2014-02-04
654Рис. 30 Скануюча електронна мікроскопія
а – електронний мікроскоп, б – мікроструктура
Роздільна здатність _____________________________________________________
__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________.
У РЭМ зображення об'єкту формується _______________________________________
______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________.
Одним з істотних достоїнств РЭМ являється можливість у цілому ряді випадків проводити дослідження зразків практично без попередньої підготовки поверхні. Товщина зразків для РЭМ не має визначального значення.
| Представ-ники концепції | Базові характеристики консервативного напрямку | ||||
| Форма державного правління | Національна ідея | Політична еліта | Ставлення до власності | Ієрархія цінностей | |
| В. Липин-ський | Класократія у формі історичного гетьманату | Територіаль-ний патріо-тизм, що базується на релігійному грунті | Хліборобський клас | Недотор-каність приватної власності як основи господа-рювання | Держава – нація - суспільство |
| С. Тома-шівський | Правова клерикальна монархія, об’єднання монархії і грекокатоли-цької церкви | Територіаль-ний патріо-тизм на етичних засадах грекокато-лицької церкви | Аристократія, що опирається на грекокато-лицьку церкву | ||
| В. Кучаб-ський | Міліарна монархія | Ідея українсь-кого П’ємонту | Військова аристократія |
| Представники концепції | Базові характеристики державницького націоналізму | |||
| Форма державного правління | Форма міждержавного об’єднання | Національна ідея | Ієрархія цінностей | |
| С. Дністрянський, В. Старосоль-ський, О. Бочковський | Національно-демократична держава | Спілка народів конфедеративного типу | Право народу на визначення в етнічних кордонах | Нація (політична) Держава Суспільство |
| Синтез інтересів нації як спільності з загально-громадськими інтересами | ||||
| С. Рудницький | Національно-демократична держава в етнічних межах | Балтійсько-чорноморська федерація | Ідея національної спільності на геополітичному ґрунті |
| Базові характеристики інтегрального націоналізму | Представники концепції |
| Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько | |
| Форма державного правління | Народна держава (республіка) |
| Тип політичного режиму | Національна диктатура як перехідна форма державного будівництва |
| Національна ідея | Нація (етнічна) – це об’єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття |
| Політича еліта | Провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати свою державу і керувати нею |
| Ієрархія цінностей | Нація (етнічна) – держава – суспільство |
|
|
|
|
|
|
| Політична думка в Україні не має такої великої історії як, скажімо, китайська, середньо-східна та західноєвропейська. Однак з моменту утворення державності на території сучасної України наперекір усім невзгодам, міжусобицям правителей і розоренню, імперському пануванню чужинців політичні проблеми вивчались і розвивались, здійснювалась політична діяльність. |
Тема 4. Влада як суспільне явище
1. Влада як соціальний феномен. Ресурси влади. Класифікація влади.
Влада – 1) спроможність, право, можливість суб’єкта політики нав’язувати власну волю, розпоряджатися іншими людьми, суспільними групами за допомогою закону, авторитету, насильства, примусу тощо; 2) система керівних (державних) органі
Основні концепції:
Біжевіористська (bihavior – поведінка) – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.
Інструменталістська – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.
Телелогічна – влада як особливі відносини тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.
Конфліктологічна – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.
Реляціоністська (relation – відносини) – влада як міжособистісні стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.
|
|
|
|
|
 |  | ||||
 |
Ресурси влади:
· економічні (розвиток матеріальної і технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила та інші);
· політичні (розвинені політичні партії, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур);
· соціальні (соціально – структуроване суспільство, посадової упорядкованості, утвердження престижності професії та інші);
· силові ресурси (армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, в’язниці та ін.);
· інформаційні (володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.);
· демографічні (фізичне і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.);
· культурні (наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.);
· правові (наявність правових цінностей, розвинена механізми правотворчості, право захисту і правозастосування, висока правова культура населення та ін.);
· суб’єктивні (політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість).
Нові тенденції в розвитку влади:
Посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади.
|
|
|
Ø Зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади.
Ø Розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади.
Ø Посилення конфліктності між різними гілками влади.
Тема 5. Правова, соціальна держава та громадянське суспільство
- Виникнення і розвиток ідеї правової держави. Основні ознаки правової держави.
Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.
Ознаки правової держави:
- верховенство і панування права в широкому розумінні і закону у вузькому розумінні (держава має керуватися законом);
- принцип розподілу влад (реалізується принцип верховенства закону, носить інструментальний характер);
- пріоритет прав і свобод особистості. Права існують не лише у особистості, але і у колективу, у суспільства, держави (на першому місці в не правовій державі);
- соціальна захищеність;
- соціальна справедливість;
- чітке розмежування функцій держави і суспільства;
- створення антимонополістичного механізму, який унеможливлює зосередження владних повноважень в певній ланці або інституті;
- встановлення в законі і здійснення в житті суверенності державної влади;
- формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і втіленням законодавчої волі в законах;
- відповідність внутрішнього законодавства загальноприйнятим нормам і принципам міжнародного права;
- взаємна відповідальність держави і особи;
- наявність громадянського суспільства.
- громадяни мають права та обов'язки.
- Громадянське суспільство, його сутність і основні проблеми формування.
Громадянське суспíльство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).
|
|
|
- Становлення й розвиток правової держави та громадянського суспільства в Україні.
Молода українська держава обрала в цілому правильний шлях, шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Передусім, і це найголовніше, Україна стала незалежною державою з перспективними конституційними намірами стати демократичною і правовою. Стосовно ж перехідного суспільства, яким є сучасна Україна, то попередньо узагальнюючі його характеристики є такими:
• усі сфери життєдіяльності охоплені системною кризою, особливо вражені економіка і соціальна сфера;
• на рівні керівництва державою відсутнє цілісне уявлення про шляхи виходу із кризи, не розроблена відповідна Урядова Програма Дій;
Підбиваючи підсумок, можна сказати, ідо сьогодні основними шляхами побудови громадянського суспільства в Україні є:
в розширення масової бази влади, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей участі громадян в управлінні державними і суспільними справами;
• активізація процесу роздержавлення усіх сфер суспільного життя, формування справжніх інститутів громадянського суспільства як ринкового, так і неринкового характеру (благодійні фонди, споживчі товариства, клуби за інтересами, товариства, асоціації тощо), розвиток різних форм громадського самоврядування і самодіяльності. До речі, у США існують сотні тисяч центральних, штатних, регіональних і місцевих асоціацій (політичних, культурних, релігійних, воєнно-патріотичних і т. п.), які охоплюють 2/3 населення США. Це і є соціальна база громадянського суспільства; постійне удосконалення контрольних механізмів, тобто механізмів зворотнього зв'язку від суспільства до держави;
• максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і до закону;
в виховання нормального природного патріотизму — національного і державного — на основі поваги до національної історико-культурної спадщини;
• зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі щонайширших зв'язків із зарубіжним світом; в піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, оскільки справа не тільки в наявності демократичних установ і процедур та інформованості населення, але й в умінні жити в умовах демократії, користуватися її благами, в готовності до постійного удосконалення політичної системи у відповідності зі зміною конкретно-історичних умов.
Тема 6. Політичні партії і партійні системи. Громадські організації.
1. Поняття політичної партії, її виникнення, етапи розвитку. Функції політичної партії.
Слово "партія" (лат. рагtis - частина) означає частину більшої спільності або цілісності. Воно використовувалося ще в античному світі для позначення політичної організації, причому в негативному значенні.
Наукові спроби визначити сутність політичної партії були здійснені у XIX ст. В розумінні сутності партії виокремились три основних підходи:
- партія - це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології (ліберальне).
- партія - це організація певного суспільного класу чи соціальної групи (характерне для марксизму);
- партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.
Американський політолог Дж. Ла Паломбара вирізнив чотири елементи, які конституюють політичну партію. Партія:
- є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію;
- це організація, тобто відносно тривале в часі об'єднання людей;
- метою партії є завоювання і здійснення влади;
- партія прагне забезпечити собі підтримку народу - аж до членства або активної участі в ній.
Партія відрізняється від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а від групи інтересів тим, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.
Політична партія - це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадин, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.
Урозвиткупартійяксуб'єктівполітичноїдіяльностіМ. Веберрозрізняєтристадії:
1) аристократичної котерії (угруповання);
2) політичного клубу;
3) масової партії.
Всі стадії пройшли лише дві англійські партії- вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.
Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника.
Основними функціями політичної партії в сучасному суспільстві є:
Ø політичне представництво соціальних інтересів;
Ø соціальна інтеграція - узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;
Ø розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
Ø боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;
Ø участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;
Ø участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;
Ø політична соціалізація - сприяння засвоєнню індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, залученню його до політичної с истеми;
Ø формування громадської думки;
Ø політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;
Ø підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, громадських організацій.
2. Типологія політичних партій і партійних систем
Партії відрізняються за:
o соціальною основою;
o організаційною побудовою і характером членства;
o ідеологією;
o місцем у системі влади;
o цілями, методами й засобами діяльності.
Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії.
Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові.
Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).
Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій.
Кадрові й масові партії розрізняють і за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові - більш як 10 відсотків.
За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.
- Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо.
- Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців.
- Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.
Існує ще іншій поділ - на ліві, центристські і праві, який був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч - радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) - власники.
За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії.
Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів.
Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.
За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.
Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.
У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.
Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:
o однопартійна;
o з партією-гегемоном;
o з домінуючою партією;
o двопартійна;
o поміркованого плюралізму;
o поляризованого плюралізму;
o атомізована.
В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем.
Однопартійна система - це така система, в якій:
o або неможливе навіть номінальне існування інших партій;
o або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;
o або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.
В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем:
- багатопартійна система
- двопартійна система (біпартизм)
- система двох з половиною партій
3.Становлення багатопартійності в Україні. Партійна й виборча системи в Україні.
На початок 1996 р. в Україні було зареєстровано 37 партій, а станом на вересень 2001 р. - більш як 120. Щоправда, реальна кількість політичних партій с дещо меншою, оскільки деякі з них припинили своє існування або об'єдналися з іншими партіями.
На сьогодні найчисленнішими і найвпливовішими політичними партіями України є Народний Союз "Наша Україна", Партія регіонів, "Батьківщина", Народна партія (до 2005 року Аграрна партія) Володимира Литвина, Комуністична пртія України, Соціал-демократична партія (об'єднана), Соціалістична партія України. Протягом часу втратили свє значення Народно-демократична партія, Партія зелених, обидва Рухи.
4.Громадські організації та рухи
Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою.
За видами діяльності громадські організації поділяються на такі групи (за В. Бебиком):
- професійні;
- економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян та ін.);
- конфесійні (православні, католицькі, мусульманські та ін.);
- культурологічні (товариства української, російської, європейської мов та ін.);
- просвітницькі (товариство "Просвіта");
- спортивні, туристичні, тверезості, здоров'я тощо;
- наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, спеціалізовані академії наук);
- оборонні (ТСОУ, аероклуби, мотоклуби);
- національні (товариства російської, єврейської, польської культури та ін.);
- екологічні ("Зелений світ" та ін.).
Уся розмаїтість форм громадських об'єднань може бути інтерпретована через поняття "групи інтересів". Групами інтересів називають добровільні об'єднання людей із формальною структурою, у яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною суспільною вигодою і котрі виражають себе всередині своєї організації або через співробітництво і впливи контактують з іншими групами та політичними інститутами. Тому групи інтересів, які чинять тиск на органи державної влади для законодавчого чи адміністративного забезпечення своїх інтересів, називають групами тиску або лобі (англ. lobby - колуари, вестибюль).
Функції організацій:
1) представництво й захист групових інтересів;
2) суспільної активізації;
3) формування громадської думки;
4) підбір і підготовка кадрів;
5) виховна;
6) інформаційна.
Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або розпада-ються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:
а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);
б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);
в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).
До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку запропонував американський політолог Е. Гідденс:
1) трансформаційні - спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;
2) реформаційні - пов'язані з певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;
3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.
Більшість політологів розрізняють в Україні кілька груп різнотипових громадських об'єднань:
1. За спонукальними мотивами виникнення:
а) соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді);
б) ціннісно орієнтовані (товариство "Прсвіта", спілка "Чорнобиль");
в) традиціоналістичні (релігійні).
2. Залежно від цілей:
а) соціальні;
б) політичні;
в) культурні.
3. За характером діяльності:
а) пізнавальні;
б) творчі;
в) опозиційні;
г) спонукальні;
ґ) національні.
4. За сферою поширення:
а) міжнародні;
б) загальноукраїнські;
в) міжрегіональні;
г) регіональні;
ґ) місцеві.
Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:
- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;
- індикатором демократичності політичної системи й режиму;
- відображенням рівня політичної свідомості й культури;
- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;
- особливою формою реалізації суспільних інтересів.
Тема 7. Політична еліта і політичне лідерство
- Сутність, типологія і функції політичної еліти.
Політична влада поділяє людей на тих, хто керує і управляє, і тих, ким керують та управляють. Перших є небагато, других -переважаюча більшість. Відносини між ними лежать в основі всієї політичної історії. На зламі ХГХ та XX століть вибрану меншість, яка керувала і правила, названо французьким словом (від elite -краще, добірне, лат. eligo - вибираю).
Політична еліта - це самостійна, відносно привілейована частина суспільства, яка бере безпосередню участь у прийнятті та реалізації рішень, пов'язаних із використанням державної влади або впливом на неї.
Політична еліта має такі характерні риси:
- високі розумові здібності (талант);
- наявність організаторських нахилів;
- безпосередня участь у здійсненні влади;
- значний вплив на інші групи;
- високий соціальний статус;
- невелика за чисельністю, самодостатня група.
Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями:
- досягнутий рівень прогресу та добробуту народу;
- політична стабільність суспільства;
- забезпечення міцної національної безпеки;
- утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою.
- Теорії еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса.
Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.
Г. Моска виходив з того, що будь-яке суспільство поділяється на два класи: керуючих і підпорядкованих. Тих, що керують, називають політичним класом або елітою, яка є згуртованою. У середовищі еліти відбуваються постійні зміни. Є дві провідні тенденції: аристократична й демократична. Перша з них проявляється в намаганні зробити свою владу спадковою, якщо не юридично, то фактично. Інша тенденція - в оновленні політичного класу за рахунок обдарованих і найбільш здібних до управління. Це не дає можливості деградувати елітам, посилює їх здатність ефективно керувати. Рівновага між двома тенденціями підтримує стабільність у державі.
Р. Міхельс вивчав соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Він приходить до висновку, що сама організація суспільства вимагає елітарності й відтворює її. Учений вивів "залізний закон олігархії"". Суть його полягає в тому, що розвиток суспільного прогресу веде до олігархізації управління суспільством і формування еліти. Процес управління вимагає спеціалізації і раціоналізації, а це веде до виділення еліти, яка часто виходить з-під контролю рядових членів. На думку Р. Міхельса, будь-якою, навіть демократичною, організацією завжди фактично керує олігархічна, елітна група.
3.Сучасна політична еліта України, її відмінні риси та особливості формування. Вітчизняна наука, вивчаючи специфіку генерації української еліти, прийшла до висновку, що історично відбувалося постійне скорочення тривалості її етапів. Перший етап української еліти тривав понад три століття, другий (козацький) - півтора століття, а третій (народницький) і четвертий (радянський) тривали по сімдесят років.
Серед сучасної політичної еліти України виділяють три основні генерації:
1) представники колишньої партійно-державної номенклатури;
2) "шістдесятники" та лідери дисидентського руху;
3) політики нової генерації.
Для них характерна фінансова незалежність, абсолютна непідзвітність суспільству та усвідомлення своєї тимчасовості. Життя вимагає формування якісно іншої політичної еліти з високим рівнем професіоналізму, патріотизму, прагматизму, економічної незалежності.
Типологія політичної еліти (за М. Васіліком, С. Рутаром):
- за місцем в політичній системі: правляча й опозиційна, або контреліта;
- за способом рекрутування: відкриті й закриті;
- за структурою: об'єднані й роз'єднані;
- за ступенем соціального представництва: високий і низький;
- за сферою впливу: широка й обмежена;
- за характером влади: централізована й дифузна;
- за результатами діяльності: еліта, псевдоеліта, антиеліта;
- за стилем правління: демократична, авторитарна, тоталітарна;
- за ідеологічними цінностями: ліберальна, консервативна, соціал-демократична, комуністична;
- за соціальною базою: етнічна, конфесійна, демографічна, професійна.
4.Суть та роль політичного лідерства в суспільстві. Типи лідерства.
Лідер (англ. leader - ведучий) - провідний, авторитетний член організації або групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати суттєву роль у політичних процесах. Лідерство - це не просто той чи інший лідер, не їх сума, а соціальна інституція. Лідерство є багатоаспектним явищем.
Політолог Даунтон вважає, що лідерство передбачає перш за все вплив на інших людей. Однак це не будь-який вплив, а такий, для якого характерна така специфіка:
- по-перше, необхідно, щоб вплив був постійним;
- по-друге, керівний вплив лідера має розповсюджуватися на всю групу (організацію, суспільство);
- по-третє, політичний лідер має пріоритетний вплив;
- по-четверте, вплив лідера опирається не на силу, а на авторитет або визнання правомірності керівництва.
Політичне лідерство відрізняється від лідерства інших типів, тобто має свої особливості (за Є. Мелешкіною):
1. Політичним лідером може стати людина, яка не має певних особистісних рис, але займає посаду, пов'язану з доступом до владних ресурсів і механізмів їх реалізації.
2. Політичне лідерство, зазвичай, вирізняє опосередкований характер. Це - "дистанційне" лідерство, при якому відносини між лідером і масами складаються як опосередковані, тобто за допомогою ЗМІ, різних громадських організацій тощо.
3. Багаторольовий характер політичного лідерства, заснований на необхідності відповідати різним рольовим очікуванням: оточення, політичні партії, адміністративний апарат, населення країни в цілому.
4. Політичне лідерство відрізняється корпоративним характером. Це пов'язано з тим, що значну роботу виконує не він сам, а інші, наприклад, його найближче оточення, адміністративний апарат.
5. Функціональна й соціально-групова природа політичного лідерства обумовлена тим, що "політичним лідером" може бути особа і група осіб. Наприклад, для СРСР було характерне формальне колективне лідерство (політбюро, президія).
Функції політичного лідера (за І. Дзюбком):
- об'єднання громадян, суспільства навколо спільних цінностей і завдань;
- пошук і прийняття оптимальних політичних рішень;
- соціальний патронаж, підтримка суспільного порядку;
- налагодження політичного контакту та взаємодії влади й населення;
- мобілізація мас на реалізацію політичних цілей;
- легітимація суспільно-політичного ладу.
Типологія політичних лідерів визначається за такими характеристиками:
- ставленням лідера до підлеглих: авторитарні, демократичні, відсторонені;
- масштабами лідерства: загальнонаціональні, певного класу, соціальної групи, регіону;
- стилем лідерства: прапороносець, послідовник, торговець, пожежник, актор (демагог);
- ставленням до існуючої політичної системи: функціональний, дисфункціональний, конформіст, нонконформіст;
- соціальною природою авторитету: традиційний, бюрократичний (раціонально-легальний), харизматичний.
Для України можна визначити такі типи політичного лідерства:
1) "уступаючий" лідер, тобто такий, що намагається зберегти колишню політичну систему (його можна назвати ще консервативним);
2) "інверсійний" лідер, якого визнають і сприймають не стільки за наявність у нього відповідних особистих заслуг, скільки завдяки переслідуванням владою;
3) легітимний лідер, який спирається на відповідні нормативи. Проблема вивчення політичного лідерства є однією з найактуальніших для аналізу політичних процесів. Для визначення характеристик типів політичного лідера дослідники використовують низку соціологічних методів: анкетне опитування, тести, фокус-групу, контент-аналіз.
Тема 8. Політична свідомість і політична культура
- Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції. Політична ідеологія.
Політична свідомість (від лат. con - разом, спільно та scentia -знання) - це система знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення політичної сфери суб'єктами - індивідами, групами, націями тощо. Політична свідомість є складовою суспільної свідомості, яка відображає суб'єктивний збірний образ політичної системи, існуючого режиму, усвідомлення політичних інтересів, прагнень, цінностей.
Політична свідомість знаходить своє чітке вираження в політичних переконаннях. Відомий фахівець Р. Лейн у роботі "Політична людина" виводить вісім елементів усередині основних переконань:
- переконання індивідуальної ідентичності; г уявлення про інших;
- уявлення про владу й авторитет;
- потреби, мотиви, цінності;
- етичні проблеми;
- способи пояснення явищ і подій;
- розуміння структури політичної інтерпретації;
- поняття і використання знань.
Політична свідомість як системне утворення, котре має такі рівні:
1. Емпірично-буденний рівень, котрий базується на безпосередній практиці й участі в політичному процесі різних суб'єктів. Цей рівень відображає почуття, настрої, переживання, волю, ілюзії, уявлення, фіксує переважно зовнішні аспекти подій і явищ.
2. Практично-політичний рівень створює інформаційну базу для більш складної теоретичної моделі свідомості.
3. Концептуальний рівень або політико-ідеологічний, який існує на рівні політичних ідей, концепцій, доктрин, учень.
4. Державний рівень, на якому здійснюється вироблення офіційної політики; обґрунтовується і реалізується захист існуючих політичних режимів і принципів управління.
Крім цього, виділяють такі типи політичної свідомості: великих суспільних груп; національну; партійну, елітну, індивідуальну свідомість, а також державні й антидержавні, централістські та децентралістські типи політичної свідомості.
Функції політичної свідомості:
- пізнавальна - є системою знань про навколишню політичну дійсність, об'єктивне відображення політичної реальності;
- орієнтаційна - сприяє орієнтації в політичному житті, оцінці політичних подій;
- регулятивна - дає орієнтири щодо участі у політичному житті;
- інтегруюча - сприяє об'єднанню груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, настанов;
- прогностична - створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу;
- нормативна - створює загальноприйнятий образ майбутнього.
Своєрідним проявом політичної свідомості є "масова свідомість", яку, однак, частина політичних теоретиків заперечує. Під "масовою свідомістю" розуміють сукупність різних духовних, емоційних і психологічних утворень, емоцій і образів, які істотно впливають на політичну поведінку великої кількості людей.
Цінності політичні - це засвоєні, пристосовані особою соціально-групові уявлення. Політична установка розуміється як усвідомлена готовність людини вести себе відповідним чином, це своєрідна суб'єктивна налаштованість на відповідні дії по відношенню до певного суб'єкта (режиму, партії, інституції)-
Політична ідентичність - це ототожнення суб'єкта політичного процесу з відповідною політичною позицією, яку визнають інші суб'єкти політичних відносин. За суб'єктністю виділяють ідентифікацію індивідуальну і групову. За ідейно-політичними напрямками застосовується частіше всього поняття "лівий-правий".
- Політична культура: поняття, зміст і функції.
Політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки.
У словнику "Політична наука" за редакцією Б. Кухти (Л.: Кальварія, 2003.- С. 215) подано таке широке визначення:"Культура політична - владний аспект будь-якої національної культури, відображений у системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах і діяльності політичних суб'єктів".
Норми політичної культури - це загальноприйнятні зразки поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до існуючої ієрархії цінностей.
Найосновніші функції політичної культури: пізнавальна, регулятивна, нормативно-ціннісна, захисна, прогностична, виховна.
- Типологія політичної культури.
Найбільш детальну типологію політичних культур наводить А. Колодій:
1. За рівнем прояву:
- індивідуальна;
- групова;
- масова.
2. За рівнем політичної участі:
-патріархальна;
- підданська;
- активістська;
- громадянська;
3. За геополітичним критерієм:
- західна;
- східна;
- маргінальна;
- змішана.
4. За ідеологічним критерієм:
- ліберальна;
- консервативна;
- соціалістична;
- націоналістична;
- расова.
5. За особливостями нації як суб'єкта політики:
- українська;
- американська;
- російська та ін.
6. За рівнем збігу ціннісних орієнтацій населення:
- гомогенна;
- інтегрована;
- фрагментарна;
- змішана;
- уніфікована.
7. За рівнем закритості-відкритості:
- інтравертивна;
- екстравертивна.
8. За характером політичного режиму:
-демократична;
- авторитарна;
-тоталітарна;
- перехідна;
-змішана.
9. За формою державного правління:
- республіканська;
- монархічна.
10. За типом поведінки в конфліктах:
- конфронтаційна;
- консенсусна.
11. За ставленням до суспільного прогресу:
- прогресивна;
- реакційна;
- динамічна;
- застійна;
- оптимістична;
- песимістична.
- Політична свідомість та політична культура сучасного українського суспільства.
Політична культура сучасної України має пострадянський, посткомуністичний, маргінальний характер. Домінуючою тенденцією є демократична, із значними елементами авторитаризму, етатизму, патерналізму.
Українській політичній культурі властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність.
На формування цих рис у політичній культурі України вплинули такі чинники, як багатовіковий період бездержавності, розчленування України між державами з різними політичними культурами, денаціоналізація провідних верств, тривале панування комуністичного режиму. Все це спричинило до деформації рис індивідуалізму й прагматизму, утвердило формування елітарно-колективістських цінностей.
Політичні установки посткомуністичних країн, у тому числі й України, визначаються перехідним типом економіко-політичних трансформацій. Великий вплив на визначення таких установок мають існуючі складнощі економічного і політичного розвитку. Значно впливають на ці процеси й особливості національних традицій, демографічна та конфесійна ситуація. Низький рівень життя, соціальна і правова незахищеність жителів України визначають більш прагматичні, матеріальні цінності й установки.
На процеси формування установок і політичної свідомості загалом істотно впливають зовнішні умови України. До зовнішніх умов належать геополітичні чинники та міжнародну розстановку сил.
Тема 9. Вибори та виборчі системи
1. Принципи загального виборчого права та функції виборів у демократичному суспільстві.
Серед основних прав громадянина є виборче право.
Виборче право - це сукупність норм, які регулюють участь громадян у виборах, у їх організації і проведенні, взаємовідносинах між виборцями й виборними органами чи посадовими особами, а також відкликання депутатів, які не виправдали довір'я виборців.
Виборче право поділяється на активне й пасивне. Активне виборче право - це право обирати. Пасивне виборче право - це право бути обраним.
Принципи виборчого права: загальні - обмежені; рівні -нерівні; прямі - опосередковані; з таємним голосуванням - з відкритим голосуванням.
Загальне виборче право означає право всіх дієздатних громадян, які досягли певного віку, брати участь у виборах.
2. Технології організації і проведення виборів.
Етапи виборчого процесу:
1) утворення одномандатних виборчих округів та багатомандатного округу;
2) утворення виборчих комісій;
3) складання списків виборців;
4) висування, реєстрація кандидатів у депутати в багатомандатному виборчому окрузі;
5) висування, реєстрація кандидатів у депутати у одномандатному виборчому окрузі;
6) проведення передвиборчої агітації;
7) процес голосування;
8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів депутатів;
9) реєстрація обраних депутатів.
Виборчий процес - врегульована законами діяльність уповноважених органів та громадян, спрямована на підготовку і проведення виборів представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, обрання та наділення повноваженнями посадових осіб.
Виборчий процес здійснюється на засадах:
1) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;
2) політичного плюралізму (багатопартійності);
3) гласності й відкритості виборчого процесу;
4) рівності прав партій (блоків) -, суб'єктів виборчого процесу;
5) рівності всіх кандидатів у депутати;
6) свободи передвиборної агітації, рівних можливостей доступу до засобів масової інформації;
7) неупередженості до партій (блоків), кандидатів у депутати з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ й організацій.
Виборчий процес завершується офіційним оприлюдненням Центральною та окружними виборчими комісіями результатів виборів депутатів.
3. Типи виборчих систем та їх особливості.
Виборча система - це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів підведення результатів голосування.
Головною ознакою, яка відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком тривалого суспільно-політичного розвитку країни, історичних традицій та політичної культури.
Основні типи виборчих систем:
- мажоритарна;
- пропорційна;
- змішана.
Мажоритарна виборча система. Суттєвою ознакою мажоритарної (франц. majorite - більшість) виборчої системи є те, що результати голосування тут визначаються за ознакою більшості. За мажоритарної виборчої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат або партійний список, який здобув установлену більшість голосів.
Пропорційна виборча система. Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії (блоку) має відповідати кількості виборців, які голосують за них.
- Змішана виборча система. Серед виборчих систем, окрім згаданих мажоритарної та пропорційної, є ще й змішаний, або пропорційно-мажоритарний тип. За цієї системи частина мандатів, як правило, - половина, розподіляється по одномандатних виборчих округах, решта - за пропорційним принципом по багатомандатних округах.
можуть і повинні репрезентувати інтереси та потреби свого округу й цілого суспільства.
Тема 10. Соціально-політичні ідеї і течії у сучасному світі
1. Поняття політичної ідеології та її функцій.
Політична ідеологія - це система уявлень, ідей, поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики (Політологічний енциклопедичний словник-К.: Генеза, 1997.-С 140).
Політична концепція - це форма знання, у якій змістовно виражене цілісне розуміння об'єкта пізнання, хоча часом воно є непевним. Розробка концепції має виходити з чітких уявлень про стратегічну соціально-політичну модель суспільства.
Найважливіший системотворчий елемент внутрішньої структури політичної ідеології - політична теорія, яка є синтезом взаємопов'язаних тверджень і доведень з логічною побудовою знань про принципи та закономірності політичного розвитку суспільства.
Політичний ідеал - це уявлення політичного суб'єкта про досконалість політичного устрою суспільства. Він переважно є суб'єктивним і вимріяним багатьма поколіннями.
Політичне гасло є завданням, директивою політичних перетворень, яке забезпечує процес упровадження політичної ідеології в практику.
Політична програма - пропонований план діяльності політичної еліти, партії, соціальної групи щодо реалізації їх політичних інтересів.
Основні політично-ідеологічні доктрини сучасності:
- консерватизм (неоконсерватизм);
- лібералізм (неолібералізм);
- соціал-демократія (реформізм);
- соціалізм;
- комунізм (марксизм-ленінізм);
- анархізм;
- фашизм (неофашизм).
Функції політичної ідеології (за Ю. Сурміним):
- відображувальна (відображення основних проблем, процесів, явищ);
- пояснювальна (пояснення закономірностей тенденцій розвитку);
- прогностична (створення моделей майбутнього);
- цілеспрямовуюча (формулювання системи цілей суспільства та індивіда);
- програмуюча (створення планів і програм);
- оцінна (створення системи цінностей);
- орієнтаційна (орієнтація у світі);
- вираження інтересів (виявлення спрямованості особистості);
- спонукально-мобілізаційна (спонукання до дії та мобілізація сил);
- комунікативна (забезпечення спілкування);
- соціалізаторська (формування необхідних якостей особистості);
- емоційна (емоційне насичення індивіда);
- управлінська (реалізація управлінської діяльності);
- захисна (збереження ідей, ідеалів, цінностей);
- інтеграційна (об'єднання людей);
- нормативна (визначення норм);
- владна (форма духовної влади).
2. Традиційні соціально-політичні ідеї та течії: а) лібералізм; б) консерватизм;
в) соціалізм.
а) Лібералізм та неолібералізм як політичні течії
Лібералізм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Зародився як ідеологія буржуазії у 17 ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини 19 сторіччя.
Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.
Основними принципами лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва.
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на принципі саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи.
Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності.
Лібералізм в Україні сповідував такі погляди:
- існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М. Драгоманов)
- політична свобода - це сукупність конституційно закріплених прав громадян
- домінантною цінністю у співвідношенні «людина — суспільство — держава» є «людина незалежно від соціального статусу конкретної особистості»
- в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності та засоби виробництва (М. Туган-Барановський)
- визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б. Кістяківський)
- пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя; децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М. Драгоманов)
- популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М. Драгоманов: «Чисте діло потребує чистих засобів»).
Лібералізм як суспільно-політичний рух та ідеологія поширені і в сучасній Україні, на їх основі діють ряд політичних партій, зокрема, Ліберальна партія України (ЛПУ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) — «Захищена Особистість», «Приватне – понад усе», Християнсько - ліберальна партія України (ХЛПУ), Ліберальна партія України (оновлена) (ЛПУ(о)) та інші.
б) консерватизм;
Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.
Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.
Вперше термін «консерватизм» вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рене де Шатобріан.
Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).
Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
Неоконсерватизм сформувався після Першої світової війни як відповідь на революційні потрясіння в Європі, крах фашизму, націонал-соціалізму, розпад колоніальної системи в світі, поступовий перехід від індустріального суспільства до постіндустріального. Третій етап неоконсерватизму розпочався з переходом до інформаційного суспільства в деяких державах Європи, Америки, Азії, кризою соціалізму як світової системи, кризою неолібералізму.
в) соціалізм;
Соціалі́зм — поняття, що має багатозначне визначення. Під ним розуміється в першу чергу:
- соціально-економічні ідеї, «вчення» та ідеології, чиїм основним гаслом є «соціальна справедливість»;
- політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру;
- в переносному значенні в політичній лексиці — політика економічного перерозподілу національного продукту країни, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення; підтримка бідних за рахунок багатих
- самоназва економічного, суспільного та політичного ладу в СРСР та країнах що в ХХ столітті були вільними або невільними сателітамиСРСР.
До відомих соціалістів належать, зокрема: П'єр Жозеф Прудон, Джуліус Н'єрере, Карл Маркс.
3. Новітні західні соціально-політичні ідеї:
ü Концепції інформаційного суспільства
Інформаці́йнесуспі́льство (англ. Information society) —
- За концепцією постіндустріального суспільства; нова історична фаза розвитку цивілізації, в якій головними продуктами виробництва є інформація і знання. Рисами, що відрізняють інформаційне суспільство, є:
Ø збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;
Ø збільшення долі інформаційних комунікацій, продуктів та послуг у валовому внутрішньому продукті;
Ø створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задовільнення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.
- Щабель в розвитку сучасної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань в житті суспільства, зростанням долі інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті (ВВП), створенням глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задовільнення їхніх соціальних і особистісних потреб в інформаційних продуктах і послугах.
ІС настає внаслідок інформаційно-комп'ютерної революції й базується на інформаційній технології, «інтелектуальних» комп'ютерах, автоматизації та роботизації всіх сфер і галузейекономіки та управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку. Це забезпечує кожній особі (закріплюється законодавчими актами) будь-яку інформацію і знання та зумовлює радикальні зміни в усій системі суспільних відносин (політичних, правових, духовних та інше). Завдяки цьому забезпечується найбільший прогрес і свобода людини, можливість її реалізації.
ü Альтернативні концепції
Це масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.
Виникнення альтернативних рухів зумовлене кількома факторами, а саме:
- руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій,
- відсутністю умов для саморозвитку і самовдосконалення особи,
- тотальною загрозою природним основам життя,
- поглибленням нерівності між суспільними групами і регіонами.
Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі:
- в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності;
- в політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні;
- у сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з. якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — і копією рівноваги в природі.
В основі всіх альтернативних доктрин лежить концепція «політичної екології». Вона ставить за мету обгрунтувати необхідне поєднання зусиль, спрямованих на збереження оточуючого середовища, із завданнями демократичного руху в боротьбі проти індустріального суспільства.
Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, партії і соціальні групи, а об´єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. До них відносяться:
- пацифісти (лат. «pacificus» - миротворний) - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі;
- феміністи - прихильники утвердження рівноправ´я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті;
- екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища;
- прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демисифікації культури та інші.
Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає:
- розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва;
- антиетсітизм, тобто конфлікт з державою;
- самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії;
- зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах.
Тема 11. Етнонаціональна політика
1. Етнонаціональні спільноти як суб’єкти й об’єкти політики.
До етнонаціональих спіьнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група.
Етнос - давньогрецький термін, що етимологічно означає „народ”, „плем'я”, „зграя”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.
Етнічна група: а) соціальна спільність, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості і сприймається з боку представників інших етносів як окрема група; б) частина етносу яка проживає на території чужої національної держави.
Геноцид
