Список використаних джерел

Доповідь на тему: «Загальні поняття кримінального права в Стародавньому Римі. Історичний розвиток сутності вини тапокарання»

 

Виконала

Студентка групи ЮРД-М5Є

Ярема Х.В.

 

Львів 2016

Політика держави в боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких важливу роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного та виховного характеру. В системі цих заходів не останнє місце займає і покарання. Воно є необхідним засобом

охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози застосування покарання, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом її реалізації. Сучасна кримінально-правова політика з її напрямком на гуманізацію кримінальної репресії за вчинення злочину суттєво стимулює теоретичну розробку проблемних питань покарання. Застосування покарання одночасно виконує важливу роль активного попередження злочинності[1] Для того щоб краще зрозуміти суть цього важливого елементу, необхідно звернутися до витоків права, до стародавньої Римської Держави, як основоположниці сучасного права як такого.

У ранньому римському кримінальному праві зберігалися численні риси родоплемінних відносин. Воно ще не виокремилося в самостійну правову галузь і було тісно пов'язане з релігією, звичаями, традиціями. Тобто норми права мали синкретичний характер. Водночас ще з найдавніших часів у кримінальному праві вже почали розрізняти правопорушення приватного і публічного характеру. До публічних деліктів належали злочини проти держави, вбивство, зґвалтування, підпал, брехливі свідчення в суді, крадіжка або знищення врожаю, порушення межових знаків, складання та поширення пасквілів. Тісний зв'язок права з релігією призводив до того, що багато з правопорушень вважалися образою богів, що, крім світських покарань, спричиняло релігійні прокляття. До приватних деліктів відносили будь-яку крадіжку майна, посягання на гідність, честь, здоров'я особи, знищення чи пошкодження чужих речей.

Покарання поділялися на тяжкі та легкі. До перших належали смертна кара (проста і кваліфікована), вигнання та позбавлення громадянства. Легкими покараннями були тілесні покарання та штрафи.

У пізньореспубліканський період спостерігається значний розвиток інститутів римського кримінального права. З'являється поняття вини, умислу, необережності та випадковості. Замах на злочин ще не відокремлюється від здійснення самого злочину (покарання було однаковим). Намір вчинити злочин, який не був реалізований, не підлягав покаранню. Зберігаються залишки самосуду. Публічні злочини дістають детальнішої кваліфікації. Умовно їх можна поділити на чотири групи:

- проти держави - державна зрада, збройний напад на державні установи чи опір представникам влади, казнокрадство, фальшивомонетництво. образа величі римського народу, заподіяння відчутної шкоди державі;

- релігійні злочини - порушення правил здійснення релігійних обрядів, образа богів;

- злочини проти моралі - подружня зрада, полігамія, зґвалтування;

- злочини проти особи - вбивство, підпал, крадіжка рабів, нічна крадіжка чи крадіжка зі зломом, брехливі свідчення в суді тощо.

За доби імперії продовжувало діяти республіканське кримінальне законодавство, доповнене численними імператорськими конституціями та іншими нормативними актами. Новими характеристиками кримінального законодавства цього часу є:

а) встановлення відповідальності за злочини, вчинені з необережності;

б) покарання зловмисника залежно від ступеня його вини;

в) визначення різниці у приготуванні до злочину, посяганні на нього та вчиненні самого злочину;

г) поява інституту неосудності. До неосудних (таких, які звільнялися від покарання), належали душевнохворі та малолітні.

Розрізнялися такі види злочинів:

- проти держави (конкретний їх перелік суттєво не відрізнявся від таких самих злочинів республіканської доби);

-проти імператора (поширення образливої інформації на правителя держави);

-проти християнської релігії (образа релігії, церкви, священнослужителів, поширення єресі);

-проти суду (перешкода у здійсненні правосуддя, змова обвинувача з обвинуваченим, підкуп у суді, хабарництво службових осіб);

-проти порядку управління (підбурювання рабів на бунт, здобуття виборних посад недозволеними методами, хабарництво чиновників, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги та ін.);

-проти власності (крадіжка державного чи церковного майна, худоби, підпал, порушення межових знаків);

-проти особи (вбивство, побиття, крадіжка вільних людей, переховування рабів, подружня невірність).

Система покарань значно ускладнилася, а вид покарання визначався соціальним статусом зловмисника та потерпілого. Зал я кувальна мета продовжувала діяти, але із прийняттям християнства спостерігається деяке пом'якшення покарань, особливо таких, які завдавали додаткових страждань злочинцю перед смертною карою. Було ліквідоване розп'яття на хресті, таврування розпеченим металом, криваві видовища у цирку, гладіаторські бої тощо. Суворо каралися злочини проти моралі. Набули поширення каторжні роботи на державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у далекі провінції, ув'язнення, тілесні кари та штрафи. Конфіскація майна застосовувалася переважно як додаткове покарання.

 

Очевидно, що Традиційно першим і головним засобом у боротьбі зі злочинністю завжди було кримінальне покарання. Власне держава не змогла б забезпечувати нормальну і стабільну життєдіяльність суспільства без цього кримінально-правового інституту. Тому довгий час покарання залишалося єдиним і найбільш надійним засобом боротьби зі злочинністю. Змінювалися лише види і система покарань залежно від того, в якій суспільно-економічній формації перебувало суспільство.

Стан, що характеризував відношення суспільства до інституту покарання, рівень його розвитку відображався в існуючих на певному етапі існування людства кримінально-політичних ідеях. Це зумовлено тим, що проблема боротьби зі злочинністю завжди нерозривно була пов'язана з ідеологією, політикою, політичними ідеями та політичними інститутами.

Дослідники історії кримінального покарання єдині в тому, що його існування було наявним у будь-якому організованому людському суспільстві на всіх етапах розвитку. Питання про зміст покарання, його юридичну природу і примусовий характер – одне з найстаріших у суспільстві і науці, а розуміється воно як право держави карати і обов’язок винних у вчиненні злочину прийняти це покарання. Іншими словами, якщо існує правопорядок, то відповідно і невідворотно існує покарання, яке застосовується до порушників, у цьому і полягає справедливість у кримінально-правовому розумінні[2].

Покарання було і залишається суворим, історично мінливим, але необхідним засобом ефективної боротьби зі злочинністю. Ще в давні часи соціальна і правова сутність покарання знаходилась у центрі уваги юристів, державних діячів, філософів, які із різних позицій осмислювали не тільки можливість, але й обов’язок державної влади покладати на злочинців покарання як карального, так і попереджувального характеру. Покарання - це завжди кара, дія держави до особи, яка вчинила злочинне діяння. Покарання історично обґрунтовувалося релігійними вимогами про кару або відплату. Так, у Біблії сказано: «Я стягну кров вашу за вас, від всякого звіра стягну її і від руки людини, від руки всякого брата його стягну душу людини. Хто проллє людську кров, того кров проллється людиною». У Евангелії написано: «Мені помсту і аз віддам», в Корані: «Правовірні, закон відплати встановлений вами за вбивство: вільний повинен померти за вільного, і слуга за слугу...». У основі індійської релігії лежить також вчення про подяку — відплату за всі благі і погані вчинки (Карма).

Погляд на покарання як на відплату був характерний і для видатних філософів. Так, І. Кант стверджував, що «лише право відплати (justalionis), але неодмінно перед судом може ясно вказати і кількість, і якість (розмір) покарання...»[3]

Г. Гегель також вважав, що «із злочинцем повинно бути вчинено так, як він сам вчинив»[4].Ще в IV столітті до н.е. Платон трактував суть кримінального покарання: «Кожен, хто відбуває покарання, повинен стати прикладом для інших, якщо він покараний правильно, аби стати кращим і так отримати для себе користь і стати прикладом для інших»[5].. Зазначені висловлювання, відображені і сьогодні в кримінальному законодавстві, оскільки покарання має на меті не тільки кару за вчинений злочин, але і виправити засудженого й попередити вчинення злочинів, як ним, так і іншими членами суспільства.

Стародавня практика боротьби із суспільно небезпечними проявами характеризувалась численними видами позасудової розправи, в основі якої знаходилась кровна помста. Але з появою держав і посиленням державної влади формується і розвивається інститут кримінального права та покарання, що застосовується в межах кримінального законодавства. Жорстокість кримінальних покарань стародавності пояснювалась однозначністю давно сформованих звичаїв, органічно пов’язаних із суворими умовами виживання.

Становлення і науковий розвиток інституту кримінального покарання належить юристам Стародавнього Риму. Кримінальне право характеризувалось найбільш розвиненою системою законодавства. Однак у законах Стародавнього Риму не завжди вказувалось, які саме види покарань можуть призначатись за ті чи інші злочини. Це найчастіше залишалося на розсуд посадових осіб та імператорів. Покарання у Стародавньому Римі відрізнялось особливою жорстокістю (смертна кара, тілесні покарання побиттям та ін.). Своєрідним покаранням могло бути рішення магістратапро призначення такого покарання злодію, затриманого на місці вчинення злочину самим потерпілим. Основні види покарання найчастіше посилювалися призначенням додаткових покарань, в основному матеріального спрямування. З часом покарання почали встановлюватись у законодавчому порядку, і за конкретні злочини вже передбачалось визначене покарання. Так, згідно із Законам ХІІ таблиць, за неправдиві свідчення передбачалося скидання із Тарпейської скелі. У цілому кримінальному праву Стародавнього Риму була притаманна неспіврозмірність злочину і покарання, останнє набирало характеру кари, тому основним його видом була смертна кара[6].

Отже, якщо так коротко узагальнити, можемо дійти висновку, що у ранньому Римі кримінальне право ще не стало цілком самостійною областю правового регулювання. Це безпосередньо визначилося тим, що не склалося ще чіткого розуміння злочину як правопорушення, що представляє суспільну небезпеку. Тому, наприклад, крадіжка, тілесні ушкодження вважалися приватними деліктами. Порівняно рано виділяється група публічних деліктів, які, формально належачи до зобов'язального права, починають розглядатися як злочини і утворюють сферу дії кримінального права: зрада, опір влади, вбивство, підпал, лжесвідчення. Злочини переслідувалися органами держави, за них встановлювалася смертна кара у вигляді відсікання голови, удушення, спалення, утоплення, скидання з Тарпейської скелі.

Інша примітна риса початкового стану кримінального права полягала в його зв'язку з релігією. Коло релігійних злочинів був досить широкий. До них, зокрема, належали порушення клятви і присяги, порушення патроном своїх обов'язків перед клієнтом, порушення межових знаків, околдовиванія посівів і т.д.

Суворість покарання була відгомоном моралі того часу і, зокрема, звичаю кровної помсти. Жорстоко каралися злочини, які в тій чи іншій мірі вважалися виступами проти моральності. Наприклад, «викритий у лжесвідченні скидався з Тарпейської скелі». Винний у вбивстві батьків піддавався перетину різками до крові, потім його зашивали в шкіряний мішок разом з собакою, півнем, змією і мавпою і викидали в річку або море, «щоб відняти у нього землю за життя і небо після смерті». Стратою карали того суддю або посередника, які «були викриті в тому, що взяли грошову мзду».Перетину різками до смерті піддавався спокусник римської громадянки.

Пережитком минулого були випадки узаконення самосуду. Закони XII таблиць вважали правомірним вбивство нічного злодія, захопленого на місці злочину. До пережиткам належить встановлення відповідальності, наприклад, за тілесні ушкодження за принципом таліона («якщо заподіє членоушкодження і не помириться з потерпілим, то нехай і йому самому буде спричинено те ж саме»). Нерозвиненість кримінального права виявлялася і в тому, що в Законах XII таблиць порівняно небагато йдеться про державні злочини, а також в них відсутній систематичний перелік злочинів і покарань. Від розсуду магістрату залежали характер і розмір покарань.

Слабо були розроблені основні поняття кримінального права, зокрема поняття злочину. Замах ще не відрізнялося від закінченого злочину. Не склалося в повній мірі і поняття вини. Вирішальним підставою відповідальності вважалося сама дія, що заподіяло шкоду (об'єктивне зобов'язання). Допускалася можливість засудження і покарання не тільки людей, а й тварин, навіть неживих предметів[7].

Коли громадянське право набуває рис класичності, кримінальне право виділяється в самостійну і досить розвинену галузь права. Ряд протиправних діянь, раніше переслідувалися в порядку приватного обвинувачення (наприклад, крадіжка зі зломом, нічна крадіжка), тепер зізнаються мають публічний характер, стають злочинами (crimen). Прогрес юридико-технічногобоку права висловився і в розробці ряду основних правових понять (злочин, вина, умисел, необережність, випадок), проводиться різниця між замахом і досконалим діянням, розробляються поняття співучасті, осудності, необхідної оборони: «якщо хто-небудь вб'є іншу особу, нападник зі зброєю, то це не розглядається як протиправне вбивство».

Послаблення ролі релігії відбилося в кримінальному праві таким чином, що каралися лише найбільш зухвалі виступи проти вірувань, та й то переважно в адміністративному, а не судовому порядку (вважалося, що боги самі повинні захищати себе).

В області покарань спостерігалася їх виняткова жорстокість по відношенню до рабів. На даному етапі все ж очевидною стає тенденція обмеження державою самоуправства і крайніх проявів жорстокості панів. Так, панам заборонялося без постанови суду віддавати рабів в цирк для битви зі звірами. Встановлюється, що раба не можна вважати збіглим, якщо він прийде в притулок або туди, куди є що просять, щоб їх продали, бо вони роблять те, що дозволено.

Слабо виражена тенденція пом'якшення покарання спостерігалася і у відношенні до вільним. Так, на короткий час у пізній республіці скасовується страта для злочинців з числа громадян. Найдовше зберігалася смертна кара за вбивство батьків, але при Помпеї і вона була замінена вигнанням з позбавленням прав громадянства та конфіскацією майна.

Разом з тим при імперії наростала тенденція реакційних змін у кримінальному праві. Такі зміни проявлялися у зростанні жорстокості і свавілля в накладенні покарань. В окремі періоди римської історії імператори здійснювали настільки жахливі діяння, що цілком можна засумніватися в їх психічної нормальності, що, звичайно, можна віднести на повну безвідповідальність їх влади. На відміну від раннього римського права, жорстокість покарань коренилася не в пережитки первіснообщинного ладу і зв'язку права з релігійними упередженнями, а безпосередньо в деякого роду раціоналістичних поглядах - «нехай ненавидять, аби боялися».

Зміни в пізньому кримінальному праві виразилися у подальшому розширенні кола діянь, які кваліфікуються як злочини. Надзвичайно широким і вельми розпливчастим був склад такого злочину, як «образу величності». Смертна кара загрожувала навіть за образу статуї імператора. Причому відповідальності підлягали і діти злочинця. Поняття державної зради в Дігестах(Диге́сти — звід систематизованих і тематично об'єднаних уривків з творів римських юристів, що мали силу закону), було сформульовано в настільки загальних і туманних виразах, що давало найширший простір сваволі.

У зв'язку з величезним розмахом корупції чиновників великого значення набувають такі склади злочинів, як хабарництво, здирництво, розкрадання казенних грошей, публічне насильство. Досить частим видом покарання стає смертна кара. Широкий розмаху набуває конфіскація майна, за допомогою якої поповнювалася державна скарбниця.

Всупереч формальному проголошенню при імперії рівності всіх вільних перед законом на практиці кримінальне право набувало становий характер. Покарання все в більшій мірі стали визначатися станової приналежністю винного. Наприклад, «вищі», в тому числі і солдати, мали привілей бути страченим мечем, тоді як несолдати і незнатні за ті ж злочини підлягали страти шляхом спалення, закопування живцем у землю, віддавалися на розтерзання диким звірам, піддавалися розп'яття на хресті.

Ще одна помітна риса пізнього римського кримінального права-знову посилюється його зв'язок з релігією, зростає кількість релігійних злочинів. За приналежність до секти маніхеїв (маніхейство - складене звавилонсько-халдейських,юдейських,християнських,іранських(зороастризм)гностичнихуявленьсинкретичнерелігійне вченняперсаМані, або Манеса.Було однією з найвпливовіших іранськихрелігій),загрожувала смертна кара. Кодекс Юстиніана вимагає «гнати, стирати з лиця землі їх нечестиві капища, викорінювати саме їх ім'я, зраджувати ганебною і болісної смерті цих«проклятих богом безумців».

Відбувалися, однак, і такі зміни, які не висловлювали реакційну тенденцію. Систематизувалися норми кримінального права, уточнювалися деякі правові поняття і склад злочинів, розробляється поняття деякого пом'якшення покарань: обмежується застосування таких покарань, як розп'яття на хресті, таврування, віддача на розтерзання диким звірам. Разом з упорядкуванням норм кримінального права в Зводі законів Юстиніана ці зміни мали відоме позитивне значення[8].

Якщо у стародавні і середні століття кара була майже єдиним засобом боротьби державної влади із злочинністю, то так не вважають мислителі ХХ століття: вони шляхом великого досвіду, дійшли висновку, що суворі і жорстокі кари не зменшують кількості злочинних діянь. Тому на цій підставі висувається на перший план попереджувальна діяльність у двох її напрямках: поліцейські заходи нагляду, з одного боку, і усунення мотивів, які сприяють вчиненню злочинів – з іншого[9].Сьогодні кримінальне законодавство надає можливість застосовувати до осіб, що вчинили злочин покарання, яке відповідало б і ступеню небезпечності злочину та особі винного. Оскільки основна мета покарання не кара винного, а щоб він переосмислив своє ставлення до суспільних цінностей і в майбутньому не вчиняв таких діянь. І як показує практика, суворість покарання не зажди призводить до зниження злочинності в державі[10].

Питання про зміст покарання, його юридичну природу і примусовий характер – одне із найстаріших у суспільстві і науці, а розуміється воно як право держави карати й обов’язок винних у вчиненні злочину прийняти це покарання. Історичне дослідження кримінального покарання вказує, що його існування було наявним будь-якому організованому людському суспільству на всіх етапах розвитку. Покарання було і залишається примусовим заходом, історично мінливим, але необхідним засобом ефективної боротьби зі злочинністю.

 

Список використаних джерел

1. Трубников В.М. Механизмсоциальнойадаптацииосвобожденных от отбываниянаказа-ния. – К., 1990. – 210 с

2. [1]Уголовноенаказание. Монографическоеиследование // Шемшученко Ю.С., Титаренко Ю.Л. – Киев-Донецк, 1997. – 312 с

3. Антологиямировойфилософии. Т.1. Ч.1. – К., 1991. – 780 с.

4. Гегель Г. Философия права. - М., 1990. – 280 с.

5. Платон. Собрание починений в 4 томах.- Т. 1. М., 1990. - 420 с.

6. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. — К: Юрінком Інтер, 2006. — 512 с.

7. Косарєв А. Історія держави і права зарубіжних країн [Електронний ресурс] /А. Косарєв – Режим доступу до ресурсу:http://rua.pp.ua/ugolovnoe-pravo-2.html

8. Сергиевский Н.Д. Русскоеуголовное право. – М., 1913.

9. Ющик О.І. Історичний розвиток про уявлень про зміст покарання / О.І. Ющик // Науковий вісник Чернівецького університету – 2010. – Випуск 533. Правознавство

[1]Трубников В.М. Механизмсоциальнойадаптацииосвобожденных от отбываниянаказа-ния. – К., 1990. – 210 с.

[2]Уголовноенаказание. Монографическоеиследование // Шемшученко Ю.С., Титаренко Ю.Л. – Киев-Донецк, 1997. – 312 с

[3]Антологиямировойфилософии. Т.1. Ч.1. – К., 1991. – 780 с.

[4]Гегель Г. Философия права. - М., 1990. – 280 с.

[5]Платон. Собрание починений в 4 томах.- Т. 1. М., 1990. - 420 с.

[6]Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. — К: Юрінком Інтер, 2006. — 512 с.

 

[7]Косарєв А. Історія держави і права зарубіжних країн [Електронний ресурс] /А. Косарєв– Режим доступу до ресурсу:http://rua.pp.ua/ugolovnoe-pravo-2.html

[8][8]Косарєв А. Історія держави і права зарубіжних країн [Електронний ресурс] /А. Косарєв – Режим доступу до ресурсу:http://rua.pp.ua/ugolovnoe-pravo-2.html

[9]Сергиевский Н.Д. Русскоеуголовноеправо. – М., 1913.

 

[10]Ющик О.І. Історичний розвиток про уявлень про зміст покарання / О.І. Ющик // Науковий вісник Чернівецького університету – 2010. –Випуск 533. Правознавство