Історичні форми вільнодумства

ЛЕКЦІЯ. УЯВЛЕННЯ ПРО РЕЛІГІЮ В ІСТОРИЧНИХ ФОРМАХ ВІЛЬНОДУМСТВА.

1. Поняття вільнодумства.

2. Історичні форми вільнодумства.

3. Форми вільнодумства

 

1. Поняття вільнодумства.

На всіх етапах розвитку духовної культури людства разом з міфологічними, релігійними уявленнями існували різноманітні форми їх критичного аналізу як на рівні буденної свідомості, в різноманітних єресях, так і у формі історичного, філософського, природничого та інших видів аналізу, охарактеризованих як вільнодумство (термін вперше вжив англійський філософ XVIII ст. А. Коллінз).

Як суттєвий елемент індивідуальної, суспільної свідомості, форма духовної культури людини, вільнодумство визнає право людини на свободу мислення, критичне ставлення до навколишньої дійсності.

Вільнодумство – світоглядна установка, яка передбачає незалежність людини від релігії та церкви у вирішенні її суспільних та особистих проблем.

Термін цей сформувався в боротьбі з релігійною нетерпимістю, авторитаризмом церкви, засвідчивши прориви людської думки за межі узвичаєних норм.

Історичні форми вільнодумства.

Вільнодумство давнього світу. Як і тогочасні вірування, вільнодумство було безпосереднім, наївним. Писемні пам'ятки Давнього Сходу свідчать, що вже тоді ідейна опозиція релігійно-міфологічним традиціям виявлялась у сумнівах щодо особистого безсмертя, існування потойбічного світу, доцільності релігійних обрядів, аскетизму. Наприклад, «Пісня арфіста» сприймалася давньоєгипетськими жерцями не тільки як вираз сумніву щодо існування потойбічного життя, а й як заклик до спротиву релігії та жерцям.

У давніх державах релігійні доктрини не претендували на винятковість і не заперечували релігійних уявлень інших народів. Багатобожжя створило сприятливі умови для утвердження ідей релігійної терпимості, значущості людини у світі, що знайшло відображення у культі героїв.

Системніше розглядало релігію вільнодумство народів Давньої Індії та Давнього Китаю. Так, давньоіндійська школа локаята (чарвана), яка виникла в І тис. до н.е., базувалася на визнанні того, що все в природі складається з чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі, не сприймала брахманістського релігійно-ідеалістичного тлумачення природи та людини. її прихильники стверджували, що реально існуючим може вважатися все, що сприймається органами відчуттів, тому заперечували Бога, душу, рай і пекло.

Помітного розвитку набуло вільнодумство в античному світі. Так, філософ Ксенофан (кін. 570 – після 478 до н.е.), критикуючи антропоморфізм грецького пантеону богів, якому він протиставляв єдине світове божество, висунув ідею, що саме люди створили богів за власною подобою. Філософ-матеріаліст Демокріт (прибл. 460–371 до н.е.) заявляв, що віра в богів виникла зі страху людини перед силами природи.

Теорії, які підривали традиційні релігійні вірування, сприймалися вкрай негативно владою та офіційними ідеологами. Вже у V ст. до н.е. в Афінах, де все-таки існувала свобода слова, думки, під суворою забороною були релігійне вільнодумство та атеїзм, який на той час був стихійним, а народні збори міста-поліса прийняли рішення віддавати під суд тих, хто не вірує в богів. Саме з цих причин філософ Протагор (480–410 до н.е.), який піддав сумніву існування богів, був змушений втекти з Афін. Анаксагора (прибл. 500–428 до н.е.) звинувачували в тому, що він назвав Сонце глибою, наскрізь пройнятою вогнем. Навіть Сократ (469–399 до н.е.), який вважав, що шанує релігійні традиції, був звинувачений у неповазі до богів. Звинувачували його і в розбещенні молоді хибними ідеями. Насправді філософські пошуки Сократа були спрямовані на раціональне пояснення природи людини, її моральних ідеалів, що суперечило традиційним формам вірувань.

Не менш авторитетний філософ Платон (427–347 до н.е.) у творах про державу викривав безбожників, закликав карати їх смертю, теоретично обґрунтовував необхідність державного переслідування осіб, які порушують релігійно-міфологічні традиції, стверджуючи необхідність державної релігії, яка повинна сприяти формуванню однодумства у громадян та зміцненню влади.

Критикував античну релігію й Епікур (прибл. 341– 270 до н.е.), виступаючи за звільнення людства від страхів та забобонів, що проростають із віри у надприродне. Оскільки світ складається з комбінацій атомів, участь богів у його створенні він виключав, хоч і не заперечував їх.

Римський філософ Лукрецій Кар (99–55 до н.е.) у поемі «Про природу речей» причини виникнення релігії вбачав у безкультур'ї людей, їх страхах перед непізнаними явищами природи.

Отже, наявність у давніх державах настанов на обов'язкове дотримання релігійних традицій, обрядів та одночасне скептичне ставлення до цих настанов свідчать, що вже на ранніх етапах суспільного розвитку сформувались різні підходи до релігії, згодом зафіксовані в поняттях свободи совісті та віросповідання.

   Вільнодумство Середньовіччя. З утвердженням феодалізму остаточно сформувалися, зміцнили свої позиції релігії більшості країн світу. Релігійна ідеологія стала домінуючою, охопивши всі сфери суспільного життя. Але й за таких умов вільнодумство знаходило можливості для самовираження.

Наприкінці X – на початку XI ст. видатний таджицький філософ, поет, лікар Ібн Сіна (Авіценна, 980–1037)у теорії «двоїстої істини» намагався обґрунтувати незалежність науки і філософії від богослов'я, вивести їх розвиток з поля зору духовенства.

Ще один таджицький філософ Омар Хайям (1040–1131)у своїх «Рубаях» неприховано скептично ставився до закликів відмовитися від земних благ задля блаженства у потойбічному світі.

Утвердження християнства як домінуючої релігії в Європі супроводжувалося придушенням інакодумства, яке залежно від конкретно-історичної ситуації виявлялося в містичних вчинках, пошуках «кращої релігії», в ідеалізації раннього християнства, а інколи – у формі радикальних соціально-політичних рухів.

Основою виникнення різних єресей у християнстві найчастіше була Біблія. Відсутність єдиної думки про те, які її книги слід вважати божими, спричинило протистояння між католицькою та православною церквами, а згодом і в лоні католицизму, що призвело до формування протестантських рухів.

Середньовічний філософ Іоанн Скот Еріугена (810–877) наполягав на домінуванні розуму над релігійними догматами. Заклик до вільного раціонального пошуку істини підхопив і розвинув французький філософ, теолог і поет П'єр Абеляр (1079–1142), який вважав, що Святе Письмо, як і церковні таїнства, не підлягає усвідомленню, адже авторитет церковної догми не повинен доводитись розумом. Його теологічні твори двічі були засуджені на Соборах католицької церкви (1121 і 1140).Вагомим внеском у розвиток опозиційно-єретичного напряму було вчення Й. Флорського (1132–1202), який спробував обґрунтувати принципи релігійної свободи та свободи світогляду.

У Північній Італії, Південній Франції, Болгарії та Німеччині в X–XI ст. набув поширення рух богомільців, які не визнавали вчення офіційної церкви, її ієрархії та обрядів. У середині XII ст. існував рух за секуляризацію церковного майна (перетворення церковної власності на світську), учасники якого вважали, що обмеження матеріальних можливостей церкви сприятиме утвердженню принципів свободи віросповідання.

Англійський філософ, природознавець Роджер Бекон (1212–1294) стверджував, що християнство у своїй ортодоксальності не може бути істиною для всіх часів, бо його вчення – лише окремий історичний етап у розвитку людства, а в існуючому вигляді воно слугує лише зміцненню авторитету церкви. Альтернативою церковної влади повинна стати міцна державна влада як необхідна умова забезпечення індивідуальної свободи віросповідання.

Поширенню ідей вільнодумства особливо прислужилися народні антиклерикальні рухи (павлікани – у Візантії, холларди – в Англії, таборити – в Чехії). Передусім це був протест селянства, міських низів проти феодальної експлуатації, який зливався з виступами проти державної релігії.

Своєрідними центрами вільнодумства ставали університети в Кембриджі, Оксфорді, Парижі, Тулузі, Неаполі.

Вільнодумство епохи Відродження. На цей період припадає розпад феодальних відносин, вихід на авансцену історії буржуазії, а разом з нею нової суспільної ідеології й відповідного їй бачення ролі й місця релігії в житті суспільства.

Утвердження в соціальній структурі класу буржуазії, формування нових виробничих сил супроводжувались ідеологічною боротьбою між ними. Феодальна верхівка не хотіла поступатися своїми правами та привілеями, а буржуазія, прагнучи політичного та економічного лідерства, намагалась обмежити владу церкви, пристосувати релігійну ідеологію до своїх потреб.

За таких умов питання про владу знаходило відображення проблемі віросповідання. Прогрес виробництва та науки супроводжувався утвердженням соціальної значущості буржуазної інтелігенції – лікарів, юристів, педагогів, художників, які симпатизували ідеалам світського гуманізму, всебічного розвитку особистості, релігійної свободи. Гуманісти зверталися до культури та філософії античності, відроджували її ідеали. Важливу роль у становленні нової ідеології відіграв перехід від теоцентристського світогляду, згідно з яким Бог вважається абсолютним началом і центром Всесвіту, до антропоцентризму, що розглядав людину як центр буття.

Епоха Відродження дала світові плеяду вчених, митців (Джованні Бокаччо, Франсуа Рабле, Микола Кузанський, Джордано Бруно, Микола Коперник, Леонардо да Вінчі, Мішель Монтень), які виробили нову систему цінностей, у центрі буття розглядали вільну людину. Загальнолюдські цінності стали мірилом соціального буття. Це стимулювало теорію та практику антиклерикалізму – руху проти світських привілеїв церкви та її вплив на різні сфери позацерковного життя (політику, економіку, культуру, освіту), секуляризацію церкви, свободу віросповідання, підштовхнуло процес реформування церковного життя, передусім у католицькому світі.

Початком Реформації стали віттенберзькі тези 1517 р. німецького ченця, доктора теології Мартіна Лютера, в яких свобода совісті пов'язана з вимогою вільної проповіді та безперешкодного поширення Святого Письма. У цей період буржуазно-демократичні гасла тісно перепліталися з вимогами свободи віросповідання, реформування політичної, економічної та соціальної сфери життя суспільства. На шляху цих перетворень стояла церква, і тому буржуазія, що формувалася, і церковні реформатори з'єдналися, і на цій підставі дві різні течії злилися в єдиний потік.

Загалом рух Реформації у соціальному аспекті був надзвичайно різноманітним. Наприклад, бюргерська опозиція обмежувалась лише конституційними вимогами. Плебейські угруповання пов'язували боротьбу за свободу совісті з боротьбою за соціальні перетворення. її лідер То-мас Мюнцер вимагав рівності всіх перед Богом і навіть усіх на землі, проголошував, що людина повинна мати свободу вибору ставлення до релігії. Розуміння свободи совісті Лютером і Мюнцером суттєво різнилися, відображаючи різні соціальні інтереси та ідеали, різне ставлення до свободи совісті буржуазії та народних мас. Історичною заслугою Реформації є кристалізація поняття «свобода віросповідання» як вільного вибору віруючим однієї з конфесій християнства.

Утвердження в економіці, ідеології, політиці європейських держав буржуазно-демократичних цінностей та уявлень висунуло на передній план необхідність нового бачення свободи совісті й віросповідання людини. Закони буржуазної держави проголошувались «природними», вічними та незмінними, що постали з природи речей, суспільства та моралі. Сутність і походження християнського світогляду пояснювалися наявністю надприродної божої сили, потребою людини вірити в неї. З урахуванням такого статусу релігії свобода релігійної совісті розглядалась як особисте право та громадянська свобода кожного.

Філософи-просвітники Томас Гоббс (1588–1679), П'єр Бейль (1647–1706), Клод Гельвецій (1715–1771), Бенедикт Спіноза (1632–1677) висловлювали думку про можливість ширшого тлумачення свободи совісті, яке передбачає право не лише на свободу віросповідання, а й на можливість бути атеїстом. Дехто з них виступав за відокремлення церкви від держави, школи від церкви.

Форми вільнодумства

Протягом свого розвитку вільнодумство поставало й функціонує в сучасному світі у таких формах, як богоборство, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

Богоборство. Як форма протидії в межах релігійної свідомості, богоборство сформувалося першим серед усіх форм вільнодумства. Його спричинили розчарування відстороненістю Бога від людських бід, несправедливості, що породжувало нарікання на його адресу, зневагу до надприродного, трансцендентного. Певною мірою виразниками його були Джордж Байрон, Тарас Шевченко.

Богоборство межує з такою формою вільнодумства, як антирелігійний скептицизм.

Антирелігійний скептицизм. Виявляється він у сумнівах щодо окремих положень або релігійної системи загалом, не вдаючись до цілісного їх аналізу. Світоглядно й емоційно живили його недовіра і спротив церковному догматизму й церковному авторитаризму. Найчастіше виявлявся у фольклорі, художній літературі (твори Есхіла, Евріпіда, Арістотеля) як сумнів в існуванні потойбічного світу, магічній силі обрядів та ритуалів. Філософське обґрунтування отримав в епоху Відродження, особливого розвитку набув за Нового часу, утверджуючись у раціональному способі мислення. Антирелігійний скептицизм є одним з елементів індивідуальної свідомості в сучасному світі.

Антиклерикалізм. Як світоглядна позиція, що не приймала світських привілеїв церкви, її впливу на цивільні сфери життя, антиклерикалізм сформувався в епоху Відродження. Особливо відчутними були антиклерикальні настрої під час Реформації, Французької революції.

Його мотиви можуть бути вкорінені як у духовну, так і світську проблематику. Виступає за відокремлення церкви від держави, школи від церкви, проти державної церкви і релігії, обстоює свободу совісті й віросповідання, обмеження діяльності релігійних орденів.

В Україні був поширений серед національної інтелігенції (XX ст.).

У різних формах виявляє себе й у теперішній час. Діють Всесвітній союз вільнодумців, Міжнародний гуманістичний та етичний союз.

Індиферентизм. Протягом усього розвитку людства гаряче сприйняття чи спротив релігії сусідили з байдужим ставленням до неї. У сучасному світі він є однією з найпоширеніших форм вільнодумства, виявляючись у такому феномені, як безрелігійність, яка ґрунтується на визнанні того, що головною цінністю є людина, а не її ставлення до релігії. Одним із проявів безрелігійності є нігілізм.

Нігілізм. Головною його особливістю є заперечення релігії, не пов'язане з обстоюванням будь-яких світоглядних засад, духовних орієнтирів і цінностей. На теоретичному рівні нігілізм виявляв себе у волюнтаристських вченнях, найпомітнішим представником яких є філософія Фрідріха Ніцше (1844–1900). Побутовими проявами його є бездуховність, аморальність, гіпертрофований прагматизм у ставленні до людей і життя.

Атеїзм. Йому властиві найбільш крайні, найрадикальніші прояви колективної, індивідуальної свідомості та дій. Сформувався він у процесі розвитку науки, нових капіталістичних відносин, що дедалі менше залишали підстав для віри в залежність людини від надприродних сил. Навпаки, вони потребували особливо діяльних особистостей. У цей період вільнодумство поставало у формі деїзму – визнання Бога як верховного розуму й одночасного матеріалістичного тлумачення явищ природи. Одним із найпомітніших виразників його був французький філософ, письменник Франсуа-Марі-Арус Вольтер (1694–1778).

З часом поряд із деїзмом сформувалася атеїстична форма свідомості. Протягом історії атеїзм зазнав багатьох змін. У вузькому тлумаченні він поставав як антитеїзм – заперечення теїзму як форми вірувань, пов'язаних з уявленнями про Бога – творця і вседержителя. Атеїзм як форма філософського осягнення світу переймається передусім тим, щоб людина у своїй діяльності була абсолютно вільною, не пояснювала перебіг процесів, стани явищ впливом надприродних сил. Мета його – звільнити людську свідомість від релігійних уявлень, що дало б їй змогу цілеспрямовано й раціонально організовувати й контролювати свою життєдіяльність.

Більш-менш чітко атеїстична форма вільнодумства окреслилася у працях французьких енциклопедистів: Жульєна-Офре Ламетрі (1709–1751), Дені Дідро (1713–1784), Поля Гольбаха (1723–1789), які заперечували ідею Бога, відкидали релігію.

Ще радикальнішу позицію щодо релігії займав німецький філософ і релігієзнавець Людвіг-Андреас Фейєрбах (1804–1872), досліджуючи з позицій матеріалізму походження і сутність її, виступаючи проти догм ортодоксального християнства про безсмертя людської душі.

Радикалізація атеїстичного вільнодумства пов'язана з діяльністю російської революційно-демократичної інтелігенції (Михайло Чернишевський (1828–1889), Олександр Герцен (1812–1870), Микола Добролюбов (1836–1861), Віссаріон Бєлінський (1811–1848)), а особливо з появою на історичній арені марксизму, який розцінював релігію як форму втечі людини від дійсності, суттєву перешкоду на шляху до прогресу людини та суспільства. Намагання розглядати її як інструмент класового гноблення трудящих, пов'язати атеїзм із класовою боротьбою зумовило багато потворних явищ, таких, як руйнування храмів, репресії служителів культу, переслідування нетрадиційних релігій у колишньому СРСР, гіпертрофоване тлумачення однієї з найважливіших невід'ємних свобод людини – свободи совісті.