Формування українського етносу

Сучасна українська наука розрізняє три види етнічних спільнот: плем'я, народність, нація, що відрізняються, головним чином, ступенем стійкості й можуть розглядатися як етапи становлення етносу.

Етноси являють собою особливий вид соціальної спільноти людей, обумовлений сукупністю ряду ознак: спільністю мови й території, культури й побуту, історичної долі, у деяких випадках – приналежністю до однієї держави. Для них характерна усвідомленість своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень, зафіксована у самосвідомості.

Давньоруська народність, формування якої відбувалося у X–XI ст., виявилася нестійкою через панування натурального господарства й недовгого існування Київської Русі. Дробління держави на удільні князівства зупинило процес консолідації східнослов'янських племен і створило об'єктивні передумови для дезинтеграції давньоруської народності та формування на її основі нових етнічних спільнот: української, білоруської та великоруської. Однак пам'ять про колишню єдність зберігалася у самоназвах усіх трьох нових спільнот, що протягом декількох сторіч продовжували називати себе русыо, русами, руськими.

Формування українського етносу відбувалося протягом кількох століть у несприятливих політичних умовах. У його основі лежали процеси консолідації слов'янського населення південно-західних руських земель (Київщини, Переяславщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля, Східної Галичини, Закарпаття й північної Буковини), та асиміляції з ним інших етнічних груп, що проживали поруч – тюркської, литовської, польської, молдавської, угорської та ін.

Провідну роль у суспільно-політичному й культурному житті українського народу відігравала середня Наддніпрянщина. Саме тутешні говори лягли в основу української мови, що, як і її носій, пройшла довгий шлях розвитку й увібрала південний і, частково, західний діалекти давньоруської мови, зазнавши впливу тюркської й, особливо, польської мов. Уже у ХІV–ХV ст. у літературних пам'ятниках присутні яскраво виражені українізми.

Об'єднання південно-західних руських земель у складі Великого князівства Литовського й Руського у ХІV ст. сприяло зміцненню економічних, політичних і культурних зв'язків у регіоні. Більш того, історія надала шанс для формування нової балто-слов'янської спільноти у рамках єдиної держави на основі переважаючого впливу слов'ян. Верхня верства литовського суспільства швидко засвоїла руську мову, культуру, право. Але етнічні процеси у середні століття протікали повільно, і зближення двох етносів не завершилося. Однією з причин, очевидно головною, стала культурно-політична переорієнтація Литовсько-Руської держави на Польщу й прийняття католицизму. Це стало основною перешкодою на шляху інтеграції, причому усе більш нездоланною у міру зростання польського впливу у Великому князівстві.

Єдиної етновизначальної ознаки не існує – є лише їхня сукупність. Украй важливим у цьому плані представляється той факт, що на території розселення українського народу склався єдиний культурний простір. Культурно-національна самобутність виявилася в усній народній творчості, літературі, архітектурі, живописі й, особливо, релігії. Православ'я тут стало стрижнем, навколо якого консолідувалися литовські руські, що ще не розділилися на українців і білорусів, а також найважливішою ознакою їхньої національної самоідентифікації, що поділяє світ на своїх і чужих.

Таким чином, протягом ХШ–ХVІІ ст. на південно-західних руських землях на основі подальшого культурно-політичного й соціально-економічного зближення йшов процес формування українського етносу.

Головним етнонімом жителів краю залишалася «Русь». Але вже з кінця ХП ст. поряд з ним у вживання входить ім'я «Україна». Уперше воно зустрічається у Київському літописі під 1187 р. у розумінні «окраїна», стосовно до південної Русі. У 1189 р. цей же літопис називає Україною Галицьке князівство.

Вже у ХV ст. ця назва широка вживається в офіційних документах, усній народній творчості й художній літературі. Багато у чому це обумовлено посиленням наступальності зовнішньої політики Великого князівства Московського й заявою його лідерами претензій на давньоруську спадщину. Щоб підкреслити свою особливість, відмінність від жителів сусідньої держави, що також називали себе руськими, населення південних і західних окраїн Литви все частіше називало себе українцями, а свою країну Україною. Етноніми «Україна» й «Русь» тривалий час співіснували. Остаточне витиснення останнього відбулося лише у XX століття.

У ХІV ст. у джерелах з'являється й третя назва території розселення українців – Мала Русь. Уперше вона зустрічається стосовно до Галицько-Волинського князівства. А пізніше, у ХVІІ ст. ця назва вживалася у російських офіційних документах і поширювалася на всю Україну.

В істориків немає єдиної точки зору на початковий період формування української нації. Так, російська дореволюційна офіційна історіографія стверджувала, що існує єдина руська нація, а українці та білоруси – її складові частини. В українській історіографії, особливо з часів М. С. Грушевського, закріпилася думка, що в української та російської націй більше розходжень, ніж подібності, що в них не було спільної історії, тому що Київська Русь не має прямого відношення до великоросів, а український етнос існує з IV століття. Радянська історична наука розглядала історію Київської Русі як спільний період історії трьох ще не відокремлених, не сформованих етносів. Сучасні українські історики здебільшого дотримуються позиції М. С. Грушевського. Але Я. Й. Грицак, наприклад, у своїй монографії «Нарис історії України: формування української модерної нації ХІХ–ХХ століття» (К., 1996) доводить, що українська модерна нація, як і інші європейські нації, сформувалася лише на початку ХХ століття. А професор П. П. Толочко у статті «Єдність України та проблема федералізму» (Голос України. 2006. 18 січня) стверджує, що в Україні ще й досі не склалася ані політична, ні навіть етнічна нація.

* *

*

Політичний та соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці ХШ – на початку ХVІІ ст. багато у чому визначався політикою держав, до складу яких вони входили. Аж до середини ХVІ сторіччя і під владою Золотої Орди, і у Великому князівстві Литовському й Руському їм удавалося значною мірою зберегти культурно-політичну автономію, грецьку віру й традиційні соціально-економічні відносини.

Становище змінилося після Люблінської унії, внаслідок якої відбулася передача українських земель Польській Короні. Насаджуване польською шляхтою кріпацтво й католицизм створили основу для масового невдоволення у краї. Інтереси католицької шляхти вступили у протиріччя з інтересами українського народу. Небажання й нездатність польської влади розв'язати ці протиріччя створили об'єктивні передумови для громадянської війни, що почалася у 1648 р. під керівництвом Б. Хмельницького й відома як Визвольна війна українського народу, або як Українська національна революція.