інтервенція країн ОВД викликали дещо стриману критику в Парижі. Прямими наслідками цієї кризи в східному блоці стали зміни акцентів у виборі Францією пріоритетних партнерів серед країн ОВД, і зокрема підвищена увага до Румунії, а також підписання з СРСР у 1970 р. протоколу про консультації з приводу ситуацій, які, на думку сторін, здатні загрожу­вати миру та міжнародній безпеці.

ЗО жовтня 1971 р. СРСР і Франція підписали доку­мент «Принципи співробітництва», який de facto означав укладення першого за повоєнні роки політичного догово­ру міжнародно-правового характеру між Радянським Со­юзом і західною великою державою. Йшлося насамперед про юридичне закріплення радянського трактування прин­ципів «мирного співіснування», що в подальшому значно посилило прагнення СРСР домогтися аналогічного ви­знання цих принципів іншими державами Заходу — СІЛА, Великобританією та ФРН.

Кульмінацією політичної взаємодії Франції й СРСР став початок 70-х років, коли завдяки консультаціям політиків і дипломатів вищого рангу обох країн у січні 1973 р. та грудні 1974 р. були досягнуті важливі компро­місні рішення з проблеми відокремлення процесу Ві­денських переговорів про роззброєння в центрі Європи від підготовки першого етапу загальноєвропейської нара­ди й розробки порядку денного та проектів документів завершального етапу НБСЄ у Гельсінкі в 1975 р.