2020-04-07
170ЛЕКЦІЯ 2
ЗЕРНОІВ КУЛЬТУРИ
Загальна характеристика.
Ріст і розвиток.
Особливості вегетації.
Хімічний склад зерна.
1. Загальна характеристика. У народному господарстві України зернові культури є основою сільськогосподарського виробництва. Зерно використовують як продукт харчування, на корм сільськогосподарським тваринам та як сировину для промисловості.
За способом вирощування, морфологічними та біологічними особливостями зернові культури поділяють на дві групи. До хлібних злаків першої групи, або зернових, належать пшениця, жито, трітікале, ячмінь, овес. Це культури довгого дня, досить вологостійкі й вологолюбні Зерно їх має поздовжню борозенку і проростає кількома корінцями Злаки цієї групи характеризуються швидким ростом на початку вегетації, починають кущитися через 10-15 діб після появи сходів і менше пригнічуються бур'янами, ніж просоподібні злаки.
Хлібні злаки другої групи, або просоподібні (просо, кукурудза, сорго, рис), є культурами короткого дня з підвищеними вимогами до тепла. Вони більш посухостійкі, ніж хлібні злаки першої групи (крім рису) Зерно в них без борозенки, проростає одним корінцем. На початку вегетації рослини ростуть повільно, тому дуже пригнічуються бур'янами.
Усі зернові культури належать до родини Тонконогових (Роасеае) і мають багато спільних ознак.
2. Ріст і розвиток – важливі прояви життєдіяльності організму, дві сторони єдиного процесу життя, взаємопов'язані і взаємозумовлені.
Ріст – це прогресуюче, візуально доступне збільшення розміру рослини, пов’язане з новоутворенням елементів його структури – кореневої системи, стебла і листків, а/пріть, квіток, плодів. До поняття "росту" близький термін – онтогенез.
Онтогенез – це життєвий цикл рослини, який починається з моменту запліднення яйцеклітини і закінчується природним відмиранням організму. На практиці онтогенез часто визначають від початку проростання насіння до відмирання рослини, тобто дещо звужують цей процес. Онтогенез складається з двох періодів:
1. Період вегетативного росту – формування коренів, стебла, гілок, листків (вегетативних органів), які виконують найважливіші функції – живлення, дихання, водообміну, синтезу і пересування речовин в організмі.
2. Період генеративного росту – формування суцвіття, квіток, плодів, насіння (генеративних органів, або органів розмноження).
Онтогенез супроводжується зовнішніми змінами рослин, які називаються фазами росту. Залежно від групи рослин ці фази можуть бути різними. У однорічних дводольних (горох) відмічають такі фази: проростання насіння, сходи, перша пара справжніх листочків, формування пагона, бутонізація, цвітіння, плодоношення; у однорічних тонконогових (пшениця) – проростання насіння, сходи, кущіння, вихід у трубку, колосіння, цвітіння, молочна, воскова, повна стиглість. Початком кожної фази вважається день, коли в цю фазу вступило близько 10 % рослин При повному настанні фази її досягає 75 % рослин.
Розвиток – це якісні зміни елементів структури рослин. Він відбувається внаслідок перетворення меристемної клітини на спеціалізовану шляхом її диференціації. До поняття "розвиток" близький інший термін – органогенез.
Органогенез – формування органів рослин в їх ембріональному (зародковому) стані. Якщо ріст характеризується фазами росту, то розвиток – етапами органогенезу. На початку 50-х років Ф.М. Куперман виділила 12 етапів органогенезу, які закладеш в основу інтенсивних технологій. Вони дозволяють заздалегідь встановити потенціал продуктивності рослин і внести потрібні корективи до технології вирощування. Наприклад, уже на IV етапі органогенезу (початок виходу в трубку) у пшениці відома кількість колосків у колосі. Цілеспрямованим застосуванням азоту у цій фазі росту можна значно підвищити число зерен у колосі.
Насіння проростає за достатньої кількості води, тепла і кисню Вода потрібна для набубнявіння зерен і розчинення в них запасних поживних речовин При цьому потреба сухого зерна у воді така, % маси вівса – 65, пшениці і жита – 55, ячменю – 50, кукурудзи – 44, рису – 26, проса – 24 Для проростання насіння зернобобових води потрібно значно більше – 100-125 % маси насіння.
Насіння хлібних злаків першої групи може проростати за мінімальної температури – 1-2 °С, кукурудзи, проса – 8-10 °С, сорго і рису – 10-13 °С. Швидше воно проростає за оптимальної температури для хлібних злаків першої групи – 20-25 °С, другої – 25-30 °С.
Після набубнявіння нерозчинні речовини ендосперму насіння під впливом ферментів перетворюються на розчинні і через щиток надходять до зародка.
Сходи. Спочатку ростуть зародкові корінці, кількість яких неоднакова в різних хлібних злаків. Пшениця і овес утворюють по 3, жито – 4, ячмінь – 5 корінців. Просо, кукурудза, сорго, рис проростають одним корінцем.
Зародкове стебло в голозерних злаків прориває оболонку насіння біля верхнього кінця щитка, а в плівчастих – проходить під квітковими лусками і з'являється назовні у верхньому кінці насінини.
Зародкове стебло вкрите тонким прозорим чохликом, який називають колеоптиле. Він захищає стебло і перший листок від ушкоджень під час виходу його на поверхню грунту. Сходи хлібних злаків (зернових) мають різне забарвлення: пшениці – зелене, жита – фіолетово-коричневе, вівса – світло-зелене, ячменю – сизо-зелене. У просоподібних хлібних злаків сходи зелені.
Спочатку коренева система злакових рослин росте швидше, ніж надземні органи. Зародкові корені забезпечують рослини в ранній період життя вологою і поживними речовинами.
Кущіння. Хлібні злаки можуть кущитися, тобто утворювати з вузла кущіння бічні пагони, які з'являються на поверхні ґрунту і ростуть так само, як і головне стебло. Найбільш життєздатні пагони утворюються від підземного вузла, розміщеного безпосередньо під поверхнею ґрунту. Це вузол кущіння.
Енергія кущіння, або кількість пагонів, які розвиваються в середньому на одній рослині, залежить від забезпечення рослин вологою і поживними речовинами, температури, а також глибини загортання насіння. В ярих зернових кущіння відбувається слабкіше, ніж в озимих. На густих посівах рослини кущаться менше, ніж на зріджених. Ячмінь кущиться краще, ніж овес, а жито сильніше, ніж озима пшениця. Енергія кущіння кукурудзи становить 1,5-2, а хлібних злаків – 3 стебла і більше.
Надто глибоке загортання насіння під час сівби призводить до зменшення енергії кущіння і зниження врожаю. Проте слід зазначити, що при збільшенні глибини залягання вузла кущіння підвищується зимостійкість озимої пшениці.
За кількістю всіх стебел на одній рослині визначають загальну кущистість, а за кількістю продуктивних стебел, на яких формується врожай, – продуктивну. Стебла, на яких утворюються суцвіття, але зерно не достигає, називають підгоном. Високі врожаї зернових мають за продуктивної кущистості від 1,5 до 3 стебел. Проте сорти, що мають надто високу загальну кущистість, часто утворюють багато непродуктивних пагонів.
Кущіння озимих хлібних злаків починається за температури 5 °С, а найдружніше відбувається за 10-15 °С. Ранні посіви мають більшу енергію кущіння, пізні – меншу. У висіяних своєчасно озимих цей процес закінчується переважно восени. В посушливі роки кущіння дуже слабке або зовсім не відбувається.
Вихід у трубку і колосіння. У цей період рослини формують генеративні органи. Ріст стебла починається подовженням нижнього міжвузля, розміщеного безпосередньо над вузлом кущіння Майже одночасно починає рости друге, потім третє і т д Початком фази виходу в трубку вважається період, коли на головному стеблі можна визначити перший вузол, що піднімається над поверхнею ґрунту на 5 см Фаза виходу в трубку настає через 25-30 діб після весняного відновлення вегетації
У період від виходу в трубку до колосіння потреба рослин у волозі й поживних речовинах зростає, тому їх слід підживлювати Підживлення рослин посилює ріст листя і стебла та формування колоса Крім того, збільшується розмір колоса, який з'являється з піхви верхнього листка
Цвітіння. Після колосіння у більшості зернових настає період цвітіння. В жита воно триває 6- -8 діб, пшениці – 3-5, вівса – 3-4 доби В ячменю цвітіння відбувається ще до виходу колоса з піхви листка
За особливостями запилення хлібні злаки поділяють на самозапильні або з перевагою самозапилення (пшениця, овес, ячмінь, просо, рис) і перехреснозапильні (жито, кукурудза, сорго)
Формування і достигання зерна. Після цвітіння і запилення настає фаза формування зерна утворюється зародок, а в клітинах ендосперму накопичуються поживні речовини Академік М.М. Кулєшов розрізняє такі фази утворення зерна – формування, наливання і достигання У фазі формування, яка триває 10-15 діб, зі стінок зав'язі утворюється оболонка плоду У фазі наливання відбувається переміщення пластичних речовин Із стебла й листків у суцвіття і зерно у вигляді білків, крохмалю, жиру (збільшується суха маса зерна) Цей процес триває і після наливання зерна до настання воскової стиглості Маса зерна збільшується, а вміст води в ньому поступово зменшується. Розрізняють три фази стиглості зерна молочну, воскову (або жовту) і повну
Молочна стиглість настає через 10-18 діб після цвітіння У цій фазі рослини ще зелені, але нижні листки їх починають жовтіти. Зерно вже сформувалося, має зелене забарвлення, при роздавлюванні з нього виділяється молочно-біла маса, яка містить близько 50 % води. У південних районах фаза молочної стиглості триває 10-12 діб.
Наприкінці фази воскової стиглості зерно набуває характерного забарвлення, кількість води в ньому зменшується до 20-25 %, і воно має консистенцію воску – легко розрізується нігтем. Стебла стають жовтими, листки підсихають. Наприкінці воскової стиглості надходження поживних речовин у зерно і його приріст припиняються. У південних районах фаза воскової стиглості триває 8-10 діб, а у вологих більш північних районах – значно довше. У період воскової стиглості починають двофазне збирання хлібних злаків.
За повної стиглості вологість зерна знижується у південних районах до 10, а в північних – до 20%. Об'єм зерна зменшується, воно стає твердим і легко обсипається, стебла і листки засихають. У разі запізнення зі збиранням найцінніше зерно, яке достигає раніше, обсипається.
Зернові культури, зібрані роздільним (двофазним) способом у восковій стиглості, під час перебування у валках проходять процес післязбирального достигання, що має велике значення для поліпшення продовольчих і посівних якостей зерна.
Етапи органогенезу:
І – формування первинного (недиференційованого) конуса наростання головного стебла (першого порядку). Цьому етапу відповідають проростання насіння і поява сходів. У цей період фактично формується густота посіву (кількість рослин на одиницю площі), яка значною мірою залежить від норми висіву і польової схожості насіння;
ІІ – посилена диференціація конуса росту на зачаткові вузли, міжвузля і стеблові листки, формування вегетативних органів;
ІІІ – витягування і сегментація конуса наростання – зачаткової осі колоса. Що більше сегментів формується на цьому етапі, то більше буде члеників колосового стрижня, довшим буде колос та більше утвориться колосків;
IV – формування і витягування колоскових горбочків, стає добре помітною двостороння диференціація конуса наростання. Від умов перебігу цього етапу залежить кількість колосків у колосі, посухостійкість рослин. Цей етап за часом збігається з початком виходу рослин у трубку;
V – початок формування колоскових і квіткових лусок, а потім і квітки;
VI – триває формування генеративних органів;
VII – видовження члеників колосового стрижня, ріст остюків та остеподібних утворень, починається процес утворення гамет;
VIII – збігається з фазою колосіння пшениці й характеризується завершенням процесів формування всіх органів суцвіття і квіток;
Х – збігається з фазою цвітіння. Від умов перебігу цього етапу залежить озерненість колоса;
X – процес росту і формування зернівки, від умов перебігу якого залежать її розміри. На цьому етапі в насінні відбуваються процеси диференціації органів зародка;
ХІ – накопичення поживних речовин у зернівці, збільшення її маси. Цей етап збігається з фазою молочної стиглості зерна;
ХІІ – перетворення поживних речовин у зернівці на запасні, тобто відбуваються процеси достигання і виповнення, які збігаються з восковою і повною стиглістю зерна пшениці.
Слід зазначити, що на другому і третьому етапах органогенезу відбувається початок (утворення третього листка) і повне кущіння. Від умов перебігу другого етапу органогенезу залежить коефіцієнт кущіння, зимостійкість пшениці, а третього – кількість плодоносних стебел, міжвузлів і листків.
Третій етап органогенезу в озимої пшениці відбувається пізно восени та після весняного відновлення вегетації. Що довше в рослин триває третій етап органогенезу і що сприятливіші умови вегетації, то більше формується члеників колосового стрижня, довший колос та більше утворюється колосків.
Крім того, від умов перебігу етапів органогенезу, починаючи з п'ятого і закінчуючи восьмим, залежать кількість квіток у колоску, фертильність пилку та яйцеклітини. Квіток у колоску тим більше, чим кращі умови живлення рослин, освітлення, забезпеченість вологою, які певною мірою визначаються особливостями технології вирощування.
3. Особливості вегетації. Вилягання хлібних злаків. При вирощуванні хлібних злаків важливою є боротьба з їх виляганням, яке дуже шкодить посівам у районах достатнього зволоження та на зрошуваних землях. Часто рослини вилягають на ґрунтах з підвищеною вологістю верхнього шару, а також унаслідок надмірного азотного живлення та мілкого загортання насіння, що зумовлює неглибоке залягання вузла кущіння. Вилягання посівів погіршує фотосинтетичну діяльність рослин, формування зерна і збільшує його втрати під час збирання.
Розрізняють стеблове і прикореневе вилягання. В загущених посівах недостатнє освітлення нижньої частини стебла призводить до зменшення товщини клітинних стінок і витягування клітин, а при надмірному розвитку вегетативної маси рослин – до стеблового вилягання. Надмірна кількість опадів у період формування і наливання зерна також часто спричинює вилягання рослин, унаслідок чого врожай і якість зерна знижуються. У полеглих рослин подовжується період достигання, а в разі випадання тривалих дощів погіршується якість зерна, яке за таких умов може навіть прорости. Крім того, вилягання утруднює механізоване збирання врожаю. Забур'янення посівів також є причиною вилягання зернових культур. Пшениця і овес вилягають менше, ніж жито і ячмінь. Сорти з низьким і міцним стеблом стійкіші проти вилягання, ніж сорти з тонким і довгим стеблом.
На важких ґрунтах, які запливають, та на пухких торфових ґрунтах корені втрачають зв'язок з ґрунтом і рослини вилягають. Таке вилягання називають прикореневим. Воно часто спостерігається на посівах кукурудзи у період дощів, що супроводжуються вітрами.
Щоб запобігти виляганню хлібних злаків, вирощують стійкі проти нього сорти озимої пшениці з низьким міцним стеблом – Поліська 87, Поліська 90, Миронівська 61, Циганка. Значно зменшується вилягання хлібів при дотриманні оптимальних строків сівби і норм висіву, внесенні фосфорно-калійних добрив, які прискорюють розвиток рослин і зміцнюють стебла й кореневу систему, та внесенні невеликих доз азотних добрив на парах. Корисно також впроваджувати прогресивні способи сівби, що підвищує стійкість рослин проти вилягання.
Проти вилягання зернових досить широко використовують препарати тур і хлормекват-хлорид (ССС-720). При застосуванні 2-6 л цих препаратів на 1 га у період кущіння вкорочуються нижні міжвузля стебел, стінки їх потовщуються, зменшується висота рослин, що загалом робить їх стійкішими проти вилягання. Врожайність зерна при цьому збільшується на 3-8 ц/га. Результати дослідів Інституту кукурудзи УААН показують, що обробка препаратом ТУР посівів стійкого проти вилягання сорту Безоста 1 не впливала на врожайність зерна, а нестійкого Своту Миронівська 808 – підвищу вал а іії на 6-7 ц/га.
Зимостійкість. Під зимостійкістю рослин розуміють здатність їх витримувати морози і несприятливі умови зимівлі. З озимих зернових найбільшу зимостійкість має жито, найменшу – ячмінь.
Зимостійкість пшениці та інших озимих зернових залежить від багатьох факторів – сортових особливостей, розвитку рослин, ступеня загартування їх в осінній період, стану ґрунту тощо.
Усі агротехнічні й організаційні заходи слід спрямовувати на те, щоб озимі посіви загартувалися до настання зими.
Розрізняють дві фази загартування посівів. Першу фазу загартування рослини проходять в осінній період протягом 10-12 діб у сонячну суху погоду за температури 8-15 °С вдень і близько О °С вночі. У цей період вони накопичують запаси пластичних речовин. Сонячна погода восени навіть при значному зниженні температури вночі сприяє накопиченню цукрів і підвищує стійкість рослин проти низьких температур. Похмура, волога осінь і ранні морози без снігового покриву є причиною вимерзання пшениці. Друга фаза загартування рослин відбувається за температури від 0 до мінус 5 °С. Найсприятливішим є поступове зниження температури. За таких умов рослини поступово втрачають воду, підвищується концентрація їх клітинного соку, у них відбуваються біохімічні перетворення протоплазми, збільшується кількість гідрофільних колоїдів, що підвищує стійкість проти низьких температур. Повне загартування рослин триває 18-20 діб.
Вимерзання. Більшість сортів озимої пшениці, які пройшли попереднє загартування, витримують зниження температури на поверхні грунту до мінус 20-25 °С. Якщо рослини загартовані недостатньо, зниження температури до мінус 15-17 °С небезпечне для них. За поперемінного замерзання і відтавання ґрунту взимку, а особливо напровесні зниження температури до мінус 18 °С може спричинити вимерзання посівів.
Здатність рослин переносити низькі температури протягом тривалого періоду взимку називають морозостійкістю. Причиною загибелі озимих під час перезимівлі є зневоднення протоплазми клітини, внаслідок чого вона втрачає життєздатність.
Припинення росту і перехід рослин на початку зими до стану спокою завжди підвищує їх морозостійкість. Вихід рослин зі стану спокою призводить до зниження морозостійкості. Озимі на початку зими переносять значні морози, а при відновленні вегетації наприкінці зими пошкоджуються невеликими морозами.
Зимостійкість озимих культур підвищують добором зимостійких сортів, впровадженням у районах достатнього зволоження зайнятих парів, а в посушливих районах – чистих, внесенням фосфорних і калійних добрив, дотриманням оптимальних строків сівби. Сорти озимої пшениці, в яких триваліша стадія яровизації, характеризуються вищою зимостійкістю.
Зимостійкі сорти озимого жита, висіяні в оптимальні строки, рослини яких до припинення осінньої вегетації встигають нормально розвинутися і накопичити достатню кількість цукрів, у безсніжні зими витримують зниження температури повітря до мінус 25 °С, а за снігового покриву завтовшки 20-ЗО см – до мінус 40 °С. Зимостійкість жита залежить здебільшого від погодних умов осінньо-зимового періоду, сорту, удобрення тощо.
На Поліссі та в Прикарпатті озиме жито вимерзає рідко. В цих районах рослини гинуть переважно внаслідок випрівання, вимокання і випирання.
Щоб запобігти вимерзанню озимих, застосовують снігозатримання. Вимерзанню озимих запобігає сніговий покрив завтовшки 15-20 см, оскільки сніг захищає рослини від шкідливих впливів різких змін температури навесні та сприяє збільшенню вологи в ґрунті.
Вимокання. У лісостепових і поліських районах, у Прикарпатті на понижених місцях і на глинистих водонепроникних ґрунтах за надмірної кількості опадів озимі часто гинуть від вимокання внаслідок нестачі кисню і значних витрат цукрів в анаеробних умовах. Щоб запобігти вимоканню, восени під час сівби на полях слід зробити плугом борозни для відведення зайвої води. В Прикарпатті з цією метою застосовують гребеневі посіви. Ефективним заходом для відведення води з блюдець є дренаж.
Випрівання. Озимі культури, перебуваючи тривалий час під снігом, за плюсових температур починають інтенсивно дихати і швидко витрачають запасні речовини. Зазвичай озимі випрівають, коли рано восени глибокий сніг вкриє товстим шаром замерзлий ґрунт. Буйно розвинені посіви випрівають сильніше, а на ослаблених рослинах розвивається снігова плісень (Fusarium nivale Ces.), яка швидко поширюється на інші рослини. Щоб запобігти цьому, потрібно боротися з вимоканням і випріванням. Крім того, посіви треба підживлювати фосфорно-калійними добривами.
Для проріджування густих посівів восени іноді застосовують боронування важкими боронами. Випасати тварин на перерослих посівах забороняється, оскільки це призводить до значного зниження врожаю. Сніг, який випав на мерзлу землю, коткують (ущільнюють), що сприяє промерзанню ґрунту і запобігає випріванню рослин. Мокрий сніг коткувати не варто, оскільки може утворитися льодяна кірка.
Льодяна кірка. Утворюється взимку під час сильних морозів, а також напровесні, коли настають відлиги або випадають дощі. Шкідлива дія льодяної кірки посилюється напровесні, коли рослини менш зимостійкі та ослаблені. Дуже небезпечна притерта льодяна кірка, яка утворюється під час повного танення снігу. Вода при цьому замерзає на поверхні ґрунту і маса льоду охоплює вузол кущіння. У разі утворення кірки між клітинами рослини замерзає вода, що підвищує концентрацію клітинного соку і зневоднює протоплазму. Зневоднення протоплазми спричинює загибель клітин. Утворенню на посівах льодяної кірки запобігає снігозатримання. Коли ґрунт під льодяною кіркою навесні починає відтавати, висячу кірку знищують коткуванням, а притерту – розсипанням на поверхні ґрунту попелу, калійної солі чи торфу.
Випирання. Часто спостерігається навесні на посівах озимих після поперемінного замерзання і відтавання ґрунту. При цьому вузол кущіння, що з'являється на поверхні ґрунту внаслідок розриву кореневої системи й осідання ґрунту, засихає. Важливим запобіжним заходом боротьби з випиранням рослин є проведення оранки не пізніше ніж за 20-30 діб до сівби, загортання насіння на відповідну глибину, а також коткування після оранки і перед сівбою кільчастими котками для ущільнення ґрунту. На площах, де навесні виявлено випирання озимих, посіви коткують кільчастими котками, внаслідок чого рослини знову вкорінюються і добре розвиваються.
4. Хімічний склад зерна змінюється під впливом виду і сорту, родючості грунту, метеорологічних умов, застосовуваної технології. Зерно складається з води, органічних і мінеральних речовин.
Насіння зернових культур засипають на зберігання при вологості не більше 14-15% (повітряно-сухим). Якщо вологість вища, те воно при зберіганні псується і втрачає схожість.
Найбільше в зерні безазотистихекстрактивних речовин (БЕР), що представлені вуглеводами серед яких переважав крохмаль. Для людини вони мають велике значення як енергетичний матеріал.
Білки є основою створення тканин у людини і тварини. За калорійністю вони переважають крохмаль, цукор і поступаються лише рослинному жиру. Важливо, щоб у білках містилося багато амінокислот, особливо лізину і триптофану, які підвищують продовольчу і кормову цінність зерна. Найбільше білка в зерні пшениці, особливо твердої, найменше в зерні рису.
Якість борошна в значній мірі залежить від вмісту і якості клейковини. Клейковина – це згусток нерозчинних у воді білків, що залишається після відмивання тіста від крохмалю, клітковини та інших компонентів.
Найбільше клейковини у зерні пшениці (16-50%). Зерно жита містить від 3 до 26%, ячменю – від 2 до 19% клейковини, але нижчої якості ніж у пшениці.
Клейковина пшениці найкраща, завдяки цьому хліб має вивисокіхлібопекарські і смакові якості. У твердої пшениці клейковина жорсткіша, але борошно придатне для виробництва макаронів і круп. У зерні інших зернових культур клейковини майже немає, тому для випікання хліба їх борошно мало придатне.
Жир у зерні знаходиться у зародку. Найбільше його у зародках кукурудзи – до 40%, вівса – до 26%, проса – до 20%, менше у пшениці, жита, ячменю – до 14%.
У кукурудзи видаляють зародки, з яких добувають харчову і ліку -вальну олію. Якщо жир потрапляє в борошно – воно гіркне.
Клітковина входить до складу клітинних стінок, оболонок зерна і лусок. На відміну від інших органічних речовин вона погано пе-ретравлюється.
Зола міститься переважно в оболонках і лусках зерна. У золі багато фосфору і калію.
У зерні міститься комплекс вітамінів (B1 B2, B5, РР, Е, А та ін.).
Література
1. Рослинництво: Підручник / О.І. Зінченко, В.Н. Салатенко, М.А. Білоножко; За ред. О.І. Зінченка. – К.: Аграрна освіта, 2001. – 591с.
2. Алімов Д.М., Шелестов Ю.В. Технологія виробництва продукції рослинництва: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 271с.
3. Интенсивные технологии возделывания зерновых и технических культур /Под ред. А.И. Зинченко и И.М. Карасюка. – К.: Вища шк., Головное изд-во, 1988. – 327 с.
4. Интенсивные технологии возделывания сельскохозяйственных культур /Г.В. Коренев, Г.Б. Гатаулина, А.И. Зинченко и др.; Под ред. Г.В. Коренева. – М.: Агропромиздат, 1988. – 301 с.
5. Біологічне рослинництво: Навч. посібник/ О.І. Зінченко, О.С. Алексєєва, П.М. Приходько та ін.; За ред. О.І. Зінченка. – К.: Вища шк., 1996. – 239 с.
6. Зінченко О.І. Кормовиробництво: Навчальне видання. – 2-е вид. доп., і перероб. – К.: Вища школа, 2005. – 448 с.
7. Лихочвор В.В. Рослинництво. Технології вирощування сільськогосподарських культур. – 2-е видання, виправлене. – Київ: Центр Навчальної літератури, 2004. – 808 с.
8. Рослинництво: Підручник /В.Г. Влох, С.В. Дубковецький, Г.С. Кияк, Д.М. Онищук; За ред. В.Г. Влоха. – К.: Вища шк., 2005. – 382 с.
9. Рослинництво: Підручник / Каленська, О.Я. Шевчук, М.Я. Дмитришак, О.М. Козяр, Г.І. Демидась; За ред. О.Я. Шевчука. – К.: НАУ, 2005. – 502 с.
10. Рослинництво. Модульний метод з тестового контролю і рейтинговою оцінкою знань студентів на ПЕОМ: Навчальний посібник / О.М. Куценко, А.А. Кочерга, Л.Ф. Бондарєва, О.С. Пипко, Т.О. Бєлова, Є.Г. Чернявський, М.Я. Шевніков, О.А. Антонець, С.В. Філоненко, В.В. Ляшенко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 312 с.
